Вогонь, бляха та необізнаність: три вороги дерев’яних церков

Михайло Сирохман - фото 1
10 листопада, 09:00
Інтерв'ю
Дослідник закарпатських дерев’яних храмів Михайло Сирохман — про проєкт «Втрачені церкви Закарпаття» та проблеми, які загрожують збереженим пам’яткам

У рамках проєкту «Втрачені церкви Закарпаття» відомий дослідник дерев’яної церковної архітектури краю Михайло Сирохман прочитав три відеолекції: розповів про розмаїття стилів дерев’яних церков Закарпаття, про втрачені об’єкти церковної архітектури і про «мандрівні» дерев’яні церкви, збережені шляхом перенесення. Ми поспілкувалися з паном Михайлом про проєкт, про нову книжку, яку він готує до видання, і про те, чи можливо вберегти дерев’яні храми від нищення.

Показати втрачений скарб

— Видати книжку і втілити цілий проєкт, присвячений втраченим церквам Закарпаття, стало можливо завдяки Українському культурному фонду, — розповів Михайло Сирохман. — Виконавцем проєкту є Закарпатська академія мистецтв, де я працюю викладачем, та ГО «Культурна платформа Закарпаття». Мої молоді колеги створили сайт, онлайн мапу, сторінки у соцмережах. Мене ж найбільше цікавить, традиційно, «паперове» видання.

У рамках проєкту «Втрачені церкви Закарпаття», що реалізується за підтримки УКФ, побачили світ однойменна книжка Михайла Сирохмана, сайт із онлайн мапою, курс відеолекцій та ін.  - фото 82004
У рамках проєкту «Втрачені церкви Закарпаття», що реалізується за підтримки УКФ, побачили світ однойменна книжка Михайла Сирохмана, сайт із онлайн мапою, курс відеолекцій та ін.

 

Дерев’яні церкви Закарпаття досліджую з кінця 1970-х. Найактивніший експедиційний період припав на 1990-і. Тоді я ще застав по селах старих людей, які могли розповісти мені про дерев’яні церкви, зокрема і втрачені. Пізніше це було б уже неможливо. За підтримки мецената Олега Іванусіва, канадського українця, 1999 року я видав невеличку книжечку про втрачені церкви, наступного року вийшла моя «груба книжка» — великого обсягу видання «Церкви України. Закарпаття», що містило матеріал про всі церкви, існуючі й ті, яких уже нема. Відтоді не припиняв пошуки нової інформації про втрачені пам’ятки. Завдяки інтернету це стало значно легше. Листувався з колегами з музеїв та архівів сусідніх країн — Словаччини, Чехії, Угорщини, і завдяки їхній допомозі роздобув чимало рідкісних зображень. Люди, і знайомі, і незнайомі, зазвичай дуже відгукуються на такі речі, діляться. Тому цього разу книжка «Втрачені церкви Закарпаття» буде значно багатша: там 390 фотографій 156 об’єктів церковної архітектури. Для порівняння: нині на Закарпатті є коло ста дерев’яних церков, з них стародавніх — до 60. Тобто втрачено більше. І головна ідея проєкту — показати втрачене. Показати втрачений скарб.

В Етнографічному музеї у Празі з дослідником дерев'яної архітектури Європи Карелом Кучею, 2015 р.  - фото 82005
В Етнографічному музеї у Празі з дослідником дерев'яної архітектури Європи Карелом Кучею, 2015 р.
Джерело фото: Фото з архіву М. Сирохмана

Церкви, що мандрують

— Це правда, що якщо дерев’яний храм припиняє використовуватися у богослужіннях, то його спалюють?

— Як нам відомо з джерел, інколи старий храм розбирали на деревину й віддавали її комусь із бідніших односельців для побудови хати. Але нерідко його розбирали й перевозили в інше село, де церкви не було і люди не мали коштів побудувати її з нового матеріалу. Тому багато храмів «мандрувало». Але багато й пропадало. У книжці йтиметься переважно про церкви, які припинили існування у ХХ ст., тому що світлин церков, розібраних або згорілих у ХІХ ст., практично немає. Навіть у кінці ХІХ ст. їх фотографували дуже рідко.

