Як християни вбивають християнську демократію: популізм і віра в політиці

28.03.2012, 17:08

Сьогодні перед християнською спільнотою відкриваються дві альтернативи: “скеля в облозі” та інтеграція у суспільство із подальшою його реформацією (за євангельським стандартом). Перша намагається нав'язати шкідливу уяву про чітке розмежування між “світом” і Церквою, між “нами” і ворогами. Це спрощення і примітивізація реалій сучасного життя.

Виступ на Круглому столі «Християнські цінності та політика», (27 березня, 2012, Києво-Могилянська академія)

Микола Малуха У листопаді минулого року Конгрес США організував голосування щодо одного питання — чи залишити фразу “In God We Trust” як національний девіз. Впливова газета The Washington Post тоді саркастично зауважила: не дивлячись на те, що ця проблема була вирішена ще у 2002 році, Палата представників витратила 35 хвилин на обговорення цієї теми.

Як було зазначено у публікації, прагнення конгресменів переглянути або переголосувати за національний символ крилося не в релігійних чи атеїстичних почуттях, а в банальному популізмі. На той момент, згідно з опитуваннями, рейтинг Конгресу знаходився на рекордно низькому рівні довіри населення — 14%.

На думку деяких конгресменів, девіз порушував принцип відділення Церкви і держави. Тоді Президент США Барак Обама зазначив: обговорення навколо національного девізу не збільшить кількість робочих місць і не зменшить безробіття.

На цьому конкретному прикладі видно, що популізм на ґрунті релігійних переконань дуже часто використовується для відволікання уваги від нагальних проблем. Подібне спостерігається навіть серед розвинених демократій.

Тим не менш, високий рівень політичної культури та інституційний розвиток у західних політичних системах дозволяє запобігати деструктивним явищам. Проте в “проблемних демократіях” (згідно із рейтингом Democracy Index від Economist Intelligence Unit, Україна за останні роки два роки належить до категорії “проблемних демократій — гібридних режимів”) популізм має перспективне майбутнє.

На тлі ідеологічної кризи та у пошуках альтернативи існуючий політичній реальності виникає низка перспективних проектів. Одним із таких є християнська демократія, яку можна визначити як політичний рух, що виступає за вирішення соціально-економічних і суспільно-політичних проблем через імплементацію євангельських принципів. Хоча цей політичний проект має автономний статус по відношенню до Церкви, проте саме християнське середовище є основним натхненником і джерелом християнської демократії.

На сьогодні в Україні виникають певні поштовхи та передумови виникнення повноцінної християнської демократії — розуміння серед активно налаштованих християн, що одним із найбільш дієвих інструментів реформування країни і суспільства є політика.

Однак, головною і, мабуть, єдиною небезпекою неуспішного втілення християнської демократії у вітчизняній політиці є пануючий популізм. Церковні лідери, громадські об'єднання активних мирян, політики-християни (активно практикуючі віруючі, а не декларативні номінальні) обмежують коло політичних вимог дуже вузьким і обмеженим колом питань, які, часом, не входять до списку фундаментальних проблем, що вимагають негайного вирішення. Власне, їхній розгляд та оцінка небезпек для “християнського політичного майбутнього” — мета цієї доповіді.

1. Сексуальні меншини та загроза традиційній сім'ї

Найбільш скандальною темою для дискусії є місце ЛГБТ-спільноти в українському суспільстві. Гомосексуалізм своєю популяризацією серед ЗМІ зобов'язаний організації “Любов проти гомосексуалізму”, безмінним лідером якої є Руслан Кухарчук. Вона складається, переважно, з членів протестантських церков і користується авторитетом, впливом у цьому середовищі. Крім скандальних заяв у медіа про насування “гомодиктатури”, ця організація займається проведенням антигей-парадів, збором підписів (переважно серед членів протестантських церков) щодо заборони «пропаганди гомосексуалізму». Лідери руху підкреслюють, що з їхньої подачі вдалося народити законопроект № 8711 про заборону пропаганди гомосексуалізму.

Результатом цієї боротьби стало фігурування України серед лідерів з гомофобії, а правозахисна організація Human Rights Watch написала окреме звернення на адресу спікера ВРУ Володимира Литвина про неприпустимість прийняття гомофобського законопроекту.

Крім розголосу і скандалу більше нічого не досягнуто у царині «відстоювання традиційних сімейних цінностей». Увага християнського середовища зосереджена на битві з «содомітами». Проте ми не почули жодного звернення чи заяви з боку церков, парацерковних організацій чи християн-політиків щодо реформування системи освіти (доступ до дошкільних закладів, якість освіти у школах на вишах), безпеки на вулицях, належного медичного догляду за дітьми тощо. Говорячи про захист традиційної сім’ї, церковне середовище повністю промовчало щодо законотворчих ініціатив про введення податку на бездітність або обмеження соціальної допомоги матерям.

