- UK
Текст звернення Ініціативної групи «Першого грудня» написаний у співавторстві з Ольгою Гнатюк, Володимиром Єрмоленком, Євгеном Захаровим, Йосифом Зісельсом, Ігорем Козловським, Ігорем Юхновським, Ярославом Яцківим
Історики по-різному назвуть цю війну. Війна за спадок Київської Русі. Агонія Російської імперії. Спроба нового переділу світу. Зіткнення цивілізацій. Та хоч як назвати геополітичні аспекти цього протистояння, вигляд закатованих тіл і зґвалтованих людей завжди свідчитиме, що ми ведемо боротьбу з новітнім утіленням екзистенційного зла.
Звідси наше перше й найголовніше завдання — бути «воїнами світла, воїнами добра». І завжди пам’ятати, що зірватися в морок темряви дуже легко, а повернутися — майже неможливо.
Україні у складі демократичної частини людства протистоїть не Путін та низка генералів-садистів, а євразійська недоімперія, яка на наших очах перетворюється з авторитарної держави — на тоталітарну. Численні злочини російської воєнщини — це свідоме й заплановане руйнування і спалення мостів між Росією та демократичним світом, вороття навіть на поріг якого у такому імперському форматі їй уже немає.
З початком війни життя в Україні разюче змінилося — і маємо тут на увазі не лише смерті та страждання. Знову, як і на Майданах, вразило світ чудо самоорганізації українців, коли кожен знаходить собі своє завдання, не чекаючи на команду згори:
Так суспільство, яке ще напередодні війни страждало від міжпартійних суперечок і поділів, стало єдиним настільки, наскільки може молода країна стати єдиною через 30 років після свого відродження.
Звичайно, не кожен назве таке преображення Божим чудом. Але важливо кожному з нас не приписати ці здобутки лише самим собі. Бо наші слабинки нікуди не поділися — вони лише причаїлися. Нікуди не зникли непрофесіоналізм влади, який був «ахіллесовою п’ятою» останніх передвоєнних років, корупція, вибіркове правосуддя, нехтування суспільними інтересами заради особистих, намагання позбутися політичних конкурентів нелегітимними методами. А якщо Президент остаточно піддасться спокусі притлумити будь-яку критику (ясна річ, війна!), то хибні кроки множитимуться й підриватимуть наші шанси.
Ми полегшено зітхнули, коли за управління армією й дипломатичним корпусом узялися талановиті професіонали, а за зброю взялися натхненні військовослужбовці та добровольці. Раніше наше суспільство не часто почувалося настільки захищеним. Доземний їм уклін за це! Талановитими були й численні виступи президента Володимира Зеленського перед парламентами народів світу.
Не можна не відзначити, як позитивно впливає на суспільство відсутність політичних ристалищ. Ми зуміли, зберігаючи розмаїтість своїх політичних симпатій, водночас стати партнерами в святому ділі захисту Батьківщини. Проте, як засвідчують соціальні мережі, наша схильність до ворогування також нікуди не поділась. Отож якщо будемо необережні й забудемо, що кожна чаша гніву норовить переповнитися, то ризикуємо послабити найголовнішу передумову нашої перемоги, що її ми тепер здобули, — національну єдність.
Ми здатні перемогти в цій війні, але повинні відчувати, що ця перемога ще не близька, а шлях до неї — тяжкий та жертовний.
Ми повинні ясно собі уявляти, щó буде для нас перемогою: не захоплення чужих територій, не руйнування російських міст, не дзеркальне повторення «засобів» російської війни, а закріплення назавжди нашої незламної волі зберегти свою незалежність та суверенітет. Ми повинні перемогти Росію і цією перемогою покласти початок її розпаду (можливо, у майбутньому) на низку нових демократичних країн. Але ми не маємо права у цій війні перетворитися на ще одну Росію.
Ми зобов’язані піклуватися не тільки про своїх воїнів та волонтерів. Нашої турботи потребують мільйони незахищених людей похилого віку, матері з дітьми, юнаки та дівчата, які можуть стати заручниками в руках підступного ворога, який шантажує долями цих невинних людей армію, громадянське суспільство та керівництво країни. Ми закликаємо мирних мешканців сходу та півдня України якомога швидше евакуюватися у більш безпечні регіони, а владу — посилити практичну допомогу в такій евакуації.
Нарешті, ми бачимо, що руйнуються не лише будинки наших міст, а й ті упередження і стереотипи, що обплутували нашу країну раніше й не давали нам розправити крила. Україна набуває очевидної, хоч і тяжко вистражданої суб'єктності, а відтак здобуває нарешті право розпоряджатися своєю долею. Проте й тут важливо не перейти межу і не дати почуттю ейфорії себе заполонити. Адже свою хвилину слави має кожен народ, і ця хвилина ніколи не триває вічно.
Отож радіймо, що навіть у час болю й страждань нам випало щастя, кажучи словами Івана Франка, «відчувати на своєму плечі руку Господню». І в цю пору, коли зійшлися разом головні свята наших релігійних традицій — Великдень, Песах і Рамадан, — побажаймо собі, щоб ми завжди були гідні цієї великої допомоги Неба!
