Вихід за рамки традицій. Підсумки конференції Religion in the Black Sea Region Workshop

Друга міжнародна конференція «Religion in the Black Sea Region Workshop», що відбулась у Києві, зібрала молодих науковців та відомих дослідників, щоб привернути увагу до якісної соціології та антропології релігії в Україні.

Поза всім відомими кількісними релігієзнавчими соціологічними опитуваннями існує й зовсім інший тип досліджень, який поки що лишається маловідомим для українських теренів. Мова йде про якісну соціологію або ж антропологію релігії. Саме такі підходи створені для того, щоб показати глибинні зміни та виявити причини розвитку подій. Друга міжнародна конференція «Religion in the Black Sea Region Workshop», що відбулась 29 червня - 1 липня у Києві, зібрала молодих науковців та відомих дослідників, щоб привернути увагу до цьому напрямку науки в Україні.

Дані нових соціологічних опитувань фактично не зафіксували ніяких змін після Майдану, особливо у сфері релігії. Проте очевидно, що вони відбулись і продовжують відбуватись прямо на наших очах. Тому методики антропології та навіть етнографії дозволяють зануритись у саму суть процесів та їхнє тлумачення головними учасниками.

Показовими прикладами виходу за рамки звичного став сам Майдан, де неформальна релігійність народилась прямо у брезентових стінах молитовних наметів, акцентує Михайло Черенков (професор Українського Католицького Університету, Львів). За його словами, віряни отримали унікальний досвід розуміння, що вся Земля – це і є святе місце, а Бог обрав одним з місць своєї присутності центральну площу Києва.

Від початку 90-х років спостерігається відхід від звичних релігійних інститутів – все більше людей не хочуть співвідносити себе з певними церквами чи релігійними громадами, маючи особисте тлумачення духовності. Так само як і люди, які ідентифікують себе з певною релігійною течією, насправді можуть мати ті вірування, які не мають нічого спільного з догматичними основами їхньої віри.

Зміни у поділі приватного та публічного для кожної особистості можна прослідкувати на прикладі феномену паломництва, яке досліджувала Жанна Корміна (завкафедри гуманітарних наук Національного дослідницького університету Вищої школи економіки, Санкт-Петербург). Поки релігійні спільноти Російської Федерації зберігають орієнтацію на парафії, люди стають паломниками з особистих причин. Такі поїздки нерідко перетворюються на квест заради пошуку «вау» — персонального містичного досвіду, особистого контакту зі святим. Однак, часом подібні мандрівки можуть робитись заради укладання «контракту» з Богом: сьогодні я відвідую святі місця, а згодом маю отримати «нагороду».

Показовим прикладом приватних стосунків з Всевишнім є історія Надії з Єкатеринбурга. Жінка з села здійснювала паломництва по кілька разів на рік, вважаючи це своїм покликанням. Якось вона приклалась до ікони та «почула» голос, після чого отримала власний «контракт з іконою». Кожного дня після цієї події вона в обід приходила до місцевого храму, брала ікону до рук та обходила з нею 150 кіл навколо храму, тому що бачила в цьому свою абсолютну місію.

Традиційна для Росії орієнтованість на вагому роль парафій пояснюється тим, що раніше вони виконували інші ключові функції, як то реєстрація шлюбу, народження та смерті – тому люди не могли існувати без церков. Але після розпаду СРСР та початку пошуку нової духовності люди віднайшли власні шляхи. Паломництво та сакралізація певних місць стали «перепусткою» до духовного життя, місією пошуку символів та покликання.

Подібна орієнтованість на пошук сакрального вилилась і в новий феномен «місць сили» (prayerful place – намолене місце), припускає Кетрін Воннер (Catherine Wanner, професор кафедри історії та антропології, Університет штату Пенсільванія, США). Події, що відбувались на Майдані, лише довели це припущення, бо й сама площа стала сакральним місцем. За її словами, дослідникам давно варто дати відповідь на таке питання: як релігія проявляється за межами інституцій? Тому, що на прикладі Харкова, де вона продовжує своє дослідження, релігія нерідко служить ресурсом для розпалювання конфліктів та розрізнення.

