Візит Варфоломія: підсумки
Учора мене запитали: яке найбільше враження було від візиту патріарха Варфоломія. Спочатку я хотіла сказати, що це – фото патріарха, коли Хрещатиком йшли військові, бо ж перший ювілей святкуємо із канонічною автокефальною Церквою і з першої особою світового православ’я. А потім згадала інший епізод. Навіть під час камерного прийняття у митрополита Епіфіанія, попри заходи безпеки, – і митрополія, і патріарх Варфоломій намагалися жодним чином не перешкоджати звичайному життю мирян та відвідувачів.
Так на вході в Михайлівський поставили рамку, але охоронці крізь неї пропускали всіх бажаючих (із посмішкою та делікатним поясненням, мовляв, свята, додаткові заходи безпеки, сподіваємося, вас не обтяжить пройти контроль). Напевно, це й запам’яталося – бажання бути одним серед нас, нікого не обтяжити...
Учора Його Всесвятість патріарх Варфоломій відбув до Стамбула. Це були чотири дні, дуже очікувані кліром, вірянами, владою (яка реалізувала візит на досить високому рівні), опозицією, лідер якої готував Томос та власне заклав фундамент такої взаємодії. Безумовно, за цим візитом спостерігали й інші помісні церкви. І недоброзичливці з Північного боку кордону.
За час візиту Вселенський патріарх провів зустрічі з представниками усіх гілок влади (президентом Володимиром Зеленським, прем’єр-міністром, спікером), міністром культури та інформації, профільними чиновниками, зустрівся із Петром Порошенком, провів окремі зустрічі з духовенством, велику літургію із вірними на території Софії, провів теплу зустріч із Всеукраїнською Радою Церков (посадив дерево, бо ж один з його профілів – “зелений”, “екологічний” патріарх). Він зустрівся з журналістами, дітьми загиблих у війні, нагородив званням архонта жертводавця ПЦУ бізнесмена Андрія Мацолу, побував у Видубецькому монастирі, де духовно зростав майбутній митрополит, взяв участь у святкуванні урочистостей на Хрещатику, одним словом – відчув пульс Церкви та й пульс України. Як мені сказали на одному прийнятті люди з апарату Його Всесвятості, він задоволений візитом, задоволений і тим, що побачив, і тим, як на нього чекали.
Справедливості заради зазначимо, що не лише з добрими почуттями чекали на візит його Всесвятості. РПЦ через УПЦ МП намагалася максимально вкластися у те, щоб дискредитувати візит, шукала (безуспішно) лобістів у владі, створювала ініціативні групи начебто мирян, які не задоволені візитом. І які у день зустрічі Варфоломія зі спікером Верховної Ради вивели людей під парламент.
Це була не перша публічна акція УПЦ МП, але перша, в якій використано людей, що не мають найменшого уявлення ані про церковне життя, ані про предмет протесту. Мої двогодинні діалоги з учасниками дають підстави стверджувати, що більшість із них залучали традиційними для українських партій стимулами. При цьому присутні на акції священники УПЦ МП явно соромилися своєї участі, а люди, які тримали протестні транспаранти грецькою та англійською мовами, не знали – що на них написано.
Якщо кілька років тому існувало поняття “професійних росіян”, які освоюють федеральні бюджети РФ задля підтримки “русских соотечествеников”, то тепер з’явилося поняття «професійних православних”, які виходять на церковну тему в інтересах Моспатріархії.
Позиція митрополії ПЦУ була така – ні від кого бігати не будемо. Але зустрічі з протестувальниками вдалося уникнути. “Ми вирішили покластися на волю Божу, – поділилися з нами в апараті митрополита, – просто поїхали на зустріч із головою Верховної Ради, і, на наше щастя, протест оголосили завершеним за кілька хвилин до приїзду кортежу”. Віруючі люди бачать у цьому Промисел, невіруючі кажуть – поталанило, зіпсуті політикою – вважають, що у протестувальників все було домовлено із ПЦУ. (Митрополит, читаючи цю версію, щиро розсміявся). До речі, коли писався матеріал, а патріарх уже повернувся додому, очільники УПЦ МП продовжують давати інтерв’ю офіційним російським ресурсам зі зневажливими епітетами та пропозиціями на адресу Його Всесвятості та автокефальної Церкви.
Втім, візит патріарха був візитом миру, в кількох проповідях Його Всесвятості звучали запрошення Моспатріархату до діалогу.
Про перші його дні Укрінформ писав тут і тут.
Якщо церква легітимізується любов’ю віруючих, то Вселенський патріарх на власні очі побачив, що йому було до кого їхати. У суботу ввечері, наступного дня після приїзду, у нього була велика вечеря в Михайлівському Золотоверхому з архієреями та їхніми делегаціями, а після літургії в Софії був великий обід з простим духовенством, де патріарх Варфоломій говорив про необхідність співпраці з усіма конфесіями (бо він же патріарх, який будує мости, а не стіни), просив поширювати рішення Всеправославного Критського собору (рішення собору мають проходити рецепцію), щоб люди бачили, що Православна церква жива, зростає та розвивається, про важливість виховання молоді. І без персональних образ Моспатріархату наголошував, що автокефалія – це жертва, дар та обов’язок Матері-Церкви, щоб дати нам можливість самобутнього розвитку та шляху до Христа...
Якщо ж ідеться про публічні виступи (проповіді) патріарха, то вони ще раз показують, як глибоко патріарх знає українську історію, як серйозно готувався. Гадаю, що збірку його публічних проповідей вартує видати окремо.
До речі, священники, які приєдналися до ПЦУ з Моспатріархату й які брали участь у прийнятті патріарха Кирила 2009 року, порівнюючи два візити, казали, що це небо і земля. Якщо до Кирила на аудієнцію запрошувалися лише люди, які “гривнею” доклалися до участі у його візиті – багаті, знамениті та впливові, то до Його Всесвятості міг підійти кожен, організатори візиту намагалися охопити програмою всіх – вірян, клір, було прийняття для світських осіб, учених, політиків, журналістів, друзів автокефалії. “Два візити, як два світи, – розповів мені один з учасників зустрічі. – Я сказав Його Всесвятості, який запам’ятав мене з часів набуття Томосу, що він став для нас добрим самарянином. І що ми отримали саме ту Православну Церкву, про яку мріяли”.
Але якщо говорити про офіційні результати, то можна сказати, що головним підсумком візиту стало свідчення незмінності державного та церковного вектора (жодна кон’юнктура не змінить ані статусу ПЦУ, ані її місця в Диптиху, ані ставлення до неї суспільства). Ми могли б сказати, що результатом візиту стало те, що ПЦУ засвідчила свою зрілість та готовність до таких зустрічей і своє достойне місце на церковній арені. Можна було б сказати, що візит та реакція Моспатріархату показали нам проблемні місця наступних років.
Але головним уроком візиту стало свідчення й урок пастирської любові першого серед рівних у світовому православ’ї. І саме це ми маємо переосмислювати всі наступні роки і кожного Божого дня.
