У Чернігівському краї зосереджені «комори українського життя», сховки із секретами старої України і зародки нової. Так писав про Чернігово-Сіверщину Михайло Грушевський. Нині науковці налічують тут понад 20 чудотворних ікон. Другою шанованою – після Троїцько-Іллінського образу – є чудотворна ікона Єлецької Богородиці. Історія цієї святині нерозривно пов’язана зі старовинним Єлецьким монастирем, де і досі таїться чимало секретів.
Про маловідомі факти з життя обителі та ікони розповіла завідувачка відділу музейної і науково-фондової діяльності Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній», кандидатка історичних наук Ольга Травкіна.
У нарисі «Чудотворні ікони Чернігівщини» (2017 р.) Ольга Травкіна інформує про те, що надзвичайний підйом і розквіт образотворчого мистецтва на Лівобережній Україні дослідники зауважують у другій половині XVII – XVIII ст. Особливо – в період так званого Мазепинського ренесансу, основним напрямком якого було ікономалярство, де провідне місце належало Богородичним іконам.
Адже саме ікони Богородиці – найпоширеніші й найулюбленіші іконописні образи в Україні. З образом Божої Матері українці пов’язували свої надії на краще життя, мир і достаток.
Зазвичай духовний і національний підйом та звернення до національних святинь відбуваються під час великих суспільних потрясінь. Тоді люди активізуються не лише в пошуках захисту й порятунку, а й у пошуку сенсів життя.
Нещодавно у Чернігові у рамках проєкту «Чернігів – #МістоСили», що реалізується в межах програми «Діалог» Центру міжрелігійного і міжкультурного діалогу «Лібертас», відбулася лекція Ольги Травкіної.
«Єлецька Богородиця – чудотворна ікона, яку ми знаємо нині, – влітку зберігається в холодному Успенському соборі Єлецького монастиря, а взимку – в теплій Петро-Павлівській церкві – колишніх покоях настоятелів і архимандритів, – розповідає Ольга Травкіна. – Ікона, яку ми вважаємо чудотворною, датується 90 роками XVII століття. Тобто вона не належить до періоду Русі, хоча давні легенди й перекази про неї існують».
Найпоширеніша з легенд така: на одному з південних пагорбів Болдиних гір, що на околиці Чернігова, людям явився сяючий образ Божої Матері на ялині. І чернігівський князь Святослав Ярославович у 1060 році побудував на тому місці Успенський собор – центральний храм майбутнього монастиря. Як виглядала тоді ікона – не відомо. У часи монголо-татарської навали її могли сховати, замурувавши в стіну собору. А в XVI – на початку XVII ст., коли Чернігівщина належала до Московського царства, святиню могли вивезти до Москви.
Лише у 1676 р. – за інформацією з книги «Скарбница потребная», яку написав архимандрит Іоаникій Галятовський у тому ж році, – у Єлецькій обителі знову з’явилася ця ікона.
«Єлецький монастир – найдавніший монастир Чернігова, продовжує розповідь науковиця. – Він виник на Болдиній горі. Зараз ми вважаємо Болдиною горою місце, де розташовані печери і Троїцький собор. А насправді Вал (Дитинець), гора Єлецького монастиря і Троїцького – це корінний крутий берег Десни, гряда одного пагорба. Є точка зору, що колись тут було стародавнє городище. У літописах Київської Русі цей монастир не згадується. Із давньоруських споруд тут тільки Успенський собор. Усі інші споруди – це наслідки відбудови монастиря у другій половині XVII століття».
У XVIII ст. в Чернігові було чотири монастирі: Троїцько-Іллінський, Борисо-Глібський кафедральний, П’ятницький і Єлецький. Однак за розпорядженням Катерини II всі монастирі, крім Єлецького, були закриті. Лишилася одна обитель, яка фінансувалася з державної казни по першому розряду, тобто визнавалася древність і значущість Єлецького монастиря і його святинь.
Про історію обителі нині знаємо тільки від однієї людини – архимандрита Іоаникія Галятовського – освіченого й ерудованого діяча того часу з оточення Лазара Барановича. Всю інформацію про Єлецький монастир і його чудотворну ікону ми черпаємо з його книги «Скарбница потребная».
Галятовський фактично став другом Лазара Барановича, який захистив його від переслідувань, коли той був опальним ректором Києво-Могилянського колегіуму. Коли Лазар Баранович став Чернігівським єпископом, то Галятовський приїхав до нього в Новгород-Сіверський і там був висвячений у сан архимандрита.
