• Головна
  • Моніторинг
  • «Я можу вчити історію, а можу її творити», – військовий Віктор-Микола Гаврилюк...

«Я можу вчити історію, а можу її творити», – військовий Віктор-Микола Гаврилюк

23 листопада, 22:47
Парамедик Віктор-Микола Гаврилюк - фото 1
Парамедик Віктор-Микола Гаврилюк
Когось війна змінила, когось загартувала, а в комусь просто утвердила закладені з дитинства цінності віри, свободи і патріотизму. Для нашого героя Віктора-Миколи Гаврилюка повномасштабне вторгнення росії 24 лютого не стало несподіванкою. Свій вибір не лише вчити, а й творити історію він зробив ще у 2014-му. Але зараз, коли похорони побратимів стали для нього єдиним місцем зустрічі з друзями, він глибоко розуміє справжню цінність такого національного вишколу.

Джерело: УКУ

З Вітьою-Колею говоримо про війну, яка формує людей, про біль втрат і внутрішній спокій при гулі вибухів, про смертельний сценарій, який змушує разом з планами на десятиліття говорити про власний похорон. Як змінюються поняття життя, обов’язку, дружби? Що підтримує дух та волю, коли сторінка у соцмережах перетворюється на некролог друзів, за яку Україну молоді хлопці сьогодні так ревно віддають свої життя? – Дивіться та слухайте у інтерв’ю з військовим, парамедиком Віктором-Миколою. Розмова відбулася 24 червня 2022 року Малі історії Великої Війни у межах проєкту Українського католицького університету. Віктор-Микола був побратимом Артема Димида, який загинув на війні 18 червня.

Розкажіть, будь ласка, яким було ваше 24 лютого?

У цей момент я був бунчужним на пластовому таборі у селищі Клевань Рівненської області. Бунчужний – це людина, яка контролює весь процес, такий собі операційний менеджер. Зранку комендант табору розбудив мене зі словами: «В-К, вставай, почалася війна». Я спочатку подумав, що він жартує, а потім почув, як прилітає по Луцькому аеродромі. Була 5:40 ранку і ми мусили вирішити, що робити із 40 дітьми з табору. Ми складали план евакуації і, комунікуючи з батьками, хотіли зробити це, не завдавши стресу дітям. Оскільки у дітей телефонів не було, вони не знали, що щось сталося. Ми виконували заплановану програму, трошки видозмінюючи, вписуючи в неї евакуацію. До певного моменту це працювало. Поки не почали приїжджати батьки, аби забирати дітей.

Потім я повернувся у Луцьк і поїхав до друзів, з якими вже служив, щоб узгодити, куди йти воювати. Ми вирішували: їхати в Київ, чи на Донбас, чи чекати на Волині на випадок, якщо білоруси підуть у наступ. Ввечері 24-го лютого я їхав у Київ. Вдома пробув буквально 5 хвилин, просто змінив речі в наплічнику. Я вже тривалий час очікував на початок повномасштабного наступу, бо тільки за місяць до нього повернувся з фронту.

А коли ви прийняли для себе рішення піти на фронт? Що спонукало до цього?

Вперше я вирушив на фронт на початку червня 2014 року. Тоді я намагався потрапити в «Азов», але мені було 18 років, а виглядав я років на 14, тому мене не дуже хотіли брати. Три місяці я просидів на мобілізаційній базі. Після чого повернувся додому, здав свою сесію і почав шукати якийсь інший підрозділ. Склалося так, що потрапив у підрозділ спеціального призначення [назви підрозділів і локацій видалені з тексту з міркувань безпеки], де вже трошки зібралось знайомих. Тут служив впродовж 2014-2015. У 2018 – стажувався у медичному батальйоні. З жовтня 2021 до січня 2022 був у штурмовій роті.

Чому ви хотіли потрапити саме в «Азов»?

У 2014-му ще не було багато варіантів. У «Айдар» приймали з 21-го року. А я просто шукав можливості служити. Тоді [після Майдану і скинення президента Януковича] ситуація ще не була зрозумілою. Ми просто брали палки, мисливські рушниці і йшли захищати українську землю від колаборантів та ворожих агентів.

