«Від священиків люди хочуть чути, як жити, як молитися, як пережити війну», — єпископ Едвард Кава

Із єпископом Едвардом Кавою ми розмовляли у Чернівцях, під час його єпископської візитації Чернівецького деканату.

У Католицькій Церкві в Україні владика Едвард має репутацію єпископа, який вміє просто, сучасно і водночас глибоко промовляти до людей, в тому числі через Фейсбук. Маючи за плечима ґрунтовне навчання, священиче служіння на різних парафіях, владика зізнається, що зараз багато читає на тему психології. Адже війна ставить перед духовенством нові виклики: що сказати мамі, яка хоронить сина, як підтримати родину, як знайти підхід до людини, яка закрилася в собі?

Власне, про служіння у час війни ми і говорили з єпископом. Він не приховував, що час, в якому ми живемо, вимагає від духовенства змінюватися, самовдосконалюватися, вчитися.

«Я бачу, що є священики, які хочуть бути байдужими щодо війни»

— Ваша екселенціє, насамперед, як змінилося Ваше служіння зараз, змінилися Ваші проповіді? Що означає бути єпископом у час війни?

— Певна річ, що 24 лютого 2022 року для на всіх був жахливим, і змінив не лише наше життя, але і мислення, служіння, працю, місце проживання багатьох українців, змінив і єпископів. Ми не є винятком, бо взяті з народу і є частиною цього народу.

Можу сказати на своєму досвіді: так, мої проповіді помінялися. Я дуже багато говорю зараз про мир і про те, які плоди приносить справжня віра, а які плоди приносить служіння не Богу, а дияволу власне, те, що видно зараз з боку російської федерації. Дуже часто підкреслюю, що всі, хто є ініціаторами і виконавцями цієї війни, є одержимі, одержимі нечистим духом. Це те, про що нам говорила Марія у Фатімі, а ми це зараз бачимо. Може, замало уваги ми звертали на ці об’явлення у Фатімі.

Також моє життя змінилося і у служінні. Воно є зараз не лише єпископським служінням, коли я відвідую парафії і різні спільноти Римо-Католицької Церкви. Я також багато працюю фізично. Займаюся організаційною працею щодо допомоги постраждалим від війни. Можна сказати в загальному: все змінилося. Перше враження таке, що все перевернулося з ніг на голову, а інколи не знаю, чи може не все і стало на свої ноги. Попри те, що Україна переживає дуже велике страждання, смерті і поранення, я думаю, що ця війна вона нас всіх дуже сильно об’єднала.

— А щодо священиків. Зараз, у такому сучасному світі, у час війни, якими мають бути їх поведінка, позиція, проповіді? Бо були випадки, навіть і в РКЦ, коли священик неоднозначно висловився щодо війни в Україні. З одного боку, ми бачимо, що так, серед католицьких священиків є капелани, є ті, хто насправді розуміє, що має робити. Але є душпастирі, що коли ми заходимо в церкву, вони говорять так, наче війни немає… Дуже різні священики у час війни. На Вашу думку, якими вони мали би бути?

— Священик — це людина, яка після отримання освіти, духовної підготовки, і після найважливішого – таїнства свячення, стає знаряддям Божим. У момент отримання свячень, через руки єпископа, він перестає бути приватною особою. Він має насамперед виконувати волю Божу і проголошувати правду. Не політику, не якусь там ідеологію, а правду – добру новину.

Зараз в Україні, у час війни, кожен священик насамперед має бути людиною, яка проголошує правду і своїм прикладом несе Боже милосердя. Я також бачу, що є священики, які хочуть бути байдужими щодо війни, або роблять враження, що нічого не відбувається. Це якась шизофренія, як на мене. Не можна бути байдужим, коли ти бачиш, що привозять вбитого молодого хлопця. Його родина страждає, не можна бути до цього страждання байдужим. Не можна бути байдужим, бо нас тут не обстрілюють. У таких випадках треба бути дійсно або сліпим, або якимось не розумним. Бо це не те, що хтось там щось думає чи каже. Є факти і є конкретні події.

