Як в УПЦ (МП) хотіли дискредитувати Cerkvarium, але сіли в калюжу-2
Створення ієрархії УАПЦ Вікентієм Чекаліним не є фактом, а лише спробою о. Миколи Данилевича через неоднозначність особистості Чекаліна дискредитувати всю ієрархію УАПЦ. І, як бачимо, спроба ця тріщить по швах. Цей політичний прийом називається ad hominem, і в даному випадку він застосований невдало.
Закінчення нашої відповіді о. Миколі Данилевичу
Першу частину наших заперечень на аргументи о.Ніколая Данилевича з питання хіротоній в УАПЦ див. тут
Ще одне припущення о. Миколи про причини неможливості участі Варлаама (Ільющенко) в хіротонії Василя (Боднарчука):
«У березні 1990 року, коли Чекалін і Іоанн Боднарчук «висвячували» у Львові Василя Боднарчука, архієпископ Варлаам був у своїй єпархії на південному сході України, був уже важко хворий і за станом здоров'я ніяк не міг приїхати до Львова»
Однак біографія владики спростовує це твердження. За місяць до цього, в лютому 1990 року, Варлаама призначають до Криму, надавши в навантаження тимчасове управління Дніпропетровською єпархією. Тяжкохворого архієрея не будуть гнати з Волині до Криму, повісивши на нього ще й Дніпропетровську єпархію. На початку липня 1990 він підписує звернення архієреїв УПЦ до Синоду РПЦ за розширення автономних прав українського екзархату, про що сказано і в Визначенні Архієрейського Собору Російської православної церкви 25 - 27 жовтень 1990 року про Української православної церкви: «Священний Синод Російської Православної Церкви в своєму засіданні 20 липня 1990 года / журнал №112 / ознайомився з постановою Синоду Української Православної Церкви від 10 липня 1990 року про заходи, спрямовані на розширення її самостійності, прийнятих в дусі Визначень Помісного Собору Русс ой Православної Церкви 7-8 червня 1990 року, і мав відповідне судження». Це, до речі, ще один аргумент проти припущення о. Миколи Данилевича, що Ільющенко - як «російська людина» - нібито не міг співчувати автокефалії української церкви.
Нарешті, згідно з офіційною інформацією на сайті Дніпропетровської єпархії УПЦ (МП), Варлаам помер після нетривалої хвороби в Києві 17 вересня 1990 року.
Так що логічні припущення о. Миколи про фізичну нездатність Ільющенко пересуватися по Україні не мають під собою історичних підстав і є вельми сумнівними.
І ось, використовуючи всі вищезгадані «факти», о. Микола резюмує:
«Висновок другий: архієпископ Варлаам (Ільющенко) не міг брати участі в хіротонії Василя Бондарчука, а його підпис швидше за все підроблений»
У світлі всього вищевикладеного це «пшик», а не висновок. А верифікувати підпис можуть тільки фахівці-графологи, але аж ніяк не спікери УПЦ (МП).
Нарешті, переходимо до улюбленого о. Миколою прийому: дискредитації свідоцтв про участь Ільющенко в хіротонії Боднарчука.
«Також на «підтвердження» участі архієпископа Варлаама (Ільющенко) в «хіротонії» Іоанна Боднарчука опубліковано свідчення за підписами якогось Ігоря Сас-Жураковського і двох учасників хіротонії - Іоанна і Василя Боднарчука. Згідно з основними принципами канонічного права, свідоцтво на свою користь не має сили; показання одного свідка - також недостатні. У свідоцтві згадано відеозапис, нібито зроблений особою, що супроводжувала архієпископа Варлаама, але цей відеозапис, зрозуміло, відсутній»
На жаль, о. Микола не вказав, про яке канонічне правило мова, щоб ми могли переконатися, наскільки коректно він його тут застосовує. «Свідоцтво на свою користь» - це свідчення самого Василя (Боднарчука). Свідоцтва Іоанна (Боднарчука) та Ігоря Сас-Жураковського - це саме свідчення очевидців, яких більш ніж достатньо. Що стосується відеозапису, то Гагарін в космос літав - і теж Бога не бачив. Автори Cerkvarium'a цей відеозапис самі не бачили, але заради наукового інтересу спробують докласти всіх зусиль, щоб його знайти. Про те, що він є, існують свідчення цілком шанованих людей, які, однак, зауважують, що відео дуже поганої якості.
