Визначення ролі Церкви на тлі подвійних стандартів – екскурс даними Центру Разумкова

Протягом вже 16 років дослідження Центру економічних та політичних досліджень Разумкова, релігійність українців та їхня довіра до Церкви залишаються високими. Однак питання починають виникати тоді, коли суспільство дає відповідь, чи має Церква долучатись до змін у суспільстві, співпрацювати з державними органами, мати власний вплив. Останні цифри опитувань можуть вказувати на тенденцію подвійних стандартів та невизначеності, які стосуються далеко не лише релігійного середовища.

«Майже половина опитаних визнає, що вірити у вищу силу не важливо для них, попри високий відсоток тих, хто називають себе віруючими, – звернув увагу голова Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури Андрій Юраш. – Тобто насправді ми бачимо, наскільки глибокими є ті формальні відповіді щодо переконань. Тому що це дає підстави всім нам говорити про існування подвійних стандартів – моральних та суспільних – у питанні релігійної приналежності…Ми не можемо приховати того факту, що між реальними та декларованими пріоритетами існує розрив. І це та проблема конфліктності, про яку ми свідчимо. Щоб привести до реального співвідношення очікування громади та роботи у релігійній сфері, треба робити певні кроки – на рівні рішень, законодавства – інакше ми не досягнемо результату і матимемо породження цілої серії конфліктів».

Під час засідання круглого столу «Релігія, Церква, суспільство і держава: два роки після Майдану» 26 травня у Києві, були представлені результати дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова з 25 по 30 березня 2016 року в усіх регіонах України, за винятком Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей. Опитано 2018 респондента віком від 18 років, похибка вибірки не перевищує 2,3%. Повні дані останнього дослідження ви можете побачити на офіційному сайті. Дослідження здійснювалося за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні.

Під час відкриття круглого столу, відомий соціолог релігії та народний депутат Віктор Єленський пригадав, якими досягненнями мають пишатись присутні: «Дійсно, за 20 років діалогу поставало чимало проблем у сфері відносин держави, Церкви та суспільства. Вдалось розв’язати проблему створення релігійними організаціями загально-освітніх шкіл, більш широкої і гідної присутності релігійних організацій у суспільних сферах, полегшити фінансові умови діяльності громад, які залишаються неприбутковими. Зараз постали нові виклики, переважна більшість яких стосується агресії, що здійснює Російська Федерація».

Тенденції релігійності

Високий рівень релігійності українського населення станом на 2016 рік закріпився на позначці 70,4%. Соціологи досі констатують її регіональний характер – релігійними себе вважають 91% мешканців Заходу України та 56% - Сходу. Як і раніше, більшість українців називають себе православними (65%), хоча цілих 63% опитаних певні, що людина може просто вірити, без приналежності до певної релігії. Спеціалісти Центру Разумкова вказують на сталу тенденцію зниження числа прихильників УПЦ Московського Патріархату (24% у 2010 році та 15% - у 2016). На цьому тлі відбувається зростання прихильників УПЦ Київського Патріархату з 12% до 25%. Слід зазначити, що все ж тенденцію чітко встановити не можна через різні формулювання питань у різні роки. Це може сильно вплинути на сам результат, коли іноді у питанні самовизначення зазначалась просто «УПЦ» або ж пізніше – «УПЦ Московського Патріархату».

Натомість протоєрей Георгій Коваленко (УПЦ МП) запропонував звернути особливу увагу на досить високий показник вірних, які називають себе «просто християни» (21,2% громадян порівняно з 38,6% опитаних у 2000 році). «Для мене важлива аудиторія «просто православні», на яких часто не звертають уваги конфесії, але саме вони допомагають суспільству визначитись, - підкреслив священик. - У 2016 році відсоток «просто православних» зменшився – це говорить про наростання напруги, про розгортання конфлікту, а не його згасання. Ще два роки тому суспільство вірило конфесіям і бажало побачити церкви тим майданчиком, який буде єднати та толерувати. На жаль, цього на сьогоднішній день не відбувається. Тепер вже значно більша частина вірних вирішила стати на певну сторону. Дуже важливо, щоб ми шукали шляхи для порозуміння та діалогу. Велика відповідальність лежить і на державі, і на церквах, і на громадському суспільстві та аналітиках, які працюватимуть з даними».

