У 1999, коли я мав 18 років і жив один рік у Львові з моєю родиною, мав змогу прислуговувати в cоборі Святого Юра. Кожного тижня з тоді єпископом Любомиром були виїзди на різні парафії по цілій Львівській Архиєпархії. На свято Архистратига Михаїла в листопаді мені тоді дали перший раз обов’язок облачати владику. Трохи нервував, бо ще до того не багато разів робив це, і ніколи не одягав владику Любомира.

Літургія почалася. Все добре і по порядку йшло. Після вхідних молитов, владика Любомир зійшов на кафедру, тобто підвищення, на середині храму, і почали облачати його в ризи. Стихар, єпитрахиль, пояс, нарукавники, набедреник — все добре.

Як черга дійшла до сакосу (довгої сорочки), через який треба було владиці Любомиру просунути голову, то я зрозумів, що щось пішло не так. Дивлюся вниз і бачу, що сакос якийсь надто короткий.

Вниз тягну, тягну, і нічого… А ж тут чую дуже спокійний і повільний голос: “Бббррррааате…, пустиии мою бооорроду…”.

Дивлюся вверх — а там владики довга, біла борода зачіпилася за ґудзик при шиї на сакосі. Він реагував ніби нічого не сталося, а я завмер з остраху. Скоро підбігли і все поправили другі піддиякони, а мені вже не дозволяли облачати владику Любомира, як і жодного іншого єпископа — мав тримати жезл або трикиріє.

Всі ці роки пригадував той момент і пам’ятав про владики Любомира спокій під час богослужень та його завжди молитовний настрій.

У березні 2016 мав змогу останній раз з ним поговорити кілька годин про різні питання історії нашої Церкви, особливо про його досвід монашого життя. Але почав з того, що просив прощення за те, що його бороду тягнув у 1999. Він почав реготати і сказав, що можу мати чисту совість — бо він того навіть не пам’ятав.

Нехай Блаженніший Любомир, наш добрий пастир, з Богом спочиває! Вічная пам’ять!

Молитвами святого владики нашого, Господи Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас!