Про значення україно-ватиканських взаємин, їх практичний вимір, про те, яку роль може зіграти візит Папи Франциска в Україну та нового Апостольського нунція в Україні, — ми попросили розповісти Андрія Юраша.
Перед новим роком стало відомо, що Україна нарешті знову матиме свого офіційного представника при Апостольському Престолі. У липні 2019 р. було звільнено з посади посла України при Ватикані пані Тетяну Іжевську. Більше двох з половиною років ніхто не обіймав цю посаду, що з дипломатичної точки зору звучить не найкраще.
Після такої тривалої перерви послом був призначений д-р Андрій Юраш, донедавна директор Департаменту у справах релігій та національностей і в останні майже півтора роки — керівник Відділу у справах релігій Секретаріату Кабміну.
— Пане Андрію, 2021 рік закінчився. Як ми всі його запам’ятаємо?
— Це рік, коли, на перший погляд, не було якихось радикальних змін чи потрясінь у релігійній площині, але рік, який допомагав набагато глибше побачити і зрозуміти усі тенденції, які були намічені ще в попередні роки. Це – рік тяжкої праці, рік усвідомлення того, що релігійний компонент є дуже важливий під будь-яким оглядом, і думаю, це було очевидно підтверджено не лише на рівні певних структур чи організацій, а й на рівні партнерських структур всіх релігійних організацій, зокрема і державних. Тому, якщо відповідати в загальному – то це звучатиме саме так.
Якщо говорити про Україну, то відбулася найважливіша річ: всі усвідомили, що є певні тенденції і підходи до реалізації релігійної політики, які є абсолютно об’єктивними, — якщо ми говоримо про незалежну державу, про здобуття нею сукупності елементів, які вона потребує в контексті своїх зв’язків з релігійними організаціями, — вони мають працювати незалежно від того, хто очолює державу. Тобто є певні базові принципи, підходи, в рамках яких держава, — якщо вона прагне підтримати свою незалежність, підтвердити статус потужного гравця в системі світових комунікацій, підтвердити свій прозахідний вектор розвитку, — то вона має їх дотримуватися. Можливо, рік чи два тому хтось і сумнівався, що такі підходи існують в принципі. 2021 рік показав, що є закони, є підходи і є принципи, які повинні бути продовжені, бо вони є абсолютно ґрунтованими на тверезому системному підході. Вони орієнтовані не на ситуативному, спекулятивному чи ідеологічному рівнях, а базовані на усвідомленні того, що є комплекс, система підходів, і тільки вони допоможуть державі себе гідно репрезентувати.
Я можу назвати кілька цих моментів, аби це не виглядало абстрактно. По-перше, це абсолютне розуміння, що в Україні має бути підтверджений релігійний плюралізм. Тобто, кожна релігійна спільнота має право мати певний набір елементів та особливостей, які гарантують їй вільний розвиток. Візьмімо, до прикладу, православне середовище: хоча певна частина належати до Москви і бути в юрисдикції Московського патріархату, — вони це можуть культивувати. Є більша частина, і це соціологія показує – в два чи навіть три рази, яка хоче мати незалежну чи автокефальну Церкву, то ця частина, як відомо, має мати весь набір елементів, які дозволять їй себе цілком комфортно і впевнено почувати. Бо зрозуміло, що є якісь певні конфлікти між цими структурами, і було кілька років тому з боку окремих політичних діячів бажання згорнути оцей реальний плюралізм і свободу самовияву кожної ідентичності. Але в 2021 році, держава підтвердила: ні, ми за кожною структурою визнаємо право жити, розвиватися і даємо їй ці можливості без жодного тиску. Це одна частина.
Друга дуже важлива частина – Українська держава вирівняла і підтвердила для себе стратегічну важливість взаємин із Апостольською столицею. Був певний період, коли відчувався вакуум – на те були як суб’єктивні, так і об’єктивні причини. Проте 2021 року відбулося кілька важливих візитів, комунікацій, налагоджено неформальні зв’язки, обмін інформацією, були речі, які всі могли бачити на поверхні, і це також важливо. Були речі, про які поки не можна говорити в усіх деталях, але результатом стало, до прикладу, — видимий і дуже важливий візит Прем’єра-міністра України Дениса Шмигаля в березні до Ватикану і потім, в часі відзначення 30-річчя української незалежності, візит Державного секретаря Ватикану кардинала П’єтро Пароліно до України. Відверто кажучи, ще рік тому навряд чи міг хтось уявляти, що такий вже реально довірливий характер може виникнути у взаєминах між державами. Про це свідчить навіть той факт, що восени керівники двох католицьких спільнот – Греко-Католицької і Римо-Католицької Церков – заявили і сказали для всієї громади, що вони і суспільство в 2022-му році можуть очікувати візит Римського Понтифіка до України. І це є першим наслідком оцього рівня взаємин, до якого ми переходимо. Я сподіваюся, що в 2022 році тенденції лише будуть поглиблюватися і ми зможемо говорити про те, що стосунки України і Святого Престолу перебувають на рівні стратегічному, рівні усвідомлення реалій і взаємодії на всіх щаблях і рівнях.
