Яким буде майбутнє Української Православної Церкви? Публічні дискусії 2025 року і вирішальний момент для всього світового Православ’я
Восени 2025 року Українська Православна Церква (УПЦ) опинилася на перетині одразу кількох криз — юридичної, політичної, моральної й еклезіологічної. Від загрози судової заборони та позбавлення державної реєстрації до публічного протистояння єпископів, від російської агресії до глибоких розходжень щодо майбутнього Православ’я в Україні — УПЦ увійшла в період, який вже неможливо описати лише як “внутрішні богословські дискусії”. Йдеться про боротьбу за саму модель існування Церкви у воюючій демократичній державі, яка прагне інтеграції в євроатлантичний простір.
Перший вимір кризи — юридичний. У 2024 році Верховна Рада України ухвалила Закон України від 20.08.2024 № 3894-IX “Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій”, який передбачає заборону діяльності Російської православної церкви Московського патріархату (РПЦ МП) на території України та можливість позбавлення державної реєстрації релігійних організацій, афілійованих із нею. 8 липня 2025 року Державна служба України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) оприлюднила результати дослідження, в якому побачила ознаки такої афілійованості між Київською митрополією УПЦ та РПЦ. Відповідний припис зобов’язав митрополію усунути ці ознаки протягом місяця.
Для українського і міжнародного читача важливо розуміти структурну реальність: УПЦ як всеукраїнське релігійне об’єднання не має статусу єдиної юридичної особи. Юридичними особами є тисячі її складових — єпархіальні управління, релігійні громади, монастирі, духовні школи, місії, братства. Київська митрополія є адміністративним центром, свого роду організаційною “парасолькою” над цим гігантським конгломератом. Якщо суд визнає її афілійованою із Московським патріархатом, то під загрозою втрати державної реєстрації й правосуб’єктності опиняться всі ці структури. Восени 2025 року ця перспектива стала не абстракцією, а реальним сценарієм. І навіть до фінального судового рішення українські державні органи вже мають право розривати договори із Київською митрополією щодо користування майном, оренди, комунальних послуг. Отже, питання канонічного статусу УПЦ та її реальних зв’язків із Москвою перестало бути внутрішньоцерковною темою й стало фактором національної безпеки, правової політики та балансу між свободою віросповідання й обороною держави під час воєнного стану.
Саме передача справи до суду, на думку архієпископа Білогородського Сильвестра (Стойчева Олександра Миколайовича; 30.05.1980 р.н.), ректора Київської духовної академії і семінарії, стала “точкою вибуху”, яка винесла кулуарні обговорення майбутнього УПЦ у публічний простір. Іншими словами, правовий тиск з боку держави лише оголив давно назрілий, але відкладений конфлікт ідентичностей усередині Церкви.
Другий вимір кризи — інформаційно-ідеологічний. Восени 2025 року широкого розголосу набули подкасти, записані у м. Вінниця за участю архієпископа Сильвестра та митрополита Черкаського і Канівського Феодосія (Снігірьова Дениса Леонідовича; 31.08.1974 р.н., уродженця м. Київ). Формально це був публічний формат для обговорення “актуальних питань церковного життя”. Фактично — майданчик, де вперше у відкритий спосіб зіткнулися дві парадигми бачення статусу і майбутнього УПЦ.
Участь архієпископа Сильвестра у подкасті, як він сам визнає, стала для нього новим досвідом, але водночас — усвідомленим кроком. Подкасти дедалі більше формують суспільний дискурс і Церква, що претендує на роль морального голосу нації, не може залишатися поза цим форматом. Однак уже перша розмова, оприлюднена 18.09.2025 на YouTube, викликала потужну хвилю дискусій насамперед через його міркування про автокефалію загалом і можливість автокефального статусу для УПЦ зокрема. Реакція виявилася показовою: найбільш агресивну тональність задали численні російськомовні телеграм-канали (часто анонімні), які почали демонізувати висловлені ним тези, супроводжуючи критику персональними образами. Так цифрові платформи і медіапростір, давно використовуються кремлівськими гравцями для формування “альтернативної реальності”, увійшли углиб внутрішньоцерковної дискусії в Україні.
У відповідь дискусію продовжили другим подкастом, куди запросили митрополита Феодосія — для прямої полеміки із позицією архієпископа Сильвестра. Владика Феодосій не лише заперечив трактування Собору УПЦ у Феофанії від 27.05.2022 як фактичного розриву із Московським патріархатом, а й заявив, що Собор був “несвободним” і проходив “під дулом пістолета”. Ці формулювання спричинили внутрішній шок. Понад десяток єпископів — безпосередніх учасників Собору — публічно спростували слова митрополита Феодосія, заявивши, що жодного тиску не зазнавали і “ніякого дула пістолета” не бачили. Фактично пролунало звинувачення, яке зачіпало і митрополита Онуфрія як ініціатора й головуючого Собору, й всіх його учасників. Тому публічне обурення було не лише захистом “честі Собору”, а й реакцією на спробу переглянути спільну відповідальність за ухвалені в умовах воєнного стану рішення.
