Ярослав Дашкевич: "Покликання треба мати не лише для того, щоб стати священиком…"

Олег ГІРНИК

Традиція й покликання

Як зазначає французький філософ релігії Рене Генон, будь-яка діяльність людини в рамках Традиції розглядається з точки зору базових принципів; те, що є вірне для науки, однаковою мірою стосується мистецтва, адже між ними існує тісний зв'язок, як у відомій аксіомі будівничих Середньовіччя ars sine scientia nihil (мистецтво без науки ніщо). Очевидно, під поняттям «наука» слід розуміти середньовічне її трактування, що вважало вершиною всіх наук теологію, а не сучасну профанну форму науки, застосування якої, на думку Генона, не може нічого від себе дати, окрім сучасної промисловості. З профанної точки зору людська діяльність зосереджена лише на зовнішні прояви світу, і з перспективи зовнішніх феноменів говорить про світ.

Інтегровані в Традицію наука й мистецтво, зрештою, як і будь-яка діяльність людини, преображаються, набувають «священного» характеру, здобувають такі властивості, котрі можуть бути збережені лише духовним служінням, дуже близьким за змістом до священичого. «Наука як така, зокрема й історична, передбачає голодне життя. Покликання треба мати не лише для того, щоб стати священиком, а й щоб бути науковцем», говоритиме в одному з останніх інтерв’ю світлої пам’яті професор Ярослав Дашкевич (Український тиждень, № 9, 2010).

Профанне трактування науки, разом з яким прийшов поділ світогляду на «профанний» та «сакральний», конфлікт між розумом і вірою, про які не знала Традиція середньовіччя, обмежили питання про покликання лише сферою релігійною. Рамки трактування покликання у римо-католицизмі суттєво обмежені питанням статевими: покликанням або «богопосвяченим життям» вважається лише така форма релігійного життя, що передбачає целібат (священство, монашество). Щойно після ІІ Ватиканського собору знову почали говорити про подружжя як покликання. Тим часом про покликання науковця, медика, педагога, лікаря, юриста досі говорити не прийнято, хоч і про це натякають соціальні енцикліки та інші документи Католицької Церкви.

Науковець перед вибором: «гранти» чи «голодне життя»?

Не менш дивною для сучасного розуміння звучить теза Ярослава Романовича про те, що «наука передбачає голодне життя». Curriculum vitae сучасного науковця передбачає обов’язкове висвітлення таких аспектів, як «участь у проектах» та «здобуття грантів» на написання книг, наукові дослідження, що аж ніяк не передбачають «голодне життя», навпаки. Якщо ж згадані аспекти відсутні у біографії науковця, за сучасними мірками він попросту не може ним вважатися.

Часто проекти й гранти мають і зворотну сторону медалі, яка дуже відчутна в історичній науці передовсім – писання наукових робіт й історичних досліджень під замовлення, де викривлення історичної істини відбувається згідно з суб’єктивною переконаністю замовника або національними інтересами окремої держави. «У наш час про об’єктивність більшості істориків, на жаль, говорити важко, тому що впродовж майже всього ХХ століття спостерігалося вторгнення політики в історію. Політика вимагає такої історії, яка їй потрібна в конкретний момент», – вважав Ярослав Дашкевич. Цьому сприяє «методологія постмодернізму»: беруться дослідження кількох авторів і не визначається, хто з них є найближчий до об’єктивної істини, а наголошується, що кожен з них має право висвітлювати проблему по-своєму, кожен історик має право на своє суб’єктивне бачення тих чи інших подій. Найгірше, коли за такою методологією пишуться підручники для шкіл, адже такий підхід формує переконання, що осягнення об’єктивної істини є неможливим, що більше – істина взагалі є непотрібною.

«Ще не так давно у причорноморських і кавказьких курортах ви могли побачити майстрів паперової мініатюри – витинанки: кілька зручних помахів і ваш профіль – з чорного паперу, наклеєного на білий картон, або з білого паперу, наклеєного на чорний картон, був готовий. Саме так протягом десятиріч вчили нас сприймати постаті минулого: білі, світлі, позитивні на чорному фоні зловіщої пітьми (це були ті борці, революціонери, діячі, гідні наслідування) та темні, негативні профілі на фоні ясного оточення (це були вороги народу, люди, у яких могли бути лише чорні думки, чорні справи, чорне вчорашнє, сьогодні й майбутнє). Спроба міняти сприйняття діячів минулого – міняти чіткі профілі на хоча б чорно-біле фото з тінями і півтінями – періодично наштовхувалися на брутальний вигук згори: «Не руш!» Знову вирізали профілі чорні і білі, і виходило так, що тих чорних профілів в українському минулому виявилося безліч, і їх можна і треба було викреслювати з пантеону народної пам’яті», – писатиме в одному із есеїв про М. Драгоманова професор Дашкевич. Команда згори «Не руш!» звучить надалі, а процес «малювання профілів» триває в особі новообраного президента України, що обіцяє «подарувати» ветеранам-красноармійцям зняття звання героїв України з С. Бандери та Р. Шухевича.