Що вас мотивувало піти на цей крок в такому юному віці ? У 18 років ще є можливість навчатися, розважатися…

Я вивчав політологію на історичному факультеті Волинського національного університету імені Лесі Українки. Ще під час Революції Гідності у мене був вибір: я можу вчити історію, а можу її творити. Я вибирав другий варіант. Це більш актуально і необхідно. Довчитися я ще зможу, якщо буде, де вчитися, якщо моя держава існуватиме. Звісно, на це рішення вплинули і моє національно-патріотичне виховання у Пласті та інших організаціях. Усі ж розуміли, що війна з москалем буде, але просто не знали коли.

Я пам’ятаю ці перші тижні, коли всі дуже переймалися за Київ, і кожна новина про столицю дуже гостро сприймалась. У чому полягало ваше завдання під час оборони Києва і як тоді виглядало місто?

Насправді вийшло так, що в Києві я пробув лише пів дня 25 лютого, бо ми поїхали далі в навчальний центр, де виконували якісь мінімальні завдання, і довгий час перебували наче в очікуванні. Тоді військові сприймали нас як якусь зграю гайдамак. Ми на території військової частини вже зі зброєю в руках були для них невідомо ким і командування не знало, що з нами робити, попри те, що ми якраз приїхали дуже заряджені на боротьбу, всі з бойовим досвідом. Нас довго нікуди не відправляли, і перші наші бойові завдання почались насправді через місяць на півдні України.

Віктор-Микола Гаврилюк - фото 103167
Віктор-Микола Гаврилюк

 

Як реагували ваші рідні та друзі на вибір піти воювати: у 2014 році і зараз, під час нової фази війни?

Зараз реагували вже цілком нормально. У 2014 році я казав, що їду просто на військовий вишкіл на 3 тижні. Думав, що за той час батьки морально підготуються. Але мене випадково показали по телебаченню. І попри те, що я мав закрите обличчя, мама все одно мене впізнала… Це був для них сюрприз…

Ваші бойові завдання, які почались через місяць: на скільки злагоджено це виглядало після хаосу першого місяця?

Це все дуже залежить від локальних командирів, від підрозділів. Моментами щось організовано, а щось хаотично. Також це питання особистої комунікації. Хоча, в принципі, можливості для якісної організації вже є.

Коли вас відправляли на Південь, що у вас було з оснащення? Як ви готувались до виконання своїх бойових завдань?

Забезпечення у нас було непогане. Ми мали броню і зброю. Решта потреб закривалися волонтерами. Що далі? (сміх). Ми прибули на місце і звідти виходили на різні розвідувально-диверсійні завдання. Ми їздили по цілій лінії фронту, часто передислоковувались.

Чи був у вас подібний бойовий досвід? Що він вам дав?

Частково був, зокрема бойовий досвід. Багато допоміг пластовий вишкіл. У форматі гри Пласт готує до серйозних викликів. Він не навчає стріляти, але дає ази кризового менеджменту, відповідальності, роботи в команді, оцінки ситуації, продумування наперед. Це дуже важливо. Також у моєму житті були вишколи в інших організаціях, зокрема «Захист патріотів», яка активно допомагала у 2014-2015 роках, вишкіл у госпітальєрів. Все це акумулювалось. Пізніше, вже в частині, пройшов додатковий вишкіл і зараз у своєму підрозділі я – парамедик.

Ви розповідали про багато вишколів, але, все ж таки, це тренувальні умови, по-справжньому ніщо не вибухає, не гинуть люди. Які у вас були відчуття, коли ви опинилися у реальній ситуації? Наскільки можливо відмежуватися від жаху, який відбувається довкола, і роботи свою роботу?

Усе залежить від психологічної підготовки людини. Я спокійно реагую, коли біля мене щось вибухає, стріляє. Тобто, це моя зона комфорту (сміється). Коли є поранені (затинається), психологічно це мене не дуже травмує. Через брак знань я можу не завжди розуміти, як допомогти пораненим, але психологічна ситуація на мене впливає дуже мало. На вишколах госпітальєрів був дуже потужний акцент на стресостійкість. Для нас намагалися створювати максимально правдоподібні ситуації, дуже стресові. Пластовий вишкіл також заганяє в стресову ситуацію, просто не пострілами і вибухами, а трішки по-іншому.