Відтак у публічному просторі сформувалася не просто дискусія між двома єпископами, а видиме ідейне протистояння всередині єпископату УПЦ. Для України, яка вже має досвід церковних конфліктів та розколів, це не є безпрецедентним явищем, але рідко відбувається настільки відкрито та чітко артикульовано.
У ході цієї дискусії окреслилися дві кардинально різні інтерпретації того, що сталося в УПЦ після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Перша, яку у травні 2025 року висловив у своєму зверненні митрополит Онуфрій і яку тепер намагається усиляко просувати архієпископ Сильвестр, полягає у тому, що Собор у Феофанії від 27.05.2022 став фактичною точкою розриву із Московським патріархатом. Внесені зміни до Статуту про управління УПЦ означають, що Церква більше не є частиною Московського патріархату, а “широка автономія” у рамках РПЦ залишилася у минулому. Відмова від поминання патріарха Кирила, публічна незгода з його позицією щодо війни, курс на повну канонічну самостійність — усе це, у сукупності, є не косметичною, а сутнісною трансформацією.
Архієпископ Сильвестр наголошує у своїх публікаціях, що прагнення до автокефалії є природним для будь-якої Помісної Церкви: воно означає визнання її канонічної зрілості й повноправного статусу у “сім’ї Вселенського Православ’я”. Тому внутрішній спротив самій ідеї автокефалії або спроби представити її як “руйнівний інститут” він розцінює як глибоке спотворення церковної свідомості, неадекватне реаліям війни та політики Кремля щодо України.
Друга позиція, яку репрезентує митрополит Феодосій, наполягає: рішення Собору у Феофанії не слід трактувати як розрив канонічного підпорядкування РПЦ. На його думку, УПЦ й надалі залишається частиною Московського патріархату, а внесені зміни стосуються лише практики поминання й зовнішніх формулювань, що мають “зробити залежність менш очевидною”, але її не скасувати. Більше того, сам Собор, за його словами, був “несвободним” і перебував під політичним тиском, а ухвалені рішення ще нібито мають отримати “оцінку з боку РПЦ”.
Між цими двома парадигмами проходить не просто лінія внутрішньої дискусії. Вони по-різному відповідають на ключове запитання, яке зараз стоїть перед УПЦ та українською державою, суспільством, міжнародними спостерігачами: чи є ця Церква реально незалежною від Москви — чи лише імітує дистанцію, зберігаючи підпорядкування?
Логіка другої позиції неминуче веде до того, що висновки ДЕСС про афілійованість із РПЦ виглядають обґрунтованими, а майбутня судова заборона діяльності структур, пов’язаних з УПЦ, — правомірною і практично неминучою. Саме на це звертає увагу архієпископ Сильвестр: обрання другої інтерпретації означає фактичну згоду із правовою логікою держави, проти якої її прихильники одночасно публічно протестують.
На цьому тлі особливо разюче виглядає ще один вимір конфлікту — моральний. Архієпископ Сильвестр відверто зізнається, що його глибоко засмутило й обурило ігнорування російської агресії з боку тих єпископів, які поділяють позицію митрополита Феодосія. В їхніх публічних виступах майже не чути оцінок воєнних злочинів, руйнування українських міст, масованих ударів російських ракет і дронів по цивільній інфраструктурі. Не чути й однозначного засудження церковної риторики в Росії, яка не просто виправдовує війну, а й сакралізує її. У той же час, коли значна частина українського суспільства сприймає війну як екзистенційну боротьбу за виживання нації, відсутність чіткого морального голосу з боку частини єпископату неминуче підриває довіру до Церкви як такої — всередині країни та в очах світової християнської спільноти.
У цьому контексті особливо показовим є питання окупованих єпархій УПЦ. Собор у Феофанії, зважаючи на неможливість реального управління з Києва, дозволив їхнім архієреям у період воєнного стану самостійно ухвалювати рішення з питань, які зазвичай належать до компетенції Священного Синоду УПЦ, із подальшим звітом після війни. Однак, як показують відкриті джерела, більшість цих єпархій фактично перейшли у пряме підпорядкування Московському патріархатові. Більше того, Священний Синод РПЦ без погодження із Києвом почав зміщувати єпископів УПЦ на цих кафедрах і призначати власних. Для Київської митрополії ці дії є відвертою анексією — еклезіологічним аналогом політичної окупації українських територій. В офіційних виданнях та на сайті УПЦ вона продовжує визнавати тих правлячих архієреїв, яких сама ж туди призначала. Конфлікт юрисдикцій у церковному полі тут лише віддзеркалює ширший конфлікт суверенітетів у політичній площині.
