Як відрізнялися релігійна ідентичність українців і росіян кінця XVIII ст.: у Львові представили унікальне дослідження місяцесловів

Анна-Марія Савчак

“Минулого року в цьому самому залі була зустріч-дискусія чи переходити на новий календар, яким чином це робити. Але тоді не йшлося про те, що змінювати в самому календарі, яким би мав бути зміст цього календаря. Не стільки йшлося про те, яких святих в календарі видаляти, заміняти і т.д. Виявляється, ще до 2022 року були дослідники, які про це писали та вже роками досліджували цю тематику. І цього року вдалося видати дуже актуальну книгу і вона дуже практична”, — зауважив у вступному слові модератор події д-р Іван Альмес, академічний співкоординатор навчально-дослідницької програми УКУ “Київське християнство”.

Він представив Максима Яременка і наголосив, що це вже друга його книга з серії “Київське християнство”.

“Я хотів би сказати декілька слів про сьогоднішнього автора книги. Пан Максим Яременко є автором вже другої книги в нашій серії “Київське християнство”. Перша книга це був том 4 серії під назвою “Перед викликами уніфікації і дисциплінування” про Київську православну митрополію у XVIII ст. Основна теза цієї книги полягала в тому, що до кінця XVIII ст. Російській імперії не вдалося інтегрувати Київську митрополію до Синодальної Церкви”.

Автор з вересня 2023 року є завідувачем кафедри історії в Національному університеті Києво-Могилянська академія, в якому працює з 2002 року. З 2016 року він співпрацює в Національному музеї історії України. Є головним редактором журналу “Київська академія”. Максим Яременко досліджує церковну, соціальну та соціорелігійну історію України XVII-XIX ст. Він є автором понад 160 наукових публікацій і 4-х монографій: “Київське чернецтво XVIII ст.” (2007), “Академіки і академія. Соціальна історія освіти і освіченості в Україні XVIIIст.” (докторська дисертація, 2014) і “Перед викликами уніфікації і дисциплінування” (2017), та презентованої.

Максим Яременко виразно підкреслив, що його нова книга насправді не про календарі, а про українську релігійну культуру. “Попри те, що там навіть згадано, що буде йтися про календарі, я все-таки цю книжку не вважаю дослідженням про календарі. Бо календарі для мене — це тільки “окуляр”, через який я намагаюся подивитися на щось інше і це щось інше є українська релігійна культура”, — наголошує він.

“Ще тоді, після виходу 4-го тому, я поділився ідеєю із світлої пам’яті Ігорем Скочилясом. Він її підтримав. Власне, з того часу і аж до сьогодні книжка готувалася, писалася, відкладалася, була у видавництві, видавалася і нарешті вийшла. Хочу нагадати, що це був час, коли ми всі перейшли в онлайн, бібліотеки закрилися, архіви не працювали, а потім почалося повномасштабне вторгнення. Умови для праці були не найкращі. Можливо, якби не все це, книжка з’явилася б і швидше”, — поділився історією та процесом написання своєї книги Максим Яременко.

“Я нагадаю дуже коротко такі хрестоматійні дані, які ми дуже добре знаємо про те, що до кінця XVII ст. на теренах Речі Посполитої була велика Київська православна митрополія. Інколи, не зовсім вдало, як синонім її окреслюють як Українська Православна Церква. Не зовсім вдало тому, що Київська православна митрополія — це православні і на теренах Білорусії сучасної, і Литви сучасної, і Польщі сучасної, і України сучасної. Тобто, це всі православні, які мешкали в межах Речі Посполитої. Від кінця XVII ст. Київська православна митрополія почала різко зменшуватися у своїх об’ємах. Натомість, почала збільшуватися територія та вірні, які перебували під юрисдикцією Унійної Церкви. Зрештою, на початок XVIII ст. Київська православна митрополія по суті стала однією із єпархій у Московському патріархаті, а потім однією з єпархій синодальної Церкви. Процеси, які відбувалися що в Унійній, що у Православній Церкві на теренах України, були доволі схожі”, — розповідає дослідник і додає, що ці процеси свого часу дуже добре описав Ігор Скочиляс та “блискуче довів, що існувала програма конфесійного будівництва, програма будування конфесійної ідентичності, яка була розпрацьована єрархією, яку цілеспрямовано намагалися втілити в життя”.

