Вірити може кожен

У Львові стартував ІV Конгрес молодих дослідників релігії «Релігія в сучасній культурі», який зібрав науковців зі всієї України. Про конгрес і актуальні у світі релігійні явища та процеси говоримо з організаторами заходу: це релігієзнавці, кандидати філософських наук Руслан Халіков, президент Молодіжної асоціації релігієзнавців (МАР), та Михайло Кобрин, заступник директора Дому Франка (або ж Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові).

Руслан Халіков & Михайло Кобрин — співорганізатори IV Конгресу молодих дослідників релігії «Релігія в сучасній культурі»

Чому Львів? 

— Розкажіть, будь ласка, про організатора й ініціатора конгресу — МАР. І як та чому з’явилась ініціатива проводити конгрес молодих релігієзнавців?

Р.Х.: Наша організація поєднує в собі риси професійної організації та молодіжної тусовки. З одного боку, МАР об’єднує переважно людей, які досліджують релігію з академічної точки зору. З іншого, ми орієнтуємося на студентів, аспірантів — але не тільки. Наприклад, останні кілька років тісно співпрацюємо з Малою академією наук, цьогоріч провели з ними спільну молодіжну релігієзнавчу школу.

Взагалі, релігієзнавчі школи — це одна з типових активностей МАР: ми збираємо молодь, яка хоче ознайомитися з тією чи іншою релігією, та запрошуємо дослідників та представників цієї традиції. Відтак, у слухачів є шанс водночас почути і академічний, і внутрішній погляди. Ми проводимо також і круглі столи, публічні лекції, видаємо власний журнал “Релігієзнавчі нариси”. На десятиріччя МАР вирішили провести перший молодіжний релігієзнавчий конгрес, організаторами та учасниками якого мала стати переважно молодь. Це певною мірою неформальний захід, який має сприяти знайомству та обміну думками серед молодих дослідників релігії (як академічних, так і конфесійних). Але ми організовуємо ці заходи спільно з університетами, науковими установами, тож, з іншого боку, це і наукові конференції, де молоді вчені діляться одне з одним результатами своїх досліджень.

Оскільки ми були задоволені ефектом, ці конгреси стали щорічними.

— Чи можна говорити про якусь динаміку, порівнюючи перші три події й теперішню: щодо географії учасників, розширення тематики?

Р.Х: Перший конгрес відбувся в Києві на базі КНУ ім. Т. Шевченка, і серед його учасників були переважно кияни, але, що важливо, — не тільки представники КНУ. Часто трапляється так, що студенти й викладачі одного університету не відвідують конференцій своїх колег, навіть якщо живуть із ними в одному місті. У релігієзнавчому середовищі Києва цю ситуацію вдається поступово переламати, в тому числі й завдяки нашим заходам: оскільки членами МАР є представники різних університетів, Інституту філософії НАН та інших установ, то і на наших заходах є представники звідусіль. Нас тоді підтримали також старші релігієзнавці, долучившись до організації конгресу. Взагалі ми постійно співпрацюємо з основною релігієзнавчою асоціацією України — УАР, багато членів молодіжної асоціації з часом поповнює її лави.

Другий конгрес ми провели в Чернівцях спільно із ЧНУ ім. Ю. Федьковича. З огляду на мету наших конгресів та міжнародний досвід, було одразу зрозуміло, що треба проводити заходи щоразу в різних містах. Таким чином, колеги з усієї країни (та навіть закордонні) мають нагоду поспілкуватися за межами Facebook. Переважно і в Чернівцях, і в Луцьку (2016 рік, нас приймав СНУ ім. Лесі Українки) учасниками були місцеві молоді релігієзнавці, але постійно є делегації з інших міст.

Ми майже не змінюємо загальних напрямів роботи конгресу: щороку основною темою є буття релігії в сучасному світі, хоча теми конкретних круглих столів, секцій і панелей змінюються. Обговорюємо різні точки дотику релігії та сучасного життя — в музиці, кіно, медіа, комп’ютерних іграх, але також на війні, в політиці та інших, класичніших, площинах.

Чимало учасників приїздить на конгреси з темами, які вони досліджують у вільний від роботи час. Також кожен має можливість презентувати нові видання, свої професійні проекти. Цьогоріч буде презентація майже 10 книг, тоді як два роки тому презентували лише дві.

