Вплив Патріарха Мстислава Скрипника на розвиток Православної Церкви в Україні

Передусім зазначу, що «Українське православ'я» нині на порозі важливих змін («Українське православ'я» я відрізняю від поняття «православ'я в Україні» – останнє означує «Московське православ'я» на теренах України). Омріяний Томос про визнання нашої автокефалії стає реальністю. За цей Томос багато років боровся і Патріарх Мстислав. І ця наша конференція, окрім відзначення 120-річчя від народження (10 квітня) та 25-річчя відходу у вічність (11 червня), справедливо повинна вшанувати і вклад Святішого Патріарха в отримання цього визнання. І вклад цей неоціненний. Передусім йдеться про становлення незалежності України та відновлення владикою особливостей Українського православ'я та формування іншого, не московського сприйняття православної віри. Але все за порядком.

Патріарх Мстислав Скрипник був надзвичайно багатогранною особистістю. Він мав хист до військової справи, проявив себе у кооперації, залишив свій слід і у парламентській діяльності як депутат (посол) сейму. Проте нині в Україні його знають переважно як церковного діяча – єрарха, а згодом і Патріарха Київського і всієї України.

Тому у своєму виступі я розглядатиму його діяльність після патріаршої інтронізації у соборі св.Софії у Києві, яка відбулася 18 листопада 1990 року. За місяць до того – 20 жовтня – владика Мстислав прибув до України, а з 27 жовтня по 12 листопада здійснював поїдку областями країни (Волинь, Галичина, Правобережжя).

Тогочасна українська влада переживала значну кризу ідентичності, а відтак намагалася використати авторитет Патріарха Мстислава для поширення і сприйняття ідей політичної незалежності. Не випадково під час зустрічі із святішим тодішній Голова Верховної Ради України Л.Кравчук зазначив, що влада сподівається, що Церква «буде розуміти складність політичної, економічної і соціальної ситуації і в цьому плані робитиме все для того, щоб спрямовувати людей на той шлях, на який ми хочемо стати».[1] А власне йшлося про шлях популяризації ідеї незалежності України, за яку Мстислав боровся усе своє життя.

Патріарх Мстислав виправдав сподівання тогочасної української влади. Адже для нього українськість у кожному її вияві була частиною світогляду, що знаходило віддзеркалення і в політичному, і в релігійному, і в культурному, і в освітньому вимірі. У своїй відповіді Л.Кравчуку владика наголосив, що для Церкви «найважливішим є те, щоб вона знаходила розуміння серед народу і щоб її відносини абсолютно не минали співпраці з владою».[2] Саме цим можна пояснити, що на початках тодішня центральна українська влада намагалася сприяти планам Мстислава – і в організації його поїздок Україною, і в наданні тодішнього музею – Софіївський собор у Києві – для інтронізації.

Проте уже із 27 жовтня 1990 р. ситуація у православ’ї України почала різко змінюватися. Цього дня Московський патріарх підписав грамоту, якою надав «незалежність та самостійність в управлінні» Екзархату Московського патріархату в Україні. Екзархат був перейменований в Українську Православну Церкву Московського Патріархату. Московський патріархат почав активно перегруповувати свої сили в Україні. У Київ приїхав Московський Патріарх Алексій ІІ. За аналогією із Мстиславом, Алексій ІІ захотів саме у Софії Київській передати свою грамоту. Патріотично налаштовані активісти та організації заблокували шлях кортежу Алексія ІІ – він змушений був потрапляти у храм через чорний хід.

Проте у владики Мстислава був свій план роботи із відродження Українського православ'я. Частково можна погодитися із тим, що присутність у той час владики у Києві була б доречною – принаймні окремі чиновники не вели б себе так зухвало у лобіюванні інтересів Московського патріархату. Проте, як учасник однієї із зустрічей Патріарха у м.Кременці (Тернопільська обл.) я можу особисто засвідчити, наскільки це було важливо для зрушення свідомості – відходу від московської релігійної матриці. Я навіть досі пам’ятаю цей день – п’ятниця, 9 листопада 1990 року. Я, молодий вчитель історії однієї із кременецьких шкіл, полишив свої уроки і був одним із організаторів зустрічі Патріарха біля храму Воздвиження Чесного Хреста і навіть знімав цю зустріч на кінокамеру.

