«Витанія» вітає друзів
Тож львівська спільнота «Ляршу» сподівається, що й тут перебуватиме сила Отця. Але не лише тому так назвали перший український ляршівський будинок. Це слово дуже сподобалось другу Василю, бо схоже на «вітання». Мешканці «Витанії» справді привітні, відкриті й гостинні.
...Відчиняє двері асистент Марічка. Заледве встигаю з нею привітатись, як мені подає руку високий кремезний чоловік – це друг Мирон. Він пробув у «Витанії» тиждень, йому дуже сподобалось – «гарна хата, але скучив за сестрою Іванкою». Сьогодні він від’їжджає.
Поки що тут живуть двоє асистентів і двоє друзів, але загалом будинок розрахований на чотирьох друзів та трьох асистентів. Друзі будуть змінюватись – хтось приїжджатиме на вихідні, хтось на довше, залежно від потреби. Насамперед, це – сироти або напівсироти, друзі із сімей, де, окрім них, є ще одна неповносправна людина, або ж такі, які опиняються у ситуації, що вимагає їхнього перебування тут. На жаль, «Витанія» не здатна прихистити усіх бажаючих. Після повідомлення у пресі про її відкриття (це відбулось 17 листопада торік) люди почали звертатись сюди в надії, що їхніми неповносправними родичами заопікуються. Один друг приїхав навіть зі Сколе. Їхні дані записали, але поки що основних кандидатів на проживання є кілька. «Це – Таня, дівчина на візочку; Петро – дуже добрий, мовчазний, спокійний друг; Віталік – він активний, багато бігає; жвава Іра і щирий, безпосередній Василь, – розповідає асистент Володя. – Це основні люди у списку, але не єдині. Далі будемо дивитися по ситуації».
Асистенти
Хто вони, двоє постійних асистентів, які цілодобово живуть із неповносправними людьми? Марія Заверуха та Володя Станчишин – молоді (обом по 26 років), енергійні і освічені люди. Марія закінчила журналістику, у Володі – дві вищі освіти (Дрогобицький педінститут та психологія у Львівському університеті). Обоє у «Лярші» уже кілька років.
Володя дуже хотів працювати з неповносправними людьми. «У мене в родині не було таких випадків. А звідки це бажання? Одного разу у нас в університеті була лекція про сурдопедагогіку. Я тоді, мабуть, вперше усвідомив, що є неповносправні люди. І раптом зрозумів, що це стосується саме мене. Немов якесь просвітлення сталось», – відповідає Володя на моє запитання про те, чому він тут.
«Витанія» – не реабілітаційний заклад
Це радше місце творення спільноти, де здорові і неповносправні люди можуть жити разом і ділитися своїми дарами. «Наші друзі своєю безпосередністю і щирістю допомагають нам змінюватись, а ми можемо їм допомагати фізично», – роз’яснює Володя.
День тут виглядає, як і в звичайній сім’ї. «Ми не для того відкрились, щоб бігати і показувати якісь вистави. У нас повсякденний ритм життя», – говорить він. У 7.45 – підйом. Далі готується спільний сніданок, після якого асистенти відвозять друзів у майстерні (у Львові їх є п’ять, де друзі з 10-тої і до 4-ої працюють: виготовляють свічки, іконки, вироби з бісеру). Для цього є спеціальне авто і шофер. Вдень – прибирання, приготування їжі, поточні справи. Поки що триває облаштування будинку, тому зараз основний акцент робиться на це. Кожен друг один раз в тижні має залишатися з асистентами і робити все разом з ними. Вечір – це час для дозвілля, молитви.
Як там, за дверима?