І ми не можемо стояти осторонь, бо саме Євангеліє, яке ми проголошуємо, чи приклад нашого Спасителя Ісуса Христа, показує нам, що він радикально проголошував правду і не боявся різних загроз. І тому сьогодні священики насамперед мають бути такими – пророками, які проголошують правду і люди цього очікують. Мають право на це, щоб від священиків зараз чути правду. Від них чути підтримку, від них чути напрямок, в якому зараз рухатися, як жити, як молитися, як пережити цю війну. Священик має бути перший, хто має допомогти родині, якої доторкнулося страждання, смерть чи поранення їхньої близької людини. І він має бути тим, хто має допомагати з духовного боку. Він, напевно, не може бути байдужим чи стояти осторонь. Бо це вже перекреслює повністю його священство, якщо він так робить.

— Часто, під час проповідей, люди чують якісь такі загальні речі про добро і зло. Може, і люди певно хочуть це чути, варто зло називати, особливо, коли зараз воно таке конкретне...

— Священик не може поводитися як політик. Політики вибирають слова, займаються популізмом, це їхня "професія". Священик має покликання, покликання бути пророком і воно конкретно називається. Тобто, якщо на нас напала російська федерація, за якою стоїть конкретна людина, яка видає конкретні накази вбивати, нищити, чинити геноцид українського народу, це є факти. І подобається мені це чи ні, це є правда, до якої я маю віднестися. І в проповіді, і в будь-якій ситуації, ми є свідками того, що відбувається. Не можемо це замовчувати чи якимось чином оправдовувати. Зараз все має бути дуже конкретно, як говорить Слово Боже: «Нехай буде твоє «так» – так, ні – «ні». Немає нічого посередині.

«Ніхто зі знайомих росіян мене не спитав: як ви?»

— Напевно, про життя Росії всередині, Ви знаєте трішки більше, як ми. Ви вчилися у католицькій семінарії у Росії. Перше питання, як Ви туди потрапили? Друге, якими Ви побачили росіян, католиків? Чи маєте зараз контакт з російськими католиками?

— Я потрапив до Росії , будучи ще на початках формації у францисканському ордені братів менших. І в цей час, коли я був на формації, відкривалася місія у Росії, а я тоді перебував під враженням Фатімських об’явлень. І в мене було одне велике прагнення: поїхати навертати Росію. Я подумав, що можна там і вивчитися, і проголошувати добру новину. І коли я був на новіціаті, то зголосився поїхати до Росії. А мені в ордені кажуть, мовляв, ще не відомо, чи ти завершиш новіціат, а ти вже хочеш кудись їхати. І я тоді з цим прагненням трішки заспокоївся. Кажу, Господи, якщо це твоя воля, то ти сам мене туди відправиш. І через два роки, коли я вивчав філософію у Кракові, був вибір, нас відправляли від семінарії на навчання до Риму, Відня, або у США, і також з’явилася Росія, і я сказав, що хочу у Росію. І нас двох з України відправили туди на навчання.

Ректором у Санкт-Петербурзі тоді був італієць, бібліст Бернардо Антоніні. Це було теж таке провидіння Боже, що в самому серці Росії жила і працювала така людина, я вважаю свята, і Церква це ще з часом проголосить, і він був певним провідником у моєму житті. Так я чотири роки вивчав у Петербурзі в семінарії «Марія Цариця Апостолів» богослів’я. Після завершення, мої настоятелі вирішили, що я маю повернутися в Україну.

Щодо росіян. Важко мені зараз оцінювати, бо не маю контакту ні з ким. Хіба з кількома братами, які не є росіянами, але є зараз у Росії. Те, що я дізнався від них, зустрічаючись поза межами України, то вони перебувають у великому страху. Бояться будь-що сказати, деякі відважно говорять, але їх одразу попереджають, що депортують. Знаю, що частина людей, які ходять до наших католицьких храмів, навіть з частини духовенства, вони певним чином підтримують цю агресію. Це дуже прикро, це означає, що вони більше слухають російську пропаганду, ніж Слово Боже, бояться цієї правди.

