Волох-молдаванин чи русин-українець: ким вважав себе Київський митрополит Петро Могила

Тут необхідно зробити коротенький історичний екскурс. Молдавія була тісно пов’язана з руськими, передусім галицькими землями. На Галичині беруть початок Дністер та Прут. Ці дві ріки, а також Сірет, що має свої витоки на Буковині і протікає молдавськими теренами, в період Середньовіччя відігравали важливу роль у комунікації, передусім у сфері торгівлі. Саме на березі Дністра утворився великий торговельний і політичний центр — Галич. До речі, біля гирла Дунаю постало таке місто, як Галац. Імовірно, воно було своєрідним «двійником» Галича.

Вважається, що першим правителем Молдавії був Богдан, який походив із Мармарощини, заселеної в той час переважно русинами. Ім’я ж Богдан свідчить про слов’янське (руське) походження засновника Молдавської держави. Він карбував власні монети, де була зображена голова тура з кириличним написом «Богдан Ваіво(да)». З часом зображення голови тура стало гербом Молдавії.

На початковому етапі існування Молдавської держави (друга половина XIV — XV ст.) орієнтовно дві треті людності становили русини. Те саме стосується й правлячої еліти. Не дивно, що столиці середньовічної Молдавії (Сірет, Баня-Молдавія та Сучава) були розташовані на руській (українській) етнічній території. Назви державних посад у країні переважно мали руське походження. Правитель іменувався воєводою або господарем. Представники правлячої еліти — жупанами, панами та боярами.

Слов’янський, власне руський, елемент виявився домінуючим у Молдавії і в культурному плані. Панівною конфесією тут стало православ’я, яке використовувало церковнослов’янську мову.

Поступова зміна населення Молдавії та її правлячої еліти на користь волохів розпочалася наприкінці XV ст. А в наступному столітті руське й волоське населення в Молдавській державі зрівнялося. Також відбулися помітні зміни в середовищі правлячої верхівки. Старі руські роди втратили свій вплив. Натомість з’явилися нувориші, що часто мали волоське походження.

У XVІ—XVІІІ ст., внаслідок експансії волоських елементів, склалася їхня певна кількісна перевага над елементами руськими в Молдавії. Проте ця перевага не була значною. Тому Молдавська держава мала дуалістичний (волосько-руський) характер.

Не даремно деякі українські ватажки (Іван Підкова, Дмитро Байда-Вишневецький, Богдан і Тиміш Хмельницький) трактували Молдавію як «близьку державу», на престол якої вони можуть претендувати. Наприклад, Богдан Хмельницький хотів стати «князем руським і молдавським».

Могили, схоже, могли бути слов’янського походження. Про це свідчить, зокрема, їхнє прізвище. В українській мові довгий час «могилою» називали пагорб. При чому на пагорбах-могилах ховали вождів, войовників. Певно, цей звичай вів свій початок ще зі скіфських часів. У часи Середньовіччя та ранньомодерні часи існувала традиція ховати на пагорбах-могилах козаків. Про це, наприклад, писав український поет другої половини XVII – початку XVIII століть Климентій Зиновіїв. А Тарас Шевченко в своєму знаному «Заповіті» заповідав, звертаючись до цього звичаю, щоб його поховали «на могилі», тобто пагорбі – що і було зроблено. Лише з часом слово «могила» в українській мові зазнало корекції свого значення й почало просто означати місце поховання.

Державною мовою в згаданих князівствах Молдавії та Валахії була не волоська (прарумунська) мова, як це зараз комусь уявляється, а мова церковнослов’янська. Нею писалися офіційні документи, літописні твори. Перший збірник законодавчих актів «Правила», виданий тут 1646 р., також був цією мовою. Першим вищим навчальним закладом, який з’явився в Молдавії, стала слов’яно-греко-латинська академія, створена за зразком Києво-Могилянської. Відкрито її було 1640 р. в Яссах саме за сприянням Петра Могили.

Щодо текстів волоською мовою, то вони з’являються досить пізно. Першим таким відомим текстом є «Лист Някогора Лупу з Кимплунга до брасовського війта Влахуци» від 1521 р. Це, власне, короткий діловий лист, написаний кирилицею. До того ж у давній волоській мові було чимало слов’янізмів – що й не дивно. Адже вони проникали в неї як із церковнослов’янської мови, так і з народної мови місцевого слов’янського українського населення. Щоправда, в середині XVІІ ст. з’являються перші урядові грамоти, писані волоською мовою. При їхньому написанні використовувалася кирилиця. Такий стан речей зберігався аж до 60-х років ХІХ століття, поки не була унормована граматика румунської мови, в якій уже використовувалася латиниця. Але за часів Петра Могили волоська мова у Молдавії та й у Валахії широко не вживалася в державному житті і не була домінуючою в культурному плані.