“В цей час формується імперська Церква не тільки з Москви, а й з Петербурга. Також ідуть різні приписи, які намагаються дисциплінувати і уніфікувати православне життя на величезних теренах Російської імперії (нагадую, що православними там були не тільки українці). Умовно кажучи, по один і по другий бік Дніпра українці віряни та духовенство перебувають у великому експерименті конфесійного будівництва. За ідеєю, цей експеримент мав би призвести до того, що релігійна культура українців-уніатів і релігійна культура українців-православних мала б відрізнятися. А чи відрізнялася, я намагався подивитися, аналізуючи церковний календар”, — розповідає Максим Яременко про програму конфесійного будівництва.

“По-перше, через те, що мені треба було якусь часову дистанцію. Процеси конфесійного будівництва тривали не одне десятиліття на кінець XVIII ст. По-друге, мені також важили деякі дрібніші речі, але тим не менше дуже важливі”, — пояснює науковець чому він взявся досліджувати саме XVIII ст. і продовжує: “В головному фокусі моєї уваги є київський календар. Я порівнюю його і з унійним календарем, і з московським календарем. Чому московський зрозуміло: це була головна друкарня в імперській Православній Церкві. Вона мала продукувати шаблон, на який треба було взоруватися. Чому унійний Почаївський теж зрозуміло: на кінець XVIII ст. унійна друкарня не діє, Львів взагалі перебуває від початку 70-х рр. в Австрії. А Почаївська друкарня є найголовнішим процентом богослужбових книг, тому я, власне, взяв для порівняння її продукцію. Ну, і з православного українського боку київську, бо чернігівської друкарні вже нема. По суті, київська друкарня є головною православною друкарнею в українських єпархіях цієї Православної Церкви”.

Максим Яременко наголошує на ще одному нюансі, який стосувався Києво-Печерської лаври: “Книжки в Києві друкувала Києво-Печерська лавра. Києво-Печерська лавра була ставропігійна. Це ще й був один окремий “гравець” в політичному церковному житті. Тобто, окремо була Київська митрополія з її митрополитами, окремо була Києво-Печерська лавра. Це той монастир, якому “пальця в рот не клади”, який “міг його відтяти” дуже просто, який міг і з митрополитами сваритися і завжди знаходити протекторів, які їй допомагають”.

Дослідник зазначає, що в кінці XVIII ст. такої дилеми нема і пояснює чому: “Бо в кінці XVIII ст. після секуляризаційної реформи Київська лавра повертається під юрисдикцію Київських митрополитів. Можемо казати, що друкарня Києво-Печерської лаври виготовляє продукцію, яка де-юре є позицією всієї Київської митрополії”. Він підкреслює ще й інший фактор з російського боку: “На 1790-ті рр. після поділів Речі Посполитої і приєднання після 2-го поділу Речі Посполитої до Російської імперії українського Правобережжя відбувається спалах у формуванні імперської ідентичності. Петербург, який ніколи не мав юрисдикції на Волині, на Поділлі, на Правобережній Київщині, заявляє, що це його “ісконно-русскіє” території. І вдається до історичних аргументів. Які історичні аргументи? Це все залежало колись від Києва, а ми є спадкоємцями київської церковної спадщини. Саме в 1790-ті роки російські календарі масово включають у свій склад празники українських, найперше, Києво-Печерських святих. Здавалось би, на кінець 1790-х рр., які мене найбільше цікавлять, календар київський і московський мають бути вже зовсім ідентичні”.

“Мушу сказати, що кінець XVIII ст. — це не той час і не ті місяцеслови, на які звертають увагу дослідники. Дослідників більше цікавить рукописна продукція, свята пізнього Середньовіччя чи раннього Нового часу. А мене, навпаки, навмисне цікавила друкована продукція. Друкована продукція, яка проходила цензуру, передбачала, що є якийсь певний стандарт. Принаймні, те, що має бути стандартом, було проголошено. І мені треба було подивитися наскільки цей стандарт дотримувалися чи недотримувалися”, — підкреслює Максим Яременко один з аспектів його зацікавлення як науковця.

