Він заворожував своєю працьовитістю і усмішкою: пам'яті професора Ігоря Скочиляса

Редакція РІСУ мала давню співпрацю з професором Ігорем Скочилясом і ще більші плани на майбутнє. Він був одним з тих нечисленних істориків, які розуміють значення і необхідність історичної інформаційно-просвітницької діяльності у мас-медіа. Колеги-журналісти про нього згадують, яким відкритим і простим у розмові він був, як вмів чітко, доступно і аргументовано пояснити важливі історичні події, спростувати міфи, як не боявся сказати правду про факти маніпулювання історією і виступити навіть проти церковних достойників, якщо вважав за потрібне захистити національні пам'ятки чи історичну пам'ять.

До 9-го дня відходу до вічності ми попросили колег-істориків професора Ігора Скочиляса написати кілька слів про нього. І ці спогади створили дуже щирий текст, який запрошуємо прочитати. Тексти подаються в авторській редакції. Світлини також надані авторами спогадів.

Ігор Скочиляс: людина з променистою усмішкою очей

Ігор Гирич,
док.іст.наук, зав. відділом Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАНУ

Не стало людини з променистою усмішкою очей. Не стало історика, який був мабуть найкращим знавцем історії Української Церкви середньовічного й ранньомодерного часу. Відійшов вчений, який продовжував на рівні з найвищими стандартами справу інших дослідників церкви: М.Грушевського, С.Томашівського, М.Чубатого.

Але не хочеться говорити лише про нього як науковця, а про Ігоря – людину з палаючим серцем і незгасаючим вогником в душі. Він не був, не міг бути і не хотів бути байдужим, заспокоюватися на досягнутому в тихому матеріальному комфорті. Йому боліли наукові справи того середовища, в якому він жив. Він хотів успіху, змін, процвітання Інституту української археографії у Києві, де працював до початку ХХІ ст. Не терпів оспалості, закликав до дії, до чину. І сам так жив, чесно і віддано. Бо був людиною ідеї. Таких як він – одиниці серед нас.

Скочиляс був надзвичайно живою людиною. Він виступав заводієм на числених конференціях, круглих столах, симпозіумах; умів презентуватися на людях, демонструвати і популяризувати свої наукові і освітні проєкти. Залучати до наукових зустрічей публічний бомонд. Кабінет зі слонової кістки – зовсім не його ідеал, хоч сам він мріяв про спокій і можливість усамітнення.

Він був християнином за суттю. Любив і завжди випромінював тепло для інших. Підтримував, знаходив розуміння, надихав усіх оточуючих на працю. Бо кожному присвічував його власний приклад дієвого життя. Тому й не випадково він пішов в освітній процес, став викладачем, деканом, проректором. Спілкувався з молодою генерацію, вмів знаходити з нею спільну мову.

Учень Я.Дашкевича, вихованець жорсткої схеми національної історіографії, Ігор був людиною високої толеранції до інших напрямків історичної думки і широких інтелектуальних обріїв. Він був своїм для істориків школи Наталі Яковенко. Бо Ігор шукав взаємопорозуміння між розумними людьми. Будучи патріотом в незатертому банальному сенсі, він залишався завжди людиною світу. Це був його визначальний оціночний принцип життя: національне за формою, інтернаціональне за сутністю змісту. Пам’ятаю дві наші революції і радісного і усміхненого Ігорка у Києві на Майдані, який відчував, що крига над Україною скресла назавжди і дороги у славне «совітське» минуле вже не має.

Немає людини, яка за свої п’ятдесять з хвостиком років встигла зробити дуже багато. Чомусь пригадалися його краєзнавчі публікації в борщівському краєзнавчому збірнику на початку своєї наукової кар’єри на межі 1980-х – 1990- років. Він був вірним своєї малої Батьківщині, яка дала йому путівку у велике життя.

