Свято-Макаріївську церкву зведено 1897 р. на Татарці — мальовничій і віддаленій тоді київській околиці. Власне, й будували церкву за ініціативою священика Костянтина Терлецького, аби піднести духовний рівень і моральний стан мешканців цього забутого кутка. При храмі відкрили церковно-парафіяльну школу, нею опікувалося Київське науково-просвітницьке товариство.
Від 1984 р. настоятелем храму є священик, нині протоієрей Анатолій Затовський. Отець Анатолій походить зі священицької родини: священиками були його дядько й батько (про що йому постійно нагадували в школі), а брат діда — о. Іван Затовський, розстріляний 1937р., минулого року причислений до лику святих-новомучеників. Сам Анатолій Затовський закінчив метеорологічний інститут, п’ять років працював у НДІ, подавав надію як науковець, але не міг прийняти моральні норми свого середовища і зрештою повернувся до Церкви. Власне, він ніколи з нею не поривав, але й про духовну кар’єру дуже довго, від самого дитинства, не мріяв. 1978 р. його було висвячено на священика, згодом він отримав вищу духовну освіту. В останні роки ми чимало дізналися про релігійне життя своєї країни. Газети й журнали охоче друкують розлогі інтерв’ю митрополитів та єпископів, ми постійно бачимо їх на фото поруч з сильними світу цього. Ще більш завзято розповідають медіа про конфлікти між церквами, про бійки за храми і церковно-політичні інтриги. Що практично завжди залишається поза кадром, то це — люди, звичайні й незнамениті, об’єднані спільною вірою і молитвою, традиціями прадідів і прив’язаністю до свого храму і свого священика. Такі люди і складають парафію, про життя якої медіа назагал не розповідають. Але саме там відбувається найголовніше для християнина. Неуважність до громади віруючих з боку вчених і журналістів важко зрозуміти — адже для мільйонів наших співгромадян це інституція, яка акумулює не лише їхню духовну енергію, але й соціальну активність. Наприкінці 90-х років XX століття жодна інша інституція — ані партії, ані профспілки — не може похвалитися такою залученістю українців у свої справи, як Церква. Сьогодні ми пропонуємо нашому читачеві роздуми отця Анатолія про сучасну православну парафію, про священиче служіння, про змінюваність і незмінність православної традиції. Словом, про те, чого так або інакше торкається в своїх листах чимало читачів.
о. Анатолій: Молитвами засновників наш храм від самих початків став православно-освітнім осередком, центром тяжіння для самих різних людей, які прагли духовного зростання і церковного просвітлення. Навіть страшний терор 20-30-х років не зміг зруйнувати його. Кілька передвоєнних років у храмі виготовляли кавалерійську збрую для армії, але під час війни він знову прийняв молящих, а з 1945 р. настоятелем храму став о. Георгій Єдлінський. Про цього подвижника, який стояв на чолі Свято-Макаріївської парафії 40 років, можна розповідати нескінченно. Він належав до того дивовижного кола київської інтелігенції, яке безжально винищувалось режимом. Його брат Михайло був професором Київської духовної академії, а сам о. Георгій був не просто добре знайомий, але духовне близький з людьми, якими довіку пишатиметься наше місто.
«ЛіС»: Отже, храм став пристанищем для дисидентів...
о. Анатолій: Я б не наважився так казати. Безперечно, інтелігенція тягнулася до нього, можливе більшою мірою, ніж до інших храмів. Це були не демонстративні дисиденти, а швидше люди, які не могли змиритися з бездуховністю і сірістю оточення, його казенними гаслами й безбожництвом. Водночас тут було дуже багато воцерковлених людей, які виховувались у послідовно православному дусі; для таких молитва в храмі, Богослужіння, сповідь, причастя — це спосіб життя. Наш храм — камерний, тут добре молитися, тут немає тієї метушні, що інколи спостерігається в центрі міста. До того ж церква далеченько від можновладців, а це для дуже багатьох наших вірних мало велике значення.
«ЛІС»: На практикуючого віруючого чекали серйозні неприємності...
о. Анатолій: А надто на того, хто обіймав більш-менш престижну посаду, мав учений ступінь тощо. Нещодавно ми ховали чоловіка, який півстоліття був нашим парафіянином. Але мало хто знав, що доктор медичних наук, професор Юрій Миколайович Квітницький-Рижов є глибоко побожною людиною. Регулярно з 1948 р. відвідуючи богослужіння, він навіть спромігся залишатися непоміченим багатьма парафіянами. Навіть після 1988 р., коли професорові не треба було вже ховатися в затінку і він виходив у центр храму, деяка скутість у його рухах усе ж відчувалася.