Вояж Патріарха Західною Україною став чинником стрімкого зростання тут громад УАПЦ. Завдяки цьому багато храмів, що тільки почали передаватися Церквам, потрапили саме в УАПЦ. Як це сталося і з згаданим мною Хрестовоздвиженським храмом м.Кременця.

Повернувшись до Києва, Патріарх Мстислав зіткнувся тут із організованим із Москви відвертим цькуванням у місцевій пресі його та УАПЦ загалом. Москва (політична та церковна) оговталася і почала активно працювати в інформаційній площині.

Хочу звернути увагу на ще один аспект, на який мало звертається увага дослідників. Патріарх Мстислав розглядав відродження Українського православ'я, Української Помісної Православної Церкви як невіддільну складову розвитку Вселенського православ'я. Не випадково навіть у своїй інтронізаційній промові він згадав про необхідність скликання Великого Всеправославного Вселенського Собору і означив проблему його скликання як «кардинальну проблему всього Вселенського православ'я». Зокрема він наголосив також, що неодноразово звертався із цими ідеями до Вселенської Царгородської патріархії, «висилаючи водночас копії моїх звернень до відома інших патріархій, які з великим зрозумінням ставились до моїх турбот за долю всього вселенського православ'я».[3] До речі, у своїй промові Патріарх Мстислав закликав Алексія II «спричиниться до уважного і братнього у Христі перегляду дотеперішнього явно тенденційного трактування українського православ'я як цілости».[4]

Ці слова засвідчують глибоке розуміння Патріархом Мстиславом проблем сучасного православ'я та бачення необхідних стратегічних кроків до їх вирішення. Через 26 років ці сподівання українського Патріарха (скликання Всеправославного Собору) був реалізований. Але без Московського патріархату, який і у 1990, і у 2016 роках інтереси політики, служіння імперії поставив вище інтересів розвитку православ'я.

У деяких дослідженнях інколи можна зустріти питання : чому, власне, успішний політик та офіцер Степан Скрипник так різко змінив свою долю і обрав духовну стезю. Як на мене, окрім внутрішнього прагнення до релігійного удосконалення, він розумів, що це є найефективніший інститут не лише релігійного, але й патріотичного виховання. Без автокефалії, а на другому етапі – визнаної автокефалії, інститут політичної незалежності України залишався не повним. Те, що на інтуїтивному рівні зрозумів Патріарх Мстислав у далекі 40-ві роки ХХ століття, через пів століття висловив політолог Збігнєв Бжезинський (США). Останній писав, що неможливо досягти реальної державної незалежності, якщо бодай 20% релігійної мережі в країні контролюється ззовні.

Тому досвід Патріарха Мстислава у розбудові Українського православ'я в Україні на початку 90-х років ХХ ст. залишається для нас надзвичайно важливим як у церковному плані (інституційний розвиток УАПЦ), так і політичному. Адже успіх становлення незалежної України багато в чому був підготовлений і завдяки Патріархові Мстиславу. І як молільника за волю України перед Богом, і як будівничого відновленої в Україні УАПЦ. Адже державне воскресіння українського народу було б неможливим без духовного воскресіння. Майже п’ять місяців (березень-серпень 1991 р.), проведених Патріархом Мстиславом в Україні, мали великий вплив не лише на відродження УАПЦ, але й на відродження патріотичного духу населення, усвідомлення необхідності мати власну державу.

Цей факт різкої зміни налаштування українців у бік незалежної держави дуже недооцінений в українській історіографії, а, відтак, мало досліджений. Адже ще 17 березня 1991 р. на Всесоюзному референдумі понад 70% українців висловилися за збереження «оновленого» Радянського Союзу (всього 28% були проти). І ось через 8 місяців на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. понад 90% українців підтримали (проти було всього 7,5%) «Акт проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 р.

Значна заслуга у цій різкій зміні суспільних настроїв належить Патріарху Мстиславу. За час перебування в Україні він зумів організувати такий тиск на структури Московського патріархату в Україні (із назвою УПЦ МП), що останнім не залишалося нічого іншого, як самим спробувати перехопити ідею автокефалії православ'я в Україні. Так, 1-3 листопада 1991 р. в Києво-Печерській Лаврі відбувся Помісний Собор УПЦ МП, який постановив підтримати ідею автокефалії в Україні і звернувся із проханням надати цю автокефалію до Московського патріархату.

