Полоцька трагедія: до історії вбивства унійних монахів московитами

о. Єронім Грім, ЧСВВ

11 липня 1705 року в м. Полоцьк на півночі Білорусі мала місце подія, яка в історіографії отримала назву «Полоцька трагедія» або «Полоцька різня». Цього дня московський цар Петро І зі своїми вояками в унійному катедральному соборі св. Софії в Полоцьку вбили чотирьох єромонахів-василіян. Подія ця набула широкого розголосу на землях тодішньої Речі Посполитої, та для Унійної Церкви вона була радше початком поневірянь…

Воєнний контекст

Тривав п’ятий рік Великої Північної війни (1700-1721) двох великих коаліцій, які очолювали з одного боку Швеція, а з іншого Московія – за панування в Північній, Центральній і Східній Європі. На початку 1705 року Петро І з допоміжними військовими частинами розпочав свій марш по білоруських землях, що належали до на той час союзницької йому Речі Посполитої. Населення територій, якими проходив цар із військом, було переважно унійним і в меншій мірі православним, що належало до Київської митрополії.

У Вітебську похід царя отримав антиунійне забарвлення. У місті, де свого часу загинув мученицькою смертю блаженний Йосафат Кунцевич (†1623, беатифікований 1643, канонізований 1867), цар наказав знищити ікони блаженного і хвалився, що спалить також і його мощі, які зберігалися в Полоцькій катедрі [1, с. 63]. Полоцькі василіяни, попереджені про такі дії московитів, вивезли мощі блаженного Йосафата у володіння князів Радзивілів у містечко Біла на Підляшші.

«Полоцька трагедія» 11 липня 1705 року

Московські війська на чолі з царем прибули під Полоцьк наприкінці червня 1705 року. 11 липня під вечір цар зі своєю свитою (всі вже добряче напідпитку!) переступив поріг Полоцької Софії. У храмі монахи-василіяни молилися вечірню.

Цар підійшов до вівтаря блаженного Йосафата і, вказуючи на його ікону, запитав чия це ікона. Коли отець-проповідник Теофан Колбечинський відповів, що це ікона блаженного Йосафата, цар спитав, що означає сокира, встромлена у його голову. «Сокира означає, що блаженний Йосафат є мучеником, бо таким знаряддям убили його вітебщани, супротивляючися своєму пастиреві як непослушні овечки» – відповів єромонах. А коли цар спитав «хто благословив, що він називається святим та почитається за святого», у відповідь о. Колбечинський сказав, що Папа Римський. «Отже, Ти уніят? – Уніят, відповів чернець». Тоді цар вдарив отця палицею по голові, а тоді ще й вдарив рукою сильно по лиці, а коли той впав, нацькував на нього свого англійського пса, а вкінці проколов шпагою [1, с. 63]…

Такий початок опису «полоцької трагедії», який надіслав 18 серпня 1705 року до Конгрегації Поширення Віри Київський унійний митрополит Лев Слюбич-Заленський [1, с. 62].

Того ж або наступного дня з о. Теофаном Колбечинським загинули отці Костянтин Заячківський, Яків Книшевич і Яків Кізіковський, а також були побиті, посічені шпагами і вкинуті до в’язниці на кілька місяців інші семеро василіян: брат Йосиф Анкудович, якого десять разів прокололи шпагою і вважали вже за мертвого, однак він вижив, отець Климентій Рожнятовський, брат Мелетій Кондратович, отець Гавриїл Коленда, отець Михайло Ковалевський, отець Забролка і ще один брат.

Окрім опису мучеництва полоцьких василіян, надісланого митрополитом, відомі ще принаймні інших 6-7 описів, які місцями відрізняються між собою послідовністю способів мучеництва або почерговістю василіян, які цих мучеництв зазнали. У 2000 році білоруський дослідник історії Михась Бовтович зібрав, проаналізував і опублікував практично усі доступні джерела про подію, що мала місце в Полоцьку. Згідно з цими відомостями можна укласти короткі життєписи чотирьох замучених монахів.

1. Отець Костянтин Заячківський (існує ще версія Зайківський), вікарій Полоцького монастиря. Згідно з деякими джерелами вбивство василіян розпочалося від нього. Вбитий біля головного вівтаря або біля вівтаря св. Йосафата. Цар Петро І забив його києм, повідтинав вуха, а після цього наказав його повісити. Але перед тим як повісити, його катували на острові, щоб дізнатися місце зберігання церковних коштовностей і мощей блаж. Йосафата. Після повішення тіло було кинуте в річку Двіну [2, с. 21-22].
2. Отець Теофан Колбечинський, проповідник Полоцького василіянського монастиря. Син Івана і Катерини, народився бл. 1674 року в Литві. У 1698-1704 роках навчався в Папській єзуїтській колегії в Браунсбергу [3, p. 58]. Напередодні подій передав свої обов’язки о. Климентію Рожнятовському, а сам збирався на таку саму посаду до Вітебська або Вільна.

Згідно з деякими джерелами вбивство василіян розпочали саме з нього. Цар збив його на землю і нацькував величезного чорного англійського пса, який закусав його мало-що не до смерті. Потім був повішений. Інші джерела подають, що був схоплений московитськими офіцерами, коли спробував вийти з церкви, притягнутий до вівтаря блаж. Йосафата. Тут цар відсік йому голову або разом з Меншиковим прокололи його шпагами наскрізь. Після смерті тіло, мабуть, було спалене [2, с. 22].

3. Отець Яків Книшевич, регент церковного хору. Жорстоко посічений офіцерами на другому боці церкви, у той час коли цар із Меншиковим катували о. Костянтина Заячківського. Через деякий час помер від ран. Після смерті тіло, мабуть, було спалене [2, с. 22].
4. Отець Яків Кізіковський, вислужений настоятель Полоцького василіянського монастиря. Син Теодора і Пелагії, народився 19 серпня 1665 року на Волині. У 1691-1693 роках навчався в Папській Грецькій колегії св. Атанасія в Римі, де здобув ступінь доктора богослов’я [3, p. 84]. Безпосередньо напередодні цієї події склав повноваження з посади настоятеля на руки о. Лаврентія Капарського, а сам збирався на посаду настоятеля Свято-Троїцького монастиря у Вільні.

Різні джерела подають по-різному опис його смерті. Згідно з одними – схоплений московськими вояками біля монастирської брами, а де потім був закатований – невідомо; інші джерела повідомляють, що був забитий царем у своїй келії. «Могильовська хроніка» подає, що цар проколов його шпагою, коли входив до церкви. О десятій годині вечора вояки притягнули його до монастирського покою, де через півтори години помер. Після смерті тіло, мабуть, було спалене [2, с. 22-23].

У Білоруській Греко-Католицькій Церкві існує традиція, що полоцьких мучеників було п’ятеро. Вона походить, імовірно, від неоднозгідності інформації, яку подають різні джерела. Отим п’ятим мучеником можна би вважати брата Йосифа Анкудовича, який однак після важких поранень вижив. Міхась Бовтович припускає також, що п’ятою жертвою могла бути якась невідома особа [2, с. 23].

Щороку 11 липня білоруські греко-католики вшановують пам’ять полоцьких мучеників урочистим святкуванням у Полоцьку, а починаючи від 1995 року і ще донедавна це святкування випереджувала піша проща з Вітебська до Полоцька. Більше того серед греко-католиків Білорусі існує культ почитання їх як мучеників за віру, однак вони ще не проголошенні святими офіційно.

Список використаних джерел:

1. Атанасій Великий, ЧСВВ, З літопису християнської України, Рим 1973, 286 с.

2. Міхась Баўтовіч, Полацкія пакутнікі: Збор дакумантаў / Укладаньне й апрацоўка М. Баўтовіча, Полацак: Сафія, 2000, 86 с. [електронний доступ:]

3. Dmytro Blažejovskyj, Byzantine Kyivan rite students in Pontifical Colleges, and Seminaries, Universities and Institutes of Central and Western Europe (1576-1983), AOSBM, Sectio I, Vol. 43, Rome 1984, 366 p.

4. Historia o pozabiianiu bazilianów w połockiey cerkwi przez cara moskiewskiego etc. w roku 1705tym, dnia 30 Junia starego, Paryż 1863, 22 s.

5. Полоцькі мученики // Українська Вікіпедія

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".