Як зараз це все оцінювати – чи звинувачувати у війні всіх росіян? Так, я не сумніваюся, що серед росіян є добрі люди. Однак це не змінює факту, що дуже багато тих росіян, чи більшість людей, які живуть на території Росії, вони всі зазомбовані настільки міцно, що не бачать правди. Що це росіяни напали на вільну Україну, що це їхні злочинці вбивають наших дітей, ґвалтують наших жінок, калічать і вбивають наших захисників. Це є правда, яку вони не признають. І ці всі оправдання, які Росія собі придумує, вони слухають.

Якщо хтось шукає правди, то питає насамперед в тих, яких це стосується. Мене ще ніхто з Росії не запитав, а я мав там багато знайомих, а як ви. Один колишній семінарист, який зараз є світською особою, він написав: «Я знаю, яка правда, я молюся за вас». Але більшість піддається маніпуляції, брехні, і в цьому живе.

— Про Папу Римського і його висловлювання не запитуватиму, бо вже багато про це говорилося. А чи Католицька Церква тут, в Україні, проводила якийсь, скажемо так, внутрішній моніторинг того, як ці висловлювання Папи вплинули на практикуючих католиків, як католики це оцінювали?

— Після різних неоднозначних слів Папи, які були навіть для нас, єпископів, важкими, ми про це Папі теж говорили чи озвучували письмово. Я знаю, що для багатьох людей це дійсно є біль, коли вони чують з уст Папи те, що не відповідає дійсності. Як це сприймають люди?

Є багато таких людей, які ще більше починають молитися за Церкву, в тому числі за Папу, і слава Богу. А є люди, які може не відійшли, а знеохотилися, пережили розчарування, чи навіть в певному сенсі якесь таке послаблення своїх стосунків з Церквою, може не з Богом, але з Церквою. Тому що вони відчувають, що це якимось чином вдарило по їх особистих почуттях. Це є правда, і ми про це Папі теж кажемо, він чує це від тих людей, які від його імені нас відвідують. Ми конкретно називаємо, які наслідки приносять такі висловлювання. Папа це знає. Тому після кожного нашого такого звернення, завжди звучить слово «вибачте». Тільки в медіа насамперед розходиться сама інформація, а це слово «вибачте» і пояснення того, що Папа хотів сказати, воно губиться.

Жодна якась така ситуація, яка була неоднозначна, не пройшла повз наших єпископів в Україні. Ми завжди реагуємо, завжди говоримо, чи через апостольського нунція, чи хтось з нашого духовенства на той момент є в Римі і пробує якимись шляхами цю правду донести, сказати, що те, що прозвучало, воно не відповідає правді. Воно дуже ранить людей, які є жертвами російської агресії.

— То вже окрема тема, чому Папа так говорить, хто йому радить. Але ми знаємо, що до війни він мав в Україні великий авторитет… Ви спілкуєтеся з різними конфесіями, довіра до Католицької цЦеркви впала? Бо до Папи вочевидь…

— Я думаю, що якимось чином так. Ці двозначні ситуації чи висловлювання Папи, вони якимось чином трохи розбили цю довіру, авторитет Церкви. Може, не повністю його знищили, бо він, цей авторитет, є. Церква все-таки має свою потужність і вимір Церкви — духовний, вона є тим невидимим, але міцним хребтом. Одного разу один протестантський пастор сказав мені, мовляв, ми завжди дивилися на вас, католиків, і рівнялися на вас. За цей останній період, вибачте, ми вас не критикуємо, не засуджуємо, але зрозуміли, що ви для нас не є тим орієнтиром.

«Не треба очікувати від священиків аж занадто ідеального способу життя»

— Але все-таки найбільша заслуга, якою буде Церква, лежить на конкретній парафії, на конкретних священиках. Але тут спостерігаємо зараз, що багато священиків своїм інтелектуальним рівнем, обізнаністю, підготовкою до проповідей тощо, не завжди відповідають запитам парафіян. Люди начитані, обізнані, мають з чим чи з ким порівняти в інтернеті. А в себе на парафії, до прикладу, вони чують простенькі проповіді. Чи є це проблема зараз – рівень священиків, їхня самоосвіта? Ви їздите по парафіях, скажіть сою думку.