На Закарпатті чітко простежується три етапи руйнування дерев’яних церков уХХ столітті. Перший тривав до 1945 року: продовжувався розпочатий ще у XVIII–ХІХ ст. процес заміни дерев’яних церков мурованими. І він тільки наростав. Усі хотіли мати церкву з твердого матеріалу.

— Чому?

— Щоб була гарна, така, як у місті. І щоб не горіла. Щоб була надійна, не вимагала постійних ремонтів. Ідея пам’яткоохоронної справи, що з’явилася у Європі на початку ХІХ ст., ще не дійшла тоді до нашого краю

Тільки у міжвоєнний період, коли Закарпаття входило до складу першої Чехословацької республіки, почалася серйозна пам’яткоохоронна діяльність. Чеська влада дуже активно це підтримувала, так само, як і місцеві українці. "Просвіта" свого часу зіграла величезну роль. Закарпаття офіційно увійшло до складу Чехословаччини у 1919 році, а вже у 1920-му "Просвіта" ставила питання про охорону культурних цінностей. Зверталася до відділу шкільництва, який відповідав і за пам’ятки, та в різні інстанції з тим, щоб рятувати дерев’яні церкви, і взагалі – щоб нікуди не переміщали культурні цінності: ікони, церковні книги, хрести та ін.

Церква Всіх Святих (1679), перевезена 1930 року із закарпатського села Холмовець у Добржіков (Чехія, Пардубіцький край) і таким чином врятована від руйнування.  - фото 82006
Церква Всіх Святих (1679), перевезена 1930 року із закарпатського села Холмовець у Добржіков (Чехія, Пардубіцький край) і таким чином врятована від руйнування.
Джерело фото: Фото Олени Крушинської, 2011 р.

Тоді чеська влада дуже багато зробила для популяризації та порятунку пам’яток. Зокрема, 5 закарпатських дерев’яних церков було куплено у сільських громад і перевезено на територію Чеської республіки. Ще кілька було переміщено в межах краю, теж з метою порятунку. В тих селах, де вони стояли, поруч уже будувалися муровані церкви.

Процес заміни дерев’яних церков мурованими тривав, по суті, до кінця церковного будівництва загалом, тобто до приходу радянської влади у 1945-му. Далі почалося нищення: церкви закривали, забороняли їх відвідувати, деякі храми перетворювали на склади. Будівлі не дозволяли ремонтувати, сподіваючись, що вони занепадуть самі собою.

Також організовували підпали. Так спалили церкву в Соймах у 1960-му, у Майдані в 1974-му. Були спроби спалити дерев’яні церкви в Гукливому, в Репинному, але там люди чергували біля свого храму і підпал не вдався. Багато цінних церков порозбирали на дрова.

Церква св. Миколая, XVIII ст., у селі Майдан на Міжгірщині. Спалена влітку 1974 за вказівкою райкому комуністичної партії.  - фото 82007
Церква св. Миколая, XVIII ст., у селі Майдан на Міжгірщині. Спалена влітку 1974 за вказівкою райкому комуністичної партії.
Джерело фото: Фото Флоріана Заплетала 1925 року з архіву Миколи Мушинки

— А ті церкви, які перевезли, збереглися дотепер?

— Так. От наша Шелестівська церква в ужгородському скансені — двічі мандрувала. Спершу до Мукачева у 1928 році, бо у Шелестові впритул до неї почали будувати муровану. Дерев’яна стала непотрібною, і влада знайшла можливість перенести її в Мукачево, для православної громади. Там церква щасливо простояла до 1974 року, коли її перенесли до музею просто неба в Ужгороді. Це велике щастя, тому що ця церква — безумовний шедевр дерев’яного будівництва. Сьогодні це єдина класична церква лемківського стилю, яка збереглася на Закарпатті.