«Зауважте, не просто в сан ігумена, а у вищий ступінь, – наголошує науковиця. – Адже Баранович, живучи в Чернігові, майже 20 р. із перервами виконував обов’язки Київського митрополита. І разом із чернігівським полковником Василем Дуніним-Борковським хотів мати в Чернігові архимандрію. Перед приїздом у Чернігів Баранович дав архимандритський статус Новгород-Сіверському Преображенському монастирю, а в 1669 р. висвятив Галятовського».
Живучи в Чернігові, Іоаникій Галятовський написав найбільше після Лазара Барановича книг. Їх друкували в монастирській друкарні. Це були два діячі, які високо піднесли Чернігів у культурно-духовному сенсі, що дало змогу місту суперничали з Києвом, як у часи Русі, коли князі Ольговичі були конкурентами Мономаховичів.
У XVII ст. завдяки розміщенню в Чернігові резиденції місцеблюстителя Київської митрополичої кафедри Чернігів гідно змагався з Києвом. Не випадково тут виникли колегіум і друкарня, відбудовувалися храми і розширювався Єлецький монастир.
Коли архимандрит Галятовський почав відроджувати обитель, то спочатку вирішив дослідити її історію. Користувався він, очевидно, різними давніми джерелами, але в «Скарбниці…» посилається не на давньоруські, а на польські літописи та свідчення старожилів. А також посилає гінців на Москву, до нащадків чернігівських князів Святославовичів – до Одоєвських і Барятинських, шукати свідчення про історію монастиря, заснованого їхніми давніми предками. Названі князівські роди надалі виступають меценатами монастиря: надсилають у Чернігів церковне облачання, начиння, книги і дають свідчення з історії.
Князівські нащадки, зокрема, повідомили, що монастир був не простим, а нібито мав статус лаври. З цього Галятовський робить висновок: Антоній Печерський, який прибув до Чернігова в XI ст., спочатку поселився не там, де нині розміщені печери, а на Єлецькій горі. Адже в «Києво-Печерському патерику» сказано: старець поселився на Болдиній горі, викопав печеру, а монастир Пресвятої Богородиці є там і по сей день. Галятовський резонно запитує: де у Чернігові ще є монастир Пресвятої Богородиці? Крім Єлецького – немає ніде. І головний храм – Успенський – названий на честь Богородиці. Тож виходить, що Антоній спочатку був тут, а потім пішов далі, і там уже викопав відомі нині печери.
Схоже, то дійсно була лавра з ближніми і дальніми печерами. Адже пізніше були знайдені залишки печер на прилеглих до Болдиної гори вулицях (приміром, Сіверянська, 16), а також – залишки давньоруської церкви. Усе це, на думку вчених, можна вважати великим монастирем.
Також історики довели, що 90 % монастирів Русі були патрональними, тобто князі засновували і утримували монастирі при своїх дворах. Так би мовити, для престижу. Тож не можна виключати, що і Єлецький монастир був заснований подібним чином.
У другій половині XIX ст. в монастирі знайшли підземні двоярусні споруди і ходи до двох метрів висотою (від головного собору до настоятельських покоїв). Але вони пізнішого часу, обкладені цеглою. Первісних печер тут, на жаль, не виявлено.
Дані про Успенський собор Галятовський узяв від свого попередника – із синодика єпископа Зосими Прокоповича. Цей храм нібито заснував князь Святослав Ярославович – родоначальник чернігівських князів, син Ярослава Мудрого – у 1060 р. Схоже, що саме Зосима Прокопович першим назвав монастир Єлецьким.
Але більшість дослідників вважає, що будівництво відбувалося не 1060 р., а наприкінці XI – початок XII століття. Навіть у другій половині XII-го. Хоча собор і зведений у візантійському стилі з хрестово-купольною композицією, але тут наявні елементи романського стилю. До речі, ці елементи проглядаються в Борисо-Глібському соборі та Іллінській церкві Чернігова. В такому стилі тоді будували в Європі: дещо грубі, з каменю, статичні, «важкі» споруди. Це був період міжусобних війн, тому храми нагадували неприступні фортеці.
Є інша цікава гіпотеза: можливо, з північної Італії (Ломбардії) – через Мономаха (який правив у Чернігові довго), через його сестру Євпраксинію (яка вийшла заміж за німецького імператора Генриха IV) – прибули в Чернігів тамтешні майстри й принесли європейські традиції в будівництво.
«Успенський собор вважається одним із найкращих за пропорціями і композицією, – резюмує Ольга Травкіна. – Але хто його будував – не зрозуміло. Зосима Прокопович пише, що Святослав Ярославович, а сучасні дослідники вважають, що це був його син Давид. До речі, походження дружини Давида невідоме, можливо, вона була з Європи».