Щодо легалізації одностатевих шлюбів і решти вимог ЛГБТ-спільноти: на жаль, ми не бачимо бажання оцінити стан речей, тенденції та виклики у сучасному світі. Скажімо, правохристиянські кола не можуть дати пояснення, чому сьогодні низка компаній проводить gay-friendly політику і мають від цього економічну вигоду (також див. Сильвия Энн Хьюлетт, Карен Самберг «Выйти из тени» // Harvard Business Review Россия, сентябрь 2011). Замість ретельного аналізу ми спостерігаємо войовничу риторику. Хоча християнському середовищу вже давно пора змінити підходи від ворожості до відкритості з бажанням вести діалог.

Одним із негативних наслідків активності ЛПГ стало нещодавнє цькування депутата Андрія Шевченко. З подачі Руслана Кухарчука, йому приписали участь в ЛГБТ-лобі.

2. Боротьба з порнографією

Проект закону "Про захист суспільної моралі" (№7132), схвалений у першому читанні восени минулого року, крім боротьби із порнографією, суттєво обмежував свободу слова. Під гарним гаслом влада отримала б можливість втручатися у роботу будь-якого інтернет-ресурсу та блокувати іноземні сайти. Ця ініціатива викликала гострий протест з боку журналістського середовища, блогерів та інтернет-активістів.

Для церковного середовища ця ініціатива подавалася як чергова боротьба за духовні цінності і запобігання моральній розпусті, чим викликала певний позитивний резонанс. Але законопроект зробив ведмежу послугу – дискредитував поняття моралі і створив Церквам імідж як розсаднику цензури. Боротьба з порнографією перетворилась на свідомий інструмент для нинішньої влади по введенню жорсткої цензури в інтернеті.

3. Боротьба з ворожками

Наступна ініціатива, яка, швидше за все, більше говорить про боротьбу із вітряками, є законопроект №8371 депутатів Партії регіонів, Компартії України та БЮТ, які об’єднали зусилля, щоб побороти ворожок, чаклунів, хіромантів та іншу братію.

Законопроект пропонує заборонити рекламу та розповсюдження інформації про окультно-містичні послуги, трансляції відповідних програм або відеосюжетів.

Також вже не вперше законотворці хочуть доручити Кабміну розглянути питання про доцільність перебування в державному класифікаторі професій астрологів і ворожок (клас 515). У квітні 2010 року депутати вже намагалися заборонити діяльність магів, але тоді закон був відкликаний. У жовтні 2011 року у першому читанні 302 депутати підтримали законопроект від «бютівців» В. Дубіля і П. Унгуряна, «регіонала» В. Олійника і комуніста Є.Царькова.

4. Креаціонізм vs еволюціонізм

Ще одним пунктом у порядку денного християнської спільноти України, заради якого вони влізають у політичну боротьбу, є введення викладання в школах креаціонізму як однієї із теорій про походження світу. У листопаді 2011 року разом із представниками Церков, Міносвіти і науки, громадськими організаціями та депутатами ВРУ був проведений круглий стіл. Хоча у медіа і було зазначено, що до заходу долучилися вчені, проте жодного представника академічної спільноти, який б займався дослідженнями у галузях науки, що можуть дати відповідь про походження всесвіту, не було.

Сьогодні перед християнським середовищем у сфері освіти стоять зовсім інші виклики – право Церков засновувати загальноосвітні школи, визнання західних дипломів і наукових ступенів, державна акредитація конфесійних вищих навчальних закладів, прийняття закону про endowment (дозволить християнським університетам і семінаріям мати додаткові можливості фінансування). Проте його цікавить лише наявність у підручнику згадки про Бога і походження людини.

5. Ювенальна юстиція

Ще одним пугалом для залякування церковних середовищ і мобілізації віруючих у черговий хрестовий похід є ювенальна юстиція. Варто зазначити, що одностайного ставлення до цього питання немає навіть всередині церковних спільнот. Зокрема, президент Альянсу «Україна без сиріт» (парасолькова організація, яка об’єднує переважно протестантські фонди та благодійні організації, що працюють з дітьми-сиротами, дітьми вулиць та кризовими родинами) Руслан Малюта зазначив наступне: «Відверто скажу, мене дивує свого роду «демонізація» ювенальної юстиції, яку можна спостерігати в певних християнських колах. З деяких матеріалів можна зробити висновок, що єдиною метою її запровадження є примусове забирання дітей у віруючих людей, щоб віддати їх на виховання людям з гомосексуальною орієнтацією».

Негативну реакцію християн на ювенальну юстицію та заклики до мобілізації, з метою протидіяння «наступу на інститут сім’ї» погіршує насправді ганебний стан речей у сфері захисту прав дитини. Войовнича риторика переконує ніби в пострадянській Україні дитина має бездоганний захист, а іноземні вороги (антизахідна риторика) прагнуть звести нанівець майже ідеальний стан речей. Проте, це суперечить даним центру «Ла Страда»: 44% українців не знають іншого методу виховання дітей, крім побиття. Так виховували їх, так само вони виховують своїх дітей. І якщо в інших країнах існують спеціальні програми для реабілітації агресорів і їхніх жертв, то в Україні про це поки ніхто не замислюється.