Усі ці процеси виводять дискусію про майбутнє УПЦ далеко за межі вузько церковного питання. Вони мають прямі наслідки для релігійної політики України, для її європейської інтеграції, для діалогу зі світовим християнством і, зрештою, для розуміння, що означає бути Церквою в умовах великої війни.
Які сценарії майбутнього бачить ізсередини сам архієпископ Сильвестр?
По-перше, він переконаний, що у відносинах із Москвою УПЦ пройшла “точку неповернення”. Навіть якщо війна завтра дивом завершиться, повернення до статусу “широкої автономної частини РПЦ” він не вважає можливим. Канонічний курс на повну незалежність, ухвалений на тлі російської агресії, вже не може бути перегорнутий без глибокої кризи довіри всередині України та руйнівного удару по моральному авторитету Церкви.
По-друге, архієпископ Сильвестр визнає, що й після війни в Україні існуватиме певна частина православних вірян, які принципово захочуть залишатися в юрисдикції РПЦ. Але, на його думку, це повинно бути чітко й чесно артикульовано, без двозначності. Яким чином така присутність російської церкви може бути організована у повоєнній Україні, яка пройшла через масові воєнні злочини та окупацію, — окреме складне питання. Але як стратегічний проєкт він не бачить для таких ініціатив реалістичної й перспективної моделі.
По-третє, архієпископ Сильвестр продовжує наполягати, що вихід з української церковної кризи можливий лише на всеправославному рівні — за участі всіх Помісних Церков, які повинні дійти консенсусного рішення щодо майбутнього Православ’я в Україні. Водночас він визнає, що до такого всеправославного діалогу треба готуватися вже зараз, нормалізуючи відносини з іншими Церквами, навіть там, де існують серйозні розбіжності. Особливе місце в цій логіці займають відносини з Константинопольським патріархатом. Архієпископ Сильвестр не приховує своєї критики рішень Вселенського Патріархату від 2018 року й нагадує про власний відкритий лист до патріарха Варфоломія. Однак він підкреслює: проблеми не зникають самі по собі, вони розв’язуються лише через діалог, обмін думками та зустріч. Відмова від будь-якого спілкування із Константинополем через його визнання ПЦУ він вважає проявом небезпечного церковного ізоляціонізму — саме того, до якого наближається сьогодні й сама РПЦ.
На його переконання, для УПЦ життєво важливо не замикатися у “фортеці в облозі”, а підтримувати спілкування з усім Світовим Православ’ям як єдиною сім’єю Церков, навіть якщо окремі її члени визнають ПЦУ. Досвід Сербської, Болгарської, Грузинської, Польської та інших Церков, які зберігають євхаристійне спілкування із Константинополем, але не визнають ПЦУ, показує, що питання визнання тієї чи іншої структури можна відділяти від проблеми діалогу із Вселенським Патріархатом.
У підсумку архієпископ Сильвестр не претендує на роль “голосу всієї Церкви”. Він чітко зазначає, що доленосні рішення про шлях УПЦ мають прийматися соборними органами — Собором єпископів, Собором Церкви. Але водночас наголошує: кожен член Церкви, а тим більше єпископ, має право — й обов’язок — відкрито висловлювати свої думки про майбутнє церковної спільноти у момент, коли стоїть питання її виживання й морального авторитету.
Публічна дискусія, яка розгорнулася в УПЦ у 2025 році, є болючою, суперечливою, часом непростою для сприйняття ззовні. Проте сам факт її існування дає підстави для стриманого оптимізму. Вона показує, що всередині Церкви є люди, готові чесно говорити про війну, про відповідальність, про необхідність реальної, а не декларованої, незалежності від Москви і про потребу діалогу із рештою православного світу.
Для України, яка платить за свободу найвищу ціну, майбутнє УПЦ стане одним із тестів на здатність релігійних інституцій пройти крізь війну без остаточної моральної деградації. Для Вселенського Православ’я — це буде перевірка на те, чи здатна церковна єдність існувати без мовчазної співучасті в агресії.
Чи знайде УПЦ свою дорогу між державно-правовим тиском, внутрішнім розколом парадигм і зовнішніми церковними конфліктами? Відповідь на це питання ще попереду. Але саме тепер, у розпалі публічних дискусій 2025 року, формується той образ Церкви, з яким українське Православ’я увійде у повоєнну реальність — або як спільнота, що зуміла відстояти власну гідність і суб’єктність, або як інституція, яка не змогла вийти із тіні імперської залежності.