Чи бували ви в містах у східній, південній частині України раніше, до війни. Якщо так, то як ці міста змінилися тепер?

Так, бував у Миколаєві, я рік навчався в Українській академії лідерства, був на Кінбурнській косі. Місто дуже змінилось, воно спустошене. Загалом там просторі широкі вулиці, а коли звідти поїхало дуже багато людей, – все кардинально змінилось. Мені воно подобається таким, але коли згадуєш обставини через які воно таке, то…

Що все-таки привело вас на шлях патріотичного спрямування? Це особиста мотивація, вплив родини, оточення? Можливо, є якась особлива історія з приводу цього?

До Пласту я долучився самостійно, коли мені було 11 років. Це була моя ініціатива. Я родом із села, а там вибір оточення обмежується школою і сусідами. Я шукав щось, що мені буде цікаве, де міг би себе реалізовувати.Тоді я не знав, що саме мені треба, але, як виявилось, мені був потрібен саме Пласт. Він відповідав моїм життєвим інтересам: це любов до історії, географії, любов до подорожей, пригод тощо. І вже далі я ріс в цьому середовищі, яке мене формувало, відкривало якісь подальші середовища та нових людей. По факту, я сам створив своє оточення з патріотично-націоналістично налаштованих людей. Зараз майже все моє оточення воює або волонтерить.

Як змінилось це оточення від початку війни? Чи відсіялися якісь люди? Додалось більше побратимів?

Війна не відсіяла, а збільшила моє середовище… За винятком друзів, які гинуть… На жаль, є такий момент. Але загалом війна до мене привела багатьох чудових людей.

Як війна, зокрема оця повномасштабна фаза, змінила ваше життя і плани?

Я б не сказав, що повномасштабна війна дуже на мене вплинула, оскільки я цього очікував. Я просто чекав, коли це вже нарешті станеться, хоча паралельно з тим мав різні плани. Я багато подорожую. У 2020-му мав ідею подорожі до Індії, але спочатку коронавірус поламав усі плани, а потім локальні війни по всьому маршруту, яким я хотів їхати.

Через повномасштабний наступ я так і не потрапив на роботу, на яку планував. Повернувшись із Донбасу, я мав невеличку подорож Україною і паралельно шукав роботу. Я навіть жартував, що як тільки знайду роботу, почнеться війна. За законами Мерфі, так і має бути. І, власне, 23 лютого написав роботодавець, що мене беруть на стажування 4-6 березня. Це була посада гіда. Я так і не дізнався, куди я мав їхати на стажування: високі Татри чи Кіпр. На стажування я не потрапив.

Повертаючись до ваших військових завдань, чи доводилось вам бачити противника впритул?

Впритул – це яка відстань? (сміється). Бачити противника вживу, щоб до нього можна було дострелити – доводилося. Ми бачили колони московитів на марші, також бачив, коли ми корегували з дрона. Але перестрілок в моєму досвіді не було.

Так чи інакше люди на війні стикаються зі страхом, коли не знають ні кількості техніки, ні кількості людей, які проти них. Чи відчували ви цей страх? Що робите в таких випадках?

Складно сказати: коли не по тобі стріляють, ти просто намагаєшся сховатись; якщо розумієш, що по тобі, – вдягаєш броню, залазиш в ямку, та й на цьому весь страх закінчується. Кількість суперників чи складність поранення мене мало хвилюють. Є робота, яку треба виконувати у міру того, як можеш. І все.

Розкажіть трохи про людей, які воюють поруч з вами. Скільки їх, який панує настрій, як організований побут?

