Сила опору, що зламала систему: спогади українців, що пройшли радянські табори

Це збірка історій українців, які в період 1940―1970-их років боролися за незалежність України, пройшли табори, в'язниці, психіатричні лікарні та не зламалися. Серед авторів Христина Коціра, Юрій Пуківський, Святослав Липовецький, Володимир Молодій, Інна Березніцька, Оксана Левантович, Радомир Мокрик.

Упорядник видання, історик Віталій Ляска каже, що герої книжки ― це люди, які були політв’язнями, були переслідуваними, але не зрадили спільної ідеї й продовжували нести світло. Сила опору таких, як вони, зупинила рух радянської системи й стала початком її кінця.

― Сьогодні маємо змогу почути тих людей. З одного боку, вони мовчали, бо не було можливості сказати. З іншого боку, їх не чули не тільки у радянські часи, але й у часи незалежної України. Ця книга ― цеглинка фундаменту національної пам'яті, тих практик, які мають надихати нас на боротьбу.

Шлях до цієї книжки був тривалим, адже експедиції «Локальної історії» як дослідницька ініціатива почалися понад 10 років тому. За цей час співавтор видання Юрій Пуківський записав глибинні інтерв’ю з понад 500-ма особами. Записували людей, які протестували проти радянської системи, брали участь в національно-визвольному русі, які були репресованими, мали дуже яскраві спогади про Другу світову війну. Спочатку не мали мети записувати лише травматичні досвіди.

― Та в процесі досліджень ми побачили, що інтерв'ю з людьми, які перейшли пекло радянських таборів, були емоційно найсильнішими, найбільш вражали. Це такі спогади, які для мене є дуже важливими. Вони залишаються з тобою на все життя, навіть коли ти раз чи кілька разів мав нагоду спілкуватися з людиною, що розповідала тобі найдраматичніші епізоди свого буття.

Ще під час експедицій я подумав: ці досвіди має почути більша аудиторія. Ми дуже часто записували людей в останні роки їхнього життя. Це були і знакові постаті, чиї імена знали, чиї спогади вже були десь оприлюднені. Але були також абсолютно невідомі для загалу люди з віддалених сіл і містечок, де ніхто не цікавився тими спогадами. Хоч дещицю цих споминів ми маємо нагоду прочитати. Бо тих, які маємо в архіві, дуже багато. Нашого життя, мабуть, не вистачить, щоб їх опрацювати. Але важливо, що вони збережені для сучасників і майбутніх поколінь. Не всі герої навіть цієї книжки ще є з нами. Але тішимося, що хоча б частина її побачила, ― каже упорядник книги, дослідник Юрій Пуківський.

Віталій Ляска додає, що в архіві «Локальної історії» понад п’ять тисяч свідчень. Вони мають різну інформаційну насиченість, різну тривалість. Здебільшого це спогади категорії людей, яких називають мовчазною більшістю. Можливо, вони ніколи не розповідали про те, що відбувалося в їхньому житті. Але часто родичі цих людей уже після смерті просять відео й переусвідомлюють минуле пращурів.

― Книжка вмістила 25 портретів. Вони різні за стилем письма, бо зроблені різними авторами. Різні за інформаційною насиченістю, бо люди різні й по-різному говорили. Тут і про бандерівців, які були ув’язнені в 1940-их роках, і про дисидентів, які продовжили боротьбу проти радянського комуністичного режиму.

Було певне застереження щодо мозаїчності книжки. Але мені здається, наші автори, маючи свій життєвий досвід, свої відчуття, дозволили показати цих людей з різних боків. Тут є живі історії. Часом ― трагічні, але вони також спонукають до пошуків і до свідомості того, що в нас був і є якийсь стержень. Те, що допомогло українцям опиратися з 24 лютого, і чого не могли зрозуміти інші, ― додає упорядник.