Це означає, що на Донбасі ніколи не знатимуть правду про те, що за діяльністю оспіваної Фадєєвим організації «Молода гвардія» та її ватажком Олегом Кошовим насправді стоїть ОУН. Далі говоритимуть про націоналізм як типово галицьке явище, забуваючи про те, що головний ідеолог українського самостійництва Микола Міхновський народився на Полтавщині і коли в Галичині буйним цвітом цвіло москвофільство, він був співініціатором таємної організації «Братство тарасівців». В Гадячі тієї ж Полтавщини народився і Михайло Драгоманов, чиї ідеї мали визначний вплив на радикальні погляди І. Франка та М. Павлика.

Уродженець Харківщини Микола Хвильовий (Фітільов) романтик-революціонер, співець «загірної комуни» закликав «покінчити з контрреволюційною (по суті) думкою будувати на Україні російську культуру», оскільки вона «тяжить над нами в віках як господар становища, який привчив нашу психіку до рабського наслідування». Весь світогляд Хвильового оформився у коротке гасло «Геть від Москви!». Автор праці «Націоналізм», в якій висвітлені основи українського чинного націоналізму, Дмитро Донцов народився поблизу м. Мелітополя, Запорізької області. Як бачимо радикальні ідеї націоналістичного спрямування зароджувались на Сході України, в Галичині вони лише шукали кращих умов для втілення. Ярослав Дашкевич не мав жодних сумнівів, що саме доповідь Донцова «Українська молодіж і теперішнє положення нації» (як брошура опублікована під назвою «Суспільно-політичне положення нації і наші завдання»), виголошена у Львові в липні 1913 року на ІІ з’їзді Українського студентського союзу, «відіграла визначальну роль у мілітаризації українського суспільства в Галичині та стала остаточним поштовхом для розгортання воєнізованого січового руху напередодні Першої світової війни». Тому не випадково «серед українських ідеологів ХХ ст. мало було таких, на яких звалився б справжній шквал закидів, інсинуацій, вигадок та творчість яких з великим завзяттям фальшували б, ошукано інтерпретували б, перекручували б, як це трапилося з Дмитром Донцовим», – писатиме Ярослав Романович у статті «Дмитро Донцов і боротьба довкола його спадщини». Власне фальшування спадщини Донцова і може слугувати прикладом замовлених проектів «грантодавців» із Росії й Польщі для української «п’ятої колони» у 20-30 рр. у Галичині та радянофільської української еміграції після Другої світової війни. Їхнім завданням було «перемалювати українське еміграційне суспільство на ліберальних демократів, а ті представники українських «наукових кіл», що були пов’язані з американськими університетами, з їхнім засиллям т.зв. червоної професури, щоб заслужити відповідну ласку, вважали своїм обов’язком полювати на Донцова і на націоналізм як на рушійну ідею національно-визвольної боротьби». Тому видання творів Донцова української діаспори 40-80 років не викликали довір’я у професора Дашкевича.

Аскетизм і невсипущий контроль 

Свого часу поет Юрій Клен (справжнє ім’я Освальд Бурґгард), даючи оцінку творчості Е. Маланюка, напише наступні слова: «Коли життя нації не має змоги рости в широчінь, то треба перегрупувати національну енергію, скупчити її в царині духа і рости вгору. Усвідомивши собі це, перед кожним з нас поставлене завдання, кожен мусить усвідомити й велич своєї відповідальності. Ось чому й потрібен деякий аскетизм, невсипуща контроля над собою і невблаганний суд над усім, що нам стає перед очі, претендуючи на право бути мистецтвом під аспектом вічності». Ці слова однаковою мірою можемо віднести до наукової діяльності Ярослава Дашкевича, до його суду над усім, що претендує на науку під аспектом вічності. Науковий аскетизм Дашкевича передовсім відчутний у його «невсипущій контролі» до застосування термінів. «Часто молоді історики вважають: що більше у своє дослідження вони введуть іншомовних слів, яких ніхто не розуміє, подеколи навіть вони самі, то вища вартість їхньої праці», – говоритиме Дашкевич у одному з останніх інтерв’ю. Так пишучи про того ж Донцова, Дашкевич звертає увагу на систематичне «неграмотне або замовне» перекручення терміну «чинний націоналізм» (тобто «активний», «дійовий») на «інтегральний». «Семантика даного прикметника в цьому конкретному випадку не є ясна, – вважає Дашкевич, – що й використовують автори, які ним хизуються ще й через його ніби високо наукове, бо чужоземне звучання». Він звертає увагу також і на слово «парадиґма», що має найменше сім значень: «Коли історик уживає таке гарне слово, я не завжди переконаний у тому що саме він хоче сказати. Але знаю, що він хоче вжити модне слово». А термін «громадянське суспільство» Дашкевич взагалі вважав сфальшованим, а більш правильним «міщанське суспільство».