Індивідуальні та колективні «намолені місця» стали виникати після сильних емоційних переживань учасників подій. Майдан в цьому контексті як ніколи є показовим завдяки колективним молитвам за участі християн, мусульман, юдеїв та інших віруючих. Ці духовні переживання сплелись в єдиний пласт емоцій та спогадів разом з політично-соціальним повстанням. Тому можна сміливо сказати, що сакральність не виникає сама по собі – її створюють люди, припускає Агнєшка Халємба (доцент Інституту етнології та культурної антропології Варшавського університету). Вона переконана, що релігія зараз стосується не скільки контактів з сакральним, а зв’язку з соціальним. Головним питанням залишається те, як релігія насправді переживається. Це – спільний «продукт» громади людей, які не просто отримали певні відчуття, а й зробили щось спільне. Подібні випадки існують поруч з «релігійним споживацтвом», яке демонструють на прикладі «католицького кафетерію»: прийшов до храму, скористався послугами, але не лишився його частиною.

Ключові зміни можна пояснити новим поняттям зовнішня (навколишня) віра — ambient faith, коли пошуки «чистого» православ’я, ісламу тощо стають неможливими. За спостереженнями Кетрін Воннер, це присутня релігія, яка на практиці разюче відрізняється від своєї догматичної суті.

Спекуляції на темі релігії можна було чітко прослідкувати у риториці екс-президента Віктора Янковича, про що зазначає Наталія Вашрова (Національний університет ім. Івана Франка, Львів). Тема релігійності піднімалась не раз в українській публічній політиці з часів набуття незалежності. Водночас цьому заважало атеїстичне радянське минуле, коли повернення до духовності мало найбільше перепон на рівні родинних практик. У своїх промовах публічні особи звертаються до контексту «релігійної весни», яка ще досі не проявилась. Кетрін Воннер акцентувала увагу на тому, що зараз релігію в Україні можуть сприймати як необхідну складову національної ідентичності та розірвати прив’язку до «Святої Русі», на яку так спирався попередній голова держави. 

Якщо ж українські політдіячі лише вчаться маніпуляціям на темі релігії, то російські колеги вже впроваджують цілу систему виховання, зважаючи на власні інтереси. У своєму дослідження Олена Лісовська (професор соціології, Університет Західного Мічигану, США) проаналізувала підручники (Основи православної, ісламської, буддистської, юдейської культур, світових релігій та світської етики), які рекомендовані для всіх шкіл Російської Федерації. Вони були введені в обов’язкову шкільну програму з 2011 року (1 урок на тиждень з 2 по 9-й класи), а їхнім «батьком» став Дмитро Медведєв, презентувавши їх ще в 2009 році. Школи Криму почнуть вчитись за ними з вересня 2015 року. Їхній зміст не лише пропагує релігійну культуру, а й просуває ідеї націоналізму та несе ключові ознаки «Путінської ери». І цей процес має такі характеристики, як відмова від радянського стилю життя на користь імперіалізму зі збереженням контролю публічної сфери та освітньої програми, надзвичайно швидкий процес відновлення співпраці церкви з державою, використання релігії в політиці та у військовій сфері для просування власних інтересів керманичів.

Ці книги не просто викреслили релігійну культуру з тем табу, а й пояснили «правильну» версію подій у Грузії та Україні, закріпивши в розумах учнів ностальгію за російським імперіалізмом. В перспективі це породжує унікальну лояльність нового покоління до державної влади, а також затверджує ведучу роль за ланкою найближчих партнерів – Церкви та держави, де РПЦ виступає представником «Святої Русі». Згідно з ними, кожен етнос має дотримуватись своєї релігії. При цьому в тексті в категорію «наших земель» потрапляють всі регіони, що належали до Київської Русі, СРСР та імперської Росії. Виходить, що Росія – це єдина родина, де Україна – сестра, яку ні в якому разі не можна покинути та лишити самотньою. Символ «Святої Русі» активно використовується задля підняття теми про возз’єднання росіян, білорусів та українців, підкреслює В’ячеслав Карпов (професор, Університет Західного Мічігану, США). Хоча Київ і виступав історичним центром Русі, ще в ХІХ сторіччі Руська Православна Церква стала офіційно іменуватись Російською. Відновлення ж орієнтації на Русь та політичних амбіцій відбулось в 1943 році, коли Сталін запропонував Патріарху Сергію перейменуватись у Руську Православну Церкву.

Двозначна ситуація спостерігається в Осетії, де продовжується процес інкультурації православ’я в осетинську культуру, продовжує Сергій Штриков (профессор антропології, Європейський університет, Санкт-Петербург). «Традиційні» релігії мусять передувати в тому регіоні, в результаті чого відбувається злам в ідентичності самих осетинців – постає вибір між історичними реаліями та орієнтацією на нову російську ідентичність з «традиційним» православ'ям. При цьому в публічній риториці політиків можна почути, що якраз осетинці і є прикладом «правильних» громадян – вони є поборниками сімей цінностей та щирими православними християнами.

Ще один приклад виходу за межі релігійних інститутів — це поширення нових релігійних рухів, які на Заході називаються New Age, а в наших широтах підпадають під поняття езотерики. Можна легко побачити й вплив синкретизму (поєднання), коли у свідомості людей комбінується те, що важко уявити разом. «Сучасні тенденції – це пошуки спільних паралелей релігії з наукою, яка могла б аргументувати віру. Зараз наявні праці про наукові відкриття у Корані, чого раніше не було. Інший світовий тренд – це увага до New Age та езотерики», — поділилась Олена Богданова (доцент кафедри соціології Києво-Могилянської академії, Київ). Згідно з останніми соцопитуваннями, в реінкарнацію вірять щонайменше половина людей, які ідентифікують себе як християни. В результаті цього тільки 5% християн в Україні дотримуються доктрини у своєму розумінні віри.

Окрім того, у майже всіх країнах СНД на початку 2000-х почав поширюватись рух анастасіївців, які виникли після книги Володимира Мегре «Анастасія», — розповідає дослідниця Юлія Андреєва (аспірант Європейського університету Санкт-Петербургу). Суть вчення базується на історії про незвичну жінку з Сибіру про те, що всі родини мають будувати власні помістя на 1 гектарі землі та відроджувати духовну культуру, повертаючись до забутої традиції. Ці люди нерідко можуть бути політично орієнтовані на відновлення «Русі» й тлумачити «космічні енергії», відкидаючи поняття духовності та сакральності.

Дослідження у царині якісної соціології допомогло б знайти відповіді на багато проблем сучасності, певен Марат Штерін (старший викладач соціології релігії Королівського коледжу в Лондоні). На його думку, релігійний екстремізм та радикалізм – це проблема, яку неправильно зрозуміли та подали у мас-медіа під тим соусом, який був вигідним для політичних гравців. В результаті це породило цілу індустрію з вирішення проблем радикалізації, під що виділяються величезні суми грантових коштів. Однак дослідник вбачає вихід з ситуації не у сліпих потугах громадських організацій, а в розробці наукових підходів до вирішення ситуації. І перше завдання – це розуміння суті проблеми та її тлумачення учасниками.

Релігійна багатоманітність присутня всюди, вона ж і трансформує саму релігію. Україна має унікальне середовище індивідуальних форм релігійності, політизованості на рівні церков та релігійних громад, регіональних аспектів, що мало б стати золотою жилою для дослідників з усього світу. Що люди мають на увазі, коли називають себе християнами? Що насправді стоїть за звичними поняттями віри? Адже нерідко траплялось так, що людина називала себе християнином, хоча насправді під цим розуміла підтримку толерантності та прийнятного ставлення до ЛГБТ-спільнот (приклад з дослідження). Чи чому 500 британських громадянам раптом вирішують долучитись до лав Ісламської держави, ставши мусульманами? Саме на ці питання і має відповідати якісна соціологія або антропологія релігії.

Такими були виступи та дослідження цьогорічної конференції, які продовжаться з надією на зустріч у прийдешньому році. Нагадаємо, що минулого року відбулась перша подібна конференція.