Війна ламає стереотипи: які ролі для себе обрали черкаські віряни
Юлія Фомічева
“Моя зброя – це слово Боже”
Лариса Когут – єдина жінка серед капеланів Повітряних сил України і єдина капеланка з Черкащини. Вона – лейтенантка капеланської служби і несе службу в одній із військових частин на Півдні України. Лариса каже: попри стереотипи, не існує заборони вірянам захищати свою Батьківщину, навпаки це – їхній обов’язок.
– У мене пастор мій на війні. Його син воює, з церкви багато людей воює. Люди захищають свою Батьківщину. Це біблійно, коли люди захищають свою землю, це нормально, – каже Лариса. – Є догми, що ми пацифісти. Але навіть цар Давид, який написав 150 псалмів, воював. Це наш обов’язок конституційний. Християнин, якщо не може взяти в руки зброю, може в лікарні допомагати, готувати, допомагати будь-яким чином. Я капеланка і за законом не маю права брати зброю в руки, як і капелани в країнах НАТО, скажімо. Але моя зброя – слово Боже і молитва. Декому не по вірі стріляти – тоді вони можуть бути корисними в інших місцях. Ми воюємо на своїй землі і ми віримо, що Бог на нашому боці, на нашій стороні барикади. Бо Бог на стороні правди завжди. Ми захищаємо наше, своє. Вірю, що ми поставимо історичну крапку в постійній боротьбі з росією за свою незалежність та свободу. У Біблії в декількох місцях писання написано так: «Проклятий той, хто прийшов пересунути межі ближнього свого». Коли прийде перемога – буде відплата Божа нашим ворогам. Ми це все побачимо.
Зі слів Лариси, віра на війні дуже важлива.
– Без віри людина не може жити. Віра надихає людину, воїна, заспокоює, дає натхнення, забирає із серця зайвий страх. Природній страх є, але зайвий страх іде, – розповідає Лариса. – Коли бій, коли треба зосередитися, віра дає впевненість, що ти не один, що де б ти не був – у якому окопі, у якому бліндажі – Бог завжди із тобою. Коли людина зневірена, це дуже важко, людина не здатна боротися, це значить, що людина переможена всередині.
“Підсумки підбиватимемо після перемоги”
Із вірою в Бога і в Перемогу провадить свою діяльність керівник відділом соціального служіння Черкаської єпархії ПЦУ Дмитро Ярославський. Разом із батьком – отцем Ігорем – він допомагає війську з 2014 року.
– Проводимо збори коштів, закуповуємо необхідне та передаємо військовим. За ці роки купували вже все: одяг, ліжка, каски, тепловізори, дальноміри, автомобілі, дрони, РЕБи тощо, – розповідає Дмитро Ярославський. – Дуже вдячні всім, хто підтримує наші збори та допомагає матеріально та інформаційно.
Священнослужитель каже: загальну суму допомоги не рахували, підсумки підбиватимуть після перемоги. Втім після кожного конкретного збору публікує звіт про використання донатів.
Перед початком навчального року у відділі соціального служіння традиційно реалізували щорічний соціальний проєкт “Подаруй рюкзак дітям загиблих воїнів 118 бригади”. Для школярів благодійники цього року купили і передали 126 ранців зі шкільним приладдям. На всі православні свята у храмі Миколая Чудотворця у Черкасах стоять скриньки для пожертв на ЗСУ, тут же на свята можна побачити, як освячують автомобілі перед відправкою на фронт. Для прихожан ця церква не тільки релігійний, а й волонтерський осередок. Попри те, що храм недобудований, допомога ЗСУ – тут в пріоритеті.
Щодо можливості відмови від служби у війську за релігійними переконаннями Дмитро каже:
– До повномасштабного вторгнення можна було проходити альтернативну службу за релігійними переконаннями, зараз, наскільки мені відомо, таких привілеїв немає.
“Якщо ворог вдерся у твій дім, ти маєш захищатися не тільки молитвою, а і зброєю”
Не користувався жодними привілеями старший пастор євангельської церкви «Слово Життя» Руслан Григорович. Нещодавно він був мобілізований, пройшов підготовку в навчальній частині та був направлений на службу у 118-ту окрему бригаду територіальної оборони. Його дружина – дитяча письменниця Анна Григорович – чекає чоловіка, молиться за нього, рятується творчістю сама і допомагає підтримувати ментальне здоров’я іншим.
– Деякі віряни мають переконання, що віруючій людині не можна брати в руки зброю, – розповідає Анна. – Це доволі давнє вірування, і в радянські часи тим людям, які його дотримувалися, загрожували жорстокі переслідування. Але в сучасній Україні права людей на власні вірування захищені Конституцією, тож кожен свідомо вибирає свій шлях. Дехто з віруючих користується правом на альтернативну службу. Але є багато вірян, які мають інші переконання, а саме: якщо ворог вдерся в твій дім, ти маєш захищатися не тільки молитвою, а і зброєю. Безумовно, кожен внесок заради нашої скорішої перемоги важливий: і виробництво дронів, і служіння капеланів, і молитви, і донати, а ще психологічна підтримка дітей та дорослих, соціальний захист, інженерні розробки та багато іншого. Але найбільший внесок роблять наші захисники та захисниці, низький їм уклін. В нашій церкві є віруючі, які наразі захищають країну зі зброєю в руках: дехто ще з 2014 року, дехто був мобілізований нещодавно, як-от мій чоловік. Наші молитви за них, а також за увесь український народ та скору перемогу над московським режимом, не вщухають.
Анна допомагає дорослим і дітям пережити важкі часи – авторською казкотерапією. Її постійно запрошують на зустрічі з дітьми в школи та бібліотеки, письменниця бере участь в проєкті психологічної та соціальної підтримки дітей у військовий час «Ти – переможець». Одна з її казок була видана в Польщі одночасно польською та українською мовами (книга-білінгва) – щоб підтримати дітей з українських родин, вимушених покинути власні домівки, і щоб познайомити польських дітей з сучасними українськими казками.
– Уже багато років пишу казки, в яких герої проходять складні випробування та мусять подолати власні страхи, – розповідає Анна. – Врешті-решт мої персонажі стають сильнішими та мудрішими, – справжніми переможцями. Відтоді як була видана моя перша книга – а це 2009 рік – я провожу багато творчих зустрічей, і не тільки з дітьми, а також із дорослими. Самій мені допомагає віра в Бога та молитва, а ще – підтримка родини та друзів. Також допомагає не «киснути» творча діяльність, адже треба писати нові казки, зустрічатися з читачами, морально підтримувати дітей і дорослих, серед яких багато тих, хто втратив своїх рідних, втратив домівки. Багато горя навкруги, тож маємо підтримувати один одного і докладати максимум зусиль заради нашої скорішої перемоги.