Інша деталь, на яку, за його словами, дослідники мало звертають увагу, це градація празників. За давніми церковними грецькими правилами свята в календарі поділялися на великі, малі, середні і ординарні та позначалися відповідним кольором. “Хочу сказати, що те, що є проголошене на нормативному рівні, абсолютно не часто трапляється на практиці. Зустріти стародруковані українські книги з календарем, де було б чітко дотримано цю градацію, ми можемо не так часто. Найчастіше українські друкарні і українські друкарі вживали на позначення великого празника хрестик, а навколо нього ставили коло, середнього празника – просто хрестик, а всі решта празники не позначалися ніяк. Московські календарі взагалі не гралися такими типографськими штуками, а виділяли значення празника кольором”.

Також Максим Яременко наголошує на відмінності у значимості певних свят київського та московського календарів: “У Києві абсолютно інакше маркували важливість празників, особливо російських празників. Особливо ті, які в московській ідеології XVI, XVII і XVIII ст. означали щось більше, ніж просто вказівка для вірян. Ми з вами добре знаємо, яку роль виконує Алєксандр Нєвський, наприклад. Значимість цього празника в київських календарях позначали не так, як у московських”. До того ж, не завжди для київського духовенства була зрозумілою присутність в календарі певного святого: “Я підозрюю, що навіть коли, в силу різних обставин, в київський календар мусили включати російських святих, то їх навіть духовенство не до кінця розуміло. Є такий російський святий Нікола Качянов, який свій нік-нейм отримав від качана капусти. Український чернець, швидше за все Києво-Печерської лаври, в одному з друкованих календарів 27 липня не надибав на цей празник, друкарі його просто не включили. І він вирішив дописати його на полі від руки. Дописав так: “Преподобного Ніколая Качяла юродівого”. Це означає, що людина, яка зробила такий допис, взагалі не знала про що йдеться. По-перше, Ніколай Качянов не був Качалою, а був Качянов. Щоб знати чого його називали Качяновим, треба було знати його житіє, в житії йдеться про цю капусту. А по-друге, він не був преподобним, бо він взагалі не був ченцем”.

“Перше, що я хотів з’ясувати, це яким же був київський календар до того, як Київ було захоплено Московським патріархатом. Коли софійська митрополича катедра ще перебувала в юрисдикції Вселенського Патріарха. Я аналізую календар початку 1680-х років. Київський календар до зміни юрисдикції включав десятки російських празників. З’явилися вони в XVII ст. ще до того, як було змінено юрисдикцію. Далі я намагаюся зрозуміти як змінився календар за 100 років перебування Києва під юрисдикцією Москви. І для цього я порівнюю календар 1680-х рр. з календарем 1790-х рр.”, — розповідає проф. Яременко про головні ідеї, присутні в його книзі. І додає: “Ще раз кажу, це дослідження насправді не про календар. Якби я хотів дослідити історію календаря, я мав би покроково простежити де як і в якому році що мінялося. Мені цікавий не сам процес, мені цікавий результат: що було – що стало. Далі я ставлю питання, на яке відповідаю в короткому розділі: чи існував московський зразок. Я порівнюю як за XVIII ст. (до створення синоду і після) яким був московський календар. Мушу сказати, що він так само не був застиглим, він так само мінявся. Більше того, на московський календар у XVIII ст. більше вплинув київський, ніж московський на київський. Саме завдяки київському календарю, а також з огляду на ідеологічну потребу 1790-х рр., імперська церква акцептувала багато українських святих і потім почала їх використовувати з зовсім іншими цілями, ніж вони виконували, коли були в київському календарі. Київський календар на них наголошував для того, щоб підкреслити свою унікальність, потужність, духовну давність історії і т.д. Ну, і зрештою, я доходжу до того як же київський календар і синодальний “стандарт” кінця XVIII ст. відрізнялися. Висновок про те, що в них склад став майже тотожний, я вже озвучив, хоча не на 100%. А коли йдеться про градацію празників на великі середні і малі, то тут ми бачимо тотальну відмінність. Хоча календар за складом був той самий, але празники ранжирували зовсім по різному в Києві та Москві”.