Відійшла велика людина, лишається так мало і багато – пам’ять про нього. Віриться, що вийде книга пам’яті про цю небуденну людину, зібрані будуть спогади, надруковані невидані праці, видана повна бібліографія праць… Він завжди залишаться серед нас. Бо лишиться назавжди справа його життя.

 

Ігор був надзвичайно цілісним та органічним

Максим Яременко,
доктор історичних наук,
професор кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Я познайомився з Ігорем влітку 1996 р. в Уневі. Тоді Львівська богословська академія та Університет св. Павла в Оттаві зорганізували першу Літню богословську школу в тамтешній Свято-Успенській лаврі. Ми, її студенти та слухачі, місяць мешкали в монастирі, відвідували всі ранкові, денні та вечірні богослужіння (а часом і нічні) та слухали лекції з богословських дисциплін, які читали канадські викладачі із Університету св. Павла. Це був неймовірний інтелектуальний та релігійний досвід в студитській обителі, що лише відроджувалася. А для мене, що вперше потрапив так далеко на захід України і вперше із середини бачив чернече життя, і поготів. І, звісно, багато важило спілкування студентів між собою.

Ігор тоді ще стояв на початку наукової кар’єри, навіть не був кандидатом наук, я ж взагалі щойно закінчив другий курс історичного факультету і, здається, ще мало уявляв своє майбутнє. Але міркував про спеціалізацію на церковній історії, тож мав здобути й богословські знання. Ті самі спонуки, як пригадую, привели до Унева й Ігоря. Він десь лише починав розробляти свою першу велику тему, і саме тоді я вперше почув термін «візитація». Надалі мені доводилося ставати свідком його великого міжнародного «полювання» за цим різновидом джерел та слухати різні цікавинки з візитацій (на кшталт заборони поїздки священика з паніматкою разом на возі), що ними Ігор залюбки ділився (ще один сюжет, що про нього він неодноразово полюбляв згадувати, – про появу на Галичині привітання «Слава Ісусу Христу!»). Оскільки переважна більшість слухачів школи не мали жодного стосунку до історії, то у нас були додаткові аргументи для спілкування з Ігорем. Утім балачки заходили не лише про історію. Вже в Уневі він виявив себе як оповідач дотепних бувальщин. З часом їх репертуар зростав, адже під час його наукових вояжів до різних міст та архівів без пригод не обходилося. Після Ігоревого відходу у засвіти я раптом усвідомив, що це перша смерть близького мені колеги вже нової генерації українських істориків, котрі розпочинали свій науковий шлях за незалежної України, і з ким поруч довелося йти...

Ясно пам’ятаю захист Ігоря у Києві (я вже був в аспірантурі), що різнився від більшості бачених мною доти. Тема роботи була якраз про візитації, і відповідаючи на запитання, Ігор переконливо відстоював свою думку про погляд на історію «знизу». Прикметно, що на більшості історичних факультетів українських університетів вкрай слабкою була методологічна підготовка чи її бракувало взагалі, тож ні про які погляди «знизу» там не розповідали.

Для мене Ігор десь тоді став одним із яскравих символів львівської історичної науки. Зараз розумію, що мої знання про тамтешніх істориків були достатньо вибіркові. Але ті, з ким на початку 2000-х випала нагода познайомитися, вирізнялися великою працелюбністю, постійними архівними пошуками, плідно писали книги і статті. І це в той дивовижний і десь, може, по своєму романтичний час, коли в прямому сенсі стрімголов мінявся світ, переплелися матеріальна убогість, великі мрії та прагнення. Далеко не в усіх середовищах істориків у Києві я спостерігав таку саму самовіддачу та цілковиту посвяту професії. Ігор був надзвичайно працьовитим. У кожному новому журналі я зустрічав його статті. Ближче цю сумлінну роботу мав змогу спостерігати 2001-го року у Варшаві та Петербурзі.