Я йшов у цей підрозділ разом з друзями, але частину друзів вже перевели. Менш як тиждень тому двоє друзів загинули (інтерв’ю записували 24 червня, 2022р). Тому зараз команда дуже переформатувалась. З першого складу залишається декілька людей. Не знаю, як буде далі. Організувати побут складно, бо ми постійно переїжджаємо, Навіть, коли волонтери або рідні з дому намагаються щось переслати через «Нову пошту», посилку доводиться перенаправляти ще 5 разів, бо як тільки вона доходить, ми вже в іншому місці. Зараз вже починаємо закріплюватись на певних позиціях і працювати в конкретному напрямку.

Яка ситуація на фронті, розкажіть про свої особисті спостереження. Як ви, ваші побратими виживають у цій жорстокій реальності, де ніщо не є заплановано?

Для мене жити в незапланованості – це зона комфорту. Я дуже багато мандрував автостопом, рік подорожував Південною Америкою. Я звик, що не знаю, де ночуватиму і що їстиму. Це мій перманентний стан. На війні щось схоже: не знаю що буде далі, але є якийсь план, якась робота, йдеш від пункту до пункту. Рухаєшся покроково, не загадуючи наперед, бо розумієш, що завтра може все змінитись. Зробив крок – можна думати далі.

Одна з моїх улюблених книг – «У сталевих грозах» Ернста Юнгера. Це щоденник командира німецької штурмової групи в Першій світовій війні. Власне, сучасна війна – це сталеві грози, це війна артилерії, розвідки та диверсії. Все вирішує артилерія. Піхота є просто кордоном. Вона не має змоги воювати, але без неї ніяк неможливо. Де є піхота, доти наша територія. Піхота не може стріляти, хоча ворог до неї не дістає, але по ній гатить артилерія. Артилерія зараз працює надзвичайно потужно. Тому це дійсно сталеві грози. Розвідувальна інформація, дрони для коригування та артилерія зараз вирішують дуже багато.

Війна – це також про втрати. З Фейсбуку я дізналася про вашу «четвірку» товаришів, які воювали разом з Артемом Димидом, який нещодавно загинув. Розкажіть як ви переживаєте цю втрату.

Загалом, моє ставлення до життя і смерті максимально стоїчне. Смерть для мене означає, що якийсь мій друг вирушив у далеку подорож. Не буде змоги з ним спілкуватися, але це не нівелює його участі у моєму житті. Так само останні смерті друзів Курки [Артема Димида] та Історика [Павла Наконечного]. Хоча вони перекрили для мене всі попередні втрати… За ці 8 років померло чимало моїх друзів, знайомих. Під час панахиди за Артемом його батько, священник, сказав дуже хорошу проповідь про Воскресіння. І я зрозумів, що сила нашої віри пролягає в тих моментах, коли ми замість суму за людиною починаємо радіти. Коли ми визнаємо життя вічне і віруємо у вічне життя та Воскресіння. Зараз я вірю в те, що все є так, як має бути.

Ваша сторінка у Фейсбуці почала нагадувати некролог. Там дуже багато згадок про товаришів, які вже померли. Наскільки великими є втрати серед українських військових? Ми все-таки не про все знаємо.

Втрати дійсно чималі. Я не можу сказати загалом по всій лінії фронту, бо не маю такої інформації. Вона не публікується, і це, в принципі, правильно. Але я можу судити по своєму середовищу, де дійсно дуже багато втрат. Я гордий за середовище, яке в мене є. Я радий, що більшість моїх друзів воюють, попри те, що вони гинуть. Я розумію, що живу в цьому світі поруч з безліччю чудових людей.

Якось на своїй фейсбук-сторінці ви написали, що вдячні за цю війну, бо вона багато чого змінила в суспільстві. За що ви, власне, вдячні?