Дисидент, правозахисник, член-засновник Української Гельсінської групи, політв’язень часів СРСР Мирослав Маринович став одним з героїв видання. Він, переживши непрості випробування, відчувши на собі всю жорстокість тоталітарної системи, усе ж переконай, що систему можна подолати… любов’ю.

― Християнство говорить, що тільки любов'ю можна подолати ворога. Чому важливо не допускати ненависті у свою душу? Тому що ненависть руйнує. Якщо ти хочеш чинити спротив, здолати ворога, ти мусиш бути сильним всередині. Я мав можливість переконатися в цьому в таборі. Двоє людей: один абсолютно знищений ненавистю, трусився при вигляді наглядачів. Інший ― повна протилежність. Світлий, спокійний і мудрий. Вони обоє ув’язнені на 25 років, обоє чесні й не погодилися співпрацювати з начальством. Але я подумав: «Борони Боже, допустити себе до такого». Так, я ненавиджу комуністичну систему й нюхом чую, коли вона проявляється під іншими ідеологічними прапорами. Але я не жив ненавистю до людей.

На питання, що сподвигло на протест, попри усвідомлення малих шансів на успіх, ризик втратити кар’єру, родину, волю, Мирослав Маринович каже:

― Нинішній я відповів би, що тримала мене віра в Бога. Але тоді я не був виразним християнином, тому, сказати так ― це буде неправда. Натомість щось близьке до цього було, бо я, все-таки, виріс у релігійній родині й на переконаності, що все, що вибудоване на брехні, ненависті, насильстві, рано чи пізно западеться. Радянська система була вибудована на тих трьох диявольських стовпах. У час своєї юності я особисто ще не відчував такого насильства. Але брехня схопила. Неможливо було зберегти самоповагу до себе як до людини та продовжувати повторювати всі офіційні слогани. Я щасливий, що обрав правильний бік. Бо система таки запалася.

Я завжди цитую два дуже важливі моменти свого життя. У таборі кадебіст казав: «Ви думаєте, що повернетеся в Україну? Ніколи, поки не розкаєтесь». Де я зараз є? В Україні. Я повернувся й уже довго тут живу. Коли я повернувся до матері, до Дрогобича, мене викликав начальник дрогобицького КДБ і сказав: «Зараз перестройка, все міняється, ми вас чіпати не будемо. Та, звичайно, за кордон ви не виїдете». Я об'їздив пів світу. Ну, тепер скажіть, хто керує цим світом? КДБ, Путін, чи будь-хто з політиків? Ні, Господь Бог. Якщо триматися правди, любові, милосердя ― все буде добре.

Дисидент пояснює, що не бачить світоглядного парадоксу в тому, що зараз відбувається. Колись, під час дискусій у таборах, усі мали один спільний погляд ― Радянський Союз упаде. І він упав. Так і зараз Мирослав Маринович бачить у війні, яку Росія почала проти нас, загибель самої Росії.

― Російська імперія в такому вигляді, в якому існує сьогодні, западеться. Чи це буде кінець її розпаду ― не знаю. Але крок за кроком це відбудеться. Все йде у правильному напрямку.

Історик, журналіст, а тепер і військовослужбовець ЗСУ Володимир Молодій ділиться, що в головних героїв цієї книжки дійсно немає ненависті, вона непомітна. За його словами, говорячи про історію, ми часто говоримо про перерваність, перерубаність історичних і культурних тяглостей. На жаль чи на щастя, одна тяглість є ― збройний опір росіянам. З одного боку, можемо говорити що вона сумна, але вона й оптимістична, адже якщо через стільки часу ми продовжуємо успішно боронитися, збройно протистояти, то це чудесно.

― Більшість історій, які я прочитав у цій книжці, дивують світлістю та оптимістичністю. Особливо Любомир Полюга. Я розмовляв з його онуками. З їхніх слів дідусь, попри те, що йому довелося пройти, був абсолютно світлою людиною. І навіть коли почалася ця нова війна 2014-го року, він також казав, що це кінець Росії. Світлість цієї людини видно через онуків. Вони також військовослужбовці. Коли вони говорили про дідуся, то усміхалися. Думаю, історії тим і актуальні, що дають силу дивитися зараз на все те, що відбувається.