У місті на Неві, куди поїхали для роботи в архівах і бібліотеках, ми прожили цілий жовтень в одному номері. Мешкали на Міліонній в готелі «Наука» за кількасот метрів від Ермітажу і тієї самої Неви; всі архіви, бібліотеки, книгарні були поруч, скрізь ходили пішки. Я намагався заохотити Ігоря візитувати петербурзькі музеї, проте безуспішно – він не хотів витрачати дорогоцінного для роботи часу, продовжуючи полювання за візитаціями, тішачись новим архівним відкриттям. Навіть на вихідні мав роботу – привіз із собою на вичитку роздруківку чергового випуску «Ковчегу» (це ще був час до «гаджетизації», ноутбуки та мобільні телефони не ввійшли у масовий ужиток). Зі спільної «культурної програми» «наймасштабнішою» стала лише піша прогулянка Невським проспектом до Олександро-Невської лаври у неділю. І то першочергово – на літургію. За браком парафії УГКЦ, звісно. У Варшаві Ігор відвідував греко-католиків на Медовій. Такі поїздки 1990-х – початку 2000-х рр. вирізнялися ще й своїм спартанським характером, адже належало економити на всьому, найперше на купуванні їжі, аби замовити більше копій документів та придбати книги, що не доходили до українських бібліотек. Частково допомагали захоплені з дому припаси, які належало ще й приготувати в умовах без кухні. Пригадую, що у Петербурзі нашою постійною щоденною вечерею була привезена з дому мівіна та канапки із салом, спільний обід не передбачався (це час роботи в архівах), а сніданок – чай з канапкою з хліба з маслом та чи медом, чи варенням. До речі, сало нам замовили привезти ще при бронюванні номера – для директора готелю. Тож десь невдовзі після поселення ми навідалися до нього та передали гостинці, коментуючи опісля стереотипи про українців, як любителів цього продукту. Росіяни його любили не менше, лиш не мали де доброго взяти. А Ігор втішив директора ще й знаменитим західноукраїнським підкопченим продуктом. Серед кумедних ситуацій того часу пригадую також Ігореву «русскую речь». Пам’ятаю, після якогось спільного візиту і вражень від його володіння російською, я цікавився, чи у Львові в школі вивчають цю мову, а він сказав, що його донька російської не знає взагалі, бо не вивчала.

Ще одна характеристика наукового життя того часу – це передавання при оказії різних книг чи гостинців від колег колегам, перевезення і розповсюдження нових видань тощо. Тож дуже довгий час Ігоря неможливо було уявити без великого набитого наплічника за спиною, що не витримував вантажу.

Від найпершої зустрічі до останньої Ігор запам’ятався кількома речами, що залишалися у ньому незмінними впродовж нашого майже чверть столітнього спілкування. Ще влітку 1996 р. увагу привернула його усмішка із примруженими очима. Ігор усміхався завжди: і в приятельській розмові за пивом, і під час непростої дискусії на конференції. Гадаю, ця усмішка дуже приваблювала оточуючих.

Ігор завжди був у русі, поспішав. Він не хотів втрачати жодної хвилини. Він завжди мав що зробити вже після того, як завершувався трудовий день. Із роками та розширенням кола його обов’язків ця зайнятість зростала й зростала. Часом, він фізично не встигав все зробити і мусив обирати першочергове. Проте я, коли те менш важливе стосувалося мене, ніколи не міг довго сердитися – достатньо було Ігореві заговорити, як всі образи розвіювалися. Він завжди залишався надзвичайно позитивною людиною.

Ігор був не просто цікавим і дотепним у товариській бесіді. Він ще й навдивовижу тактовно розмовляв на професійні теми. Всі історики люблять говорити про свої плани та висновки. Проте роблять це по-різному. Не кожен вміє гомоніти так, аби не «навантажувати» співрозмовника, не перетворити балачку на довгий чи й безупинний монолог на цікаву лише собі тему і про себе в цій темі. Ігор таким не був, умів легко й ненав’язливо оповідати про власні відкриття, а головне – цікавитися роботою інших. Мав, до того ж, достатньо чуттєву натуру. Пригадую, як на захисті докторської при згадці про свого покійного учителя Ярослава Дашкевича, глибоку вдячність до якого проніс через все життя, йому навернулася на очі сльози.