Можна процитувати Євгена Коновальця: «У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю». Саме ця боротьба створює сучасну Україну як націю. Протягом усієї нашої історії нас нищать, очорнюють, окуповують. Теперішня боротьба – це є той об’єднавчий елемент, який нас згуртовує, формує. Ми витворюємо якісь ідеї, форматуємо свою культуру, що повертає людей до українства. Саме війна допомагає багатьом зрозуміти, що вони є не жителями тої чи іншої області, а саме українцями, частиною великого народу, великої нації. І неважливо, де ви у цей час перебуваєте: у Харкові чи в Торонто. Ця війна об’єднує всю цю спільноту людей. Для мене також гарна аналогія – Майдан. Якби тодішня влада не розігнала Майдан, він міг би розійтися сам. Я поїхав з Майдану в день, коли розганяли студентів, бо не розумів, що далі там робити, адже первісно виступав тільки проти проросійської влади в обличчі Януковича. А коли 21 листопада я побачив такий собі хіпі-фестиваль, де просто розважаються, я не зрозумів сенсу і поїхав. Однак, коли студентів розігнали, народ згуртувався, і вже в грудні було зрозуміло, заради чого ми там. Я був готовий боротися за гідність, за свободу. І з цією війною так само: вона згуртовує і показує, що для нас є вартісним, якими є наші цінності, на які ми не зважали до цього. Взагалі, що таке цінність? – Це те, що вище понад усе, що не має ціни за жодних умов.

А що ви розкажете про власні цінності, які для вас відкрила війна? Можливо, у вашому житті теж ставлення до чогось змінилось після повномасштабного вторгнення?

Одні з основних цінностей для мене – це свобода, Бог і Україна. Звідси – свобода волі та України. Я б не сказав, що війна якось впливає на мої цінності, але вона мене формувала. Зважаючи на мій молодий вік, я зростав у цьому всьому. Війна не впала на мене раптово 24 лютого 2022 року, не було якогось критично-переломного моменту. Ще в шкільні роки я брав участь у протестах проти Дмитра Табачника [одіозний міністр освіти і науки в уряді Миколи Азарова за часів президента Віктора Януковича], бо хотів вчитися в нормальній школі, в нормальному університеті, українському, а не якомусь проросійському. Коли ще у шкільні роки СБУ заводить на тебе досьє, то ти дуже органічно вливаєшся у революційні чи військові події. Все відбувалось поступово, тому це, радше, природне формування, ніж переломний момент.

Чи стикалися ви з цивільними під час виконання своїх військових обов’язків? Як вони реагують на військових?

Останнім часом – менше. Хоча вони завжди поблизу, бо ніхто ніколи не покидає населені пункти повністю. Часто це стає проблемою, заважає працювати. Ми зустрічаємо покинутих тварин, бо люди їдуть, забувши випустити чи відв’язати їх. Тоді ми звільняємо їх з ланцюгів, щоб вони не помирали з голоду. Сьогодні цивільні, які бачили реальну ситуацію під окупацією та обстріли, набагато лояльніші до військових, ніж бувало іноді в 2014-2015 роках. Хоча і тоді мої зустрічі з цивільними були позитивним досвідом.

Чи є щось що допомагає вам триматися емоційно?

Моїм стержнем є вірш Редьярда Кіплінга «If» в перекладі Василя Стуса. Це для мене така постійна мантра, молитва, гімн, заповіт. Він мене завжди мотивує, підтримує, надихає і нагадує, ким я хочу бути – бути людиною.

Процитуєте?

«Коли ти бережеш залізний спокій
всупір загальній паніці й клятьбі,
коли наперекір хулі жорстокій
між невірів ти віриш сам собі.

Коли ти можеш ждати без утоми,
обмовлений, не станеш брехуном,
одурений, не піддаєшся злому
і власним не хизуєшся добром.

Коли тебе не порабують мрії,
в кормигу дум твій дух себе не дасть,
коли ти знаєш, що за лицедії —
облуда щастя й машкара нещасть.

Коли ти годен правди пильнувати,
з якої вже зискують махлярі,
розбитий витвір знову доробляти,
хоча начиння геть уже старі.

Коли змертвілі нерви, думи, тіло
ти можеш знову кидати у бій,
коли триматися немає сили
і тільки воля владно каже: стій!

Коли в юрбі шляхетності не губиш,
а бувши з королями — простоти,
коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
нічим тобі не можуть дорікти.

Коли ти знаєш ціну щохвилини,
коли від неї геть усе береш,
тоді я певен: ти єси людина
і землю всю своєю назовеш».