“Я намагаюся також показати в цій книжці як у добу Просвітництва імперська влада продовжує використовувати церковні інструменти для впливу на підданих. На прикладі календаря це дуже добре видно по тому, як в ньому з’являється не з сакральної чи священної історії подія, а саме – Полтавська битва. Якщо говорити про новації саме XVIII ст., то ми звикли говорити, що у XVIII ст. канонізували Дмитрія Туптала. Але насправді в імперському календарі з’являються три абсолютно нові празники: перенесення мощей Алєксандра Нєвского (пов’язане з війною зі шведами в Санк-Петербурзі), потім Димитрій Туптало і празник Полтавської битви (який не в цивільному календарі використовується, а стає невід’ємною частиною церковного календаря). За цим я намагаюся зрозуміти наскільки ж після всіх цих подій десятиліть політики дисциплінування і уніфікації відрізнявся український унівський почаївський календар від українського православного київського календаря. І вони таки відрізнялись”, – розповідає про інший аспект своєї книжки Максим Яременко. “На унійний календар впливали не тільки міркування єрархії релігійного характеру, але також і політичного. Це дуже добре видно в тому, що у Почаївському календарі практично майже не було київських святих. За тією мінімальною кількістю, яка дозволяла унійній Церкві казати, що ми з’явились не 1596 році, а в часи Володимирового Хрещення. Унійний календар на кінець XVIII ст. був тотально почищений. Ми б зараз сказали, що він був нам “приємніший” ніж київський, бо в київському було багато російських празників”, – продовжує далі дослідник.

“Останній мій розділ це радше вступ до іншої проблематики. В цьому розділі я намагався зрозуміти наскільки календар впливав на вірян, наскільки ті всі святі шанувалися чи не шанувалися на українських теренах. Найперше, мене звичайно цікавило як на українських теренах попри те, що в київський календар були включені російські празники, шанували чи не шанували російських святих. Другий спосіб подивитися наскільки ці празники впливали на ритм життя. Це я проаналізував виданий свого часу щоденник Кернецьких: священика і дяка ковзівської церкви (Північна Гетьманщина, теж близько російських теренів)”, – зазначає він про особливості останнього розділу.

Крім того, Максим Яременко у своїй доповіді відзначив особливість щоденників XVIII ст. Він стверджує: “Щоденники XVIII ст. – це не щоденники XIX ст. Головною метою щоденників XVIII ст. є зафіксувати те, що є важливим, і те, що можна пригадати. До такої важливої інформації священику може бути хто коли помер, коли кого хрестив, коли буряки заквасив. Передбачається, що церковні празники мали б сподвигнути духовну особу якось віднотовувати це в щоденнику”.

“Мої висновки підтверджують ті принагідні, які робилися іншими дослідниками. В кінці XVIII ст. в українських вірян підросійської православної частини України ми не можемо простежити жодного сентименту до культів російських святих, вони просто не простежуються. При називанні імен зазвичай обирають взагалі загально-християнських святих. Так само Кернецькі не рефлексують у своєму щоденнику і не відзначають як якісь важливі події празники місцевих святих. Це мене надихає на висновок, який свого часу сформулювала Наталя Яковенко, аналізуючи книжку професора Плохія “Наливайкова віра”. Наталя Миколаївна так обережно припустила, що попри всі ці конфесійні проекти і намагання єрархії “своїх овечок зібрати в кошару” обгородити і сказати, що це “наша кошара і в чужу не ходіть” (“чужа” – це православна для уніатів, а для православних “чужа” це унійна), існувала якась не дуже добре задекларована і прописана в джерелах етнічна українська культура. І вона була тим міцним підґрунтям, на якому українці попри різні віросповідання стояли достатньо впевнено”, – наголошує історик.

Головним рецензентом презентованої книги Максима Яременка був завідувач кафедри літургійних наук УКУ д-р Тарас Шманько.

“Почитання святих було дуже важливе і для світської сфери. В народній свідомості ім’я того чи іншого святого могло асоціюватися з якимись селянськими роботами, з якимись іншими сферами життя. А в той же час про саму особу історія мало знала або зовсім не знала нічого. До прикладу празник Маковея і що мають брати Маковеї до маку. Враховуючи ці два аспекти, церковний і світський, для дослідження, яке ми презентуємо, Максим Яременко вибрав період XVIII ст. Воно на перший погляд може здаватися не надто цікавим. Але з поміж великої кількості джерел автору вдалося вибрати певні важливі тенденції”, – зауважує д-р Шманько. –“Так виглядає, що на той час ті, хто друкував книги, запозичував тексти. Вони не звертали уваги на такі деталі. Можливо, ці місяцеслови так буквально не регламентували ані святкування, ані звершення богослужінь. Тобто, в кожній спільноті був свій місцевий устав, яким керувалися. Ми часто можемо сприймати, що богослужбова книга – це певна конституція: треба кожного параграфу точно дотримуватися. Але на практиці так ніколи не було”.

