Як ми віруємо?
Релігійність з погляду психології
У статті використано матеріали дослідження, проведеного в рамках проекту RSS Фонду відкритого суспільства
Численні дослідження, присвячені проблемам релігійного життя, оперують поняттям «релігійність». Серед них є й такі, що вивчають рівень релігійності, — як правило, він визначається шляхом опитувань, які містять запитання: «Чи вірите ви в Бога?», «Чи вважаєте ви себе релігійною людиною?», «Як часто ви відвідуєте храми або молитовні будинки?» Про результати таких розвідок, проведених соціологами в різних країнах світу і, зокрема, в Україні, «ЛіС» неодноразово писав. Проте подібні дослідження залишають осторонь питання про те, що саме людина вкладає в поняття «релігійність» або, іншими словами, чим є релігія для людини, яку роль вона відіграє в особистому житті. Це проблематика психології релігії, що як окрема галузь наукового знання існує вже близько 100 років. Вона вивчає особистісний вимір релігійності: її природу (індивідуальні джерела та розвиток, особливості релігійного досвіду), когнітивні, емоційні та поведінкові складові, функції релігії, або вплив релігійності на світосприйняття та буття людини). Слід зазначити, що власне можливість наукового дослідження таких специфічних і, сказати б, делікатних сфер і досі залишається дискусійною. З одного боку, критиці піддається сама методологія наукового вивчення релігійності — не останнім аргументом тут виступає теза про неможливість проникнення в суть релігійного досвіду з позиції «стороннього спостерігача». Викликає сумнів і метод зануреного спостереження — в такий спосіб експериментатор стає водночас і суб’єктом, і об’єктом дослідження, тому його результати не можна вважати цілком коректними. З іншого боку, звертається увага на ризик перекручення суті релігійного досвіду як цілісного феномена внаслідок вивчення його штучно виокремлених складових. Однак розвиток психології у XX столітті дозволяє сподіватись на формування дедалі більш адекватних підходів у вивченні персональної релігійності: після численних експериментів з тваринами у 30-40-х рр., які навряд чи могли пояснити суть релігійного досвіду людини, психологи звернулися до розгляду природи пізнавальних та емоційних процесів, цінностей, творчості, розвитку особистості, і в цій перспективі з’явилося місце для розуміння іншого виміру людської реальності.
ПСИХОЛОГІЧНІ ДЕФІНІЦІЇ РЕЛІГІЙНОСТІ
Тривалий час релігійність особи вивчалась як єдина психологічна настанова, цілісне ставлення до світу, яке можна вимірювати за багатьма показниками. Дехто з дослідників і досі дотримується цієї думки, підтверджуючи її результатами факторного аналізу. Однак більшість психологів релігії нині погоджується з тим, що люди вірять у Бога або надприродне в різний спосіб, і релігія відіграє в їхньому житті різні ролі. Ця точка зору, можливо, є такою ж старою, як самі релігійні традиції. Один з найдавніших пророків Старого Завіту, Амос, вчив, що «жертви без справедливості Господь не приймає»: «Зненавидів Я, обридив Собі ваші свята, і не нюхаю жертов ваших зборів... і хай тече правосуддя, немов та вода, а справедливість — як вільний потік!» (Амос, 5:21, 24).
В одній з Упанішад висловлено думку, що захоплення лише ритуалами й нехтування їхнім осмисленням або «мудрістю» робить людей подібними до сліпих, яких веде сліпий поводир. Отже, йдеться про те, що для декого з віруючих найголовнішим є практичний, обрядовий аспект релігії, інші ж ставлять над усе «чистоту серця», осягнення сенсу традиції і віри, поза яким ритуали стають для них порожніми й безглуздими. Протягом десятиліть відносна легкість вимірювання першої з названих складових релігійності спокушала науковців на дослідження саме її.
Акценти змінилися на початку 50-х, коли Р. Адорно дійшов висновку, що для частини віруючих відвідини церкви — це засіб приєднатися до когорти «нормальних» або навіть привілейованих громадян, і така настанова корелює з етноцентризмом. Він виокремив також іншу групу осіб, які «ставилися до релігії серйозно». Для них, на його думку, релігія є «системою більш інтерналізованого, справжнього досвіду й цінностей», що не залежить від етнічної належності або навіть протистоїть їй.
Того ж 1950-го р. Г. Оллпорт вперше описав схожий дихотомічний розподіл релігійних переконань: він виокремив поняття незрілої і зрілої релігійності, які випливали з його розуміння зрілої особистості. На думку вченого, зріла особистість має: 1) інтереси та цінності, які безпосередньо не зумовлені фізіологічними потребами; 2) здатність до об’єктивної оцінки себе самої, яка базується на можливості розглядати себе з різних точок зору, піддавати себе критиці і сміятися із себе; 3) універсальну філософію життя. Релігійність або підсилює й розвиває зрілість особистості, або затримує її набуття. Оллпорт вважав, що численні критичні зауваження щодо впливу релігії на особистісний розвиток стосуються виключно незрілої релігійності: вона не заторкує вищих цінностей, не підштовхує до створення власної філософії і діє як заспокійливе, пропонуючи остаточні, усталені відповіді на найважливіші життєві питання. Незріле, некритичне засвоєння релігійних догматів здатне спричинитися до фанатизму. На відміну від цього зріла релігійність, залишаючись керівним мотивом життя, спонукає до постійних пошуків його сенсу через осягнення власного місця у світі й критичне осмислення релігійної традиції. Зріла релігійність гнучка й відкрита до нової інформації, тому вона убезпечує людину від примусу й фанатизму.
На жаль, Оллпорт не знайшов задовільних засобів вимірювання зрілої і незрілої релігійності й тому зосередився на розробці концепції, що відповідає вимогам наукового дослідження, тобто може бути підтверджена емпірично. Спираючись на результати Адорно, 1954 р. Оллпорт розподілив релігійні переконання на «інституалізовані» й «інтерналізовані». Згодом він увів поняття «зовнішня» (extrinsic) і «внутрішня» (intrinsic) релігійність, які попри певні концептуальні та психометричні складнощі набули широкого використання в психології релігії. Оллпорт запозичив термін «extrinsic» з аксіології, де його вживають для характеристики інтересів, які є вторинними, тобто підпорядковані іншим кардинальним настановам. Зовнішні цінності завжди інструментальні й утилітарні. За Оллпортом особа із зовнішньою релігійною орієнтацією може вважати релігію «корисною» для себе з багатьох причин: тому, зокрема, що вона допомагає убезпечити життя від повсякденних негараздів, досягти втіхи, впевненості в майбутньому або певного соціального статусу через служіння.
Зовнішньо орієнтовані особи нерідко дотримуються релігійних догматів та традицій лише частково, віддаючи перевагу тим, що сприяють здійсненню їхніх найголовніших цілей. Можна сказати, що зовнішня релігійна орієнтація —це звернення до Бога без відмови від себе. Особи з релігійною орієнтацією внутрішнього типу вважають релігію абсолютною й вищою цінністю. Свої інші, хоч би й вельми важливі життєві інтереси вони підпорядковують релігійним переконанням, прагнучи привести їх у гармонію з вірою та служінням. Такі особи сприймають релігійні догмати цілісно, керуючись ними без жодних вагань і винятків. За словами Оллпорта (1967), зовнішньо орієнтовані особи «використовують» свою релігію, а внутрішньо орієнтовані —її «проживають».
Ця дефініція типів релігійності певною мірою пов’язана з розподілом на релігійність незрілу і зрілу. Однак нова концепція визначає внутрішню релігійність переважно через її цілісність, самоцінність та керівну, організуючу позицію в ієрархії життєвих настанов і не враховує таких ознак як гнучкість, критичність та відкритість новому досвідові. Отже, вона значно відходить від первинного припущення Оллпорта, згідно з яким тип релігійної орієнтації тісно пов’язаний з динамічними характеристиками особистості, тобто з її здатністю до розвитку та зростання.
Здається, певне спрощення на користь емпіричної зручності призвело до втрати суттєвих характеристик релігійної орієнтації. Вони досить точно сконцентровані в резюме В. Кларка (1958): «Зрілість потребує домішку до смирення й надає можливість істинному віруючому вводити у власну ціннісну систему нові погляди, і це робить його релігійний прогрес справжнім пошуком».