«ЛіС»: 1988 рік став переломним?
о. Анатолій: Безперечно. Існує багато інтерпретацій тієї ситуації, але скажу лише, що святкування 1000-ліття Хрещення Русі супроводжувалося небаченою маніфестацією вірності православ’ю, поверненням до прадідівських звичаїв і традицій, словом — до віри. У тому році мені доводилося хрестити людей з півночі СРСР, з Сибіру. Вони приїздили з місцевостей, де на тисячі кілометрів не було жодного храму, і просили їх охрестити. У це важко повірити, але тоді в нашому храмі за день, бувало, хрестили до тридцяти душ дорослих!
«ЛіС»: Зараз, мабуть, хрестите менше?
о. Анатолій: Звичайно. Дорослі хрестяться набагато рідше — ті, хто хотів це зробити, вже зробили. Тож хрестимо переважно дітей. Ну і зважте, що набагато збільшилася кількість храмів. До 1988 р. їх у Києві було лише 8, а зараз — кілька десятків.
«ЛіС»: Чи змінився образ «середнього» парафіянина порівняно з радянськими часами? Хто він?
о. Анатолій: Передовсім він помолодшав. Раніше молоді обличчя зустрічалися не так часто. А щодо дітей, то часто ми їх просто ховали від усіляких перевіряючих. Традиційно в нас багато інтелігенції, чимало лікарів. Приблизно половина парафії — це православні, які живуть відносно недалеко (за київськими мірками, звичайно) від храму. Але інша половина — це люди, яким зручніше, напевно, було б відвідувати інші храми. Чимало таких, хто колись мешкав на Татарці, потім, після зносу приватного сектора, отримав житло на Харківському масиві, на Троєщині, але все одно вони лишаються членами нашої громади. «Тут наш пупок зарито, — говорять вони. — Тут нас хрестили, вінчали, сюди ми водили своїх дітей і хочемо водити онуків».
Парафія наша не дуже велика. Десь до 300 християн. Приблизно 150 відвідують храм щотижня і спілкуються одне з одним. Щонеділі після літургії в нас відбуваються спільні трапези, що, як відомо, є традицією починаючи з апостольських часів, і тому вони мають насамперед не тілесне, а символічне значення. Спочатку, після причастя, за стіл сідають діти — вони потім йдуть на навчання до недільної школи. Потім трапезу розпочинають дорослі; після цього вони слухають лекції з історії православ’я, літургики, догматики тощо, що їх читають наші священики і студенти Київської духовної академії.
До речі, ми вже маємо досить солідну бібліотеку, видаємо дитячий журнал «Вертоград», а нещодавно видали твір М. Гоголя «Роздуми про Божественну Літургію» — один із кращих, на мою думку, зразків духовної прози XIX ст. Цього літа ми відкрили православний літній табір на Десні, де відпочивали діти з київських парафій.
«ЛіС»: Чи прагне Свято-Макаріївська громада розвивати свої релігійно-просвітницькі традиції?
о. Анатолій: При громаді працює «Православно-педагогічне товариство», і щотижня в нас збирається 20-30 педагогів зі всього міста. Ми надаємо цій праці дуже серйозного значення, бо намагаємося будити людей, повертати їх обличчям і душею до православ’я. Звичайно, найліпше це робити з малих років. Між іншим, ми маємо досвід порівняння класів, де нашим священиком викладався Закон Божий, із рештою класів однієї школи. І директриса, і завуч її визнали, що діти з перших набагато успішніші в навчанні і значно кращі за поведінкою.
«ЛіС»: Хто складає поповнення парафії в останні роки?
о. Анатолій: Треба визнати, що кількісно громада останнім часом уже не змінюється. А поповнення — це молоді люди, виховані в православних родинах, часто — в родинах наших парафіян.
Досить помітний останнім часом прошарок молодих (або відносно молодих і людей, які свідомо приєдналися до православ’я після довгих пошуків і тривалих роздумів. Декого з них можна назвати відродженими для православ’я: охрещені в православ’ї, вони пройшли через захоплення східними релігіями, через протестантизм і потім прийшли з покаянням до православного храму.
«ЛіС»: А від вас ідуть люди?
о. Анатолій: Трапляється. І йдуть, і повертаються.
