Володимир Боцюрко: Неустанна праця задля хворих, бідних і сиріт – ось наш дороговказ
На території давнього духовного центру Прикарпаття – Маріямполя – розташований перший в Івано-Франківській області монастир, побудований за європейськими зразками. Про цікаву історію його заснування, діяльність і сьогодення - розмова на шпальтах газети "Галичина" з головою громадської організації «Комітет з відродження Маріямполя», членом Національної спілки краєзнавців України, професором Володимиром Боцюрком.
На території давнього духовного центру Прикарпаття, містечка Пречистої Діви Марії – Маріямполя, розташований перший в нашій області монастир, побудований за європейськими зразками. Споруда і на сьогодні вражає своїми розмірами і архітектурою. Про цікаву історію його заснування, діяльність і сьогодення розмовляємо з головою громадської організації «Комітет з відродження Маріямполя», членом Національної спілки краєзнавців України, професором Володимиром БОЦЮРКОМ.
– Пане Володимире, з часу заснування Ваша громадська організація немало зробила для відродження історичної і духовної спадщини Маріямполя. Зокрема відновлено щорічні прощі до Чудотворної ікони Маріямпільської Матері Божої, створено перший в Україні Біблійний сад, відреставровано будинок «Просвіти», проводяться фестивалі духовної музики, але якось осторонь цього всього перебуває споруда колишнього монастиря. Розкажіть, будь-ласка, про цю маловідому сторінку духовного життя містечка Марії.
– Справді, історія створення монастиря і його діяльність має бути сьогодні в центрі уваги суспільства. Його збудували 1757 року і в тому первинному стані він зберігся й до сьогодні. Засновником монастиря став монаший орден капуцинів, який з’явився у 1525-го в італійському місті Урбіно. Орден мав дуже строгий статут, який поєднувався з бідністю (простий одяг, мотузяний пояс із вузлом, загострений каптур на голові, сандали босоніж тощо). Ченці ордену проводили переважно місіонерську та культурно-просвітницьку діяльність. З приходом на наші землі 1772 р. Австрії діяльність ордену почала занепадати. Тому 1783 року цісарський радник порекомендував припинити роботу капуцинів, бо монастир, мовляв, не виконує суспільно-корисної функції. Отож 15 січня 1784-го його ліквідували, а ченці змушені були податись до Львова і Олеська.
На той час греко-католицька громада Маріямполя не мала можливості проводити богослужіння у храмі, бо церква Воздвиження Чесного Хреста у середмісті була в аварійному стані, а церква св. Миколая у передмісті згоріла. Тому 1793 р. губернська влада запропонувала передати українцям для богослужінь костьол монастиря, на що вони звісно погодились. Натомість приміщення самого монастиря австрійська влада передала Сестрам Милосердя (шариткам).
– То що це за орден Сестер Милосердя і коли представники цього релігійного згромадження вперше з’явилися у Галичині?
– Цей католицький чернечий орден заснував Вінсент де Поль, який народився 1581 року у Франції. 1600-го його висвятили на священника. Сучасників цього релігійного сподвижника вражала його любов до нужденних, хворих, поранених, сиріт. Девізом заснованого ним ордену стала неустанна сподвижницька праця на благо людей. Вінсент де Поль вважав, що монастирем для Сестер Милосердя (шариток) повинні стати домівки хворих та нужденних.
Що ж до Галичини, то на її теренах на початку XIX століття цей орден ще не діяв. Організатором його роботи у Маріямполі стала французька герцогиня Барбара Герард. Для забезпечення кадрами вона заснувала тут першу в Галичині медсестринську школу, яка працювала з 1810 по 1833 роки і готувала медичних сестер для всього регіону. У приміщенні монастиря француженка відкрила перший на Прикарпатті стаціонар для лікування хворих на 100 ліжок. Крім того, Сестри Милосердя разом з Барбарою Герард виховували дітей-сиріт, а для обдарованих дітей герцогиня заснувала вищий навчальний заклад – колегіум із класами філософії і риторики. Рівень надання медичної допомоги був, як на той час, досить високим, про що свідчать архівні дані щодо низьких відсотків летальних наслідків. Під час Першої світової війни тут працював військовий госпіталь, де поранені проходили реабілітацію. Сьогодні стає зрозумілим, що саме в Маріямполі зародилась стаціонарна медична допомога на теренах нашої області, та ще й працював навчальний медичний заклад з підготовки кадрів медичних сестер. Сестри Милосердя виконували свою сподвижницьку і благородну місію аж до закінчення Другої світової війни, тобто вона тривала більше як півтора століття.
– Виходить, що друге пришестя на нашу землю більшовицької орди у 1944 році поклало край існуванню тут будь-яких релігійних організацій, в тому числі чернечого ордену Cестер Милосердя.
– Саме так. Новим комуно-московським зайдам не потрібне було християнське милосердя, в якому вони, і не безпідставно, вбачали реальну загрозу своєму існуванню, що опиралось на комуністичну ідеологію. Тому в монастирі створили дитячий будинок, в який направляли дітей-сиріт здебільшого зі східних областей України. Ми вчилися з ними в одній школі, пам’ятаю, що спочатку ці діти розмовляли лише російською мовою. Тут слід віддати належне першому директорові дитбудинку Петрові Плачинді, який організував навчально-виховний процес в українському дусі і досяг немалих успіхів в цьому, це був один з найкращих закладів такого типу в Україні. Однак це не сподобалось секретареві ЦК КПРС з ідеології Андрею Суслову. Цей українофоб вирішив, що дітей виховують тут у національному дусі, і дитячий будинок потрібно закрити, а дітей перевести в Донецьку область, для створення «русского мира», що і було зроблено 1979 р.
Якщо під час знаходження в монастирі дитячого сиротинця він усе-таки виконував якоюсь мірою свою функцію, то вже з 1980-го її було втрачено, бо тут розмістили лікарсько-трудовий профілакторій, де примусово лікували алкоголіків. В такому статусі він проіснував до 1998 року, а відтоді й донині в колишньому монастирі розташовується виправна колонія, точніше тюрма, яка перебуває на балансі Міністерства юстиції України. Щоправда, ось уже два роки поспіль у цьому приміщенні ніхто покарань не відбуває. Сама споруда офіційно перебуває на консервації. Принагідно ще зазначу, що з фронтону колишнього монастиря зняли скульптуру св. Вінсента де Поля, яка нагадувала людям про істинне призначення цієї споруди.
– Та невже, пане професоре, сьогодні після майже трьох десятиліть існування незалежної Української держави ніхто з можновладців не спромігся відродити у Маріямполі започатковані Сестрами Милосердя традиції неустанної праці для добра людей: опікування хворими, знедоленими, пораненими в ході російсько-української війни нашими військовими та не запропонував віддати приміщення колишнього монастиря Сестер Милосердя Українській Греко-католицькій церкві, яка 133 роки відправляла тут Богослужіння?
– На моє глибоке переконання монастир Сестер Милосердя повинен перейти у власність УГКЦ, яка є фактично його правонаступницею. Тільки вона зможе належно зберегти та примножити започатковану Сестрами Милосердя таку життєво важливу в наш непростий час соціальну функцію та втілювати її у життя. Багато невиліковних людей потребують паліативної допомоги, багато поранених в ході російсько-української війни потребують реабілітації, є ще багато одиноких і знедолених. Опікуватись ними могли б, як і колись черниці із тепер уже українських греко-католицьких монастирів. Тільки у такий спосіб гасло чернечого ордену шариток «Неустанна праця задля хворих, знедолених та сиріт» втілюватиметься знову, як і колись, у життя.
Підготував Роман Гладиш
