Віра на війні

Священник Володимир Маглена першим на Луганщині перейшов з УПЦ МП до Православної Церкви України. За це йому довелось пожертвувати храмом, який він сам збудував на кошти пожертвувань. Від боротьби за «каміння», як він сам висловлюється, він відмовився і тепер проводить служіння у звичайній оселі. «День» поспілкувався з отцем Володимиром МАГЛЕНОЮ про віру, патріотизм, війну, терпіння, принциповість та християнську любов.

«ЯКБИ Я ЗАРАЗ ЗАЛИШАВСЯ В МП, ТО НЕ ЗМІГ БИ ДАТИ ВАМ ІНТЕРВ’Ю»

— Отче, під час вкрай складної і небезпечної ситуації на сході України ви перейшли з Московського патріархату в Православну Церкву України. При цьому ви родом з нині окупованого Стаханова Луганської області і вимушені були переїхати до Старобільська, де заснували свою парафію. Очікувано, що ви зіткнулися з багатьма проблемами в стосунках з МП, як людина не лише віруюча, а й патріотична. Яким чином у вас формувалась власна громадянська позиція та мотивація переходу до ПЦУ?

— Мотиваційних моментів була низка. Одним з них — це пошук свободи. А істинна віра і дає свободу. В МП немає цієї свободи, яку я зі своїми вірянами здобули. Наприклад, якби я зараз залишався в МП, то не зміг би дати вам інтерв’ю, хоча сказати і розповісти мені є про що. Другий момент — це те, що я є українцем і не розумію, чому маю служити саме Московському патріархату, в той час, коли у нас з’явилась наша українська єдина церква.

— У тому і біда, що деякі етнічні українці на сході України стали не лише на бік МП, а й на бік сепаратистів-терористів. Ба більше, деякі люди з українськими прізвищами навіть не пам’ятають свого коріння, ніяк не ідентифікують себе.

— Мені від цього боляче, адже ці люди з понівеченими душами і свідомістю. Вони жертви маніпулятивної пропаганди, яка велась в нашому краї сотнями років. Наголошу — сотнями, а не лише останнім часом. Російська імперія, Радянський Союз, а тепер проросійські сили — все це етапи вичавлення нашої самосвідомості. З ними треба працювати і не лише на державному, а й церковному рівні. Ця проблема торкнулась зокрема й моєї родини.

«У ПИТАННЯ ЦЕРКОВ ЗАВЖДИ ВТРУЧАЛАСЬ ПОЛІТИКА»

— Щодо конфлікту МП з ПЦУ. Якщо б Росія повела себе толерантно і порядно, то чи можна було б дружити церквами?

— Звичайно. В питання церков завжди втручалась політика. Але є країни в яких до різних конфесій ставляться терпимо, з повагою до кожної віри, а є Росія, яка завжди поводилася агресивно по всіх фронтах, зокрема й релігійному. Це агресор, який використовує всі засоби впливу починаючи від відвертого захоплення територій, продовжуючи полоном думок.

— А наскільки ви дозволяєте пускати політику в свою душу?

— Мінімально. Просто я українець і громадянин України. Не розумію, як можна в собі ігнорувати цей факт. Інша річ діяльність політиків, які всіляко хочуть використати церкву. Я дружу з одним політиком. Але ця людина є другом мого дитинства, моїм земляком. І розглядаю я його як друга.

— Які настрої сьогодні превалюють у Старобільську, який розташовується зовсім недалеко від лінії фронту?

— У Старобільську багато патріотичних настроїв. Нещодавно до нас в місто завітали канадці, і вони були здивовані такою кількістю патріотичних настроїв. У нас молодь розмовляє українською мовою. Старше покоління, як правило, так званим суржиком. Але це показник — нове покоління все більше поглинає проукраїнську позицію. Канадці також сказали, що у нас більше патріотів навіть ніж в Києві. Вся річ у тім, що в нас: або ти за Україну, або проти. Звичайно, цьому сприяла війна. Хтось чекав на окупанта, а хтось сприйняв це як образу власних національних почуттів та небезпеку. Що торкається окупованих територій, то мені, звичайно, боляче про це говорити. Той, хто має проукраїнську позицію там просто нічого не скаже, адже це може закінчитись трагічно.

«ВАЖЛИВІ НЕ КАМІННЯ, А ЛЮДИ»

— Московський патріархат у Старобільську відібрав у вас храм. Тепер ви проводите богослужіння у власній хаті. Як ви вийшли з цієї ситуації?

— На будь-яку складну ситуацію є відповідь в Євангелії. І тоді ваша совість буде чистою і спокійною. Треба підставити щоку? Я її підставив і віддав ключі від храму. Якби я цього не зробив, то лише б спровокував ще більшу агресію. Тим паче що могли постраждати й інші люди. Цього я допустити не міг. Важливе не каміння, а люди. В Євангелії учні сказали Христу: подивись який красивий та величний храм. На що Христос відповів — це всього лише каміння. Зрештою в нього не було свого храму. Але він ніс віру і примирення.