6. Заборона абортів

Останнім свіжим прикладом популістського підходу до прагнення втілити біблійні цінності у політику є ініціатива про заборону абортів. Звернення у лютому 2012 року від католицького єпископату (УГКЦ і РКЦ) щодо заборони абортів реанімувало обговорення дуже делікатної та гострої теми. Ескалація проблеми засвідчила наявність двох негативних (для церкви) речей – неготовність предметно говорити про аборти і неспроможність діяти разом зі іншими конфесіями задля подолання цього явища.

Також ще одним негативним наслідком стала спроба нардепів заробити собі політичних балів – бютівець Андрій Шкіль 12 березня зареєстрував законопроект № 10170 про заборону абортів. Ознайомлення із законопроектом справляє гнітюче враження. Немає сенсу говорити про недоробку проблеми, неврахування низки чинників тощо, оскільки це банальний «копіпейст» одного речення, зміст якого зводиться до того, що штучне переривання вагітності забороняється, окрім випадків, визначених законодавством.

Католицькі церкви декларативною риторикою спровокували політичний популізм замість того, щоб запропонувати суспільству готові далекоглядні стратегії, програми і пропозиції.

На тлі вище вказаних тем, які переважно домінують у християнських колах і формують порядок денний політичних вимог, повністю ігноруються такі питання як податкова політика, соціальна справедливість, боротьба з бідністю, захист прав людини, боротьба із корупцією тощо.

Іноземні кейси «як треба робити»

Спостерігаючи гнітючий стан речей з політичною культурою і розуміння «що і як треба робити» варто подивитися на приклади з інших країн, де християнськи спільноти проявляють політичну активність. Скажімо, у США християнський рух Pro Life не обмежується лише питаннями гетеросексуального шлюбу, абортів, евтаназією і моральною поведінкою. У вересні 2011 року вони звернулися до Республіканської партії, щоб та вплинула на своїх членів-крупних промисловців, щоб ті обмежили викиди шкідливих речовин в атмосферу, бо це безпосередньо впливає на життя та здоров’я дітей.

У 2002 році активний протестант-п’ятидесятник Лі Мен Бак став мером корейської столиці. Він досить успішно керував міським господарством, створив багато нових робочих місць, а також вирішив транспортні проблеми. Він пішов на доволі ризикований крок – демонтував магістраль у центрі міста, де протікала річка. Проект вартістю $9 млрд подарував мешканцям туристичну зону у центральній частині Сеулу. Завдяки його керуванню столиця Кореї перетворилася на зелений оазис і, як писав журнал TIME, став прикладом для інших азіатських міст. Лі Мен Баку також належить заслуга у перетворенні Сеула в міжнародний фінансовий центр. Мер-протестант запропонував керівникам найбільших компаній і найбільшим фінансистам світу інвестувати кошти в економіку Сеула. Згодом він став президентом Південної Кореї.

Однією із найбільших благодійних організацій континенту «Карітас Європа» 2010 рік був оголошений «роком боротьбою з бідністю». В рамках цієї ініціативи стартувала кампанія Zero poverty. Ця ініціатива включала в себе низку цілей із конкретними рекомендаціями: викорінення дитячої бідності, забезпечення мінімального рівню соціального захисту, збільшення надання соціальних і медичних послуг, забезпечення гідної праці тощо. У рамках кампанії відбувалися зустрічі із першими особами Євросоюзу – Президентом ЄС Ван Ромпеєм, депутатами Європарламенту, керівниками Єврокомісії.

Небезпеки християнського популізму

Примітивізація політичного процесу християнським середовищем.
Дискредитація християнської демократії як політичної практики і якісно іншої альтернативи.
Негативний імідж Церков у суспільстві. Виникнення небезпідставних звинувачень у клерикалізації держави.
Створення для політично активних християн катастрофічного “вибору без вибору” — або антицерковний світський гуманізм, або християнський фундаменталізм.

Причини виникнення християнському популізму:

відсутність експертних центрів з політичного консалтингу, лобіювання у християнському середовищі;
слабкий інтелектуальний потенціал всередині Церков (священнослужителі, миряни); звідти бажання все спростити і примітизувати під себе;
відсутність попиту і бажання залучати сторонні експертні середовища;
свідоме уникнення дискусій, імперативне мислення: “те, що ми сказали, є аксіомою, об'явленням від Бога”;
відсутність християнсько-демократичних партій в Україні, які б долали політичне без культур’я і формували правильну уяву про участь християн у політичному процесі. Нині існуючі лише використовують популярний у Західній Європі бренд задля позиціювання своєї “інакшості” на політичному ринку країни.

Замість висновку

Друга — складний шлях до пошуку власних відповідей на виклики сучасності, прагнення змінювати суспільство не через войовничу риторику чи популістські заклики, а шляхом взаємодії і діалогу. Проте ця дорога вимагає потужних інтелектуальних ресурсів, внутрішньої дисципліні і політичної волі. На сьогодні християнське середовище не має цих складових.

Микола МАЛУХА

Теги: #Церква і суспільство #Християнська демократія