Ігор був надзвичайно цілісним та органічним. У ньому без жодних суперечностей поєднувався науковець-професіонал та ревний християнин і вірний син Церкви. Для мене він ще й своєрідне уособлення Українського католицького університету. Розпочавши працю ще в Львівській Богословській Академії на Свєнціцького, Ігор далі пройшов шлях з УКУ від моменту його становлення. І постійно, ще від роботи в Інституті історії Церкви, він з цілковитою самовіддачею, що, часом, межувала з жертовністю, присвячував себе цій інституції. Пам’ятаю, якось казав (здається, на початку 2000-х), що, мабуть, не витримає. Але витримав і розвинув діяльність, що іноді не під силу цілим інституціям. Чого вартує лише серія «Київське християнство», де за короткий час видано понад два десятки книг. Їх усі редагував Ігор. Це було його кредо: все, що він робив, мусив робити добре, беручи безпосередню участь. Мабуть, адміністративна та організаційна робота для науковця, що виношує плани власних досліджень, – це особливе подвижництво, адже доводиться жертвувати собою подвійно. Він також вирізнявся бездоганною професійною чесністю. Хай не дивує, що пишу «вирізнявся». Здавалося б, це самоочевидна характеристика для кожного науковця. Проте в українських реаліях аж донині бути чесним не стало безумовною максимою. А Ігор ще й боровся за дотриманням академічних стандартів у науці. Пригадую, як близько до серця він брав свою участь у тих засіданнях Експертної комісії МОН, де йшлося про розгляд текстів із плагіатом.

Насамкінець згадаю, що у тому, що Ігор так багато встиг зробити, є заслуга і його дружини Ірини, чию вагому підтримку відчував постійно. Вона завжди була поруч. Сідаючи до потяга, Ігор мав запаковані та поділені Іриною на різний час канапки, спаковану валізу. Коли був дома, дружина намагалася захистити його від надмірної праці та зайвих турбот. Пам’ятаю, як на свою лекцію чи то на Львівській сесії Міжнародної школи гуманітарних наук, чи то на якійсь доповіді на Свєнціцького, Ігор для ілюстрації сказаного приніс приготований Іриною борщ – страва була прикладом гармонійного поєднання різних складників (про який сюжет церковного минулого йшлося, вже не пригадую). Дружина допомагала у підготовці до друку Ігоревих книг. Навіть виконувала його доручення, що їх передавав нещодавно з лікарні. Адже і там він, доки міг, продовжував працювати та вболівати за свої проекти... Про «мою Іру» він постійно згадував під час тривалих поїздок за кордон.

Дуже складно повірити, що Ігор вже не з нами, і що фізично разом «сидіти під смоковницею» (улюблена алегорія Ігоря останніх років) не доведеться. Він зумів закарбувати свій образ не лише у серцях тих, хто мав честь його знати. Відкриття, праці, успішні проекти надійно вписали Ігореве ім’я в історію. Щиро сподіваюся, що всі його починання, ідеї, задуми буде реалізовано.

 

Каким я помню Игоря

Маргарита Корзо,
старший научный сотрудник сектора этики Института философии РАН, Москва

Каждый человек оставляет в нашем сердце свой след. Это может быть неясный образ, цвет, ассоциация с запахом цветов или кофе, эмоции, какие-то едва уловимые и невербализуемые ощущения. Всё это намного меньше того, чем ушедший из нашей жизни человек был на самом деле. Но это то, как он остается в нашем сердце.

… Львов, зима, последние годы XX века. Смешная шапка-ушанка из кролика, добрые с прищуром глаза смотрят из-под шапки. Улыбаются тепло и приветливо.

… Львов, в самом начале нынешнего века, у Игоря дома. Маленькая Соломийка играет на цимбалах. Игорь смотрит на нее и просто светится от счастья.