Церква св. арх. Михаїла (1777) на своєму первісному місці розташування у с. Шелестове. Фото Флоріана Заплетала 1921 року з архіву Миколи Мушинки.  У 1928-му її перенесуть до Мукачева, а у 1974-му – до Закарпатського музею народної архітектури та побуту.  - фото 82008
Церква св. арх. Михаїла (1777) на своєму первісному місці розташування у с. Шелестове. Фото Флоріана Заплетала 1921 року з архіву Миколи Мушинки. У 1928-му її перенесуть до Мукачева, а у 1974-му – до Закарпатського музею народної архітектури та побуту.

 

Інша її найближча родичка, церква у лемківському стилі з села Плоске, теж була двічі перенесена: спершу до села Канора, а – 1974 року – до київського скансену.

Зберегти оригінальною

— Які ще є способи збереження церков, окрім перенесення?

— Перенесення — це найрадикальніший спосіб, тому що пам’ятка має існувати у своєму ландшафті, на місці, де вона була поставлена. Це ж не випадково її там поставили. Все робилося за законами краси. Пам’ятку треба берегти. Є законодавство, в якому це все непогано прописано – але на практиці не виконується

На Закарпатті ще не найгірша ситуація зі збереженням дерев’яних церков порівняно з іншими областями, зазвичай раз на рік у нас виділяють кошти на якусь одну церкву. Та цього аж ніяк не досить. На початку 2000-х ми організовували кілька громадських ініціатив, перекрили новим ґонтом церкви в Гукливому, Розтоці, Кужбиях, Ясіні.

80-річний майстер Іван Молдаван за виробництвом ґонту для церкви в Гукливому, жовтень 2001 р. Фото з архіву М. Сирохмана - фото 82009
80-річний майстер Іван Молдаван за виробництвом ґонту для церкви в Гукливому, жовтень 2001 р. Фото з архіву М. Сирохмана

 

Цього року надзвичайно потішив активний молодий греко-католицький священник Тарас Бровді з села Ділове: не дочекавшись обіцяних державних коштів, він організував громадську збірку, взяв майстрів, і вони перекрили старовинну дерев’яну церкву новим ґонтом. Про хід процесу та про результат о. Тарас «звітував» у симпатично зроблених відеороликах на Youtube. Просто чудово!

На жаль, значно більше є громад і священників, які псують пам’ятки. На Закарпатті є дві дерев’яні церкви, внесені до Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО, – в Ужку та Ясінях. І обидві були спотворені вже після внесення. ЮНЕСКО розраховує на певний цивілізаційний рівень людей. Якщо ж люди йому не відповідають, то що тут можна зробити? В Ужку замість рівної травички, яка йшла під сам зруб, виклали двір кольоровою плиткою… Всередині, за умовою ЮНЕСКО, треба було познімати ті клейонки, картон, яким були обкладені стіни, — зрозуміло, що цього не зробили… Поміняли автентичні двері церкви на нові.

В Ясінях та сама історія: цього року приробили якісь бетонні сходи до церкви, поставили на них пишне коване поруччя. Навіть якщо не брати до уваги, що будь-які втручання у пам’ятку заборонені, це просто несмак і безглуздя. З дзвіниці, яка є невід’ємною частиною ансамблю, зняли автентичні дерев’яні двері й поставили металеві двері з величезним хрестом. «Прикрасили» пам’ятку.

Сходи з металевим поруччям, самовільно прибудовані громадою у 2021 році до Струківської церкви у Ясінях – пам’ятки ЮНЕСКО - фото 82010
Сходи з металевим поруччям, самовільно прибудовані громадою у 2021 році до Струківської церкви у Ясінях – пам’ятки ЮНЕСКО

 

Автентичні дерев’яні двері дзвіниці Струківської церкви самовільно замінили на нові, металеві - фото 82011
Автентичні дерев’яні двері дзвіниці Струківської церкви самовільно замінили на нові, металеві

 

— Церкву можуть вилучити з того Списку ЮНЕСКО?