До нас собор дійшов у перебудованому вигляді: спочатку в нього було три бані, Галятовський перебудував на п’ятибанний, а нині – чотири бані. Саме в цьому соборі збереглося найбільше залишків давньоруських фресок.
Ікона Єлецької Богородиці з’явилася в час відбудови монастиря за архимандрита Галятовського, майже одночасно з іконою в Троїцько-Іллінському монастирі.
«Ці дві святині підносять монастирі, сюди прибувають паломники, виходять книги про ці ікони, – наголошує Ольга Травкіна. – Зокрема, у «Скарбниці…» колоритною староукраїнською мовою описані 32 чуда, пов’язані з чудотворними іконами».
Перше чудо таке: Святослав Ярославович у 1068 р. трьома тисячами війська розбив 12 тисяч половців під Седневом…
Нібито біля зображення Богородиці в правій частині собору якийсь московит заховав скарб, а польський полковник Горностай проник у Чернігів, і скарбу не стало. Московит звернувся до ікони: чого ти не спасла мій скарб, і вдарив її. Галятовський пише, що після того московит збожеволів. Так Богородиця його покарала…
Найбільший дзвін із монастиря поляки хотіли вивезти в Любеч, який тоді належав їм, а Богородиця не дала цього зробити…
Монастир відновлювався у тяжкий час, коли турецька армія захопила Правобережну Україну (зокрема, Чигирин, загрожувала Києву), але завдяки покровительству Єлецької Богородиці монастир відновили в короткий період. Цю обставину архимандрит також вважає чудом.
Про явлення ікони Галятовський пише так: образ з’явився у давньоруський час, але під час навали монголо-татар його кудись вивезли, можливо, у Московію. Можливо, він був у нащадків чернігівських князів.
Лише в 1676 р. ікону привезли в Чернігів із міста Володимир брати Козели на Богоявленський ярмарок. А чернігівський грек – Костянтин Мазапет – купив ікону й подарував монастирю.
Гравюра, що зображує чудотворну ікону Єлецької Богородиці, вперше з’явилася в книзі «Скарбница потребная». Образ виглядав так: на дереві зображено Божу Матір, яка правою рукою підтримує праву ніжку Ісуса Христа, а він розвів руки, тримаючи в лівій руці згорток (сувій).
Ікону створив невідомий майстер, вона вирізняється з-поміж інших складною композицією і національними прикметами. Зокрема, тут зафіксоване чернігівське природне й архітектурне середовище. Є думка, що так могла виглядати первісна ікона.
Дуже схожа на означену гравюру існує ще одна ікона. Начебто у 1687 р. один із князів Барятинських подарував її Успенському собору Харкова. Яка подальша доля зображених на гравюрах ікон – не відомо.
На Успенському соборі в Чернігові була і керамічна ікона Божої Матері. Під час Другої світової війни її пошкодили, але в 1982 р. реставрували. Нині вона перебуває в класі Чернігівського колегіуму (Національний архітектурно-історичний заповідник «Чернігів стародавній»).
На фасаді дзвіниці колегіуму є ще два подібні зображення. Ще по одному образу – всередині дзвіниці, під самою стелею, і в Новгороді-Сіверському – на вежі Преображенського монастиря. Всі вони, очевидно, зроблені з одної дошки і датуються початком XVIII ст.
Та ікона, яку ми нині вважаємо чудотворною, – пізніша, кінця XVII ст.: в неї закруглений верх, вона велика, очевидно, раніше була в іконостасі. Можливо, саме в тому іконостасі, який спорудив полковник Василь Дунін-Борковський – великий жертводавець монастиря.
Він був похований у соборі, там була срібна дошка з епітафією від Лазара Барановича, де перераховувалися всі заслуги полковника й пожертви для всіх церков і монастирів. На жаль, могила й іконостас були зруйновані. А про Дуніна-Борковського московська церква досі поширює нісенітниці…
Ще одна пізня ікона Єлецької Богородиці нині є в іконостасі Троїцького собору. Сюди її передали із заповідника «Чернігів стародавній», попередньо відреставрувавши. Вона практично така сама, як та, що зберігається в Єлецькому монастирі.
Після закриття монастиря в радянський час ікона, яка нині є чудотворною, перебувала в Чернігівському історичному музеї, а потім була передана до Успенського собору. Дорогоцінні шати, в які був вбраний образ до 1917 року, очевидно, були вкрадені за радянських часів, і подальша доля цих шат не відома…
P. S.
Чернігівщина дійсно має величезну духовно-культурну спадщину, але більшість її мешканців про це не знає... Тож нехай відкриється скарбниця старої України заради народження нової.