… Москва, 2008 год, конференция в Украинской библиотеке. Сосредоточенное лицо, даже глаза не щурит. А через секунду все лицо в мелких складочках-улыбочках, смеется заливисто и искренне.

…. Варшава, когда-то в 2010-х, Польская Национальная библиотека. Игорь проездом из… (Львова, Люблина, Минска, Вильнюса…) в… (Львов, Люблин, Минск, Вильнюс….), сумки набиты книгами (как всегда!). Усталый и немного осунувшийся. Идем в библиотечную столовую. Берем какой-то суп. Уставший Игорь вдруг с некоторым оживлением подмигивает мне заговорщицки: а нельзя ли тут в столовой купить пива? Глаза смеются.

… сентябрь 2016 год, Варшава, гостевые комнаты Института истории ПАН. Игорь ночью приехал на автобусе из Львова, очень уставший. Но надо бежать – встречать Соломийку. Дочка – это святое.

…какой-то год и где-то в этом мире. Игорь энергичный, полон идей и планов, весь в прожектах, глаза горят.

…лето 2020 г. Отправляю ему по мэйлу текст для коллективной монографии – к юбилею Замойского Собора. Игорь спрашивает, как он может мне передать деньги за эту работу. Отвечаю, что в следующем году увидимся – после всех этих карантинов. Ну а если у Бога будут другие планы на 2021 г. (это я вроде как пытаюсь пошутить), то и шут с ним – с этим гонораром.

У Господа действительно оказались другие планы….

Светлая Тебе память, Игорь!

 

Пам’яті друга

Леонід Тимошенко,
професор Історичного факультету Дрогобицького державного університету

Дуже важко писати про колегу лише на дев’ятий день по його смерті, особливо коли ідеться про багаторічну співпрацю на науковій ниві та особисті дружні стосунки, часом і не безхмарні. Розуміння ситуації ускладнююється похмурістю пандемічної днини, яка передчасно вирвала з наших рядів непересічну і яскраву особистість.

Я познайомися з Ігорем у середині 90-х рр. у відділі рукописів бібліотеки В. Стефаника у Львові. Здається, це був 1996 чи початок 1997 р., бо я вже прочитав перед тим його піонерські статті про візитації Львівської єпархії в «Україні в минулому» та в збірці матеріалів щорічної львівської конференції «Історія релігій в Україні». Під ту пору і я опублікував декілька статей з історії Берестейської унії і розпочав відрядження до зарубіжних архівосховищ, передовсім – до Петербурга, де зберігаються унікальні фонди до історії Української Церкви (перед тим їх вивчав з українських істориків лише В. Ульяновський).

Після того Ігор разом з дружиною Іриною став регулярним учасником Дрогобицьких краєзнавчих конференцій з наступною публікацією на сторінках «Дрогобицького краєзнавчого збірника». Відтак, у період 1998-2014 рр. він опублікував у Дрогобичі вісім статей, які стали без сумніву окрасою ДКЗ в ділянці церковно-релігійної проблематики.

Ігор радо підставляв плече у всьому, сприяв становленню дрогобицького наукового осередку в ділянці історії ранньомодерної церкви. Так, він опонував кандидатські дисертації моїх учнів Л. Тиміш, С. Білої та Б. Лазорака. Ставився до цього критично, але з розумінням та повагою.

Після захисту кандидатської дисертації Ігор став чільним науковим співробітником Інституту історії Церкви та ЛБА, не залишаючи роботи у Львівському відділенні Інституту археографії. У цих двох інституціях ми часто зустрічалися. Число заходів, під час яких ми спілкувалися, до яких мене залучав молодий талановитий історик Церкви, годі перелічити. Пригадуються перші враження про нього: він готовий був на будь-яку допомогу, передовсім щедро ділився архівними джерелами, які постійно відкривав і досліджував. Я відповідав тим же, бо вже мав досвід роботи в різних архівах. Вражав рівень його перших праць про візитаційну документацію, чим він відкрив цілий напрямок в історичній науці ще будучи аспірантом, а не скажімо, докторантом.