— Так, можуть. Якщо церква не утримується в автентичному стані, не забезпечується її нормальна охорона – і не тільки її, а всієї охоронної зони, всього ландшафту навколо неї, – тоді так, вилучать і все…

Незаконно збудований гараж в охоронній зоні пам’ятки національного значення – церкви Святого Духа 1795 року в Колочаві.  - фото 82012
Незаконно збудований гараж в охоронній зоні пам’ятки національного значення – церкви Святого Духа 1795 року в Колочаві.
Джерело фото: Фото Олени Крушинської, 2015 рік

Місцевий люд не розуміє необхідності збереження автентичного вигляду пам’яток. Ще коли тільки обговорювалося питання про внесення цих церков до Списку ЮНЕСКО, люди в Ужку протестували, мовляв, не дадуть у церкві молитися… Не виключено, що за тим стоять священники: обидві церкви, за «дивним» збігом обставин, належать до Московського патріархату, а мрія МП — всі церкви перекрити золоченою бляхою і поставити православні хрести.

Он ті церкви, які перенесли до Чехії, — в ідеальному стані. Одна належить римо-католицькій громаді, дві — протестантським. Та, що була в Празі й минулого року, на нещастя, згоріла, належала православній румунській громаді. І там ти нічого чіпати не маєш права — це пам’ятка. Та навіть тут, з нашого Малого Березного, перейдеш кілька кілометрів на словацький бік, у словацькі села — це історичне Закарпаття, — і церкви в ідеальному стані!.. Дерев’яна огорожа, трав’янистий пагорб. Усередині лише голі стіни і відреставрований дерев’яний іконостас. Більше нічого! Там говорить дерево!.. Це просто насолода там ходити й дивитися. І все дуже просто. Є маленька табличка — «Národná pamiatka» — і все, нікому навіть гадки не спаде там до чогось торкнутися.

Дерев’яні церкви у с. Котельниця на Закарпатті (ліворуч) та у с. Уличське Криве у словацькому прикордонні (праворуч). Якихось 50 км відстані – і кардинально інший погляд на культурну спадщину.  - фото 82013
Дерев’яні церкви у с. Котельниця на Закарпатті (ліворуч) та у с. Уличське Криве у словацькому прикордонні (праворуч). Якихось 50 км відстані – і кардинально інший погляд на культурну спадщину.
Джерело фото: Фото Олени Крушинської, 2014 р.

Досить однієї людини

— То справа тоді в політиці держави?

— Та не сказав би... З одного боку, в нас держава допомагає, на Закарпатті, як я вже згадував, щороку виділяються немалі гроші на реставрацію тієї чи іншої дерев’яної церкви, у першу чергу – на заміну покрівлі. . Так перекрили церкву в Данилові, так ремонтували церкву в Сокирниці, в інших селах теж за гроші з обласного бюджету пореставрували церкви.

Тому, з одного боку, така допомога є, але з іншого боку – закон про недоторканість пам’ятки в нас не діє. Його порушення не тягне за собою жодної відповідальності. . Ні мені, ні комусь з моїх колег не відомий жоден випадок, коли за пошкодження чи навіть свідоме знищення дерев’яної церкви хтось поніс покарання.

І за такої ситуації перспективи погані. Треба їхати фіксувати пам’ятки на фотографіях і розуміти, що книжка «Втрачені церкви Закарпаття» з роками буде тільки збільшуватися в об’ємі.

— А будуються нові дерев’яні церкви? Он в Ужгороді кілька років тому побудували і вона діє.