— Власне, Ви обмовилися про те, що ми мали не найкращі стосунки між Україною і Ватиканом до цього. Що було приводом? Що треба зараз покращувати?
— Потрібна системна робота, потрібна постійна взаємодія, потрібно просто бути двома сторонами, коли кожна з них без іншої себе вже не уявляє і не бачить, як вона може здійснити свою місію. Україна – це держава, яка заявила, що вона є частиною західного цивілізованого європейського світу. Уявити цей процес без взаємодії з Апостольською Столицею, на мій погляд, неможливо. З іншого боку, Апостольський Престіл має свою глобальну місію, у тому числі в конкретному регіоні – Східній Європі. Я думаю, так само мало хто сумнівається, що реалізувати цю місію, не беручи до уваги реалій сучасної України, – неможливо. Тобто ми бачимо абсолютно об’єктивне зацікавлення цих двох сторін у взаємодії.
Теоретично можна уявити, що є держава, яка самостійно розвиває свою традицію, культуру. Однак, я переконаний, що Україна, без того, щоб бути в комунікації, у взаємодії, в постійному обміні меседжами, посланнями духовними із Ватиканом – не обійдеться. Тому ось саме це і потрібно – коли люди чи сторони, чи держави – розуміють один одного на півслові – це допомагає здійснити будь-яке завдання, яке перед цими сторонами стоїть. Однозначно і беззаперечно.
— А що ж тоді було до того, у 2020-му році не так?
— Уточніть, що ви маєте на увазі.
— Було таке, що українська делегація хотіла відвідати Ватикан і була відмова у візиті. Були також нарікання з боку Римо-Католицької Церкви, що їх не чує влада. Зрештою, візити Пароліна були минулими роками, а цього року – це як ввічливий візит на День Незалежності, коли не обговорювали жодні державні питання.
— Варто нагадати, що попередній візит кардинала Пароліна був в 2016-му році – тобто 5 років тому. Це не був візит ввічливості, це був дуже серйозний жест – розуміння того, що вже Україна зробила і чого досягла. Візити такого масштабу не відбуваються на голому ґрунті – в цьому обов’язково є дуже серйозний базис. Зокрема, маю на увазі і візит у часі святкувань Дня Незалежності. А це – меседж підтримки української держави. В тому часі було багато десятків делегацій. І саме з тих країн, саме з тих культур і традицій, які в такий спосіб хотіли підтвердити те, що Україна відбулася як держава, що 30-річчя її існування – це для всіх надзвичайно вагома подія. Тому я би це не назвав візитом ввічливості, це вже був візит, який фіксував досягнутий значний рівень усвідомлення і порозуміння.
Зараз вирішується питання щодо організації робочого візиту секретаря з міжнародних відносин з державами – Архиєпископа Поля Ричарда Ґаллаґера, і це буде в розвиток, і знову ж таки в цій вже напрацьованій системі взаємин із Апостольською столицею.
А в стосунку до теми, якою Ви цікавитесь – тут, мабуть, є й суб’єктивні моменти. І я, наприклад, хотів би сказати, що 2020 рік був роком, коли, на превеликий жаль, з українського боку вже не було структури державної, яка б певним чином могла б щось запропонувати конструктивне і реалістичне: зруйновано де-факто Департамент у справах релігії і національностей, який мав і до того часу плідно виконував функцію головного центрального органу у ділянці державно-релігійних взаємин, а новозаснована Держслужба з етнополітики та свободи совісті в той час взагалі не працювала, і є сумніви, чи вона взагалі налагодила якусь лінію поведінки і навіть зараз, після двох років функціонування, спроможна щось запропонувати. Це – з одного боку. З іншого боку, у 2020 році Україна вже не мала свого представника у ранзі посла в Апостольській столиці. Тобто, це був період, коли збіглося багато об’єктивних і суб’єктивних чинників, які зумовили паузу у відносинах України і Ватикану – час, коли вони не мали можливості вести стосунки, які б мали позитивний вплив.