Колега завжди цікавився результатами моїх закордонних відряджень, часто проводжав мене на львівському вокзалі у далеку путь. Тепер довелося провести Ігоря в його останню найсумнішу дорогу...

Пригадуються перші кроки Ігоря в організаційній ділянці, коли в ЛБА у 2000 р. він увійшов до редколегії наукового збірника із церковної історії «Ковчег». Часом він давав мені рукописи збірника на рецензування, ми не зважди сходилися в їх оцінці, але справа рухалася і збірник посів відповідне місце в українській науковій періодиці.

Коли гуманітарний факультет УКУ очолив професор Ю. Авакумов, десь на початку нульових років Ігор спричинився до першої резонансної акції – проведення наукового семінару з питань викладання та вивчення медієвістики в Україні. Пригадую, що учасникам захід дуже сподобався, хоча декому, особливо іменитим гостям із Києва не вірилося, що саме УКУ стане центром притягання української гуманітаристики і буде конкурувати на рівних з Могилянкою. Сьогодні це є фактом, роль у цьому професора Скочиляса незаперечна.

Відзначу одну із рис його постійної уваги та характеру: він докладав величезних зусиль до піднесення та розвитку ЛБА / УКУ, гуманітарного факультету, який він очолював протягом неспростих років його становлення. Честь та науковий імідж УКУ – це для нього було щось більше, ніж просто патріотизм. За цим стоїть величезна організаційна робота, щоденна та часом і нічна, копітка повсякденна праця. Пригадую, скільки зусиль Ігор стратив на захист честі покривдженого професора В. Ададурова, в якого у Києві списали частину його монографії. Захищаючи професора, він захищав передовсім честь УКУ. Надалі саме до УКУ часто присилали на експертизу сфальшовані дисертації. Присилали до УКУ, а насправді – професорові Скочилясу.

Не злічити наукових семінарів, конференцій, презентацій та ін. заходів, якій організував Ігор Скочиляс. Я часто брав у них участь, пропонував свої теми доповідей. Траплялося, Ігор наполягав на зміні теми з огляду на стратегію і задум заходу. Майже завжди я йшов назустріч. При цьому й зараз дивуюся увазі до себе: Ігор все продумував до найменших дрібниць, навіть забезпечення мого комфорту під час перебування в стінах УКУ. Здогадувався, що такою ж увагою він наділяв і інших гостей, хоча гостем УКУ я себе з якоїсь пори не відчував, навіть прочитав колись на прохання Ігоря короткий спецкурс студентам богословського факультету, вже не кажу, що він мене зустрів, представив студентам, постійно цікавився моїми стосунками з ними.

Після смерті вже відзначено величезний особистий внесок І. Скочиляса в українську науку, який становить з десяток монографій, видань джерел та кількох праць у співавторстві. Після візитаційного «прориву» Ігор взявзя за тотальне вивчення єпархіальних історій – справи поважної та з традиціями, але давно забутої. Зрештою, він захистив докторську. Признаюся, що я тепер гордий з того, що написав на праці колеги кілька рецензій, часом мої зауваження були дошкульними, але Ігор завжди тримався гідно.

Власне становищу гідності українського науковця я навчився саме в нього! Схиляю перед його пам’яттю за це свою голову...

Ми часто бували на конференціях різного рівня за кордоном. Деколи Ігор вагався, наприклад, чи їхати на конференцію з історії православ’я до Москви. Я радив їхати, там ми обстоювали разом суто український погляд на проблеми спільного минулого. Після 2014 р. ми обидва від таких поїздок відмовилися, бо це було б негідно нашому становищу!