— Справді, завдяки медіа люди зараз мають великий доступ і вибір інформації, навіть у духовному плані. Проповіді, духовні вправи, пояснення Слова Божого… І слава Богу, що такий вибір є, бо хто шукає, той знаходить, і все це служить для духовного розвитку. Щодо рівня духовного, інтелектуального священиків. Йдеться про те, що з боку Церкви постійно є заохочення до вдосконалення духовних осіб, організовані різні навчання, тренінги, духовні вправи, щоби поглиблювати служіння. Зрозуміло, що за тиждень священик не зможе всього здобути і осягнути, але це початок, зацікавлення, яке він може потім собі розвивати через особисті можливості. Все залежить виключно від людини. Якщо людина шукає, вона знаходить.

Якщо священик дійсно є добрим пастирем, він відчуває своїх парафіян, він їх слухає, бачить, які є потреби, бачить, який є рівень людей, то він таким чином пробує це все наздогнати – щоби бути для своїх парафіян добрим пастирем. Якщо священик закривається в собі, відчуває, що статус-кво йому повністю відповідає, і незалежно від того, які потреби парафії, то він таким чином перестає бути добрим пастирем. Тому що між ним і його паствою є якась прірва, яка буде тільки збільшуватися. Тому все дуже часто залежить від священика, і це видно по парафіях. Де священик має цю Божу інтуїцію, там є життя, є діти, є молодь, люди приходять, де бракує цієї Божої інтуїції, закриті двері, не відчувається життя, люди, якщо вони є, всі сумні. Віра, навіть в умовах війни, вона приносить якусь надію і розраду. А якщо цього бракує і в час війни, то кожен з нас — священиків та єпископів, буде за це відповідати.

— Власне, тут також йдеться і про сучасні методи євангелізації, бо таким чином священик може навернути багато людей. Багато священиків закриті у храмі, їх не видно у громадському житті. Не йдеться про те, що вони мають бути громадськими активістами. Скажімо, на похоронах героїв католицьких священиків рідко побачиш. Чи це прийнятно зараз і що з цим робити?

— Священик має бути всюди. Є похорон Героя, не важливо, якого віросповідання, він там має бути. Я коли був капеланом у 2014-15 роках на війні, сам переконався, і сам це підтримую, що на війні немає конфесій. Там всі однаково моляться, воїни у священика шукають підтримки і допомоги. Так само, коли гине Герой, це наш обов’язок піти за нього помолитися, і таким чином підтримати його родичів. Тут не йдеться скільки про суспільство, як про певну відповідальність перед суспільством, і священик дійсно має бути відкритий на служіння на багатьох таких фронтах суспільного життя. Перший дзвінок у школі, відкриття важливих пам’ятників… На таких заходах наші священики мають бути разом з усіма конфесіями, щоби підкреслити, що маємо спільні цінності, які нас об’єднують, і це також свідоцтво перед іншими.

Тому, вибираючи життя священика, не можна себе закривати. Навіть у монашому житті є ордени відкриті, які євангелізують, а є закриті. Звичайний, парафіяльний священик, він завжди має бути відкритий.

— В контексті цієї теми, можна підійти також до того, що є випадки, коли люди відходять від Церкви через священиків, через єпископів. І причиною є як об’єктивні, так і суб’єктивні моменти: може, людина хотіла іншого, більшого, може, духовна особа її зранила. Коли таким чином людина йде з Церкви, що не так зі священиками чи що не так з людьми?

— Завжди причину треба шукати з двох сторін. Насамперед, є одна важлива річ: священик потребує регулярно переживати євангелізацію серця. Робити собі такий іспит совісті, щоби побачити, чи його священство є служінням, є для Бога і для людей, чи воно є для нього. Якщо він це бачить, що воно є для Бога і для людей, то допевно не зробить великих помилок. А якщо він на якомусь етапі загубився і служить собі, а священство є для нього способом життя його приватного, то зрозуміло, що він відійде від свого істинного служіння. І тоді йому роблять зауваження — єпископ чи люди. Часто він не признає вини в собі, а шукає винних назовні.