— Які зараз існують гарячі питання України з Ватиканом, на які треба в першу чергу звертати увагу?
— Слава Богу, що ми зараз знаходимося на такому етапі відносин, коли можемо в робочому режимі практично обговорити все і прийти до певного рішення. Наведу приклад дуже доброї співпраці і порозуміння – допомога України при евакуації у вересні минулого року тих осіб з Афганістану, про яких турбувалася Апостольська столиця. Як для мене, це була своєрідна інвестиція в побудову добрих стосунків з Апостольською столицею, а з другого боку – це була перевірка того, наскільки Україна є серйозним і повноцінним партнером, який здатний виконувати і дотримуватися власних обіцянок.
У часі візиту кардинала Пароліна, питання Афганістану якраз стояло дуже гостро – тоді було повідомлено йому про те, що Україна готує евакуацію своїх та, якщо буде можливість, – іноземних громадян. І від Держсекретаря Апостольської Столиці прозвучало прохання допомогти в евакуації однієї групи (слава Богу, вона була евакуйована невдовзі після цього іншими каналами), а потім Ватикан запропонував евакуювати студентів та членів їхніх сімей, які були прийняті до римських університетів. І Україна з величезною гідністю реалізувала це прохання. На літаку було більше ста осіб, з них – більше трьох десятків студентів та членів їхніх родин – тих, яких вдалося знайти і запросити на борт. А це було надзвичайно важко, бо в той час в Кабулі було нереально без проблем дістатися до аеропорту. Дуже часто українським дипломатам чи представникам українських спеціальних структур треба було допомагати цим родинам, супроводжувати їх, знаходити і шукати шляхи, аби безпечно доставити їх до летовища – тобто, це була ціла спецоперація і, слава Богу, майже всіх вдалося вивезти.
Це був зовсім неформальний своєрідний рубіж, після якого Україна підтвердила статус справді надійного союзника, однодумця Апостольської столиці в межах здійснення нею певних програмних цілей, які вона має в контексті своїх східних політик – зокрема щодо підтримки християн у проблемних регіонах. У тому числі – в Афганістані, де було дуже багато всього зроблено для поширення християнської місії, але з приходом талібів до влади, на превеликий жаль, треба було евакуйовувати людей. Оскільки вже не стояло питання продовження місії, а реально постало питання виживання конкретних людей, які свою долю, так би мовити, пов’язали із системою західних цінностей, зокрема – і з християнством.
— Це йдеться про зовнішню політику України. Натомість стосунки у внутрішній політиці – під питанням. Не раз чуємо нарікання римо-католицьких священників про повернення храмів, до кінця не вирішена проблема з костелом Миколая. Були ще інші зауваження з боку українських католиків. Уряд зробив вже кілька публічних кроків в підтримку Греко-Католицької Церкви – питання беатифікації Митрополита Шептицького, визнання Патріархату УГКЦ. Які ще є питання з боку українських Церков, українських католиків, які Україна як держава може захищати?
— Своїм питанням ви розкрили сутнісно, що де-факто приніс 2021 рік – власне початок процесу реалізації базових пріоритетів. По-перше, Україна задекларувала, що вона розуміє, що відбувається в католицькому середовищі, які є проблеми, а також те, що вона є надійним союзником для всіх католиків нашої держави, а це допоможе їм повністю реалізувати належні кожній громаді права. До прикладу, кілька разів на президентському рівні було заявлено про підтримку ідеї беатифікації Митрополита Андрея Шептицького – першорядної особи не лише для Греко-Католицької Церкви, а ще й для всієї Католицької Церкви та української державності загалом. Абсолютно зрозуміло, що в збереженні, зміцненні української державності на початку ХХ століття ця фігура відіграла унікальну роль, надавши майданчик очолюваної ним релігійної спільноти як базову для того, щоб українці могли відчувати весь комплекс повновартісності як модерна нація, і потім вже в різний спосіб переносити ці повноцінні, довершені внутрішні почування на будь-яку іншу площину.
З іншого боку, Україна розуміє, що перед Церквою стоять багато різноманітних питань, зокрема і практичних. Наприклад, УГКЦ минулого року очолювала ВРЦіРО, співпраця між державою та УГКЦ в цьому контексті була надзвичайно потужною. Було організовано регулярні консультації – ледь не щопівмісяця – про те, що Церква потребує і що вона може зробити, аби цього досягнути.