Іншою стабільною ознакою суспільства є його релігійна толерантність. 75% респондентів вважають, що всі релігії мають право на існування як різні шляхи до Бога. При цьому 12% відповідачів певні, що мають існувати «лише традиційні релігії», а 9% переконані, що тільки їхня релігія є істинною. «Це абсолютно позитивні для українського суспільства висновки. Лише 21% громадян говорять про те, що релігії треба наполягати на ексклюзивності свого шляху. Це висновок для самих релігійних організацій, які мають побачити, що подібний шлях є тупиковим», - зауважив Андрій Юраш.

Церква і політика

Питання відокремлення Церкви від держави досі є болючим. Участь духовенства у політичних процесах нерідко впливає на авторитет релігійних організацій. Попри високий рівень довіри до Церкви загалом (57%), моральним авторитетом її вважають лише 45% (порівняно з 56% у 2010 році), а не вважають подібним авторитетом 37% опитаних. Підкреслимо, що 35% респондентів певні, що церкви мають бути національно орієнтованими. При цьому ідея створення державної церкви не знаходить підтримки в суспільстві: її поділяють 12% опитаних, а проти виступили 57%.

За словами директора соціологічної служби Центру Разумкова Андрія Биченка, треба розуміти контекст сприйняття громадянами питання втручання церков у політику: «Коли громадяни кажуть, що Церква не повинна втручатись у політику, це має певні уточнення. Мені здається, що все ж більшість має на увазі саме те, що в українській політиці хтось має обов’язково стояти на боці певної сторони. Тобто у свідомості громадян Церква має бути над ситуацією, зокрема у конфліктах, і пропонувати конструктивний вихід з проблеми з точки зору морального авторитету. Довіра до церковних інститутів досі є дуже високою і число тих, хто їй довіряє, значно переважає недовірливих, на відміну від ситуації з державними інститутами. Чим більше Церква намагається стати на чийсь бік в умовах політичного життя, тим більший є спад довіри, хоча вона протягом 15 років досліджень залишається на високому рівні».

Проблема голосу Церкви для державних органів залишається неоднозначною і для архієпископа Чернігівського та Ніжинського Євстратія (Зорі), УПЦ КП. За його словами, існує дивна суперечність – досить великий відсоток громадян очікує від церков допомоги бідних та знедоленим, але при цьому не хочуть бачити їхнього втручання у політичну сферу. Навіть публічні звернення Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій (далі – ВРЦіРО), які закликають владу до певних рішень, теж можна назвати втручанням.

«У мене виникає питання – чи достатнім є усвідомлення у суспільстві, чим насправді є політика? Думаю, тут треба працювати над виробленням тлумачення, чим є політика і політичний процес, і що є можливим для релігійного середовища. Тому що соціальні питання теж є частиною політичної системи. Тут ми бачимо поле для подальшого зростання як самих церков, так і суспільства. Ми маємо лише 25 років сучасної державності і ті процеси, які інші проходили за століття, ми проходимо за роки. Важливо мати партнерське розуміння з експертами, політиками, міжконфесійні механізми співпраці і сподіватись, що це служитиме на благо України», – заявив єрарх.

У спільних поняттях має бути чітке розрізнення політичного процесу та суспільно-політичного життя, певен керівник департаменту зовнішніх зв’язків Української Греко-Католицької Церкви Олекса Петрів. На його думку, релігійна складова громадянського суспільства є надзвичайно важливою і покликана допомагати. Якщо ж будуть прописані чіткі визначення, які будуть зрозумілими усім, то це дозволить створити чіткі рамки для вимог у бік Церкви та уникнути зайвих колізій.

Додатково священик пригадав ситуацію наприкінці жовтня 2013-го року, коли ВРЦіРО звернулась до керівників держави стосовно ситуації у Врадіївці. Отець Олекса переконаний, що якби тоді влада дослухалась і зробила певні кроки, можливо, можна було б уникнути пізніших драматичних подій. «Коли верхи не можуть змінюватись, а низи не хочуть більше так жити – це класична революційна ситуація, про яку говорили церкви, - пригадав він. - Коли держава до того дослухалась, вдавалось до певної міри знижувати градус напруги. Якщо голос релігії буде належним чином аспектований, обговорення триватиме. Звичайно, представники церков не є білими та пухнастими чи з німбами на голові, це неправда. Але коли ми чуємо звернення з боку держави щодо партнерства та пропозицію допомоги у вирішенні проблем – це є синергія та спільний розвиток».