Поступово формуються окремі напрями роботи, які акумулюють зусилля молодих фахівців з конкретної тематики. Зокрема, цьогоріч уже вдруге відбудеться засідання індологічного круглого столу, який буде присвячений одному з наймасштабніших мислителів Індії — Рамануджі.

— Якою є прогнозована кількість та географія учасників цьогорічного конгресу. Чому він у Львові?

Р.Х.: Мали близько 50 заявок. На конгресі є науковці зі Львова, Києва, Одеси, Тернополя, Хмельницького, Івано-Франківська, Житомира, Острога, Мелітополя та інших міст. Очікуємо також на приїзд двох колег із Москви. Львів — місто дуже важливе для українського релігієзнавства. Тут є Музей історії релігії, кілька потужних освітніх майданчиків, зручна логістика та сприятлива інфраструктура. Ми вже кілька років обговорювали можливість провести конгрес у Львові, і цьорогоріч зорі нарешті зійшлися.

М.К.: Львів є одним із культурних, освітніх, туристичних центрів України. Він на перехресті різних шляхів, культур, завжди був поліконфесійним: тож це сприятливе для діалогу місце. Ще зі студентських років я мріяв про великий релігієзнавчий захід у Львові, хотів бути причетним до нього. Тож зараз мрія здійснилась. Радий, що до Львова приїжджають колеги з інших міст: люблю відкривати іншим рідне місто, також Франка — як активну людину, яка цікавилась багатьма речами, зокрема й релігією.

Основні організаційні  клопоти — за МАР, у Львові функціонує осередок асоціації, який очолює Ольга Муха. Але нам вдалося залучити партнерів: всі як один радо відгукнулись. Це ЛНУ ім. І.Франка (філософський факультет на чолі з деканом Людмилою Рижак і зокрема кафедра теорії та історії культури під керівництвом Ольги Сінькевич), Львівський музей історії релігії (директор Орест Малиць), Музей Івана Франка (Богдан Тихолоз), центр міжконфесійного та міжрелігійного діалогу «Лібертас» (Тарас Дзюбанський), Інститут релігії та суспільства Українського католицького університету (Мирослав Маринович). 

Актуальні тенденції та нові рухи, Реформація і Франко 

— Тематика конгресу досить широка, міждисциплінарна. Які саме секції працюватимуть?

М.К.: Цьогоріч 500-ліття Реформації, тобто факту, коли Мартін Лютер прибив до воріт Віттенберзького собору перелік своїх 95 тез про те, як реформувати Церкву. На конгресі відзначаємо цю знаменну дату роботою окремої секції. Розглянемо й актуальні процеси в Україні, а також світові тенденції. Одна з них — глобалізація — призводить до того, що представники різних культур, релігій все більше спілкуються між собою, результатом чого є міжрелігійний діалог, пошук точок дотику і відповідей на питання, як можна співіснувати в сучасному світі, — і це ще один тематичний напрям конгресу. Буде й секція, присвячена новим релігійним рухам і течіям, що є цікавим феноменом.

Одна із тем, що завжди викликає інтерес дослідників, — релігійні погляди Івана Франка або його ставлення до релігії. Дослідження в цій тематиці дозволили мені зробити висновок, що Франка можемо вважати одним із перших релігієзнавців в Україні: він займався релігієзнавчими (зауважу, не богословськими) дослідженнями, котрі відповідали науковим канонам, тобто були об’єктивні, незаангажовані, толерантні, стосувалися різних релігій, плюс — українською мовою.

— Чи можемо поговорити про ключові релігієзнавчі праці Франка детальніше?

М.К.: У нього є низка праць, присвячених індуїзму, буддизму, мусульманству. Наприклад, про постать пророка Мухаммада у слов’янських літературах, зокрема українській («До питання про перекази про Магомета у слов’ян»). Це міждисциплінарна робота — на базі літературного матеріалу, але й релігієзнавча, бо показує ставлення слов’ян до Мухаммада.

У Франка є біблієзнавчі роботи: коли він писав поему «Мойсей», активно досліджував Біблію і студіював тодішню європейську біблійну критику.

Його праці часто мають рецензійний характер: він читав німецьких, французьких біблеїстів і фактично переповідав українським читачам новинки біблієзнавства, яке в той час дуже активно розвивалось (біблійні археологія, біблійна географія, низка відкриттів у Палестині).

Одна з його цікавих робіт — «Поема про сотворення світу»: автор обстоював думку, що перші оповідання Мойсеєвого П’ятикнижжя (про створення світу, потоп) давні євреї могли перейняти у вавилонян.