Наприклад, від УГКЦ прозвучав інституалізований системний запит на те, аби держава не забувала про РО, коли мова йде про оренду державного майна. В Міністерстві економіки у той час на завершальному етапі знаходилася підготовка спеціальної методики розрахунку оплати за приміщення, які є в державній власності і які є в оренді чи користуванні релігійних організацій. І тоді було задіяно на всіх рівнях потужний механізм консультування, аби допомогти і переконати урядовців зберегти реально нульовий рівень для РО, а їх виявилося майже 5 тис., що мають у користуванні державне майно.
Звісно, що були десятиріччя, коли РКЦ зі свого боку зверталася з певними питаннями, зокрема, про повернення частини семінарського комплексу у Львові – біля резиденції Львівського Архиєпископа, який історично був збудований і був у користуванні цієї Церкви. Так от – у результаті досить значних узгоджень з Міністерством економіки і тим державним підприємством, яке донедавна було власником цих приміщень, Церкві було передано майже півтори тисячі кв. м цих приміщень у користування.
Стосовно Миколаївського костелу – незважаючи на всі складнощі і те, що більше 25-ти років це питання стояло на порядку денному, саме цього року через системну роботу, меседжі прямі і опосередковані усіх очільників держави – від Президента і закінчуючи представниками виконавчої влади різного рівня – питання Миколаївського костелу набуває чітких обрисів. Бо було досить дивно, що десятиріччями це питання стояло і ставилося воно часто, а через ряд причин держава навіть не пробувала починати ніякої конкретної роботи. Була лише голослівна заява: так, ми готові передати. Але для того, щоб передати, треба було виконати цілий ряд умов – цього вимагало і законодавство, і об’єктивні реалії. Але, окрім розмов, реальних кроків в напрямі до вирішення питання – ніхто не хотів, навіть боявся робити.
Зараз це все запущено. Зараз це все показує, що державна влада, виконавча у тому числі, керівництво України – всі прекрасно розуміють, що треба не говорити, а треба діяти. Так само і на зовнішньополітичному відтинку: бо період пустих розмов не дає очікуваного результату.
Ми розуміємо тепер, наскільки серйозною є загроза військового вторгнення до нашої Держави. Тому, якщо ми з середини не створимо відчуття гармонії та захищеності для суспільства – на рівні кожної релігійної спільноти, ми не зможемо підготуватися до ще більших, глобальних викликів, які стоять перед суспільством. Очевидно, що мова йде про східного агресора. І якщо ми виконаємо всі зобов’язання перед релігійними спільнотами, вони, у свою чергу, допоможуть суспільству й державі в тому числі перейти на необхідний, якнайвищий рівень захисту своїх національних інтересів. Без релігійної складової досягти цього рівня нереально.
— Скажімо чесно, питання костелу би не вирішувалося, якщо б не сталася пожежа. Тобто поставила крапку на органі, який відновити нереально і нема тому сенсу там далі тримати органний зал. Тому і запропунвали збудувати інше для цього приміщення.
— Відверто скажу, були спроби і в цій ситуації говорити про відновлення органу. Зрозуміло, що в костелі має бути орган, але це має бути орган церковний – для потреб громади в першу чергу, а вже потім – для користування мистецьким колективом. В липні-серпні 2019 року це питання з боку нашого тоді ще існуючого Департаменту з питань релігій та національностей ставилося дуже чітко, і ми пропонували схему, яку, я вважаю, можна було запропонувати швидко і автоматично: зробити головним користувачем саме громаду, яка б забезпечувала можливості концертному колективу користуватися приміщенням храму до того часу, поки буде надане чи збудоване нове приміщення. Це могло б спонукати когось почати реальну роботу для того, щоби знаходити таке приміщення. З цього приводу ми мали дві широкоформатні наради, була дуже сильна опозиція стосовно моєї ідеї, мене навіть хотіли звинуватити у формулюванні начебто неправильної позиції. І це було майже 2,5 роки тому. Але зараз саме за обґрунтованою ще тоді схемою починають реально вирішувати це конкретне питання.
Це показує, з чийого боку були реалістичні і конкретні схеми, а з чийого були надумані і спекулятивні аргументи. Лише людина, яка є плоттю від плоті в релігійному середовищі, може модерувати ідеї, які там будуть сприйняті і зрозумілі, хоча для декого зовні вони можуть вважатися надуманими й ідеалістичними. І коли ми починаємо неформально підходити і знаходити шляхи до нормалізації, ми реально розуміємо, що це є саме ті шляхи, про які варто говорити і міркувати.