Представник опозиції, народний депутат Юрій Мірошниченко, не уявляє, яким саме чином він може відокремлювати власні релігійні цінності від стратегії прийняття рішень. За його словами, подібне розділення ролей нагадує радянський підхід і в цьому він вбачає утиски релігії: «Це засіб утискання релігії, як це тлумачать чиновники. Релігія – це ґрунт, це цінності, це система мотивації та визначення, що є хорошим та поганим. Політика – лише частина того життя, де ми перебуваємо. Зараз перед нами є колосальні виклики, але вони стоять не лише перед політиками чи церквами – вони для всіх нас. Вони є нашим шансом повернутись до тих цінностей, з яких має виходити кожна людина у своєму житті».

Світові організації традиційно оцінюють рівень державно-конфесійних відносин в Україні як доволі високий. Однак це не стосується тих особливостей, які нерідко зустрічаються на локальному рівні, поза великими містами. «З одного боку нас високо оцінюють, але завжди є дописка, що на локальному рівні місцева влада не завжди однаково ставиться до представників релігійних організацій, - акцентував Олег Кисельов, релігієзнавець та вчений секретар Інституту філософії ім. Сковороди. - Одним з таких індикаторів є ставлення до релігійних меншин. У деяких регіонах меншиною може бути Московський Патріархат, в інших – Київський. Досі є випадки, коли влада надає перевагу певній церкві, утискаючи інших. У Львові, на конференції з історії релігії, я чув доповідь про стан справ у Кривому розі – там місцева влада підтримує одну церкву та утискає іншу. На це треба звернути увагу».

Соціальна роль Церкви

Співпраця з волонтерськими організаціями стала плідною і для довіри, і для авторитету церков, продовжив Андрій Биченко. Останні два роки продемонстрували незначне зменшення громадян, які переконані, що Церква відіграє позитивну роль в українському суспільстві – з 53% опитаних у 2014 році до 46% у 2016-му. Досі сильним є запит соціуму на благодійну діяльність релігійних громад, яку не завжди вважають достатньою або помічають. Що також може свідчити або про закритість самого характеру допомогу, або малу поінформованість громадянського суспільства. Та ж інформаційна стратегія має стосуватись і змін законодавства, під час яких держава йде назустріч Церкві.

«Я не хотів би бачити ситуацію, як в Росії, коли Церква виступає в ролі інституції, яка обслуговує держоргани, - узяв слово професор та релігієзнавець Олександр Саган. - Але коли українська держава на сьогодні йде на значні поступки, часом на значні фінансові пожертви – це стосується питань оподаткування – люди повинні чітко розуміти, заради чого ці жертви. Церкви мають чітко пояснити, в чому полягає логіка таких пільг для релігійних організацій, і чому клір їздить на дорогих машинах, а держава досі надає підтримку».

За словами науковця, сприйняття суспільством церков далеко не завжди є позитивним. Так, з деяких розмов, можна умовно виділити два типи ставлення: як до системи мульти-левел маркетингу залучення вірних за допомогою спеціальних технологій (що бачимо на прикладі подій у Палаці спорту) та як до структури, де віруючі є радше красивими фоном для бізнесу. Таким чином, люди мало обізнані про соціальну залученість церков, а сама картинка Церкви є дуже міфологічною.

Особливим показниками є відповіді українців стосовно оцінки останніх змін та подій, які відбувались у релігійному середовищі. Так щодо відновлення богослужінь представників УПЦ КП у приміщенні Малої Софії на території заповідника побутує байдуже або позитивне ставлення. 40% громадян були раді подібному кроку, 37% поставились байдуже і лише 8% - негативно.