Напевно, однією із найщасливіших сторінок моєї спіпраці з науковим середовищем УКУ був дво- чи трирічний проект з підготовки та видання монументальної праці «На перехресті культур» про історію Церкви та монастиря Святої Трійці у Вільні. Знаючи, як цей проект творився «зсередини», скажу відверто, що без Ігоря він би не відбувся. Редагування та переклади з української на литовську (і навпаки) давалися важко, потрібно було вкластися в термін, Ігор декілька разів літав до Вільнюса, каторжно працював тут і там... Праця вийшла в двох томах і двох мовах, потім (аж не віриться!) було перевидання у Львові з величезним джерельним додатком. Ці книги зараз побутують у часі і просторі, спокійно стоять на книжкових полицях, за ними – силует їх натхненника... Незримий для інших, хто не посвячений у лабораторію їх творення.

Інша складова діяльності покійного Ігоря – дослідницький і видавничий проект «Київське християнство». Протягом відносно короткого періоду вийшло більше 20 томів... Як він це підготував, не вкладається у моїй голові. А ще ж були численні презентації: як самої програми, так і кожного тому. Знаю, як часто йому доводилося боротися за впровадження до вжитку певних ідей, з якими часто спільнота світських істориків не погоджувалася (часом і церковних). До слова, він органузовував заходи у Києві, Луцьку, Умані, Радомишлі, Харкові...

Історія церкви досі не пробила собі дорогу до шкільних та університетських підручників, однак зсув в академічному просторі відбувся. Зміни на часі ! Ігор як ніхто інший розумів національну важливість свого проекту !

Так сталося, що кожний з нас незалежно перейшов від інституційної історії Церкви до вивчення історії релігійної культури. Переломним був мабуть саме 2020-й рік, що минає. Ігор заснував на гуманітарному факультеті Центр дослідження релігійної культури, я написав і видав мегатекст «Руська рілігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVII ст.)». Він цікавився моєю роботою, давав поради, з дечим не погоджувався, але поставився до мого проекту дуже прихильно.

Сьогодні як ніколи розумію, що моєї монографії про руське Вільно не було би без українсько-литовського проекту про Св. Трійцю, до якого мене залучив Ігор – одним із перших. Ще раз схиляю перед його пам’яттю голову!

А скільком проектам у зв’язку зі смертю колеги не дано відбутися?

На днях совість української історичної ранньомодерністики професор Микола Крикун сказав мені по телефону, що на свої 53 роки життя Ігор Скочиляс зробив надто багато: декому на таке на вистачає і 70 чи 80 років. Тому він не зміг прожити довше і згорів! Визнавати таке вкрай важко, бо хтось мав хоч частину цієї ноші взяти на себе... Тому й так боляче сприймається така невчасна і така непоправна втрата!

Пригадую, що колега Ігор не мав часу на відпочинок. Перезавантажений роботою, «просився» часом до Дрогобича, але не приїжджав, хіба що з обов’язку. Лише один раз разом з Ігорем Лисєйчиковим з Мінська вирвався і ми поїхали до Тустані, відпочили в товаристві дружин, багато жартували, говорили про науку, звісно, хоча й не тільки...

Згадаю принагідно дружину Ігоря Ірину – його ангела та хоронителя, якій зараз найтяжче. Схиляю голову і перед нею, вона опікувалася ним протягом життя і прагнула не віддати його до останньої хвилини...

Тішу себе хіба думкою, що потрібно продовжувати справу Ігоря Скочиляса, щось буду робити сам, допомагати УКУ якимись справами та порадами. Хоча відіверто, заміни йому не бачу! На жаль, це гірка правда...

Востаннє говорив з ним по телефону в перший тиждень його лікування, коли це ще було можливо. Хотів надіслати свою нову книгу. Не сталося...

Залишається пам’ять про друга та його справу національної ваги. Залишаються його дослідження і проекти, яким жити в віках!

 

Вислів Патріарха Йосипа Сліпого «Великого бажайте» — це про Ігоря Скочиляса

Юрій Волошин,
професор Полтавського національного педагогічного університету ім В. Короленка

Для мене Ігор Скочиляс — це частина того світу дослідників ранньомодерної України, в якому я живу останні двадцять років. І я поки що не уявляю, як цей світ зможе існувати без Ігоря. Очевидно, що зможе, але буде вже не таким.