Так, все, що людське, воно не є чужим нам, духовним особам, і кожна людина проходить різні етапи свого життя. Якщо подивитися на ці відходження парафіян з Церкви, то так, з одного боку, я можу сказати, що дуже часто це є занедбання нас, духовенства. Ми за це, напевно, будемо перед Богом відповідати, чи ми дійсно зробили все, щоб людині допомогти знайти Бога. Але з другого боку, дуже часто люди можливо очікують від священика аж занадто ідеального чи досконалого способу життя. Забуваючи про те, що він є такою самою людиною, грішною і слабкою, яка має більші можливості бути святою, але не завжди з тих можливостей користала.

— Скажіть, будь ласка, часто пишуть віряни скарги в архидієцезію? І чого ці скарги стосуються?

— Залежить від періоду. Якщо такий період спокійний, до війни, то тих скарг може багато не було. Але були час від часу. Йшлося про занедбання священиком своїх обов’язків чи якусь там не культурну його поведінку, чи зверхнє ставлення до людей, чи невміння працювати з дітьми і молоддю… Це не стільки були скарги, як зауваження і прохання, щоб якось зреагувати.

За період повномасштабної війни фактично не було скарг, бо всі зайняті тим, що зараз відбувається у нашій країні. Але колись один священик , який вже помер, гарно сказав, і ці слова залишилися мені у серці: «Коли люди приїжджають, пишуть листи, роблять якісь зауваження чи прохання до курії, нам, єпископам, може це неприємно читати, але це добрий знак, бо людям залежить на Церкві. Гірше буде, як вони перестануть писати». Тому я не боюся тих різних листів, бо для мене це є знак: так, є проблема, але є люди, які шукають цієї правди, і це значить, що церква ще жива.

«Часто нашу церкву спеціально називають польською»

— В цьому інтерв’ю ми багато говорили про духовенство. І є ще одна причина: зараз в людей, в час війни, такий великий запит, бачити у священику психолога. Але як ми знаємо, не кожен священик може бути оратором, і так само не кожен може бути психологом. А людина хоче прийти, виговоритися, отримати пораду, щоб її обняли і заспокоїли, бо церква в усі часи є останньої надією для людини. Але нерідко бачимо, що священики добре служать у церкві, але, ну не психологи вони. Що з цим робити?

— Ми проводимо зараз різні тренінги для семінаристів, які готуються до священства, в обох обрядах, щоби приготувати їх до цього поствоєнного синдрому, з яким будуть стикатися фактично всі українці. Є священики, бачу це по нашій Львівській архидієцезії, вони з якогось такого власного уподобання, шукають психологічні курси, їздять на різний вишкіл, бо розуміють, що є така потреба і це дуже добре.

Є священики, які абсолютно не допускають думки, що вони мають бути психологом. Я розмовляв з одним священиком, який мені каже: «Владико, я не стану психологом, не буду цього робити, що я маю зробити?». Я кажу, прошу тебе тільки про одне: ти просто цю людину прийми, вислухай, і повір мені, це вже 90 відсотків того, що вона очікує. Після якогось часу цей священик мені телефонує і каже: «Отче-єпископе, я вам дякую, бо я слухаю цю людину і молюся неї, коли не знаю, що сказати. Вона плаче, і я плачу з нею». І він додає, що люди приходять і кажуть, мовляв, для нас це вже велика підтримка, коли нас хтось вислухав.

Ми всі, майбутні священики, під час формації вивчаємо психологію, тому мали би бути психологами. Але не всі мають такі здібності, щоби настільки ввійти у страждання людини чи співстраждати з нею. Це вже дуже залежить від конкретних здібностей священика.

— Люди, які зараз відходять від церкви Московського патріархату, в основному переходять до ПЦУ. Можливо, люди йшли би і до Римо-Католицької Церкви, бо мають можливість бачити, як живе та чи інша Церква, як служить, чи йде в ногу з часом, можуть самі аналізувати. Але їх стримує той факт, що РКЦ часто називають "польською церквою". Знаю, що вже багато зроблено для того, аби не лише польська мова звучала в костелі, але все ще вона присутня, часто священики між собою спілкуються польською, є такі, що називається, "запеклі полячки" в лавках… Що зараз робиться в цьому напрямку, щоб синонім РКЦ – "польська церква", звести до мінімуму?