Великий будинок всередині виявляється іще більшим, просторішим. Дуже добротний ремонт, приміщення витримане у спокійних кольорах, в основному, бежевому. Усе продумано до дрібниць – і друзям, і асистентам тут буде комфортно. Перший поверх повністю облаштований так, щоб людина на візочку могла вільно пересуватися, позаяк очікується, що один із друзів буде на візку. Ванна кімната також обладнана для неповносправних. Окрім ванни із поруччями тут є спеціальне крісло для душу, де зможуть митися друзі з особливо важкими фізичними вадами. На першому поверсі є також простора їдальня, камінна кімната із м’якими меблями (це буде й місцем для молитви), і велика вітальня – там можна буде подивитися телевізор, пограти у шахи чи зібратися на спільнотну зустріч. Кімнаток для друзів і асистентів у будинку є сім. Вони практично одинакові, позаяк умови для життя друзів і асистентів не мають відрізнятись. Умеблювання – комод, ліжко, вмонтована шафа, стіл і крісло. Усе добротне, гарне, світле. Прикрашатимуть кімнати їхні мешканці особистими речами – образками, фотографіями, сувенірами. Є ще невеличка кімнатка для асистента, який приїжджатиме з-за кордону. Міжнародний «Лярш» практикує обмін асистентами. Так, весною тут житиме дівчина з Німеччини, яка писатиме працю про спільноту.
На другому поверсі розмістились житлові кімнати, велика комора, душова, «офісна» кімната з комп’ютерами та документацією.
Майже казкова історія
З кожним роком я дедалі більше переконуюсь, що наш «Лярш» – справді Божа справа, і тому вона розвивається», – говорить Ганна Косів, голова адміністративної ради (доцент кафедри перекладознавства в університеті ім. І. Франка). Вона пригадує, як на початку 90-их до Львова з Канади приїхала харизматична «ляршівка» Зеня Кушпета, щоб заснувати в Україні цю спільноту. Почала вона зі створення «Віри і Світла», де друзі і асистенти разом проводять час, але не живуть спільно; заснувала майстерні (у міжнародному «Лярші» усе розвивається навпаки – спочатку будинок, а потім уже майстерні та «Віра і Світло»).
Здобуття коштів на зведення львівської оселі можна справді назвати чудом. Коли З. Кушпета була в Канаді – везла на візочку неповносправну подругу Роузі, якою віддавна опікувалась – до них підійшла незнайома канадійка Маріон: вона багато чула про п. Зеню. Розговорились, п. Зеня розповіла, що потрібні гроші на будинок у Львові. У Маріон виявилась тітка – Наталя Патруляк, яка мала неповносправного сина – Пітера. І вона зробила пожертву – 100 тис. доларів. Пітер уже помер, а львівський будинок присвячено його пам’яті. Про це сповіщає табличка у холі «Витанії».
...Далі спільнота шукала будинок, який мав відповідати певним критеріям – багато маленьких ізольованих кімнат, спокійний район. Отриманих грошей не вистачало. Тоді З. Кушпета зустрілась із людьми, які спонсорували певні проекти. Однак виявилось, що такого роду проекти вони не фінансують. І тоді один із спонсорів дав свої гроші: сказав, що розуміє важливість цієї справи. Він побажав залишитись анонімним.
Дар друзів
«Для мене «Лярш» – прототип ідеального суспільства, де зовсім різні люди поважають один одного, допомагають розкритись, зростають в любові. «Лярш» – не допомога нужденним і бідним. Ми такі ж нужденні. Тільки у них усе назовні, а ми вміємо надягати маску», – говорить Ганна Косів. Ми ще не навчились розуміти дару осіб неповносправних. Більшість людей боїться їх. «Коли я запрошую своїх рідних на спільнотні зустрічі, – розповідає вона, – кажуть, що добру справу роблю. Але їм легше витягти гроші, аніж бачити чужий біль. Я йшла дуже довго до розуміння «Ляршу». Я людина обережна, трохи скептична, у мене немає поривів. Спочатку хотілось помогти, знайшла у Лярші гарне товариство. Але філософія спільноти прийшла пізніше. В один момент я зрозуміла, що вже не просто допомагаю, я - одна з усіх».
...Суспільство з насторогою сприймає не лише неповносправних людей. Часто не розуміють і тих, хто – успішний, молодий, сповнений сил і талантів – присвячує себе «Ляршу». Мовляв, втікають таким чином від власних комплексів чи намагаються реалізуватись там, де легше. А для мене це передусім люди, які шукають. Шукають свій шлях до євангельських правд і їх втілення у своєму житті. І «Лярш» має багато тому підтверджень – починаючи з його засновника Жана Ваньє і Зені Кушпети – і закінчуючи тими, з ким я розмовляла.
