Якого лідера сьогодні потребує УГКЦ?
Роздуми про характер церковного лідерства визрівали у мене давно. Сьогодні вони видаються особливо актуальними у світлі виборів нового Глави Української Греко-Католицької Церкви. Пишу їх, ще не знаючи, хто буде обраним, а отже без «прицілу» на конкретну особу – просто як думки про те, які вимоги ставить сьогодення перед провідниками Церкви і якого стилю керівництва воно вимагає.
Роздуми про характер церковного лідерства визрівали у мене давно. Сьогодні вони видаються особливо актуальними у світлі виборів нового Глави Української Греко-Католицької Церкви. Пишу їх, ще не знаючи, хто буде обраним, а отже без «прицілу» на конкретну особу – просто як думки про те, які вимоги ставить сьогодення перед провідниками Церкви і якого стилю керівництва воно вимагає.
Викладені тут думки визріли в процесі багатьох роздумів, досвіду життя в Церкві і взаємодії з різними церковними структурами УГКЦ, відповідно репрезентованих окремими єпископами чи їх представниками. Написане слід сприймати лише як мою власну думку, яка базується на щирих переконаннях і тривалих спостереженнях. В жодному разі я не претендую повчати чи висловлювати якісь зверхні «директиви». Втім, я переконаний, що будучи членом Церкви я, як і будь-хто інший з вірних УГКЦ чи, можливо, і взагалі з членів українського суспільства, можу висловитися з цього такого важливого питання. Мабуть, було б не зовсім коректно вдаватися в суто духовні питання єпископського служіння (такі як молитва, богослужіння, пастирський провід). Я говоритиму радше про людські прикмети, суспільні і організаційні здібності, які, на моє переконання, належить мати єпископові (тим більше, Предстоятелеві Церкви).
Християни вірять, що єпископське служіння є божественним установленням, має відповідну харизму Святого Духа і належить до основних «підвалин» церковного життя. Також ми знаємо, що християнство є вірою, що базується на Воплоченні Христа, на дійсності Його двох природ – Божественної і людської, і їх нероздільному і незлитному поєднанні. Це означає, що у християнстві немає ані духовного без тілесного, ані божественного без людського, ані навпаки. Обмежуючись лише однією з цих «складових», Церква ризикує або скотитися до спірітуалізму і гностицизму, або перетворюється в просту адміністративну структуру.
Щодо єпископського служіння це означає, що божественна благодать і богословський «статус» його уряду мають бути доповнені, звершені також певними «людськими елементами». Такими як людяність, відкритість, здатність розуміти інших, слухати і вести діалог, згуртовувати навколо себе людей. А також мислити системно і стратегічно, мати візію розвитку Церкви, бути лідером і водночас компетентним керівником-адміністратором. Зрештою, мати відповідний рівень інтелекту і культури... Зрозуміло, що між ідеалом і обмеженістю конкретних людей завжди буде певна розбіжність, до якої слід мати терпимість, однак це не нівелює ваги згаданих якостей.
Отже, які якості необхідні будь-якому церковному лідерові, а тим більше Предстоятелеві Церкви – Патріархові?
Відкритість
Ця риса завжди була необхідною передумовою для руху вперед, прогресу, а також адекватної реакції на зміни у зовнішньому світі. Справжня відкритість не суперечить тій традиційності, консерватизму і обережності, що характеризують Церкву і її ставлення до сучасності. Під відкритістю слід розуміти свідомість власних (особистих і структурних) обмежень, відчуття потреби розвитку і змін, готовність зустріти нові виклики, передбачити нові тенденції і бути готовим до них. Це відкритість до нових форм суспільної свідомості й суспільних процесів, культури, науки, мистецтва при одночасній вірності відвічним цінностям Євангелія. Відкритість до реальних людей навколо, їх потреб і відчуттів. Це відкритість до масиву нових проблем, які треба розв’язати, нових завдань і цілей, які треба поставити, нових можливостей творити добро, якого ніхто інший замість тебе не зробить. Врешті-решт, це відкритість до самого Євангелія, яке є ширшим і глибшим за будь-яке людське осягнення, будь яку «доктрину», «кодекс канонів» чи обряди.
Ще однин важливий вимір відкритості – не обмежуватися уявною «внутрішньоцерковною» діяльністю, не звужувати свого горизонту клерикальними категоріями. Без перебільшення величезний моральний авторитет попереднього Глави УГКЦ в цілому суспільстві та сьогоднішні очікування від УГКЦ активної позиції з різних питань зобов’язує наступного провідника Церкви звертати увагу на найрізноманітніші виміри життя людей – від власне церковно-духовного до політики, економіки і технологій... У значній мірі саме від цієї відкритості буде залежати, чи виправдає він сподівання всієї України (не тільки греко-католиків), які зараз виражені в уважному очікуванні на вибір нового Патріарха.
