Віднайдення мови ікони
Роман Зілінко досліджує давньоукраїнське мистецтво, зокрема, іконопис XVII-XVIII століть та захоплюється іконописом, серед іншого малює хатні ікони. Народився у Тернополі, батьки — художники Ігор та Орися Зілінки. Навчався у Львівській богословській академії (тепер — Український католицький університет). Магістерська програма й докторантура — Католицький університет у Любліні. Від 2006 року працює в Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові. Серед зацікавлень — дослідження іконостасів, зокрема Жовківського іконостасу Івана Рутковича, народних ікон ХІХ – початку XX ст. Від 2012 року учасник виставок у Львові, Києві, Харкові, Тернополі, Варшаві, Любліні, Вроцлаві, Познані, Ряшеві, Парижі, Лурді, Нью-Йорку. Перша персональна виставка — у 2017 році в галереї IconArt (Львів). Учасник щорічних міжнародних іконописних пленерів у Новиці (Польща). Співавтор та ілюстратор дитячої книжки-розкладанки “Різдво Христове” (текст — Мирослав Лаюк, Видавництво Старого Лева). Разом із іншими друзями-митцями під час Революції Гідності виготовив різдвяну шопку для київського Майдану.
Хатня ікона поняття досить штучне, його введення — спроба розкласти по шухлядках ікони за призначенням. Очевидно, домашні та церковні ікони можуть відрізнятися, бо в церкві іконографія, їх розташування та підбір підпорядковуються певним правилам, а вдома, зазвичай, розміщують ті, де зображено патронів родини чи улюблених святих, вибір «сюжету» хатньої ікони був вільнішим і залежав від уподобань власника. Це стосується творів ХІХ століття, бо переважно про народну ікону нашого регіону знаємо через зразки того часу.
Народні ікони мусіли бути недорогими та відповідати смакам господарів. Малювали такі твори переважно народні художники, не професійні. Звісно, зрідка траплялось, що вони працювали й для церков, але зазвичай для церков робіт наймали фахових майстрів. Термін хатня ікона є відносним, особливо тепер, коли художники можуть займатися і світським, і сакральним живописом, малювати як для храмів, так і для галерей чи домівок.
Володіючи дуже скупою палітрою, примітивними художніми засобами, народні художники створювали направду шедеври. Визначальну роль у тому, як зображали святих, грала народна естетика — все мало бути яскравим і квітчастим, бо що є гарнішим за квіти, красивих рум'янощоких жінок і яскраві фарби. Тут діє проста логіка — має бути гарно. Крім того, на народну ікону великий вплив мала естетика бароко, бо народна ікона дев’ятнадцятого століття, виводиться з нього. Звідти рум’яні щічки та квітки, театральні жести.
Мені подобається богословський підхід народних художників — він дуже простий та зрозумілий, хоча виводиться з давньої традиції — візантійської та латинської, — впливи переплітаються у дуже дивний спосіб, часто в народній іконі змішуються елементи різних культурних і соціальних середовищ. Інше — то певна ностальгія за втраченим. Те, що я роблю, це певна археологія, віднайдення мови народної ікони.
Я не є професійним художником. Моє вподобання як історика мистецтва, музейника та колекціонера — народний живопис, зокрема, іконопис. І коли почав пробувати малювати, то логічно, — зайнявся тим, що мені близьке. Народна ікона стала взірцем. Але не можу сказати, що продовжую її традицію — просто роблю те, що мені подобається. Давні ікони є для мене джерелом інформації, натхнення, дуже подобається у них вчитися та повторювати елементи — навмисне чи не навмисне. Очевидно, я зараз досить далеко відійшов від оригіналів, котрими надихався.
Малювати ікони пробував з дитинства. Вплинуло, що батьки творили ікони. Над ліжком висіла копія Богородиці Луцької XIV століття, яку зробила мама, ця ікона мені особливо подобалася. Запам’яталось, як молився до неї в дитинстві, особливо, коли було страшно.
Під час навчання і в школі, і в університеті пробував малювати на склі, а коли почав працювати в Національному музеї, завдяки Остапові Лозинському, друзям і середовищу, захопився іконописом серйозно. У 2010 році ми почали робити ярмарки “Від Романа до Йордана”, де відроджували локальну естетику. Тоді ж почав робити перших святих Миколаїв.
Це були ікони, вирізані по силуету. Вони мені подобаються, бо нагадують іграшки. А що може бути ближчим до людини, ніж іграшка? Так можна наблизити Бога й святих. Так долаються бар’єри. Крім того, у традиції є чимало ікон, вирізаних по силуету, зокрема, Розп’яття, котре завершувало іконостас, або ж інший приклад — постаті ангелів на гробі Господньому, котрі ставили у Великодній час. Тобто, то не є щось супернове, але для мене то було особистим відкриттям.
Коли готував свою першу виставку «Такі святі, такі близькі», я роздумував над тим, що у домівках ікони зі святими висіли так, як портрети рідних і близьких, а часто й разом, поруч. Йшлось про відчуття однієї родини, де ікони й фото на стінах є рівними. Близькі люди — це і предки, й заступники.
На народних іконах зображали найважливіші сюжети та найближчих святих. Приміром, на покутських й гуцульських малювали Богородицю, Розп’яття та святого Миколая. Ми багато знаємо про ікони на Гуцульщині, Покутті та Буковині, бо там дуже виразна й своєрідна традиція, котра протривала чи не до тридцятих років минулого століття.
Свого часу до рук потрапив дуже гарний вівтар ХІХ століття із Богородичкою, в кількох роботах пробував повторити його форму. Люблю експериментувати з формою — мені цікаво використовувати скриньки, вівтарики, дошки, рамки, накривки до бочівок, стільниці… Поєдную їх із традиційними сюжетами й візерунками. Один із пам’ятних творів — «Тайну вечерю» — намалював на стільниці прабабціного столу. Люблю всяке старе, певне, від дитинства мав потяг до стягування староття. Є стара дошка і не хочеться, аби вона пропадала, думаю, коли щось на ній намалюю, то, напевне, продовжу життя. Самі речі — їхня форма та фактура диктують певну композицію, тому певною мірою спрощують роботу.
Ікона є для розмови — з Богом, із собою, для роздумувань, для певного захисту, коли дивлячись на неї, прочитуєш символ захисту, того, що ти не один, що з тобою опікун і приклад для наслідування. Тому ікона має бути доступною, говорити про складні речі просто.
Канон виник для того, аби ікона була зрозуміла, щоби було ясно, що на ній зображено. Відповідно, порушення канону відбувається тоді, коли володіючи мовою ікони, ми не розуміємо, що зображено. Канон — це не схема, техніка, школа, стиль. Канон — це мова. Поки розуміємо, що зображено, доти все добре і перед нами ікона. Тому вона має звертатись сучасною мовою, а якщо промовлятиме як до візантійця чи барокової людини, то очевидно, не сприйматиметься й не буде зрозумілою.
Це не означає, що від спадщини потрібно відмовитись, добре, що вона є, багатство в різноманітності традицій. А український іконопис має дуже багато всього: класичну візантійську традицію, на ньому позначилися ренесанс, бароко, академізм, пошуки двадцятого століття, — є на що взоруватись, на чому вчитись.
Анна Золотнюк.