На думку Тараса Шманька, “цікавими є думки автора щодо причин вилучення чи додавання осіб до переліку святих. Ми зазвичай маємо справу зі самим переліком, не завжди зрозуміло чому в одних місяцесловах ті чи інші святі фігурують, чи вони відсутні. Також дуже важливою річчю є впливав імперської ідеології на Місяцеслов, події пов’язані з московською експансією. Свого часу я виявив, що коли Почаївська лавра перейшла під юрисдикцію Москви, друкарня продовжувала діяти. Василіяни видавали нібито унійні книжки, але в них вже існували пам’яті Марка Ефеського, Григорія Палами. Певні суспільні церковні реалії накладають свій відбиток”.

Як зауважує Максим Яременко на запитання Івана Альмеса, щодо впровадження різних культів, зокрема, Йосафата Кунцевича чи Казанської ікони Богородиці, певну роль відігравали друкарні, які продукували зображення-ікони святих.

“Монастирі друкували різні зображення – це було способом в практиковану побожність просунути якісь ідеї, але це все-таки не є тим, що Ігор Скочиляс називав “парафіяльною цивілізацією”. Так само з київськими монастирями. Коли російські чиновники в Києві, в тій же Печерській лаврі, давали гроші на спорудження якоїсь церкви, ця церква могла називатися на честь якогось святого. Але це не означає, що це була практикована побожність, це був такий ктиторський крок. Це може не бути показовим, але я знаю про колекцію Національного музею історії України, де є чимало ікон Казанської Богородиці. Проте це все XIX ст. Як досліднику приступити до вивчення практикованої побожності, уже було згадано. Є ще один спосіб: це може бути іконографія, але бажано її вивчати не в соборних храмах, а в парафіяльних церквах. Але також можна як Діонісій Алєсєйчиков дивитися як поширюється ім’я і як його священики дають. Тільки треба бути впевненим, що коли називають Йосафатом, то це саме в честь Йосафата Кунцевича. Треба перевірити, чи в календарі не було інших Йосафатів”.

Дослідник також зауважує, як у монастирях враховували політичну кон'юнктуру. “Цікаво, що коли Почаїв опинився в складі Російської імперії, там був празник Полтавської Вікторії в церковному календарі. Ми такі речі знаємо і з інших прикладів. Скажімо, коли після поділів Речі Посполитої тисячі єзуїтів чи домініканців на теренах Великого князівства Литовського запровадили у своїх навчальних закладах вивчення російської мови. Не тому, що їх заставили, а тому, що змінилася геополітична ситуація. Я звичайно, беру почаївський календар 1780-х рр., коли це ще не Російська імперія, коли Почаївський монастир процвітає. Як я справедливо зауважив, навіть на прикладі поширення культу Йосафата Кунцевича на білоруських теренах, він відрізнявся”, – розповідає дослідник про почаївський календар.

“Інколи в московських календарях доходять до абсурду. Наприклад, коли більшість празників не позначенні як великі. А свято Алєксандра Нєвського позначене більшим празником, ніж Різдво. Але це теж для дослідника є дуже цінним прикладом, бо це показує як календар, який де-юре був зразковим, насправді не міг бути таким, бо там до кінця не могли дотриматися цього зразка”, – наголошує він на ще одному невдалому упорядкуванні московських календарів.

Максим Яременко зауважив також про київські ж календарі, як вони укладалися і хто цим займався: “На жаль ми не знаємо хто укладав ці місяцеслови. Це було найцікавіше. Особливо з огляду на те, що серед ченців Києво-Печерської лаври багато було вихідців з Речі Посполитої, які приходили сюди в Київ, постиригалися, могли навіть походити з родин унійних священиків, але ставали православними ченцями. Ми не знаємо хто конкретно укладав календар. Але система контролю була кількарівнева: після того, як друкувався пробний зразок календаря, чотири ченці мали все це звіряти. Після цього вони виносили свій вердикт. Книжка виносилася на розсуд собору Києво-Печерської лаври. Настоятелі, т. зв “соборні старці”, давали остаточну згоду на те, щоб це діло друкувалося”.

Замовити книгу можна у Видавництво УКУ.

Захід співорганізували програма “Київське християнство”, Центр релігійної культури імені Ігоря Скочиляса, кафедра історії та кафедра літургійних наук УКУ.