Також у Франка є цікава стаття «Радикали і релігія» (1898), де він показує, чим у ставленні до релігії керується Русько-українська радикальна партія, до якої тоді належав. Думка така: радикали не проти релігії, а проти того, коли вона несе людям забобони, одурманює, радикали ж натомість — за просвіту народу й за те, що істинна релігія має нести її.

Інша важлива думка: релігія має бути особистісна та відділена від політики.

Що заважає нам спілкуватись?

— Які актуальні процеси в релігійному житті України варто виокремити, зокрема з точки зору міжрелігійного діалогу, екуменічного процесу?

М.К.: На певному рівні ведеться міжрелігійний діалог. Це засвідчив Майдан, де для спільної молитви збиралися представники різних релігій, конфесій. Також досвід АТО: у цій зоні є  духівники різних церков: православних, католицької, мусульмани, буддисти. Один зі співорганізаторів конгресу — центр «Лібертас», який активно співпрацює з православною церквою КП, МП, УГКЦ, буддистами, мусульманами, проводить різні міжрелігійні заходи.

Скажімо, медійна школа: представники різних релігій розповідали журналістам про особливості висвітлення релігійної тематики, про толерантність, об’єктивність тощо. Керівник центру Тарас Дзюбанський, наприклад, допомагав у відкритті Ісламського культурного центру ім. М.Асада у Львові. Тож на рівні громадських, освітніх ініціатив міжрегілійна взаємодія є.

Наскільки держава має втручатися чи не втручатися у такі процеси? Дехто вважає, що має активніше сприяти екуменічному процесу. Я особисто є прихильником тієї позиції, що релігія є радше приватною справою, а держава має забезпечувати свободу віросповідання (одну із засадничих умов функціонування демократії), рівну можливість розвитку всіх релігійних течій, якщо вони, звичайно, не мають антисуспільного, антидержавницького характеру. Можливо, рух на об’єднання православних церков, у тому числі УГКЦ, потрібен і, ймовірно, більше згуртував би націю, але мені більше імпонує варіант діалогічності, поліваріантності, теза про «єдність у різноманітті». Тут я пригадую історію, яку почув від Мирослава Мариновича, як один поляк колись сказав йому: те, що ми, українці, маємо різні Церкви, — не проблема, а наша перевага. Хоча, звичайно, у кожній позиції є свої плюси та мінуси.

— Тобто ініціатива до комунікації чи на зближення мала б виходити радше із середовища Церков, а не від держави?

М.К.: Так. На мій погляд, цей процес не має бути ієрархізованим, бо саме тоді, коли йдеться про ієрархію, й з’являються бар’єри. Натомість треба поглиблювати наявну комунікацію на горизонтальному рівні, у міжособистісних стосунках. Між сусідами, які ходять до різних церков, але є друзями. Більшість людей, думаю, не розбереться у конфесійних нюансах, вони — нехай це дещо ідеалізовано прозвучить, але швидше дивляться на євангельські правди, проголошені Христом, у дії.

Ким ми не були б за віросповіданням: що нам заважає спілкуватись? Спілкування дивовижно змінює нас. Маю випадок із власного досвіду: свого часу моя колега Соломія Вівчар, яка раніше досить упереджено ставилась до мусульман, після знайомства з відомим азербайджанським дослідником ісламу Теймуром Атаєвим не лише кардинально змінила позицію, а й започаткувала з ним спільні проекти (статті про Г. Сковороду, А. Кримського, І. Франка, у яких були цікаві дослідження про мусульман, зустрічі).

Наш конгрес важливий і в цьому контексті: у кожній релігії можна знайти добру істину, яка допоможе будувати своє життя й відносини зі світом.

У людини є потреба вірити

— Яку роль, відповідно до досліджень, відіграє релігія в житті сучасної людини? Ось про що мова: у європейських країнах, більш секуляризованих, багато хто, здається, відмежовується від релігії. Постмодернізм певною мірою сприяв узвичаєнню певної гри з релігійними сенсами, символами: Ісус на футболці, наче рок-зірка, іронічні арт-роботи на релігійну тематику, псевдорелігії, базовані на кіносюжетах, і т.д. Що можна сказати про «стосунки з Богом» сучасної людини, її ставлення до абсолюту?