Ми вперше зустрілися, як учасники організованих Ярославом Дашкевичем щорічних конференцій з історії релігії, у 1995 чи 1996 році. Обидва лише починали свій шлях в історичних дослідженнях. Пам’ятаю як Леонід Тимошенко після однієї з Ігоревих доповідей сказав: «Юра, запам’ятай – це буде великий історик». Пізніше ми познайомилися ближче, а з початку 2000-х почали спілкуватися тісніше. Зустрічалися на конференціях, брали участь у спільних проектах, час від часу передзвонювались.

Пам’ятаю, що перед тим як прийняти пропозицію стати деканом гуманітарного факультету, він чомусь запитав мою думку. Я, нікудишній адміністратор, намагався його відрадити. Казав, що робота завадить його науковим дослідженням і він втратить як вчений. Але, на щастя не втратив, навпаки додав. Видав свою фундаментальну працю з історії Галицької єпархії й захистив докторську дисертацію. Я виступав одним з офіційних опонентів на її захисті й пам’ятаю своє враження від цієї грандіозної роботи. Пам’ятаю як, він зустрічав мене перед захистом на Львівському вокзалі й поки чекали прибуття інших колег, обговорювали проблему конфесіоналізації, а він мене годував смачним тортом, спеченим його тещею. Сам захист супроводжувався постійними дискусіями й розмовами про дисертацію й ширше – про концепцію Київського християнства, з якої пізніше виник цей амбітний, грандіозний проект.

На щастя, Ігор виявився ще й добрим деканом, він ділився ідеями про укладення нового навчального плану, розповідав про те, як вони з колегами дискутували з цього приводу і що з того вийшло, говорив про запровадження нових програм і курсів, залучав до їх обговорення, а то й викладання. Пам’ятаю як одного разу у Києві, повертались із чергової Могилянської конференції Ad fontes, їхали з панею Вірою Фрис трамваєм до залізничного вокзалу й вона розповідала мені, який Ігор гарний декан і як їм усім з ним повезло.

Вийшовши на новий рівень і ставши проректором з наукової роботи, Ігор Скочиляс проявив себе ще й як неабиякий організатор науки. Йому слід завдячувати відкриттям проблеми Житомирської унії, й чисельним конференціям, які відбувалися у Києві й Радомишлі. Коли мало хто з українських істориків брався за тему забутого Правобережжя, він намагався її актуалізувати. Започаткувавши програму Київське християнство, він зміг згуртувати навколо неї неабияке коло дослідників. Пам’ятаю, як він запропонував мені долучитись до програми. Ми зустрілись на каву в трапезній УКУ і я спершу відмовлявся, але він мене переконав, що навіть з моєї демографієї я можу щось цікаве зробити пов’язане з програмою. Я дуже вдячний йому за це, бо очевидно б не наважився писати ту книжку, над якою зараз працюю. Вдячний за залучення до цього проекту, до конференцій і семінарів, які в ньому відбувались. За радість спілкування, за наші короткі, завжди поспіхом, зустрічі й довгі посиденьки в кулуарах конференцій у різних містах і країнах. За те, що кинув купу нагальних справ і приїхав на організовану нами конференцію у Полтаві. За те, що завжди підставляв плече, за принциповість у відстоюванні чистоти нашого ремесла й за високі стандарти яких дотримувався сам і нас заохочував. Мені здається, що вислів Патріарха Йосипа Сліпого: «Великого бажайте» — це про Ігоря Скочиляса. Він ставив амбітні цілі й домагався їх виконання.

На жаль, в короткому тексті годі виразити всі емоції, які зараз накочуються, й пригадати все, пов’язане з Ігорем. Ще можна писати й писати, але залишу це мемуарам.

Дякую Господу, що уможливив нашу зустріч у цьому світі. Спочивай з миром дорогий друже. Царство тобі небесне.

Щирі співчуття рідним і близьким.