Я захоплений як оригінальним твором, так і майстерністю перекладу Василя Стуса. У вірші закладений просто неймовірний зміст. Існує ще прозовий переклад Дмитра Донцова. Вони дещо відрізняються, але дуже гарно доповнюють один одного.

У кожному з ваших побратимів є, мабуть, щось особливе. Як це все поєднується? Чи відбувається між вами обмін цінностями, досвідом?

Інколи в розмовах щось дізнаємось, але я не особливо цікавлюся. Це особисте. Наприклад, в Історика, який загинув на днях, була статуетка Тора [скандинавського Бога]. Він її з собою носив, возив в подорожі, і загинув теж із нею. Він хотів, щоби вона була на його могилі. Але ми її поки не знайшли. Шукаємо…

Це наче заповіт вашого побратима. Чи багато бійців складають заповіти? Як вони планують майбутнє?

Ну, з кимось ми це обговорюємо. Це залежить від близькості людей. Є частина побратимів, з якими ми більше знайомі, частина, з якими менше. Є різні життєві шляхи, зацікавлення тощо. Часто ми обговорюємо, як би ми хотіли бути поховані або, навпаки, плануємо майбутнє. Це може бути навіть одночасно: зараз обговорюємо, як хочемо бути похованими, а потім розповідаємо про свої плани на 10 років. Тобто, цей смертельний сценарій просто гуляє навколо нас, і ми змирились з тим фактом, що це може статись. До цього треба бути готовим, але нічого в цьому страшного.

Ви згадували, що хочете творити зміни в Україні. Чому, на вашу думку, молоді важливо долучатися до змінотворчих процесів, брати участь у розбудові своєї країни?

Власне, молоді це й потрібно. Людям, які вже прожили половину життя, зміни не потрібні. Вони звикли. Це як вирішувати, чи жити в прибраній, чи в неприбраній квартирі. Можна жити в бруді, але приємніше жити, коли довкола гарно, чисто, світло. Ти облаштовуєш свою квартиру так, як зручно саме тобі. Так само і з державою. Держава має бути зручна для життя в ній.

Яким ви бачите майбутнє країни? Можливо, в розмовах з побратимами ви обговорювали такі речі?

Я бачу Україну великою, потужною державою, центром Центрально-Східної Європи, такого собі інтермаріуму. Я бачу її як творця нового політичного союзу між Балтійським і Чорним морем, яка буде впливати на цілий світ. Україна має величезний потенціал. В нас є дуже багато всього цінного, що люди просто не помічають, бо це для них звично. У нас дуже багато критиканства, комплексу меншовартості, негативізму. Наприклад, у нас люблять скаржитись на погані дороги, хоча насправді ми вже маємо класні дороги. Проте за звичкою багато хто скаржиться. Я бачу Україну як простір для можливостей. Коли я жив у Миколаєві, то відкрив для себе, чим класне це місто: в Миколаєві було мало якихось речей зі сфери послуг, мало чогось, окрім промисловості. Тому це місто класне тим, що ти можеш успішно починати будь-що, бо просто немає конкуренції. Так і вся Україна – це такий простір, де низька конкурентність і великі можливості, щоби творити щось нове.

Чи впливали на вашу зарядженість на боротьбу новини, які надходили з Бучі, Маріуполя, Ірпеня?

Особисто в мене немає люті до ворога. Ворог є ворог, його потрібно знищувати, але якоїсь люті, ненависті немає. Я взагалі скупий на емоції. Але на багатьох це дійсно впливало, з’являлася лють, бажання кидатися в бій і тому подібне. Я вважаю, що до цього всього потрібно підходити з холодним розумом і гарячим серцем.

Чи спілкувалися з побратимами або, можливо, для себе особисто маєте якийсь план про те, що зробите після нашої перемоги?

У кожного свої плани, але ми плануємо якісь зустрічі. Власне, з загиблим Куркою ми планували піти на прощу до Унева. Думаючи про це, усвідомили, що не так багато країн у світі чи навколо України, які мають таку річ, як «проща». Каміно де Сантьяго – це дещо інше. А проща як якийсь захід, спілкування – таке вже є менш популярним. Добре було би зустрітися після війни в такому форматі, це було б цікаво. Більшість таких планів є індивідуальними. Ближче до перемоги кожен собі щось буде придумувати.