М.К.: Певні моменти відстежити дуже легко. Епоха постмодерну, постправди утверджує поліваріантність, деконструює будь-які цінності. Бачимо, як деякі країни, суспільства, прагнучи бути дуже вільними, інколи доходять у цьому до абсурду. Гра з релігійними почуттями є дуже небезпечною, і тут люди не завжди думають про наслідки, не дають собі звіту в тому, що своїм виявом емансипації від релігії можуть образити іншого. Маємо приклад із карикатурами Charlie Hebdo: вбивство працівників газети — трагедія, більшість мусульманських лідерів засудили цей акт. Але ж питання: чому ці карикатури так обурили мусульман? Про це писав Анатолій Бабинський, головний редактор журналу «Патріархат», навівши приклад дуже жорсткої карикатури на Святу Трійцю і запитуючи, як це сприйме християнин. Очевидно, більшість, особливо традиціоналістів, це образить.

У Європі нині є криза віри, однак, з іншого боку, очевидним є і певне зростання там правих радикальних рухів, які у своїй риториці часто апелюють і до християнського традиціоналізму, говорячи про месіанство, обраність нації тощо. Причини цього є різні: й реакція на постмодернізм, і збільшення кількості мусульман у Європі. Суть же в тому, що в людини є потреба у щось вірити, мати цінності, вона не може перебувати в повній невіданості, у світі тотально деконструйованих істин, а релігія дає їй ці життєві орієнтири.

У європейських країнах кількість християн зменшується. Тим часом зростає в Африці, Азії. Зокрема завдяки харизматичним рухам: це той випадок, коли люди, за К’єркегором, хочуть зануритись у релігійний світ, у віру, таку сильну, як за перших апостолів, без різних догматів, енциклік, пояснень. У Китаї, інших азійських країнах дехто переходить у християнство, бо це престижно, означає приналежність до європейських цінностей.

— Яким у контексті нинішніх міграційних процесів у Західній Європі, діяльності т. зв. ІДІЛ є ставлення до мусульман — чи можна говорити про упередженість?

М.К.: Звичайно. Уявлення людини в сучасному світі формують насамперед медіа, і очевидно, що в них домінує негативна інформація про сповідників ісламу: теракти, вбивства тощо й нічого про те, що мусульманин, наприклад, відкрив благодійний фонд чи побудував сиротинець. То як мають сприймати іслам? Це так само, як судити про християн винятково на основі хрестових походів. Порівняно з медіа різні ініціативи (як ісламознавчі школи, видання літератури) за впливом й охопленням аудиторії — це крапля в морі. Однак важливо змінювати це негативне ставлення. У нас на конгресі теж будуть виступи про мусульман, круглий стіл на тему релігії й медіа. 

— Релігію не гребують політизувати: маємо  «Ісламську державу», «російське православ’я», недавній конфлікт у М’янмі… Як і чому це відбувається? Які наслідки цього?

Р.Х.: Релігійна риторика має величезний мобілізаційний потенціал: під релігійними гаслами на боротьбу легко й ефективно можна підняти сотні тисяч осіб, і останніми роками ми це постійно спостерігаємо. Цьому є кілька пояснень.

По-перше, релігійні настанови мають абсолютний характер: це не плоди обговорення на конференціях, а дані згори приписи, тому релігія категоричніша, ексклюзивніша, релігійна людина переважно не визнає всіх інших релігій, крім своєї, рівноістинними, і це право закріплено більшістю конституцій як свобода совісті. Тож, коли проголошують політичну ідеологію та стверджують її абсолютний статус, можна отримати незадоволення світової спільноти, а коли ця ідеологія спирається на релігійні гасла, проти неї важче висловлюватися в межах західного ліберального світосприйняття.

Інший важливий момент: за кожною системою цінностей, у тому числі й за світською західною, стоїть релігійне тло, фундамент культури. Звідси два пункти. Перший: проголошуючи власну цивілізаційну унікальність (так як це роблять китайці, росіяни, іранці та інші), політик обов’язково дійде до того рівня — власне, релігійного, де цінності дійсно різняться. Адже на рівні прагматики часто різні релігії дають схожі імперативи: не вбий, не кради і т.д., але походження цих імперативів різне, і на цьому можна проголосити власну унікальність і будувати політику. Другий пункт: важко відкинути західну цивілізацію та її цінності на рівні айфонів та мерседесів — це поєднує, від цього не відмовишся. А от відкинувши релігійний фундамент, легко перекреслити і всю духовну складову західного світу, заповнивши порожнє місце власними смислами.