Відкритості не слід боятися – вона не передбачає поспішного прийняття всіх «віянь сучасності». Але вона вимагає ті віяння зауважувати, осмислювати і давати собі і людям аргументовану відповідь на них. Протилежністю є уникання відповідей і ховання голови в пісок...
Колегіальність і командний дух
Служіння сучасному суспільству вимагає надзвичайно великого спектру талантів і компетенцій, що ставить перед Главою Церкви надто високі вимоги. У ньому б хотіли бачити і глибокого духовного лідера, і соціального «пророка справедливості», і будівничого та організатора, і второпного «навігатора» посеред підводних скель української і міжнародної політики, світської і церковної, і..., і..., і... Навіть з перелічених на початку цієї статті рис, необхідних Патріархові, видно, що годі знайти людину, яка була б у повноті наділена ними. Однак і без них не можна, бо Церква справді потребує від свого провідника всебічного служіння і проводу.
Втім, природні особисті обмеження перетворюються у благословення і силу, якщо людина відкривається до допомоги Божої і співпраці з іншими людьми, довіряє, делегує, організовує команду однодумців і сподвижників. Залучення до співпраці в різних сферах інших членів Церкви – єпископів, священиків, монашества, вірних – в сотні разів помножує силу дії і обсяг зробленого. І найважливіше – воно виявляє справжню природу Церкви, її спільнотність і єдність всіх її членів, хоч в кожного своє служіння і свої таланти.
Перед колегіальністю завжди існує страх, мовляв: «Церква ієрархічна, в Церкві демократії немає». Може воно і так, але Церква – також койнонія («спільнота»), Тіло Христове, де різні члени виконують свої різні служіння і жодне служіння не є меншим чи нижчим за інше. В інших завжди можна розгледіти ті таланти, якими вони перевищують нас самих і в доброму розумінні «скористатися» цими талантами для спільного блага. Це передбачає довіру, делегування частини своєї «влади», певне умалення себе. Однак таке ставлення також дає стократний плід. Я переконаний, що кожен церковний провідник, який зрозуміє і оцінить цю істину, зможе зробити значно більше добра, ніж той, хто її проігнорує.
Інтегратор
Глава Церкви повинен об’єднувати і надихати. Його адміністрування – це запалювання інших людей, спрямування їх до добрих справ і управління їх енергією і талантами. В минулому Церкви є багато моментів, коли єпископ виступає як «владика», майже феодальний можновладець, що керує владною рукою. Іноді тверде слово теж необхідне, однак у переважній більшості людину набагато більше переконує лагідність, свідчення доброти і особистий приклад. Тим більше, що у сьогоднішньому суспільстві зв’язок людини з ієрархічними структурами Церкви доволі хиткий. Авторитарні методи не будуватимуть Церкву, а навпаки – як це іноді бачимо на Заході, провокуватимуть непотрібні поділи, демарші і опозицію, які не приносять користі нікому.
Справжнє завдання Глави Церкви – об’єднувати, згуртовувати, вказувати мету і мобілізувати для її досягнення найрізноманітніших людей, які здатні конструктивно працювати для добра. Я переконаний, що в сьогоднішній ситуації (і внутрішньоцерковній, і суспільній) потрібно більше дорожити людиною, помічати добрі починання і сприяти їм, шукати людей, здатних нести Церковне служіння (у його найширшому значенні) і підтримувати їх...
Менеджер
До таких понять у церковних колах звикли ставитися з певною настороженістю і навіть погордою. Їх сприймають так, немов би вони самі по собі передбачали щось меркантильне, дріб’язкове чи занадто «світське». Правда, що єпископ не повинен перетворюватися у бізнесмена чи спритного політика. Однак, згідно з древньою мудрістю, добрий християнин умом перебуває в небі з Богом, але ходить ногами по землі. Так, Церкві насамперед потрібен духовний Отець, молільник і святець, однак практичні якості не суперечать такому високому ідеалові.
Апостол Павло, наставляючи майбутніх провідників Церкви, навчав, що єпископ мусить насамперед показати себе як « добрий управитель власного дому» (1 Тим 3:4-5), що в сучасних англійських перекладах так і звучить – a good manager. В іншому місці, серед головних дарів Святого Духа апостол згадує також дар управління або ж керівництва (1 Кор 12:28) . Церква має величезні завдання в суспільстві, як і надзвичайний кредит довіри і потенціал творити добрі справи. Це відбувається в середовищі, де більшість державних і громадських інституцій не діють чи втратили довіру. Але для виконання цих завдань потрібні цілеспрямованість, організованість, системність і скоординованість зусиль, що дуже рідко зустрічаємо в церковній дійсності. Для цього треба відповідних ресурсів і ефективного та сумлінного управління ними. А це неможливо без провідника Церкви, який розуміє цінність управління і звертає на нього належну увагу. Інакше ми приречені весь час пасти задніх і задумано дивитися в бік сусіда: «Нам би так..!». Зрештою, треба самим створювати ті матеріальні ресурси, без яких багато служінь Церкви будуть просто нездійсненними. Церкві давно пора виходити із затяжного періоду «ґрантового» існування за рахунок західних жертводавців, який, втім, і так завершується.