Уявімо, що ми перемогли і потрібно відбудовувати країну. Що треба робити, щоби не поверталися знову в ті старі кола, не наступали на одні і ті ж граблі, щоби не повторювалось у нас це протистояння з росією?

Є чотири сфери, які треба потужно розвивати: культура, освіта, економіка і військо. Якщо ці сфери будуть розвиватись дійсно раціонально, і з думкою про Україну, тоді нам не буде страшна росія чи будь-який інший ворог. Коли у нас буде вдосталь освічених людей, які можуть розвивати державу, коли в нас буде сильна економіка, сильне військо і повне розуміння «Хто ми є?», тоді не страшна жодна загроза. Ми зможемо подолати все.

Коли ви перемикаєтесь на кілька днів у цивільне життя, чи не виникає у вас разючого контрасту потрапляння з одної реальності в іншу?

Я живу в цій реальності вісім років, тому це цілком нормально. Завжди згадую Ізраїль, який живе так 70 років (усміхається). Це річ, з якою нам треба змиритися. Ця війна назавжди, це наш перманентний стан, будьмо до цього готові. Подивімся нашу історію: ми воюємо завжди, якщо ми не воюємо, значить ми вже окуповані. Тому ми маємо звикнути до того, що живемо на межі двох світів. Але змиритися – не означає забути. Ми маємо прийняти цей факт, жити з ним, працювати, боротись, допомагати і робити все, що ми можемо. Тобто, прожити своє найкраще життя, паралельно роблячи все для того, щоб це найкраще життя продовжувалося в цій найкращій країні.

Чи вдається вам тримати зв’язок з рідними, як це відбувається? Чи є взагалі час на спілкування?

Це дуже залежить від підрозділів. Оскільки наш підрозділ виїжджає на завдання, ми не перебуваємо на лінії фронту безперервно, тому в нас є час на комунікацію. Коли ми їдемо на завдання, я попереджаю, що мене не буде тиждень, два, три. Я вказую рідним якийсь момент, з якого можна почати хвилюватись, умовно кажучи. На щастя, зараз є така річ, як Старлінк, що дійсно допомагає, бо часто на місяцях, де ми працюємо, немає жодного зв’язку. Наприклад, коли ми евакуйовували останніх поранених, то наше повідомлення про те, що ми веземо поранених, прийшло після того, як ми приїхали в лікарню.

Комунікація – це дуже велика проблема. Комунікація з рідними на війні не настільки вагома, як комунікація між підрозділами, яка є життєво необхідною. Бо комунікація з рідними – це питання їхнього хвилювання, заспокоєння тощо. А комунікація між підрозділами – то питання життя і смерті підрозділів та безпеки країни загалом.

Як відбувається комунікація між медичними працівниками, між лікарнями?

Є різні ланки евакуації. До прикладу, бойові медики, як я, ходять з підрозділами на різні завдання. Моя робота – витягти пораненого бійця з поля бою і доставити його до машини медевакуації. Часом я підключаюся і до медевакуації, намагаюсь доставити бійця живим до лікарні. Є список лікарень, куди ми можемо вести поранених. Це все пропрацьовується під кожне окреме завдання.

Що ви можете сказати про злагодженість дій окремих підрозділів, командування і вищих ланок. На вашу думку, яка динаміка: до зростання чи до погіршення? Що впадає вам в око?

Загалом, в менеджменті будь-чого комунікація – це важлива річ. Як між собою працюють різні підрозділи, який зв’язок між ними, правильність донесення інформації тощо. У ЗСУ з цим є великі проблеми (сміється), зокрема щодо комунікації по вертикалі, між окремими локальними підрозділами. У нас були випадки, що доки ми налаштуємо комунікацію між підрозділами, щоби в нас свої ж не стріляли під час виконання завдання, щоб отримати необхідні для завдання розвіддані, то завдання вже втрачає актуальність.

На початку повномасштабної війни люди в країні, в тилу відчували такий порив єдності, коли всі плели маскувальні сітки, допомагали, хто чим міг, волонтерили. Чи відчувався цей сплеск на фронті, і як це зараз?