— Ви говорили, що візит Папи може дійсно відбутися в 2022-му році. Наскільки дійсно це реально?
— Україна готова прийняти Папу в будь-який час, навіть дуже оперативно. Звісно, це не мав би бути критично короткий проміжок часу, бо треба підготуватися. Але якщо є заяви церковних лідерів двох Католицьких Церков в Україні про те, що Папа буде в найближчому часі, то думаю, що варто до цього прислухатися і зрозуміти, що з їхнього боку такі заяви навряд чи були б зроблені, якщо б вони не опиралися на дуже конкретний ґрунт. Папа є людиною харизматичного духу, він дуже щирий, імпульсивний, і абсолютно всі розуміють, що його оце безпосереднє бажання бути корисним саме в певний моменті і в конкретних обставинах – може бути формалізоване і зреалізоване в рамках відзначення якоїсь дати чи відповідно до обставин, які несподівано складаються, тобто дуже несподівано і дуже непередбачувано.
Папа в своєму різдвяному зверненні Urbi et orbi згадав про Україну, так само і в кількох недільних молитвах він величезну увагу присвятив Україні. Українське питання також було представлене у власному трактуванні митрополитом Іларіоном, який 22-го грудня зустрічався з Папою. Щоправда, напередодні цієї зустрічі Папа опублікував у своєму бюлетені звернення про мир в усьому світі. І там у тому числі й російською мовою сказано про три шляхи, як здобути мир, — тобто те, що саме зараз найбільше потрібно для України. Навіть кілька названих фактів яскраво та переконливо свідчать, що Україна перебуває у фокусі уваги Святішого Отця. Це говорить про нього як про реального світового духовного лідера, який відчуває свою відповідальність за мир, за ціле людство, за цивілізацію, за всю систему цінностей, в рамках якої існувала християнська традиція. Тому ми маємо всі підстави говорити і передбачати, що в найближчому часі очікування Папи в нашій державі може бути зреалізоване.
— 2001 року візит Папи мав за мету, з точки зору державної влади, покращити ставлення до України та дещо зміцнити її міжнародну позицію після внутрішніх скандалів і міжнародної ізоляції. Зараз наша зовнішня політика також не є такою аж позитивною. Чи не матиме цей візит таку ж саму мету?
— Жодної паралелі між 2001 та 2022 роком провести не можна. Там були обставини, продиктовані конкретною ситуацією. Зараз Україна — і тут немає жодного сумніву — є на найвищому щебені і гребені уваги з боку світового співтовариства. Не тільки немає ізоляції, навпаки ми є на вістрі уваги. Був величезний прорив, наприклад, Кримська платформа, 46 держав взяло участь, голосування по Криму в ООН показало очевидний факт: якщо до цього близько 26 держав підтримували позицію РФ, то зараз їхнє число скоротилося – до 20. Тобто, на міжнародній арені число відвертих опонентів в України зменшується. А тому головна теза, яка зараз звучить на всіх рівнях і у всіх середовищах, формулюється так: якщо колись раніше, на початку війни з Росією, Україна потребувала Заходу, то зараз Захід потребує Україну. Бо Україна мобілізує весь західний світ на боротьбу за демократичні цінності, і цей світ починає все більше розуміти завдяки Україні вагу та значення тих принципів, які хоч для нього є базовими, але які з об’єктивних рацій вже втратили свою гостроту і самодостатню цінність, а Україна готова за них боротися, її громадяни готові вмирати на Майдані – і досі вмирають на фронті. Тому Україна має зараз максимальну підтримку з боку світового товариства. Україна не дає можливості Заходу, умовно кажучи, заснути. Тому приїзд Папи – це жест і свідчення нашої належності до західного світу. У рамках цієї парадигми ми гарантуємо, навіть в умовах війни, навіть в умовах страшного протистояння, такі ж можливості вільного розвитку усіх суб’єктів суспільного процесу, які гарантує й західне суспільство, не маючи ні війни, ні настільки ж серйозних економічних викликів. Тобто, коли говоримо про Україну і Західний світ, то немає сумнівів, що йдеться про логіку взаємин рівних партнерів, які усвідомлюють об’єктивну залежність одне від одного.