«Свідок навіть переплутав титул архієпископа Варлаама, назвавши його «Волинським і Рівненським» (в 1990 р. архієпископ Варлаам мав титул Сімферопольського і Кримського). Очевидно, що подібне свідоцтво не має доказової цінності»
Сімферопольським і Кримським владика Варлаам був призначений тільки 19 лютого 1990 р. Добре відомий прийом: знаходити дрібні неточності свідка і на цій підставі спростовувати всі свідчення. Не хотілося, але доведеться відміряти о. Миколі тією ж мірою (Мф.7:2):
- Вікентія Чекаліна Синод РПЦ позбавив диаконского сану в 1988 році, а не в 1983 р.
- Засудили Чекаліна по 120 ст. КК РРФСР, а не КК РФ, і не на 3,5 роки, а на 3.
- У Варлаама була певна академічна освіта, а не тільки семінарська.
- Варлаам був етнічним українцем, а не росіянином.
Можна було б продовжувати і далі, але сенс вже зрозумілий. Якщо погоджуватися з тим аргументом о. Миколи, що дрібні неточності дискредитують весь документ, то слід визнати, що вся його стаття «не має доказової цінності».
Ще одна логічна помилка о. Миколи:
«Між іншим, з опублікованої «грамоти» видно, що Вікентій Чекалін очолив хіротонію, і його підпис стоїть на першому місці. Це суперечить словами Макарія Малетича в його недавньому інтерв'ю (републікуваному на тому ж сайті “Фос Фанаріу”), що нібито Вікентій “ніколи не був головним духовним лідером УАПЦ” і брав участь в “хіротонії” в якості “третього єпископа”. Судячи з усього, Вікентій Чекалін, який не мав зовсім єпископського сану, саме очолив “хіротонії” УАПЦ в березні і травні 1990 року і підписався першим, а Боднарчук був “другим єпископом”»
Розташування підписів на грамоті не є чимось принциповим, і взагалі ні про що не говорить. Чекалін не міг очолювати хіротонію, оскільки він тоді був єпископом, Іоан (Боднарчук) - митрополитом, а Варлаам (Ільющенко) - архієпископом. Згідно з ієрархічними посадами в Православній Церкви, єпископ є нижчим по відношенню до архієпископа та митрополита. У разі однакового сану, розташування на літургії вибудовується за датою архієрейської хіротонії. Іоана (Боднарчука) було висвячено в єпископи в 1977 р., Варлаама (Ільющенко) - в 1972 р, а Чекаліна - не раніше 1986 року. Таким чином, Чекалін аж ніяк не міг очолювати хіротонію, оскільки за обома критеріями (сан і дата хіротонії) він нижчий, аніж Іоан (Боднарчук) і Варлаам (Іллющенко). Іоан Боднарчук очолив процес відродження УАПЦ, а тому саме він очолював цю конкретну хіротонію. Боднарчук знайшов Чекаліна для участі у згаданій хіротонії, а не навпаки, отже, саме він і був ініціатором, а тому не міг бути тільки «підмайстром» у Чекаліна.
Так що слова митрополита Макарія (Малетича), раніше сказані в його інтерв'ю, про те, що Вікентій був саме третім єпископом, спростувати отцю Миколаю так і не вдалося.
На підставі своїх припущень («швидше за все», «судячи з усього» тощо) о. Микола робить свій третій «висновок»:
«Створення ієрархії УАПЦ Вікентієм Чекаліним є фактом»
Створення ієрархії УАПЦ Вікентієм Чекаліним не є фактом, а лише спробою о. Миколи Данилевича через неоднозначність особистості Чекаліна дискредитувати всю ієрархію УАПЦ. І, як бачимо, спроба ця тріщить по швах. Цей політичний прийом називається ad hominem, і в даному випадку він застосований невдало.