Так, це дуже відчувалось. З одного боку, це дійсно сплеск, а з іншого боку – хаос. Це як струмки, які раптово прорвалися в одне місце: збігається дуже багато води, але вона вся вирує і створює великий хаос у великих об’ємах. Зараз це все нормалізовується. Різні локальні волонтерські ініціативи об’єднуються або розформовуються, існують конкретні фонди, які працюють системно. Хаотична робота перетворюється на системну, щось відпадає через непотрібність, оскільки певні процеси вже налагодились, а щось розвивається. Подібна ситуація була і в 2014 році, коли спочатку був всенародний хаотичний сплеск, який потім переріс у системний. І це добре. Бо буває дуже багато проблем, коли люди, недостатньо обізнані в тій чи іншій сфері, починають займатися нею: неякісні турнікети, неякісні бронежилети, інше неякісне спорядження. Це проблема нераціонального використання ресурсів, які можна використати набагато раціональніше. Чим важливі фонди? Вони напрацьовують чіткі алгоритми, знають, що нам треба саме такі засоби безпеки, саме такі прилади нічного бачення. Важливо з розумінням підходити до потреб і до організацій.

Ви згадали про цей хаотичний сплеск, який нагадував прорив води. Чи він був важливий для вас в емоційному плані? Чи відчувалась оця підтримка від людей?

Так. Це той момент, коли формування нації показує єдність народу, створює якісь сенси, цінності. Показує, що нам не байдуже. Це дуже важливо.

Як гадаєте, чому нас всіх, Україну як суспільство, навчила ця війна?

Це цікаво… Я насправді дуже боюсь, що багатьох, можливо, нічого й не навчила. Ця війна показує важливість цінностей, ідей, сенсів. Вона виявляє, ким ми є. Я боюся, що хтось може не зробити висновків з цього всього, але надіюся, що цей урок ми добре запам’ятаємо, і його більше не треба буде повторювати.

Для нашого проєкту дуже важливе відчуття часу. Поясніть, чому ви зараз у Львові, причину вашої відпустки. Куди далі ви збираєтесь їхати?

Зараз, у нас мала бути планова відпустка через вдале виконання завдання, але сталось так, що за два дні до завершення ротації загинуло двоє друзів, і планова відпустка перетворилася на рейд по похоронах. Ми спочатку поїхали у Львів на похорон одного товариша, далі – в Черкаси на похорони іншого. Між тим мав нагоду зустрітись з іншими побратимами, які теж приїжджали на похорони. Похорон – це зараз єдине місце, де можна зустріти друзів, бо весь інший час всі зайняті справами. Мав кілька годин, щоби потрапити додому в Луцьк і зараз знову повертаюсь на фронт. У цьому всьому вирі подій навіть не особливо слідкуєш за новинами. Мене мало хвилюють новини зараз, мене більше хвилюють конкретні речі, на які я можу безпосередньо впливати.

Учора [23.06.2022] Україна отримала статус кандидата на вступ до Євросоюз. Як гадаєте, це вплине на нас? Чи вплине це на армію? Чи для вас персонально це важливо? Що це змінить в нашому суспільстві, на вашу думку?

Загалом я не є прихильник Євросоюзу. Ситуативно він зараз нам необхідний. Але я все-таки за створення якогось нового союзу, де ми будемо задавати тон, а не будемо ресурсом, чи щось подібне. Ми маємо свою специфіку, на мою думку, Балто-Чорноморський Союз був би для нас набагато цікавішою та ефективнішою формою співпраці. Але в сучасних умовах і НАТО, і ЄС для нас є необхідними. Хоча в мене теж є відчуття, що ми для НАТО зараз є навіть більш необхідними, ніж вони для нас. Не будучи членами НАТО, ми робимо для безпеки Альянсу дуже багато. Україна – такий собі одвічний щит Європи. Зараз це ніхто, окрім нас.

Розмовляла Ольга Кацан, 24 червня 2022 року
Оператор: Петро Дідула
Текст: Галина Білак