— А якщо говорити про інформаційну агресію Путіна на західний світ, який вже не знає, що на це відповісти? В той же час західний світ вже втомився від українських проблем і навіть готовий йти на поступки Путіну через певні економічні обставини, бо Європа залежна від російського палива, як і ми. В тих ситуаціях візит Папи може стати кроком надії, підтримки для українського середовища, адже останнім часом ми часто розчаровуємося в західній підтримці.
— Отут ви, власне, й підтвердили те, що я казав попередньо: майбутній візит Папи – це вже буде актом і фактом визнання досягнень України, підтримкою в її досягненнях, визнанням українського політикуму, української дипломатії.
Від російського політолога Андрія Піонтковського я почув одну симтоматичну думку, яку, перефразовуючи і трохи спрощуючи, можна сформулювати таким чином: зараз вже не стільки Україна потребує Заходу, як навпаки – Захід потребує України.
Україна впродовж останніх років виконала майже всі об’єктивні чи суб’єктивні побажання і рекомендації партнерів з НАТО та ЄС щодо наближення України до так званих західних стандартів. Відомі приклади, коли одна країна говорить про корупцію в нашій державі (вона є, звісно), але потім лідера цієї країни судять за таку ж корупцію в часі його перебування при владі. Здається, вже всім зрозуміло, що ми досягли такого рівня прогресу і розвитку за всіма параметрами, якого багато країн, коли вони вступали до НАТО чи ЄС, в той момент не мали. І ми вже реально, не будучи членами цих організацій, не маючи системної фінансованої підтримки та сприяння, перебуваємо на абсолютно не гіршому рівні. І це стає все більш очевидно.
Тому структурам, які приймають рішення про наше членство в НАТО чи ЄС, стає все тяжче пояснювати для самих себе, для своїх суспільств, для власних еліт, чому не відбувається інтеграції України у ці структури.
Звичайно, ми розуміємо, що головна перепона – це та військова імперіалістська машина, яка стоїть за нами, на наших кордонах. Їх погрози, шантаж – це той факт, який стримує відповідні процеси. Тому перед Заходом все гостріше стоїть питання, що для нього важливіше: гарантоване отримання певних матеріальних благ, за що треба платити закриттям очей на несправедливість, на нехтування принципами, на яких самі ці суспільства побудовані, чи навпаки – підтримка України і певні жертви з їхнього боку. Тому в цьому контексті візит Папи до України є критично важливий: він має засвідчити ще раз, що в політиці виграє не той, хто зараз бере для себе в пріоритет конкретну миттєву вигоду, а той, для кого духовність, принципи, мораль є набагато важливіші. Тому ми так і хочемо, аби Папа засвідчив ці беззаперечні духовні цінності саме у цей момент найбільшого піднесення морального авторитету нашої держави.
— Недавно ми отримали нового нунція. Так сталося, що позаминулий нунцій, який був, під час Майдану палко підтримував ситуацію в Україні та протестні настрої. Наступний нунцій повторював кремлівські темники від рупорів Московського патріархату. Теперішній нунцій – литовець і всі мають надію, що він займе проукраїнську позиції. Яке Ваше враження після спілкування з ним? Чи він знає українську мову?
— Україні дуже поталанило з Нунцієм – Архієпископом Вісвалдасом Кулбокасом. Це людина талановита, освічена і що важливо – дуже високоморальна. Я від перших його днів перебування в Україні мав нагоду з ним спілкуватися. Тоді якраз постало питання щодо біженців з Афганістану, і ми багато працювали і вирішували практичні питання. Коли Україна доправила біженців з Кабулу до Києва, він одразу опікувався ними. В той час Нунцій ще не говорив українською, але дуже того хотів. Пройшло пару місяців і він свої виступу та проповіді виголошує українською. Це вражає! Минуло ж лише кілька місяців!
Це людина та єрарх одночасно, яка походить з того цивілізаційного ареалу, в рамках якого розвивалася й Україна. А тому нас і нашу Державу він розуміє на генетичному рівні, тому для нього багато чого є зрозумілим, і в мене є величезне переконання, що, люблячи всіх, розуміючи систему цінностей та пріоритетів, на яку Святіший Отець, зустрічаючись, вказував йому як на дороговказ, коли він відбував до України, — він зможе якнайоб’єктивніше інформувати Апостольську Столицю про те, які справді процеси відбуваються в нас. І коли ми говоримо про візит Папи до України, то присутність і роль такого Нунція є тут надзвичайно важливим аргументом.
##DONATE_TEXT_BLOCK##