Історія УГКЦ: моделі і їх небезпеки
Первоієрархам УГКЦ є з кого брати приклад. Достатньо лише згадати життя і стиль керівництва Церквою Митрополита Андрея Шептицького. Цей церковний муж, провадячи Церквою у надзвичайно важкі часи двох Світових воєн, тоталітаризму, окупацій і лихоліть, ніяк незрівнянні за труднощами з сьогоденням, залишався водночас одним з найбільших інтелектуальних, культурних, соціальних і економічних діячів свого часу. Він був непорушним духовним авторитетом для абсолютної більшості вірних, великим молільником і пастирем. І водночас він міг вести дискусії на рівних з європейськими інтелектуалами, колекціонувати твори мистецтва і засновувати музеї, помічати талановитих сільських хлопців і спонсорувати їх навчання в Парижі і Відні, співпрацювати з найкращими митцями свого часу і управляти величезним господарством своєї родини і Церкви...
В його діяльності не бачимо звуженості до «клерикальних» чи «внутрішньоцерковних» проблем і цінностей. Він розумів, що для християнина все Боже творіння і всі справжні людські досягнення є «внутрішньоцерковними» і служать для наближення Божого Царства. Тому він не цурався жодної ділянки культурного і суспільного життя, простягаючи свою діяльність на найбільш несподівані для церковного ієрарха сфери.
Зрештою, митрополит Андрей не був ані першим, ані єдиним у цьому підході. Історія УГКЦ 19 – першої половини 20 ст. сповнена імен єпископів і священиків, що були пастирями свого народу у всіх вимірах його життя – від політичного і господарського до освітнього, культурного і духовного. При витоках рухів «Просвіти», Товариства тверезості, Пласту, Сокола, Січі, кооперації, самопомочі, книговидавництва так чи інакше стояли греко-католицькі священики, котрі діяли з благословення і, що головне, за діяльного сприяння єпископату. Не буде перебільшенням сказати, що, за відсутності власних державних структур, УГКЦ успішно заміняла їх українцям і виконувала їхні функції. І народ не забув цієї діяльності – відродження УГКЦ у 80-их – 90-их 20 ст. було у дуже великій мірі результатом народної пам’яті про те, що це наша Церкви, яка жила з народом одним життям і без якої українці не осмислили б і не зберегли б своєї ідентичності.
Можливо сьогоднішні суспільні реалії настільки докорінно відрізняються від початку 20 ст., що не можна говорити про пряме наслідування конкретних ініціатив УГКЦ в той час. Можливо Церква сьогодні не настільки сильна, щоб провадити аж таку діяльність, як у ті часи. Однак цілком слушним залишається питання: чи сьогоднішня УГКЦ готова керуватися тими самими ідеалами і цінностями, як тоді, чи вони непомітно підмінилися на інші?
Я маю побоювання, що в нас є тенденція до надмірної ідеалізації тих часів, мовляв, так то ж Шептицький! Він був графом, він мав кошти, він був послом сейму, він міг багато що! Така риторика має на меті зняти зі себе відповідальність за діяльність в руслі, позначеному митрополитом Шептицьким, відвести його в іншу категорію, а для себе залишити вигідну нішу «моя хата скраю». Шептицький був святим, а ми звичайні грішники, він був графом, а ми прості люди, він був великою постаттю, а ми пересічні, він був Отцем Церкви, а ми просто «перехідні фігури»... І при цьому забувають, що саме митрополит Андрей і подібні до нього Постаті зробили УГКЦ такою, якою вона була. Саме зробили, а не вона сама стала такою за їхнього пасивного «невтручання».
Мабуть Митрополитові Андреєві, Патріархові Йосифові й усім незліченним ликам свідків віри і мучеників минулих століть Української Церкви буде набагато більшою радістю бачити продовження свого служіння в ділах сьогоднішніх єпископів УГКЦ і її Предстоятеля, ніж бути відділеними обрамленням ікони в окрему категорію святих, чиї діла для нас «недосяжні», а приклад далекий і недоступний.
Хочеться побажати новому Патріархові Української Греко-Католицької Церкви могутньої Божої підтримки і великого людського серця, віри в Бога, віри в себе і віри в людей, довірених йому Провидінням. А у важкі хвилини – плеча, підставленого духовно його великими попередниками, а фізично – щирими сучасниками.
Тарас ТИМО
