Віряни усіх Церков єднайтеся?
Ірина САШКО. — "Credo.ua", 20 січня 2010 року
Якщо я скажу, що екуменізм – це лише утопія, то знайдеться безліч обурених, які звинуватять мене у пропагуванні антихристиянських гасел. Більше того, ствердять, що маю проблеми з єдністю загалом, а Святе Письмо читаю лише вибірково. Коли, натомість, запропоную, щоб вже від завтрашнього дня римо-католики почали систематично відвідувати зібрання П’ятидесятників, а останні щонеділі ходили на Божественну Літургію, то навіть найзавзятіші екуменісти поставлять мені відповідний діагноз.
Як відомо, Католицька Церква довго опиралася всіляким екуменічним ініціативам. На риклад, в енцикліці «Praeclara gratulationis» (1894 р.) Папа Леон ХІІІ витягував свою «зичливу руку» до усіх від’єднаних християн, ревно бажаючи «привести їх до тієї єдності, якої Католицька Церква ніколи не втратила». А Папа Пій ХІ в енцикліці «Mortalium animos» (1928 р.) просто заборонив католикам брати участь у будь-яких екуменічних зібраннях. Треба було ще понад двадцять років, щоб Католицька Церква зуміла позитивно зареагувати на вибух міжконфесійних зустрічей, які інтенсивно проходили у протестантських середовищах. Сталося це у 1949 році. Саме тоді Апостольська Столиця вперше визнала, що екуменічний рух – це знак діяння Святого Духа.
Хоча впродовж довгого часу спільні зустрічі були заборонені, то Католицька Церква ніколи не припиняла гаряче молитися, «щоб усі були одно» (Йо. 17, 20). Так, Леон ХІІІ у 1895 році започаткував дев’ятницю до Святого Духа з метою прискорення «справи приєднання від’єднаних братів».
Згодом, у 1907 році, представниками Англіканської Церкви було започатковано, відомий сьогодні, Тиждень Молитов про Єдність Християн. Звісно, разом молитись було заборонено. Католики молилися окремо, призначаючи відповідні дні на молитву про навернення усіх відколотих від єдиної Вселенської Церкви. Лише в 1936 році, завдяки отцю Полю Кутюрь’є в Ліоні вперше відбувся спільний для усіх Тиждень Молитов про Єдність Християн. Незабаром ця практика поширилась в усій Франції, а потім у сусідніх країнах. Від 1967 року вибір тем Тижня Молитов, біблійних читань та молебнів затверджує Світова Рада Церков спільно з Папською Радою до Справ Єдності Християн. Однак, здається, найбільший розквіт екуменічного руху наступив після скликання ІІ Ватиканського Собору, виразом чого стало підписання Декрету «Unitatis redintegratio».
Але облишмо історію. Не хотілося б кидатись мудрими термінами та пробувати відповісти на питання, на які вже впродовж століть не можуть знайти відповіді навіть найкращі богослови. Там, на верхівці, і без нас триватимуть дискусії, обговорюватиметься проблема ієрархії правд, рукоположення жінок, примату Папи. Науковці спокійно робитимуть на цьому кар’єри, а парафіянка сільського католицького храму і далі не вітатиметься з сусідкою «штундою» чи православними, котрі проголосували за Януковича. Для мене, звичайної католички, важливе дещо інше. Чи замість того, щоб тицяти на себе пальцями і свято вірити, що всі, окрім «нас», напевно підуть до пекла, не краще було б, в дусі євангельської любові, просто помолитися одні за одних?
Думаю, що єдності слід шукати передусім в самому собі: в своїх думках, словах і вчинках. Потім – у власних сім’ях, парафіях, церквах. А що, коли б просто спробувати глибше зрозуміти свій обряд, свою Церкву, її традицію і вчення? Може тоді ми станемо відкритішими і в інших менше шукатимемо недоліків, а більше – того, що спільне? Сумніваюся, що на нашому місці Ісус намагався б силоміць когось до себе приєднати. Зрештою, Він цього ніколи не робив. Ісус про єдність лише молився.
На завершення скажу, що мій улюблений богослов – Олів’єр Клємо, а справжнє багатство християнської духовності я відкрила після прочитання п’яти томів православного «Добротолюбія». От тільки ніяк не збагну, чому мій знайомий – запеклий супротивник екуменізму, нещодавно з таким захопленням розповідав мені про свою подорож до Тезе?