У рішеннях Собору йшлося про те, що Україна проголосила свою незалежність, а відтак Православна Церква в Україні, згідно з православними канонами, має право на повну автокефалію. Цей собор, за місяць до референдуму про самовизначення України, мав вирішальне значення для формування позиції віруючих найбільшої конфесії в Україні. Проте учасники Собору зробили дві кардинальні помилки. По-перше, вони звернулися до Московського Патріарха, проігнорувавши материнську для Київської митрополії Церкву – Константинополь.

Іншою помилкою була ігнорація ініційованого Патріархом Мстиславом звернення (відкритого листа) до Собору УПЦ МП від Архиєрейського Собору УАПЦ. Владикам УПЦ МП пропонувалося відійти від «дріб'язкових оцінок і персональних єрархічних недостойностей заради воскресіння автокефального Київського престолу», заради «якнайшвидшого становлення справді Українського Православ'я у справді незалежній Україні» та «утворити священну єдність Українського Православ'я».[5]

Але ці зусилля Патріарха Мстислава не були марними. Зауважимо принагідно, що така виважена позиція владики щодо московського православ'я в Україні помітно відрізнялася від його гострих заяв на адресу місцевих православних єрархів у попередні роки. Зміна тактики зумовлювалася як особистими враженнями від поїздок Україною, так і відчуттям перспективи щодо об’єднання у майбутньому численних віруючих, священиків і єпископів УПЦ МП в одну Церкву. Вже через рік така тактика Патріарха Мстислава дала свій результат – була конституйована УПЦ Київського Патріархату.

Окрім того, діяльність Патріарха Мстислава в Україні дала поштовх до українізації (демосковизації) православного культу. Адже УАПЦ, а згодом і УПЦ Київського патріархату довгий час розвивалися як пост-московські Церкви. Це пов’язано як із тим, що більшість священиків отримали виховання у московських духовних навчальних закладах, так і з тим, що єрархія Церкви боїться робити «різкі рухи» в українізації Церкви (до чого їх закликав Патріарх Мстислав). Власне – це була одна із ключових ідей розвитку УАПЦ – повернення до «старих звичаїв», характерних для Українського православ'я домосковського періоду. Однією із ключових таких особливостей була виборність священиків та єпископату.

Заради справедливості слід сказати, що більш широке запровадження цього принципу могло б убезпечити і самого Патріарха Мстислава від деяких кадрових помилок. Наприклад, призначення на ключову посаду у патріархії – керівника патріаршої канцелярії – єпископа Антонія Масендича. Я у 90-х роках минулого століття кілька разів зустрічався із владикою Антонієм і навіть записував із ним інтерв’ю як представник однієї із газет. І жодного разу він не справляв враження людини української культури, переконань. Він був непоганим адміністратором, проте відсутність саме українського стрижня і призвела до його пізнішого повернення в Московський патріархат. Це ж можна сказати про єпископські хіротонії Антонія Фіалка, Полікарпа Пахолюка, Петра Петруся та ін.

Іншим важливим напрямом діяльності можна назвати певну українізацію місяцеслова, яка почалася за Патріарха Мстислава. Адже багато із свят, введених Московською патріархією, є неприйнятними для українців. Маю на увазі святкування ікони Казанської богоматері чи вшанування Андрія Боголюбського тощо.

На жаль, поважний вік Патріарха та шквал організаційної роботи із інституційної розбудови Церкви не дозволив реалізувати ці плани. Ні в УАПЦ, ні в Київському Патріархаті донедавна не переймалися цією проблематикою. Лише рішенням Священного Синоду від 21.10.2017 (журнал 27) в УПЦ КП створена Богослужбово-календарна комісія з цих питань. Нині почали проводитися Круглі столи щодо сучасної богослужбової практики (Типікону) тощо. Тому є надія, що у Помісній Православній Церкві багато чого із привнесеного із імперських антиукраїнських часів відпаде.