Постмодернізм, екуменізм і глобалізація  

Про походження терміну «постмодернізм» у Дашкевича своє трактування. На його думку він виник 1917 року і символізував «терористичну реакцію» на модернізм у мистецтві, літературі, науці, перерісши поступово у тоталітарні системи (інтернаціонал-соціалізм, націонал-соціалізм, фашизм) – це був «постмодернізм-1».

Світогляд, що оформився наприкінці 70-х років – це власне кажучи «постмодернізм-2», але його генеологія замовчується, ховаючись за гаслами лібералізму й демократії. «Поширення постмодернізму-2 проходило інтенсивними методами: від мистецтва і літератури до філософії, далі до гуманітарних наук, нарешті до політики та економіки. Мета: глобалізація економічних і політичних процесів, при яких «хто проти нас», того усунемо» (стаття «Постмодернізм та українська історична наука»).

Завдання постмодернізму – підтримувати ідеологію глобалізації, яка в свою чергу нівелює ідею національної історії, адже глобалізація покликана замаскувати панування двох-трьох націй над «підрядними», переважно країнами Третього світу, до яких належить й Україна. До речі, ідеологію глобалізації Дашкевич порівнював із екуменізмом у Церкві (Український тиждень, № 9, 2010). І там йде мова про домінацію окремих потужних єрархічних структур над слабшими і «підрядними». Про це свідчить ставлення екуменічного руху до УГКЦ і використання екуменізму з політичною метою. Звичайно, тут не маємо на увазі прояви живого, справжнього екуменізму, що відбувається на низовому рівні, мова йде про екуменічні ігрища у вищих ешелонах церковної єрархії.

Тепер у світі, на думку професора Дашкевича, наростає антипостмодерністичний рух і «він починається не від політики та економіки, а з мистецтва, літератури, гуманітарних наук, тобто з таких ділянок, значення яких у сучасному «постіндустріальному» суспільстві незначне». Особливо він помітний у різних антиглобалістичних виступах, передовсім у країнах Латинської Америки, де наростає протистояння англосаксонській домінації. Проте в Україну ці процеси ще не прийшли. «Колись ми були рабами в клітці. Тепер – ми раби без клітки (клітка лишилась, але ми втратили відчуття її). На нас ніби набігає хвиля божевілля. Нам треба повернути свідомість того, що ми в клітці, інакше нам не минути сказу», писатиме В. Стус у статті «Зникоме розцвітання».

Методологія «високого патріотизму»

Окрім «методології постмодернізму» за Дашкевичем однаково шкідливим і небезпечним для історичної науки є «засилля дилетантів із гіпертрофованим патріотичним почуванням», течія псевдопатріотів, яка спотворює історію за методологією «високого патріотизму». Вони створюють плідне тло для «псевдогероїчної мітології», що покликана компенсувати психологічні комплекси, почуття меншовартості й незадоволення сьогоднішнім станом української незалежності. Насправді, це втеча від дійсності і небажання вдаватися до конкретних дій.

Реальна історія України багата на світлі і героїчні моменти, яких цілком достатньо, щоб бути заохоченням для боротьби за незалежність. Одночасно не слід забувати про необхідність висвітлення й негативних сторінок історії, аби від них чогось навчитися. На таких принципах стояла українська історична школа по лінії М. Костомаров – В. Антонович – М. Драгоманов – М. Грушевський, яка займала вагоме місце не лише в українській історичній науці, а європейській в тому числі. Продовжувачем цієї Традиції був Ярослав Дашкевич.

Постійний статус – «непевна людина»

Незважаючи на те, що впродовж 20-ти років професор Дашкевич очолював Львівське відділення Інституту археографії і джерелознавства ім. М. Грушевського, що знаходиться у підпорядкуванні НАН України, ні академіком, ні навіть членом-кореспондентом він так і не став, оскільки, як зазначає Ігор Гирич, «для НАНУ Дашкевич завжди був і буде непевною людиною, як і для тих органів, що десятиріччями переслідували його як антисовєтчика». «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне».