24 липня православні й греко-католики України відзначають день пам’яті святої рівноапостольної княгині Ольги, а за чотири дні (28 липня) — день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира. Ми хочемо розповісти про маловідому, але унікальну мозаїчну ікону цих святих (можливо, навіть чудотворну!), а також про склеп-каплицю, в якому вона перебуває.
Дивна властивість у людської психіки: коли навколо надто багато унікального та дивовижного - це починає сприйматися як буденність. Те, що в іншому регіоні було б сенсацією, в перенасиченому історичними пам’ятниками Криму дуже часто сприймається як на банальна частина пейзажу.
Наприклад, на розташованому між селищем Гурзуфом і горою Аю-Даг пагорбі Суук-Су стоїть схожа на мініатюрну скельну церкву капличка-мавзолей. Навіть для Криму цей об’єкт незвичайний. Але в більшості путівників ви не знайдете про нього навіть згадки. Що дивно удвічі — капличка зведена за проектом знаменитого архітектора Миколи Краснова, того самого, який побудував Лівадійський палац.
На відміну від Лівадії, напливу туристів тут не спостерігається. Шедевр Краснова широкій публіці відомий суто за російським серіалом «Наследство», де він «зіграв роль» родової усипальні мультимільйонера Андрія Прохорова, навколо спадку якого і відбувається багатосерійне дійство. Після зйомок, напевно, з вдячністю за добре зіграну роль, каплиця успадкувала витіюваті ковані ґрати, встановлені декораторами на її вході.
Дивно, що про неї зовсім не згадує і Православна Церква. Хоча це єдина культова споруда в околиці, що дивом вціліла після розгулу войовничих безбожників — у тридцяті роки в Гурзуфі були знищені усі храми і приголомшливої краси мечеть. Була знищена і дуже симпатична артеківська церква в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці… Ця ж капличка дивом уціліла. Але що найдивовижніше — у ній зберігся мозаїчний образ святих рівноапостольних князів Ольги та Володимира.
У кінці XIX століття розташований на схід від Гурзуфа маєток Суук-Су придбав дійсний статський радник, талановитий інженер-мостобудівник Володимир Ілліч Березін. Останнього, до речі, справедливо можна вважати одним із засновників вітчизняної металургії: побудований під його керівництвом 15-пролітний залізничний міст через Дніпро біля Катеринослава свого часу дав можливість з’єднати вугілля Донбасу і руду Кривбасу.
Статки, зароблені на спорудженні залізничних мостів, дали йому змогу заснувати курорт, створений з великим смаком, відповідний до найкращих європейських стандартів. Перших відвідувачів курорт прийняв 1903 року.
На жаль, сам Володимир Ілліч до цього дня не дожив — 1900 року він помер від раку. Справу чоловіка продовжила дружина — Ольга Михайлівна Соловйова. Ця жінка, яка дружила з Шаляпіном, опікувалася хворим Чеховим, дала одкоша бухарському емірові та поставила на місце царя Миколу ІІ, заслуговує на окрему розповідь. До того ж, вона була досить успішною, як на той час, «бізнес-вумен», що в тодішньому «дофеміністичному» світі було величезною рідкістю.
На згадку про чоловіка Ольга Соловйова на пагорбі, що височіє в самому центрі маєтку, побудувала каплицю-склеп. Планувалося що це буде родова усипальниця Березіних-Соловйових. Але так склалося, що В. Березін виявився єдиною похованою там людиною — в роки Громадянської війни Ольга Михайлівна емігрувала. Пізніше мародери розкрили склеп і, обібравши поховання, викинули з нього останки Березіна.
У 1901 році Ольга Соловйова оголосила конкурс на проект церкви-мавзолею. Конкурс проводився при Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, й у ньому взяли участь найвідоміші архітектори.
Перша премія у розмірі 500 рублів була присуджена проектові Г. А. Косякова, А.І. Подберського, Е.Д. Андреолеттці; другою премією в 300 рублів відзначено роботу В. А. Покровського і третя премія у розмірі 200 рублів була вручена тій же групі архітекторів, що отримала першу премію. О. М. Соловйова придбала всі представлені на конкурсі проекти, але так склалося, що жоден з них не був втілений у життя. Фінансові ускладнення не дали змоги О. Соловйовій здійснити масштабне будівництво церкви, і вона звернулася до архітекторів з проханням розробити скромніший проект, уже невеликої каплички.
У архівах є креслення двох проектів, які виконали в квітні 1902 року архітектори Оскальд Еміль Вегенер і Микола Павлович Краснов. Архітектурне рішення О. Е. Вегенера підкуповує простотою своєї композиції. Проте Ольга Михайлівна вирішила за краще прийняти оновлений проект Краснова.
Другий проект Краснова увібрав в себе і деякі ідеї проекту Вегенера. Його композиція монументальніша, ніж у Вегенера, хоча багато в чому нагадує її. Передусім тим, що фасад викладений диким каменем, циклопічною кладкою. Але тут немає обелісків біля входу, запропонованих Вегенером.
У 1922 році уряд СРСР нагледів для себе елітний курорт — на його базі організовується будинок відпочинку для високопоставлених «слуг народу» і їхньої обслуги (цей курорт, до речі, згадується в Булгаківському «Майстрові та Маргариті»). На каплицю довго не звертали уваги. Що теж дивно – всі церкви і мечеті в окрузі понищили, а на території урядового санаторію – ні. Про шедевр Краснова згадали тільки в тридцятих, коли для якихось господарських потреб знадобився мармур, яким склеп був обшитий зсередини. Робітникам, що знімав мармурове облицювання, дали також вказівку збити мозаїчну ікону св. княгині Ольги і св. князя Володимира (небесними покровителями Ольги Соловйової і Володимира Березіна). Мовляв, негоже, що на території урядової дачі таке мракобісся є. Ось тут і сталося перше диво.
«Робітники тоді відбили тільки правий нижній кут, — розповідав пізніше місцевий краєзнавець, хранитель музею історії «Артеку» Володимир Свистов. — Дивно, але удар молота розбив тільки фрагмент, на якому нічого, окрім тла, не було — фігури святих анітрохи не постраждали, хоча від відбитого шматка зображення св. Ольги відділяє буквально декілька міліметрів! Що чи, радше, хто змусив тоді робітників зупинитися – невідомо». Але це «щось» виявилося сильнішим за страх потрапити в «попівські посіпаки», з усіма наступними для тридцятих років наслідками. Тим паче, що вказівку знищити ікону віддав чи не сам Молотов.
Так ікона вціліла вперше.
Другий дивовижний порятунок стався після того, як курорт Суук-Су був переданий піонерському табору «Артек». Тоді каплицю перетворили на… шлаконакопичувач. Річ у тім, що в плані склеп схожий на величезний колодязь, що наскрізно проходить через пагорб. Раніше його увінчувала невелика вежа з віконцями, через яку в каплицю проникало світло. Вхід у склеп замкнули, вежу знесли і вийшла чимала яма для вугільного шлаку (тоді дачі курорту «Суук-Су» опалювали вугіллям). На вершину пагорба вела зручна дорога, шлак висипали прямо з машин. Скидали туди і будівельне сміття. Вистачило б одного каменю, що невдало впав з величезної висоти, щоб повністю знищити образ святих. Але й тоді ікона вціліла.
Пізніше каплицю взагалі повністю поховали під купою вугільного шлаку. Його прибрали тільки десь на самому початку вісімдесятих.
До початку дев’яностих капличка являла собою жалюгідне видовище — скрізь валялося сміття, всі стіни і колони були розписані і розмальовані так, що живого місця не було видно — піонери поспішали увічнити своє перебування в «Артеку».
Те, що тоді ікона вціліла, а не була перетворена в купку різноколірного щебеню — навіть більше диво, ніж перші два. Можна, звичайно, усе віднести на рахунок незвичної міцності зробленої на совість мозаїки. Але це пояснення здається логічним тільки на перший погляд.
У 1985 році в «Артеку» відкрили найбільший у світі пам’ятник Леніну. Біля ніг бронзового вождя була чималенька конструкція з нержавійки та кольорового скла, що символізувала піонерське вогнище. Вже до початку дев’яностих усі (!) скляні плити піонерами розбили на сувеніри. Це при тому, що були вони у добрих два пальці завтовшки, і розбити їх здавалося можливим хіба що кувалдою. Те, як були розбиті плити із зовнішнього боку «вогнища», ще можна зрозуміти, але як дітки, під рукою у яких нічого, окрім банальної каменюки, не було, примудрилися впоратися із внутрішніми, доступ до яких перекривали металеві конструкції, залишається загадкою і донині.
Якщо діти заради кольорових скелець розтрощили «вогнище» на меморіалі, що охоронявся, то хто впродовж років оберігав мозаїку, що складається з тих же скелець і кинуту напризволяще? Та йвойовничих безбожників серед діток вистачало, особливо в 30-і 60-і роки. Але ікона вціліла й тоді.
Капличка-мавзолей не належить до табірного господарства, але ще на початку дев’яностих співробітники міжнародного дитячого центру «Артек» облаштували прилеглу територію, відчистили стіни від написів і провели часткову реставрацію. Щоправда, написи типу «Тут був Вася» ще з’являються, але їх регулярно змивають. Наприкінці дев’яностих капличку навіть знову освятили.