Дуже часто люди йдуть у новітні релігійні спільноти тому, що жадають чудес і зцілень. Негайно! Особливо коли з кимось із рідних трапляється лихо або в сім’ї є наркоман чи алкоголік. Дається взнаки і та потужна реклама, яка лине з телеекранів: приходь на стадіон чи в палац спорту — і зцілишся. Причому зробить це не Бог, а той чи інший проповідник. Християнин не може не вірити в чудо, в таємницю зцілення. Але людина й сама повинна зробити крок до покаяння.
Силу молитви, її видимий вплив неможливо заперечувати. Досить часто бувало: я читаю у вівтарі нечутно молитву і, дійшовши певних слів, чую крик у храмі — хтось упав непритомний. Та сила православної молитви — не в ефектних сценах. Якщо хочете отримати наочне свідчення Божої благодаті, то я звернуся не до одного чи навіть кількох життєвих прикладів (хоча б міг навести їх удосталь), а до цілого життя. Знаєте, скільки розлучень у нас в країні? Можу помилятися в точних цифрах, але знаю, що не менше половини всіх шлюбів розпадаються. А от в нашому храмі від 1988 р. вінчалося 2000 пар. Розлучилося менше двадцяти.
«ЛіС»: Новоприбулі якось вирізняються серед інших?
о. Анатолій: Кожна людина якось вирізняється... Хоча, чесно кажучи, інколи я відзначаю в поведінці деяких парафіян якусь закріпаченість, схильність до отримання чітких і недвозначних вказівок, до того, аби бути керованим на кожному кроці свого життя. Тут є елемент, якщо хочете, втечі від особистої відповідальності. Трапляється, людина з кожною своєю проблемою звертається до священика по благословіння. Це якоюсь мірою і знецінення благословіння, і сумнів у тому, що Господь нам дав свободу волі.
«ЛіС»: Як часто до Вас звертаються за благословінням, за порадою в повсякденному житті?
о. Анатолій: Дуже часто. Трапляється, і о шостій годині ранку приходять (я живу напроти храму) і опівночі, молоді й престарілі, постійні парафіяни і такі, що їх я ледве знаю. Священик не може нікому відмовити; щодня я маю бути не просто свідком, але й співучасником духовної праці багатьох людей.
«ЛіС»: Тобто від життя Ви не відірвані...
о. Анатолій: Вибачте, але священик бачить земне життя всебічніше і глибше за будь-якого соціального працівника, він стикається з такими сферами буття, які навіть уявити собі важко. Врешті, він — це той, хто пропускає через себе вузлові події людського шляху: прихід у життя, шлюб, приготування до смерті, фінал. Сімейні негаразди, проблеми з дітьми, душевні розлади, несправедливість, спокуса, ревнощі, гординя — до священика приходять з усім.
Я ніколи не забуду, як десь років із 15 тому до мене прийшов чоловік і розповів, що йому замовили вбити людину за 5 тисяч карбованців. Тоді ми ще не чули про кілерів, убивства на замовлення і таке інше... Ми разом довго-довго молилися, він плакав... Думаю, що він не став убивцею.
«ЛіС»: Зараз у православних громадах точаться доволі жваві дискусії з приводу форм общинного життя, богослужбової мови, відносин між мирянами, священством і єпископатом...
о. Анатолій: Зрозумів. І можу відповісти цілком відверто і недвозначно: ми консерватори. Не в тому сенсі, який вкладали в це поняття радянські енциклопедії, а в тому розумінні, що дійсно йому притаманне. Якщо етимологічно «консерватизм» — це «збереження», то ми, поза сумнівом, ті, хто обстоює особливу цінність православної традиції і прагне її зберегти. Ми не проти нового, але насамперед вважаємо, що нове має довести свою корисність, а звідси й право на існування. Що ж стосується якихось грунтовних змін, то це справа виключно серйозна. Хто вимагає радикальних змін для Церкви? Або той, хто лишається поза нею, або ж якщо він щойно прийшов до храму. Така людина просто не розуміє, що тут відбувається, чому священик не служить у буденному одязі і для чого здійснюються приготування до літургії. Але ж у храмі немає нічого випадкового, несуттєвого і другорядного.
А літні люди взагалі сприймають найменші зміни в храмі дуже хворобливо. Бо знають, що все нетривке й недовговічне, а в церкві лишається так, як було і сто, і п’ятсот років тому. Адже богослужіння, як точно визначив колись один православний богослов, не є справою одного лише духовенства: воно витворюється й живиться благочестям усього народу. Віра в православ’ї не відокремлена від молитви і богослужіння. Церковний письменник Євагрій сказав про це так: «Якщо ти богослов, то молитимешся істинно, а якщо істинно молитимешся, то ти — богослов».
Людина і світ. — 1999. — №10. — С. 2-5