— Будуються, так. Та церква — наближена копія тієї, що згоріла в селі Нересниця. Це непоганий варіант. Є ще кілька хороших, збудованих у традиційному дусі церков — це гуцульська церква на Рахівщині, в селі Луги, бойківські церкви у Жденієві, в Міжгір’ї.

Церква Успіння Пресв. Богородиці у Жденієві (2010) збудована в дусі традицій народного дерев’яного будівництва, 2010 року, але вже за сучасними технологіями.  - фото 82014
Церква Успіння Пресв. Богородиці у Жденієві (2010) збудована в дусі традицій народного дерев’яного будівництва, 2010 року, але вже за сучасними технологіями.
Джерело фото: Фото Олени Крушинської, 2014 р.

Досить, щоб у селі була одна людина, яка переживає за долю пам’ятки, – і вона вже її може «втримати». У Жденієві греко-католицька громада збудувала дерев’яну церкву, по суті, за ініціативою голови «двадцятки» Василя Козака. «По-перше: тут Бойківщина, ми — бойки, і в нас буде бойківська церква! По-друге, в нас тут завжди були дерев’яні церкви, і в нас буде така ж», — переконував він. І далі поклав купу зусиль, щоб знайти відповідну деревину й вирішити всі інші моменти. І гарно збудували. Вона, звичайно, збудована не достеменно у формах XVIII століття, а зроблена сучасніше, із застосуванням сучасних технологій, і це правильно. Але це гарна триверха бойківська церква.

Є рідкісні випадки цивілізованого ставлення, коли священник ініціював перекриття церкви ґонтом, як-от згаданий о. Тарас Бровді з Ділового. На Львівщині так зробив о. Петро Терлецький в селі Вовків, а в Кугаєві, де церквою опікується ініціативна група, яка складається з пам’яткоохоронців, митців, краєзнавців, місцевих мешканців і загалом небайдужих до пам’яток активних громадян, процес загальмували бюрократичні процедури. Статус пам’ятки руйнувати і псувати церкви не заважає, а от для порятунку на громадських засадах створює перешкоди.

Ясно, що дерево — не такий міцний матеріал, як камінь, і з роками, зрозуміло, воно руйнується, але більша біда, коли церква горить. У нас на Закарпатті у 2000-х роках згоріло кілька церков.

А друга велика біда — оця «бляхізація». Люди перекривають церкву бляхою, дерево під нею гниє в рази швидше, а потім парафіяни бідкаються й розводять руками: мовляв, ну бачите, погнило дерево, то що тепер маємо робити? Мусимо нову будувати.

Тепер таких побляхованих церков є в нас кілька, між ними й дуже цінні, як-от у Верхньому Студеному, Вишці, Сухому, Гусному, Репинному. Невідомо, що з ними буде... Напевно, там дерево вже попсувалося.

Бойківська церква XVIII ст. у селі Вишка, оббита бляхою.  - фото 82015
Бойківська церква XVIII ст. у селі Вишка, оббита бляхою.
Джерело фото: Фото Карела Кучі, 2006.

Щільний клубок

— Як правильно доглядати за дерев’яною церквою, щоб максимально продовжити її життя?

— Вчасно перекривати дах. Щоб не мокла, не протікала. Раніше для кожної церкви громада тримала запас ґонту, дранки. Коли виникала потреба замінити кілька секцій, то не обов’язково було перекривати весь дах. Скажімо, десь з північного боку сніг довше лежав, і дах замок — взяли той квадратний метр і перекрили, а південний бік даху спокійно служить далі. Можна було постійно підтримувати такий запас і бути спокійним.

Нині абсолютна більшість дерев’яних церков на Закарпатті належить православним громадам Московського патріархату, і більшість спотворень стосуються, на жаль, їхніх єпархій. Жахлива історія сталася в селі Стебний на Рахівщині, де з прекрасної церкви ХІХ століття, – пізньої, але дуже гарної, яка довго була вкрита ґонтом, – зробили щось таке... Навіть не знаю, з чим порівняти... Вона тепер з цибулинами і вся така блищить, переливається...