Але я також хочу застерегти від того, щоб вважати релігію найбільшим конфліктогенним чинником у світі. Насправді, якщо поглянути на статистику терактів у Європі, релігійна мотивація стає причиною теракту хіба що в одному випадку з двадцяти, на відміну від сепаратизму, конфлікту між лівими та правими тощо. Так само і в інших частинах світу це: постколоніальні конфлікти у М’янмі, бунт проти консюмеризму в США, соціальні, мігрантські та інші проблеми, які можуть брати (а можуть і не брати) на озброєння релігійні гасла.

М.К.: Через релігію людину легше переконати (порівняно, наприклад, з політичною ідеологією), особливо говорячи про «святу справу», «вищі сили за нами» тощо. У військових, геополітичних конфліктах люди мислять категоріями добра і зла, чорно-білого світу: коли ти на боці добра — це стимул боротись далі. Але і з протилежного боку мислять аналогічно, тільки дзеркально. Тим часом світ має багато відтінків. Але прийняти і сприйняти іншого, знайти точки дотику, правила співіснування — дуже важко.

Від релігійної теорії до буденної практики

— Нині є чимало дискусійних питань, які певною мірою вступають у конфлікт із релігійним світоглядом: легалізація евтаназії, абортів, одностатевих стосунків тощо. Як сучасній людині — віруючій чи, зрештою, невіруючій — знаходити відповіді?

М.К.: Проблеми евтаназії, абортів, штучного запліднення, сурогатне материнство, клонування та інші, які стосуються людської фізіології та водночас мають етичний характер, вивчає біоетика. Цю проблематику  досліджують зокрема у Школі біоетики УКУ. Є релігійна й світська біоетика. Остання в більшості дуже ліберальна, назагал виступає за те, що при певних ситуаціях ці всі речі можливі. Наприклад, евтаназія у випадку важкої форми хвороби, коли життя людини — суцільний біль.

— Тобто у межах світської біоетики рішення спускається на персональний рівень…

М.К.: Так. Церква у цих питаннях активно відстоює свою позицію: є багато статей, брошур, книжок, цілі рухи за життя, спілкування з медиками тощо. З точки зору християнства, як і більшості релігій, життя є священне, дане Богом і тільки Бог може його забрати, тому аборт, евтаназія — неприпустимі. Я особисто вважаю аборт убивством, але не засуджуватиму жінку, яка таке вчинила, і не є прихильником того, щоб забороняти не скажу аборт, але — право жінки на аборт. Однак я переконаний, треба створити максимально належні умови, аби жінка цього права не хотіла реалізовувати. І тут, на мою думку, якщо в теоретичному плані церкви працюють дуже добре, то в практичному — замало. Чи є при церквах шпиталі або центри здоров’я, де жінці допоможуть під час пологів, з усиновленням її дитини, якщо вона відмовляється від неї, чи нададуть підтримку самотній матері? Якщо вагітна жінка піде до церкви, їй, звісно, скажуть, що аборт — це вбивство, але що далі: де і за що їй з дитиною жити?

На мою думку, краще менше грошей вкладати у сакральні споруди, їхнє оздоблення, натомість більше — у соціальний сегмент. Церкви ж часто керуються думкою: що більший і пишніший собор, то більше людей прийде, але це, навпаки, — відштовхує. Адже це сприймається людьми як марнота, натомість ціннішими будуть ініціативи щодо конкретних людей, які мають потребу в опіці. В українському контексті це, наприклад, переселенці. Церква ними займається, але, на мою думку, недостатньо. Я зустрічав священиків, зокрема в передмісті, у селах, які насторожено, радше негативно ставляться до ВПО: хай вони, мовляв, навчаться наших традицій, переймуть спосіб життя, а тоді ми їх приймемо. Але це не позиція прийняття іншого таким, як він є, як було у притчі про блудного сина та його батька.

У сучасному світі релігія відображає індивідуальний досвід: ніхто в цивілізованих умовах не може вказувати, у що і як вам вірити. Це особистий вибір кожного: як спілкуватись, до якої церкви ходити, чи молитися, сповідатися. Адже, словами Христа, «по ділах ваших судитимуть вас». І за Лютером треба менше помпезності, антуражу — більше праці, діяння, читання Біблії. Думаю, ті, хто читає Біблію, Коран, Тору, Трипітаку, Упанішади чи інші релігійні тексти, справді є більш поміркованими та орієнтованими на реальні добрі справи тут і зараз.

Розмовляла Ірина ШУТКА

"Збруч", 27 жовтня 2017