Патріарх Мстислав намагався донести до української влади, зокрема Президента Л.Кравчука, важливість для подальшого розвитку країни вирішення «православно-церковного» питання. У листі до Л.Кравчука він писав: «Признаюся відверто, що не цілком зрозумілим для мене було недооцінювання державними чинниками ваги церковно-релігійних проблем, існуючих сьогодні в Україні. Маю враження, що державні чинники потурають більше інтернаціоналізації церковних відносин, тим самим викликаючи національно-державну незгоду зі шкодою для Української держави».[6]

Історія показала, наскільки Патріарх був правий. Пущений Л.Кравчуком на самотік процес державно-церковних відносин дуже швидко стали контролювати проросійські сили. Вони сформували із УПЦ МП потужний канал передачі та розвитку в Україні ідей «русского міра» (трансформованої ідеї «Москва – Третій Рим»), що не могло не призвести до російсько-української війни.

Висновки:

Патріарх Мстислав був складною та часто суперечливою людиною. Стараннями радянської (московської) пропаганди, окремих (і часто – промосковських) церковних істориків та іноземних дослідників, про нього створено кілька міфів, метою яких є дискредитація не лише його, але й всієї автокефальної ідеї. Тому при аналізі видатних постатей масштабу Мстислава нам потрібно оцінювати передусім факти та наслідки його діяльності.

Я свідомо не аналізую ні ці міфи, ні окремі критичні згадки у мемуарах чи висловлюваннях про Патріарха. Наразі критиканів на службі у т.зв. «русского міра» є достатньо багато, і реагувати на їх фантазії не бачу сенсу. Своїм же завданням я бачив саме розгляд та оцінку стратегічних напрацювань Патріарха, які принципово вплинули на розвиток Православної Церкви та держави Україна.

Я також свідомо не розглядав питання визнання чи не визнання Патріархом Мстиславом об’єднавчого собору 25-26 червня 1992 р., наслідком якого було створення Київського Патріархату. Патріархові було важко визначитися із цим питанням, оскільки такі великі речі часто бачаться лише на відстані часу. Його (патріарха) можна зрозуміти – і у час Собору, і після нього було багато спекуляцій, автори яких вирішували свої, часто меркантильні, завдання. Проте можу сказати, що Патріарх Мстислав мріяв про одну велику Українську православну Церкву – про це ж говорять рішення Архиєрейського собору УАПЦ у Києві 17 листопада 1990 року. Дасть Бог, уже в цьому році матимемо і об’єднання Українського православ'я, і його визнання.

Часовий період, який охоплює моя доповідь – 1990-1993 роки – став своєрідним церковним та ідеологічним підсумком його життєвого шляху. Господь так сподобив, що владиці Мстиславу пощастило побачити плоди своєї багаторічної патріотичної діяльності – а саме становлення незалежної України. Період його патріаршества багатий на факти і плоди його діяльності, серед яких відзначимо:

1. Вплив на становлення, визнання і розвиток Української Держави у 1990-1991 роках. У той час зусилля таких моральних авторитетів рівня Патріарха Мстислава у становлення ідеї незалежної України важко переоцінити.
2. Розбудова Українського православ'я на теренах України – демосковизація православ'я в Україні та розвиток автокефального руху.
3. Благодійну роботу особисто патріарха та УАПЦ загалом в Україні. Йдеться про матеріальну (коштами та ліками) підтримку лікарень, дитячих будинків, а також збір коштів на відбудову знакових пам’ятників архітектури тощо. Цей напрям діяльності патріарха Мстислава мало знаний в Україні і потребує окремих ґрунтовних досліджень.

У своїй подвижницькій роботі в Україні Патріарх Мстислав часто проявляв таку гнучкість й толерантність, якої не очікували навіть його соратники. У цьому він для нас є наглядним прикладом того, як необхідно досягати своєї мети, інколи йдучи на певні жертви та співпрацю із тими політичними чи церковними силами/структурами, проти яких ще зовсім недавно він безкомпромісно боровся.

І, на останок. Пройшло уже 25 років з часу відходу Святішого у кращий світ. Проте Україна і досі не отримала того процвітання, про яке мріяв Патріарх Мстислав. Тому його уроки та його приклад і надалі нам потрібний для того, щоб примирити всі ворогуючі політичні й церковні напрями заради блага й процвітання Батьківщини. Але при цьому ми не повинні втрачати безкомпромісність та настирливість у відстоюванні головного – української ідеї та Державності.