Чи знав Петро Могила волоську мову? Щось однозначне з цього приводу сказати важко. Адже він у дитинстві, коли йому було трохи більше десяти років, змушений був покинути Молдавію й опинився на теренах Речі Посполитої. Звісно, можна допустити, що він вивчив у дитинстві волоську мову, спілкуючись із простолюдинами. Однак після себе Петро Могила не залишив ніяких записів цією мовою. Зі своїм братом Мойсеєм, який певний час був господарем Молдавії, він у переписці використовував церковнослов’янську мову.

Та й складається враження, що в сім’ї Могил була вживана для повсякденного спілкування слов’янська говірка, базована на церковнослов’янській основі. За великим рахунком, на той час це була мова еліти Молдавії та Валахії. Щодо волоської мови, то це була, радше, як уже зазначалося, мова простолюду. Елітарною, мовою культури вона стала лише в ХІХ ст. в період румунського національного відродження – приблизно так само, як це сталося з українською розмовною мовою.

У спілкуванні, зокрема, письмовому, Петро Могила, поряд із церковнослов’янською мовою, використовував руську (українську) книжну мову, а також мови «західні» – латинську й польську. Така мовна комунікація була притаманна для освічених людей України того часу. Тому Петра Могилу (принаймні в плані культурному) можна розглядати як представника тогочасної руської (української) спільноти. Хоча, звісно, з рахунку не варто скидати його молдавське коріння. Він виявляв інтерес до молдавської землі.

Певним чином про самоідентифікацію Петра Могили можуть свідчити його записи «Про дивовижні і знаменні явища в Церкві Православній». Цей твір був написаний руською (українською) книжною мовою. Головні сюжети оповідань твору, як правило, пов’язані з Києвом та Києво-Печерським монастирем. І це зрозуміло. Адже Петро Могила був настоятелем цієї обителі й чимало зробив для того, аби підняти її авторитет. Із зазначеної книги «київськими чи навколокиївськими оповіданнями» були, зокрема, «Руська віра правдива і має правдивих святих», «Сила молитви», «Чудо у святій Межигірській обителі», «Про милостиню», «Про кляті гроші й рятівну бідність», «Оповідь Іова Борецького про кальвініста, котрий став православним», «Воскресіння засипаного землею», «Ще одне чудо пресвятої Діви Печерської», «Божа кара за насильство над православними», «Про спантеличеного Гражевича і чудом прояснений розум його», «Покарання за користолюбство», «Покарання за обжерливість», «У літо, коли Сагайдачний помер», «Зцілення в Печерській церкві молитвами Пресвятої Богородиці», «Явлення святого преподобного отця нашого Феодосія Печерського», «Чудотворна лавра», «Боже благодіяння бездітним» тощо. Однак поряд з цим є низка оповідань, котрі стосуються Галичини, Волині, інших регіонів України, навіть Білорусі (Вільна), а також Афону й Грецької землі. Але поряд з цим є й кілька оповідань, які розповідають про події у Молдавії та Валахії. Такими є «Чудо з мощами святого Іоанна Сочавського», «Як зцілено було одержимого бісом еклесіарха», «Чудо преображення сотника Уяздовського», «Чудо зі святою водою і спорудженням першого православного храму на Семиградській землі», «Дива в монастирі Драгомира».

Значна частка сюжетів «Про дивовижні і знаменні явища в Церкві Православній» так чи інакше стосувалася представників православного духовенства, що цілком зрозуміло, а й представників нобілітету (шляхти). Хоча також зустрічаються там «козацькі оповідання». Наприклад, таким була «Оповідь запорожця про чудесне спасіння на морі».

Для Петра Могили українські, молдавські, литовські (білоруські) землі, фактично, були одним культурним простором, на якому панувала Православна Церква й церковнослов’янська мова. Це також простір православного руського нобілітету, з яким Петро Могила себе й пов’язував. Тобто для руської шляхти він, незважаючи на своє молдавське походження, був своїм. Тому закономірно, що при підтримці руської шляхти Петро Могила був обраний києво-печерським архимандритом, а потім митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі – так, до речі, звучав його митрополичий титул. Принаймні для цього єрарха Русь-Україна була «своєю землею».