«Архієрейська хіротонія не може мислитися і не може бути дійсною поза контекстом Церкви і не може розглядатися лише як формальний акт надання влади. Архієрейська хіротонія відбувається за рішенням Церкви, в Церкві і для Церкви»
Все це вірно, тільки якщо обмежувати Церкву рамками Московської патріархії. Але Церква Христова - це не тільки Московський патріархат. По цьому пункту можна розгорнути широку еклезіологічну дискусію, але це суттєво ускладнить обговорення нашого конкретного питання (просто пошлемося на статтю протопресвітера Віталія Борового «Про спасіння поза Церквою»). Щодо того, як в РПЦ сприймають рамки Церкви, нагадаємо тільки один курйозний приклад: о. Андрій Новіков під час перебування свого секретарем Одеської єпархії УПЦ МП і членом богословської комісії РПЦ, заявляв, що Бессарабська митрополія Румунської церкви - розкольники, а всі таїнства, здійснені законними її священиками на території України, безблагодатні. Як бачимо, один протоієрей цілком може вивести чужу канонічну митрополію за межі Церкви і Божої благодаті на окремо взятій території. І він член богословської комісії РПЦ!
Наостанок о. Микола намагається добити нас апеляцією до древньої практики, відображеної в хроніках Вселенських соборів. Але чи вдало?
«Всі ми пам'ятаємо з епохи Вселенських Соборів історію з рукопокладенням Максима Циніка в 380 році на Константинопольську кафедру, яку тоді займав святитель Григорій Богослов. Так ось, Другий Вселенський Собор (4 правило) тоді не визнав канонічним висвячення Максима, вчинене в Константинополі таємно нехай навіть і канонічними єпископами з Александрії. Ось що про Максима цинік пише каноніст Іоан Зонара: “І так цим правилом його відлучено від Церкви присутніми на Другому Соборі святими отцями, які визначили, що він не був і не є єпископ, тому що був висвячений незаконно, і що висвячені ним не є кліриками. А наостанок, коли відкрилося, що він тримається Аполлінаріевих думок, його було піддано анафемі”»
Дуже навіть добре, що о. Микола апелює до канонічного права. Принаймні, це солідніше, ніж дискутувати в простонародному стилі, улюбленому різними біляцерковними медіа низького штибу. Але, на жаль, о. Микола і тут не до кінця чесний. Так, цитуючи 4 правило ІІ Вселенського Собору, він наводить коментар каноніста Іоана Зонара, але не дає коментарів інших каноністів. А ось Вальсамон пояснює, що дане правило стосується окремого випадку Максима Кініка, і не вимагає тлумачення. Це означає, що рішення щодо Кініка не має сили прецедентного права, а визначає характер одного конкретного церковного епізоду. Інший каноніст Алексій Аристин стверджує, що через створення розбрату «Максим повинен бути позбавлений єпископства, і висвячені ним в яку б то не було ступінь кліру, позбавляються священства». Історія з Кініком рясніє неузгодженістю східного та західного єпископату в питанні визнання або невизнання хіротоній. Вже після рішення Вселенського собору Кінік звернувся до собору Західної церкви, який під головуванням Амвросія Медіоланського визнав право Кініка на Константинопольську кафедру. Крапку в суперечці поставив синод в Римі 382 року, остаточно відхиливши всі претензії Кініка. І ще: Григорій Богослов був призначений на Константинопольську кафедру лише в 381 році саме тим ІІ Вселенським собором. А отже, в 380 р. «займав» цю кафедру без офіційної хіротонії.
Але в історії Церкви були й інші епізоди. Наприклад, історія з Мелетієм з Нікополя Фиваїдського. Мелетія скинули за церковні злочини, засудили двома соборами, які він проігнорував. За ним послідувало духовенство, і він учинив розкол. Потім на I Вселенському Соборі Мелетія прийняли, але тільки в єпископському сані, без влади і посади, а рукопокладених їм кліриків - кожного в його сані, з покладанням рук і читанням молитви. Точно також брали і єретиків (!) мессаліан. Причому, як підкреслює каноніст митрополит Василій Смирнський, покладання рук - це не хіротонія або хіротесія (доповнена хіротонія), а просто молитва.