— Як місцева влада поставилась до цієї ситуації?

— Усі були на моєму боці. Якби не вони, то я взагалі не знаю, чим би це все скінчилось для мене.

— 2014-го розпочалася справжня війна РФ проти України. На вашу думку, в цьому разі священик має права взяти зброю до рук?

— Якщо він візьме до рук автомат, то він вже не священик. Ще коли я був в Московському патріархаті, то нам давали певні установки як треба говорити з парафіянами про політику і ситуацію в країні. Зрозуміло, що йшлося здебільшого про лояльну до Росії риторику. Я зі свого боку намагався і намагаюсь в храмі про політику не говорити зовсім. Це внутрішній принцип і, безумовно, в цьому допомагає слідування Божим настановам, а не настановам влади чи політиків.

— Як ви прийшли до віри?

— Мама хотіла, щоб я пішов в духовну семінарію. Я їй відповів, що Бога немає. Потім, коли мама померла, я замовив їй панахиду. Так і залишився в церкві. На Луганщині багато династій священиків. Такі собі клани. Я в цьому плані прийшов до Бога з чистого аркуша.

— Контактуєте з ними?

— Ніхто зі мною з них не спілкується. Та я й сам не прагну цього спілкування. Між нами є чіткий водорозділ. Якщо я сяду з ними за один стіл, то це значить, що я визнаю те, що вони говорили на адресу моєї церкви. Йдеться про брехню, «розкольників» і відверті образи. Тому в них своє життя, а в мене своє.

— Взагалі термін «розкольники» досить дивний. Якщо людина навіть іншої віри, то виходить вона теж «розкольник», адже не визнає Московський патріархат. Росія здавна використовувала і використовує такі маніпуляції для того, щоб зберегти свої імперські амбіції зокрема й через церкву.

— Ви знаєте, у мене є знайома кришнаїтка. Вона живе в Індії, і ми абсолютно нормально спілкуємось. Великим гріхом є осудження людей за їхні переконання і віру. Нещодавно у нас були канадці, так один з них мені взагалі сказав, що він атеїст. Я кажу: ну то й добре. Коли ми з ним поспілкувались ближче, то виявилось, що невідомо, хто більше віруючий: він — атеїст, чи деякі набожні віряни, життя і вчинки яких зовсім не відповідають азам християнства.

«ЛЮДЯМ ПОТРІБЕН КОНКРЕТНИЙ ПРИКЛАД МИРОЛЮБНОСТІ, ПІКЛУВАННЯ, ЗАХИСТУ»

— Усе ж таки, як церква може протистояти агресору?

— Легко. Мої проповіді торкаються нашого сьогодення, того, що наболіло. Хороший приклад тому апостол Хома. Як відомо, коли він побачив, вже воскреслого Христа, то не повірив очам своїм, адже бачив його розіп’ятим. Тоді Христос показав йому рани свої і сказав: вложи пальці свої в рани мої. І Хома повірив. Людина, під час інформаційної війни, може не вірити, і це її право. Людям потрібен конкретний приклад миролюбності, піклування, захисту. До того вони і горнутись будуть. У самій же церкві люди мають чути не пропаганду з листівками, а приходити до тями. Це свого роду робота над собою і відпочинок душі. Вони мають десь відпочити духовно від війни. Якщо поширювати ненависть, то людина ніколи не прийде до тями і буде піддаватись маніпуляціям.

— Кремль з самого початку агресії культивував агресію у власних громадянах до примарного зовнішнього ворога та зовнішньої небезпеки. Тому не дивно, що коли настав «час Х», картинка пропаганди змусила росіян не переймаючись піти війною на сусіда.

— Розділяй і володарюй. Московський патріархат в Україні багато чого зробив, щоб подати цю війну як виключно внутрішній конфлікт. Мовляв, це все «розкольники», бандерівці тощо. Використати для цього можна будь-кого — олігархів, політиків, які часто-густо є під олігархами, священиків, журналістів, тобто всіх тих, хто має вплив на владні важелі та вплив на громадську думку. Самі розумієте, що на сході України, де від деяких міст до кордону з Росією інколи кілька кілометрів, а інколи одне місто розділяється державним кордоном, такі зерна ненависті знаходили свій ґрунт. Істинна ж церква має людей об’єднувати і не бути частиною імперської політики та підніжкою влади. Скажу ще одне — не можна кидати людей. У своїй драмі вони можуть стати здобиччю злих сил з зовсім немирними інтересами, хоча зовні вони будуть прикриватись мирними ініціативами. Нещасну людину, яка до того ж пережила стільки страждань за цю війну, легко заманити в пастку навіювань. Тим паче що люди за п’ять років війни дуже розчаровані. Більшість з них чекала, що війна скінчиться набагато швидше, а вона перетворилась на позиційну, а отже, кінця і краю не видно. Так, вже немає таких обстрілів, які були на самому початку цього протистояння. Але напруга, соціальні проблеми, а ще образи, які точать пам’ять, усе це спопеляє душі, які треба рятувати. Рятувати як? Любов’ю.