Церква в селі Стебний на Рахівщині, 1803, належала до так званих 'гуцульських базилік'.  - фото 82016
Церква в селі Стебний на Рахівщині, 1803, належала до так званих "гуцульських базилік".
Джерело фото: Фото Михайла Сирохмана, 1992 р.
Церква у Стебному на фінальній стадії спотворення. Згодом зазнала нових переробок - фото 82017
Церква у Стебному на фінальній стадії спотворення. Згодом зазнала нових переробок
Джерело фото: Фото Романа Рибчука, 2016 р.

Далі – надворі у нас ХХІ століття, кожен має купу ґаджетів, а тим часом жодна дерев’яна церква, навіть коли це пам’ятка національного значення, не має протипожежної і протизламної сигналізації. Та це питання якихось 10–15 тисяч гривень, які могла б собі дозволити витратити і найбідніша громада, – і пам’ятка була б убезпечена від вогню! Ні, краще ми витратимо в десять разів більше грошей на прибудову ґанку з пластмасовим дахом чи вставимо у дерев’яний зруб вакуумні вікна. Це нонсенс.

— Є якась можливість впливати на людей? Говорити з ними?

— Є. Десь, пригадую, у 90-х роках я приїхав у село Присліп на Міжгірщині і виявив, що дерев’яна церква там перекрита бляхою. Люди підходили до мене, і єдине, що їх тривожило: чи нічого їм не буде за те, що вони перекрили церкву? Тобто вони принаймні розуміли, що зробили щось погане і за це має бути якась відповідальність. Зараз ситуація геть змінилася. Згадайте ганебний злочин у Славському, де попри всі умовляння і застереження люди, підбурені священником, позбивали сокирами настінні малювання Модеста Сосенка, переконані, що ніхто їм нічого не зробить.Це все дуже щільний клубок, у якому сплутані політика, релігія, гроші, неосвіченість... Я вже згадував, як цього року в Ясінях зіпсували знамениту Струківську церкву — але ж це вже не перший етап її руйнування... Ці питання здебільшого віддані на відкуп священнику, «двадцятці», і як вони вирішать — так і буде. Питання власності й повноважень досі чітко не зрозуміле: наче національна пам’ятка, але передана громаді... І люди кажуть: це наша церква, ми тут молимось і ніхто не сміє нам вказувати, що робити!..

ремальований і таким чином знищений старовинний іконостас у церкві в Ізках. Переважну більшість старовинних іконостасів на Закарпатті спіткала така сама доля, або ж їх просто замінили на нові.  - фото 82018
ремальований і таким чином знищений старовинний іконостас у церкві в Ізках. Переважну більшість старовинних іконостасів на Закарпатті спіткала така сама доля, або ж їх просто замінили на нові.
Джерело фото: Фото Олени Крушинської, 2009 рік

— Це руйнування церков властиве тільки Закарпаттю чи воно є і по Україні?

— Всюди! На жаль, перекриття чи й суцільне обшивання дерев’яних церков бляхою (останніми роками ще й кольоровою та ультраблискучою) або пластиком, наставляння позолочених цибулин, заміна автентичних дверей і вікон на сучасні, обростання прибудовами і капличками ми спостерігаємо по всій Україні. І кінця краю тому не видно. При цьому ж Україна –перша у світі за кількістю дерев’яних церков. Навіть сьогодні їх збереглося приблизно 2,5 тисячі. За нами з великим відставанням ідуть Польща та Румунія, але як там ставляться до пам’яток дерев’яної архітектури... Кожна – бездоганно доглянута.

А у нас тим часом триває третій період руйнування дерев’яних церков, який почався тридцять років тому з настанням релігійної свободи, коли громади отримали храми у своє розпорядження. Сьогодні необізнаність парафіян і священників – головний фактор, через який відбуваються втрати церков як пам’яток нашої архітектури, культури та історії.