«Релігійність як пошук» — ще одна дефініція релігійної орієнтації, або того, чим є для людини її релігійні переконання. Вона була запропонована Д. Бетсоном (1971), який прагнув подолати певну обмеженість емпіричного підходу Оллпорта до дослідження релігійності. Він звернув увагу на те, що «зовнішній» і «внутрішній» параметри релігійності не враховують одвічної відкритості й неосяжності екзистенцій них питань, які постають перед релігійною особою. Багато хто відчуває, що не існує абсолютної істини, особливо якщо йдеться про сенс життя і смерті, добро і зло, свободу і відповідальність. Можливо, самі запитання тут важливіші за відповіді. «Релігійність як пошук» вимагає від людини постійних сумнівів та переосмислення свого місця у світі, свого призначення, своїх стосунків з людьми й Богом.
Сіддхарта сім років шукав відповідей, аж поки став Буддою. Однак просвітлення не дало йому остаточних рішень, а лише відкрило шлях, яким слід прямувати до істини.
Чорний американський проповідник Малколм X відкинув релігію свого дитинства — християнство, вважаючи його надто пригноблюючим, і звернувся до вчення чорних мусульман. Але й воно не стало для нього вичерпним. Згодом, переконавшись у расизмі чорних мусульман, він дійшов нового розуміння ісламу як релігії любові та братерства.
Махатма Ганді писав у 1948 р.: «Те, чого я хочу досягти, чого я шукав тридцять років, — це самореалізуватися, побачивши Бога віч-на-віч... Я живу заради цієї мети... Я поклоняюсь Богові як істині. Я поки ще не знайшов Його, але я шукаю... Не в змозі осягнути абсолютної істини, я маю дотримуватися відносної істини, як я її розумію. Я сподіваюсь і молюсь, щоб ніхто не ставився до мене як до авторитету. До мого досвіду слід ставитися як до прикладу, на який можна зважати у власних пошуках, що випливають з особистих уподобань та можливостей.»
ЕМПІРИЧНЕ ВИВЧЕННЯ РЕЛІГІЙНОСТІ: ТРИ ВИМІРИ
Поза сумнівом, богослови, письменники та вчені інтуїтивно вирізняли «пошуковий вимір» релігійності й до Бетсона, однак саме він спробував емпірично вивчити його за допомогою спеціального опитувальника. Бетсон вважав, що шкала релігійної орієнтації Оллпорта-Росса (ШРО), створена на основі концепції «внутрішньої — зовнішньої» релігійності, працює некоректно, тобто насправді не вимірює те, що Оллпорт розумів під внутрішньою релігійною орієнтацією.
Аналізуючи запитання, які за Оллпортом мають характеризувати внутрішню релігійність, можна дійти висновку, що на більшість з них ствердну відповідь дадуть особи, котрі просто жорстко дотримуються релігійних догматів. Це переважно ті, кого американський дослідник Ерік Хоффер називав «справжніми віруючими» зі стабільними й фанатичними релігійними переконаннями: їхня релігійність задовольняє не потребу у «святості», а в тому, щоб узагалі чогось дотримуватись (1951). Релігійність «справжнього віруючого» досить далека від внутрішньої орієнтації й особливо від зрілої релігійності за теорією Оллпорта.
Ця думка підтверджується, зокрема, даними американських психологів Кінга, Ханта, Горсаха та ін. про те, що внутрішня релігійність, вимірена за допомогою ШРО, позитивно корелює із тенденцією оцінювати світ в абсолютних, усталених категоріях, з деякими проявами авторитарності, а також з належністю до християнства. Низка досліджень виявила ще одне «слабке місце» ШРО: Оллпорт вважав внутрішню й зовнішню релігійність за різні «типи бути релігійним»: згідно з його вихідною концепцією, маючи зовнішню релігійну орієнтацію, не можна бути орієнтованим внутрішньо. Однак завдяки пізнішим тестуванням за допомогою ШРО (Оллпорт, Росс, 1967; Хант, Кінг, 1971) стає зрозуміло, що його субшкали є абсолютно незалежними (коефіцієнт кореляції між ними наближається до нуля), і високі показники внутрішньої релігійності не виключають значущих виявів зовнішньої орієнтації і навпаки. Це означає, що насправді ШРО не вимірює різних, релігійних настанов або «способів” бути релігійним, а зовнішня та внутрішня орієнтації — це лише певні площини або виміри в єдиному психологічному полі. Згідно з припущенням, яке згодом підтвердилось, три виміри або вектори релігійності не впливають один на одного і не виявляють особистостей певних «релігійних типів»: хтось може мати високі показники за всіма шкалами опитувальиика, низькі показники за всіма шкалами (якщо це людина нерелігійна) або високі бали за однією чи двома шкалами й низькі — за іншими.
Отже, Бетсон поставив собі за мету створити опитувальник, який давав би змогу дійсно об’єктивізувати три психологічні виміри релігійності: релігія як пошук відповідей на екзистенційні запитання, релігія як засіб досягнення якихось інших життєвих цілей і релігія як самоцінність, або самодостатня мета. Він розробив чотири нові шкали, останню з яких було пристосовано для вимірювання наслідування головних догматів християнства. Починаючи з 1969 р. кілька версій цих шкал було випробувано на різних групах віруючих. Разом з тим проводилося дослідження і за допомогою шкали релігійної орієнтації Оллпорта-Росса. Зрештою Бетсон переконався, що її субшкали досить надійно вимірюють «релігійність як засіб» та «релігійність як самодостатню мету», тому з невеликими змінами включив їх в остаточний варіант своєї методики.
Вивчаючи релігійність студентів-християн, більшість яких були католиками й протестантами, Бетсон визначив, що характеристики «засіб», «самодостатня мета», «пошук» й «ортодоксальність» співвідносяться приблизно як 1,1:1,3:1,2:1,9 відповідно. Він знайшов також, що показник «релігія як пошук» є значно більшим у членів харизматичних церков, ніж у вірних традиційних християнських конфесій. Досить показовими видаються також порівняльні характеристики груп студентів світських і протестантських навчальних закладів: у семінаристів показник «пошук» є більшим і свідчить про більш зріле ставлення майбутніх пасторів до релігії.
Отже, чи можна було б тепер відповісти на запитання, як вірують у нашій країні? Чим переважно є релігія для наших співвітчизників: самооцінним стрижнем життя, помічником у вирішенні повсякденних проблем чи закликом до розвитку? Зазначимо, що використання тестових методик, розроблених в іншому культурному й мовному середовищі, потребує їх адаптації (ретельного перекладу з урахуванням певних особливостей популяції, перевірки надійності опитувальника й розробки нових стандартів). Залишаючи осторонь технічні подробиці, можемо сказати, що опитувальники Бетсона і Оллпорта-Росса «працюють» нині і в Україні. Їх було застосовано для порівняльного вивчення релігійності двох груп молодих українців (віком від 17 до 30 років) — греко-католиків (студентів Львівської богословської академії) і студентів різних світських вищих навчальних закладів, які вважають себе віруючими, але не належать до жодної конфесії. За формальними ознаками (належність до конфесії, частота відвідування церкви, інтерес до релігійної літератури) молоді греко-католики є, природно, «більш релігійними». Ця наукова розвідка триває, але деякі попередні результати можна вже обговорювати.
Певні результати дослідження є досить закономірними: так, у студентів Богословської академії показники внутрішньої релігійності й «ортодоксальності» були значно вищими, ніж у студентів світських навчальних закладів. (Серед греко-католиків жінки виявилися більш «ортодоксальними» і внутрішньо орієнтованими, ніж чоловіки.) В обох групах показник «релігії як пошуку відчутно зростав із віком.
Досить цікаво, що у позаконфесійних віруючих середній показник; зовнішньої релігійності був значно нижчим, ніж у греко-католиків, а численні характеристики «релігії як пошуку» у респондентів обох груп практично не відрізнялись. Показники зовнішньої релігійності і «релігії як пошуку» співвідносились у студентів світських навчальних закладів приблизно як 1:1,4, Це наводить на думку, що порівняно «слаборелігійні» молоді особи, які вірують поза інституційними межами, звертаються до релігії скоріше по допомогу у розв’язанні питань буття, ніж як до засобу вирішення повсякдеянних проблем.
На закінчення зауважимо, що подібні розвідки не слід інтерпретувати як визначення «кращих» і «гірших». Це також не є виокремленням певних типів віруючих — адже окремі виміри релігійності співіснують всередині людини, і те, як вони співвідносяться, так би мовити, кількісно, залежить від багатьох чинників. Звернення до теорії спокушає оголосити «релігію як пошук» найбільш зрілою, або «істинною» релігійністю, оскільки вона нібито сприяє особистісному розвиткові. Однак особистості як і суспільству вкрай необхідна певна консервативна, незмінна складова, без якої вона ризикує заблукати на нескінченних шляхах пошуку відповідей на свої екзистенційні запитання.
Людина і світ. — 1999. — №8. — С. 36-40
Олена КАРАГОДІНА,
кандидат медичних наук