Поруч з тими, хто протистояв радянському режиму, продовжують жити ті, хто виконував його жорстокі функції. Когорта цих людей завжди користувалася повагою, вони мали добру пенсію, їх вітали органи місцевої влади. Це можна називати історичною несправедливістю. Хоча Володимир Молодій каже, що більш доцільно в цьому контексті говорити про байдужість.

― Наприклад, суддя, який засудив до смертної кари останнього повстанця у 1989-му році, пропрацював суддею в Україні до середини нульових і зараз отримує шалену пенсію, (понад 200 тисяч гривень!). Коли я говорив з людьми про це, то всі дивуються й обурюються, але не було видно, що їхнє обурення до чогось може призвести. Його сусіди так само скрушно похитують головою. Але продовжують з ним вітатися ― бо ж на старості він став привітним дідусем. А от герої цієї книжки ― небайдужі. Вони щось робили й робили б сьогодні. Вони б свідчили про несправедливість. Тому нам треба говорити про певне просвітництво, яке б агітувало небайдужість.

Мирослав Маринович додає, що вважає однією зі своїх головних помилок, як і інших колег-дисидентів, те, що вони не домагалися ще одного Нюрнберзького процесу. На зламі боротьби за незалежність вони не ставили собі за мету побачити своїх кривдників за ґратами. Партнери також просили не робити цього, а просто почати будувати державу з чистої сторінки.

― Чи все в порядку? Ні. Бо наша помилка в тому, що кримінальні дії не були названі такими у справедливому суді. Ми не мусили мстити ― могли оголосити амністію замість кількох десятків років ув’язнень. Ідеться про те, що злочинець має бути названий злочинцем.

Натомість у нас злочинці стали політичними опонентами, а переслідувати політичних опонентів в умовах демократії неправильно. Змінилися ідеологічні кольори, але суть залишилася тією ж. Християнство не скасовує верховенства права. Але ми досі не запустили цього верховенства права ― і в цьому наші проблеми.

За роки незалежності ми не засудили злочинців і не чули тих, хто десятиліттями боровся за Україну. За словами Віталія Ляски, чи не в кожному галицькому селі є люди, які були учасниками руху опору. Вони постраждали внаслідок дій радянської влади, були виселені до Сибіру чи репресовані в інший спосіб. Однак досі ці люди живуть в умовах історичної несправедливості.

Та якби не було всіх цих людей, не було дисидентів, сучасні українці не могли б зберегти тяглість руху опору не тільки збройного, а й культурного, політичного. Власне, українці того часу завжди розуміли, що Росія ― це загроза. Ми ж, можливо, трохи втратили це відчуття. І навіть перед початком повномасштабного вторгнення багато хто не вірив, що воно відбудеться. Та більшість людей, з якими спілкувалися автори «Локальної історії», які перейшли ГУЛАГ, інші радянські табори, часто говорили, що велика війна з Росією є неминучою. І її початок не став для них несподіванкою.

― Мені здається, ми як держава, як суспільство, як академічні та громадські інституції, не до кінця виконали одне завдання: ми не знаємо українців, які стали жертвами радянського терору. Наше спільне завдання на наступні 20-100 років ― викладання мартирологу (мартиролог ― список мучеників ― ред.). Ми повинні поіменно знати українців, які стали жертвами різних репресивних режимів. Маємо знати їхню кількість, бо досі невідомо, скільки наших людей загинуло у Другій світовій війні, скільки ― в підпіллі, скільки ― в Сибірі. Тому і ця книжка, і інші проєкти, які зараз існують, мали б творити підмурівок національної пам'яті, ― підсумовує Віталій Ляска.