Події міжнародного рівня цікавлять віруючих ще менше. Від третини до половини опитаних не знали про знакову зустріч Патріарха Кирила та Папи Римського у Гавані в лютому. 23% відповідачів було байдуже почути про її результати, позитивно поставились 16%, а 8% - негативно. Так само лише 16% респондентів знають про сам факт проведення Всеправославного собору у червні цього року. Подібні цифри, як і частота відвідувань релігійних громад та храмів віруючими ще раз вказує на можливу декларативність або специфічну релігійність суспільства.

УПЦ (МП): Виважений нейтралітет чи зрада

«Нас можуть критикувати, але ми досі є конфесією, яка найбільше присутня у всіх регіонах України, - почав свій виступ протоієрей Микола Данилевич, замголови відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ (МП). - І вона відображає суспільні настрої, які є в різних регіонах. У певних областях священики допомагають бійцям АТО, поки їхні брати з тієї ж церкви знаходяться по інший бік барикад. Ми не можемо зайняти певної позиції, тому що ми маємо вірних усюди. Водночас ми відстоюємо ідеї та цінності територіальної цілісності країни, вважаємо, що Крим та Донбас мають бути українськими. Ми не можемо говорити досить різко, щоб не поляризувати суспільство всередині нашої церкви. Є багато різних просторів, думок. Церква ж поєднує всіх людей».

Отець Микола підкреслив, що УПЦ (МП) приймає власні рішення, виходячи з оцінки суспільної ситуації. Якщо духовенство вирішить стати на одну зі сторін конфлікту, то Церква ризикує пережити АТО у своєму середовищі. Клірики УПЦ хотіли б рухатись до автокефалії, а не нового розколу.

За словами священика, окремі спостерігачі нараховують близько 15 випадків, які можна розцінити як заклики чи дії, які мають ознаки сепаратизму. Натомість провідний науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень Сергій Здіорук знає про 27 подібних випадків. Експерт переконаний, що розділити питання політики та релігії неможливо, оскільки вони завжди йшли поруч.

«Якщо ми будемо правдиві, то політика і релігія завжди ходили попід руку одна з одною, - доповнив він. - Питання в тому, хто кого вів. Так само і УПЦ не може прийняти рішення, тому що її центр знаходиться за кордоном, він належить іншій державі і змушений підпорядковуватись її владі та гарантувати її інтереси. Так само їхня гілка в Україні має лобіювати ці інтереси…Ми мусимо формувати ту культуру, де українці є суб’єктом міжнародного права не лише у релігійному вимірі. Саме у зводі церковного права говориться, що політичні кордони мають враховуватись, як і межі народів. Так і центр руськості в Україні, який досі не став автономною частиною - це монстр. Момент його повноцінного прояву – це питання часу. Вірю, що ми доживемо до того моменту, коли Українська Православна Церква буде мати і патріарший статус, і буде визнана у православному світі».

Аналітик вказав на ряд інших важливих аспектів, які б мали робити присутність релігійних громад у державному секторі більш якісною. Досі жоден закон не врегульовує питання діяльності військових капеланів у воєнних організаціях, не лише у ЗСУ. Нові підзаконні акти створюватимуть нові конфлікти. У відповідь Віктор Єленський зазначив, що робота над єдиним проектом вже розпочалась. Є кілька проектів закону на розгляду Комітету, ще над одним працює Душпастирська Рада при Міноборони, над іншим – представники РНБО. Для просування роботи потрібна дискусія з релігійним середовищем, щоб потім не довелось вносити численні правки та доповнення.

«Каплиця у Верховній Раді залишається під контролем УПЦ (МП), як і в пенітенціарній системі, - зауважив Здіорук. - Чи можуть там служити інші? Звичайно, що ні. При цьому я залишаюсь на оптимістичних і реалістичних позиціях. Я твердо знаю, виходячи з аналізу світової ситуації, що політика буде втручатись у релігію, а Церква хотітиме стати частиною політики. Інше питання, наскільки ми дотримуємось наших норм, коли кесарю залишаємо кесареве, а боже – Богові. Ми повинні націлити свої зусилля на регулювання діяльності церкви та суспільних інститутів, зокрема у військових управліннях. Досвід війни показує, що ми матимемо капеланську службу. На нас попереду чекає дуже цікава робота».

Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО

Світлини зі сайту Центру Разумкова