— Це є природній процес, немає якогось плану, щоб щось там зробити. І цей процес відбувається. Не є таємницею, що центральна частина України не має з цим проблем, бо там вже давно все душпастирство ведеться українською мовою. В нас, на західній Україні, це польськомовне середовище зменшується, бо старші люди відходять до вічності, молодь зараз, під час війни, виїжджає. Тому цей природній процес є таким, що цих душпастирських форм служіння стає все більше і більше українською мовою.

А те, що ми маємо такий ярлик – "польська церква", це також є заслуга багатьох духовних осіб не з нашої Церкви, які хочуть нас відсунути в бік: ото поляки. Я сам це досвідчив, працюючи на Полтавщині. У нас на парафії нічого польською не було взагалі. Прийшов один чоловік і каже, я був в іншій церкві, і мені сказали, що ви польська церква, в чому це проявляється? Я кажу, ми Римо-Католицька Церква. І потім він почав до нас ходити, прийшов один раз, послухав, йому сподобалося. І до цього часу він є парафіянином місцевого костелу.

Але щоби якимось чином щось спеціально робити, планувати, то немає необхідності. Навіть за період останніх років, а я є єпископом 6 років, то можу сказати, що дуже багато змінилося, в тому сенсі, що в більшості парафій польська мова взагалі не використовується.

— Як особисто Ви себе розвиваєте, що читаєте і як у духовному житті себе загартовуєте?

— Якщо йдеться про духовне життя, то я мав такий досвід формації — Lectio divina, це розважання Слова Божого по конкретних частинах і в конкретних годинах дня, і я це практикую. Дуже часто читаю біблійні коментарі, шукаю також в інтернеті, різними мовами, аби краще зрозуміти Слово Боже – для себе, але також воно мені потім допомагає у проповідуванні. Також зараз я ще вчуся, я є студентом Люблінського католицького університету, вивчаю практичне богослов’я, теологію пасторальну. Зараз підходжу до написання докторської дисертації. Але щоб її писати, то маю пройти цілий курс навчання, і я онлайн беру участь у лекціях.

Дякую Богу, бо це навчання розвиває мої горизонти. Дуже часто вночі, коли не можу спати, то читаю різні книжки з психології. Як реагувати на різні синдроми, також часто беру участь у похоронах наших захисників, зустрічаюся з родичами, і щоби не зробити помилки, щоб не завдати їм ще більшої рани, треба знати, що людям говорити. Наприклад, хтось ховає сина, то ти не можеш підійти до мами і сказати: «Не переживайте, все буде добре». Зрозуміло, що ці слова вбивають людину ще більше. Тому читаю, як правильно себе у таких ситуаціях поводити, що варто говорити,а що ні, якщо щось говорити, то які ці слова мають бути. Чи якщо людина закрилася в собі, як знайти до неї підхід. Більше дивлюся, що відбувається у нашому реальному житті та шукаю відповідей, які мені зараз потрібні, і таким чином теж розвиваюся.

— І якщо маєте час, ведете свою сторінку у Фейсбуці…

— Це час від часу. Я не можу сказати, що медіаприсутність — це моє. Хоча розумію, потрібно, щоб єпископ був у медійному просторі. Але це не є мій світ, тому мушу переступити через себе. А часом буває, що мене аж, як кажуть, розпирає, щоб щось написати, коли відбувається якась подія. Наприклад, це звернення «Чому ви мовчите?», яке я адресував братам-єпископам Росії, Білорусі і Німеччини на початку повномасштабного російського. А часом є так, що свідомий того, що треба щось написати, а не можу двох речень підібрати, щоб вони щось передали...

Тому ця сторінка на Фейсбуці, вона є більше для того, що коли я маю чим поділитися, то ділюся. Але не хочу бути людино, яка щодень видає якусь інформацію, все коментує. Якщо мені є що сказати і я хочу сказати це людям, я пишу. Нехай це буде маленьке зерно, але з часом воно якийсь плід принесе.