8 правило І Вселенського Собору говорить про те, що духовенство, яке отримало хіротонію в розколі, має прийматися в сущому сані. Тут нагадаємо о. Миколі, що слід правильно використовувати термінологію: єресь, розкол і самочинне зібрання. Розкол в давнину, згідно з Василієм Великим, це невелике розходження у віровченні. УАПЦ за цією термінологією не розкол, а самочинне зібрання, а отже, санкції по відношенню до них повинні бути м'якішими, аніж до розкольників. Детальніше про термінологію можна прочитати на нашому сайті.
Читачі напевно втомилися, і ми за їх терпіння хочемо наостанок подарувати бонус. Отець Миколай дуже часто свої висновки робив на основі таких виразів як «не можна собі уявити, що», «немає ніяких документальних підтверджень таємних хіротоній», «очевидно, що», «підпис, безсумнівно, підроблено», «відеозапис, зрозуміло, відсутній» тощо. Ми не можемо обійти питання недовіри о. Миколи до таємних священнодій. Тому згадаємо про одного канонізованого єпископа РПЦ - архієпископа Кримського Луку Войно-Ясенецького, і обставини його єпископської хіротонії.
«Місцева Церква також переживала не найлегші часи, роздиралася обновленцями. Уфимський архієрей Андрій прийняв рішення про таємний чернечий постриг отця Валентина та про його єпископську хіротонію. Так хірург Войно-Ясенецький став єпископом Лукою» (з публікації на одному скандально відомому біляцерковних ресурсі).
«31 травня 1923 року (єпископ Василь (Зуммер) - прим. Cerkvarium) разом з єпископом Данилом (Троїцьким) таємно здійснив хіротонію архімандрита Луки (Войно-Ясенецького) на єпископа Ташкентського і Туркестанського». Основне джерело інформації про цю хіротонію - сам архієпископ Лука. Ось як описано епізод цього свідоцтва, зробленого з нагоди святкування 25-річчя архієрейської хіротонії Войно-Ясенецького 28 травня 1948 року.
«Про те, що мало отримано телеграм від єпископів, Лука пояснив тим, що багато хто з них не знають точної дати його хіротонії, оскільки в опублікованій його автобіографії в журналі “Московська патріархія” сказано, що хіротонія відбулася в травні 1923 року, але не сказано, якого числа. Про це немає і в інших документах.
І тут же розповів, що його хіротонія в єпископа відбувалася таємно, в одному невеликому містечку Середньої Азії, в 80 км від Самарканда, в маленькій церкві двома єпископами при закритих дверях, що при хіротонії, крім єпископів, були присутні два священики, диякон і його старший син, більше нікого.
На питання, чому хіротонія була таємною, Лука відповів: “Тоді інакше було не можна”».
Канонічність хіротонії, здійсненої таємно та публічно підтвердженої лише самим Войно-Ясенецьким («свідоцтво на свою користь»), було згодом визнано патріархом Тихоном, який повірив повідомленнями про це висвячення: «Архиєреєм я став 18/31 травня 1923 року. До Ташкента ми повернулися наступного дня цілком благополучно. Коли повідомили про цю хіротонію Патріарху Тихону, то він, ані на хвилину не замислюючись, затвердив і визнав законною мою хіротонію».
***
Замість висновків
Ми вдячні о. Миколі Данилевичу за дискусію. Сподіваємося, що ця полеміка надасть поживу для розуму майбутнім історикам, які досліджують той непростий період. Однак зараз залишається констатувати, що заради захисту корпоративних інтересів допускаються прийоми дискредитації супротивника, використання сумнівних припущень і різного роду демагогічних прийомів. Історія Церкви - як давня, так і новітня - це не обкладинка глянцевого журналу, вона сповнена протиріч і неоднозначних епізодів. Але це загальний православний досвід, який потрібно прийняти. І Україна не виняток. Ми пережили свій болючий досвід повернення до православного коріння після десятків років торжества богоборчого режиму. Але ми все одно віримо, що рано чи пізно у Православної Церкви України буде спільна історія - одна на всіх. І ми всі приймемо один одного у Христі Ісусі такими, як ми є.
Дмитро Горєвой, Тетяна Деркач
