Єдність після «возз’єднання»
«Десятиліттями вивчають цю подію історики. Але завдяки новим джерелам, які у співпраці з архівом СБУ, нам вдалося опрацювати, пролили на неї нове світло, — сказав у вітальному слові на відкритті міжнародної наукової конференції «”Львівський собор” 1946 року: історичні обставини та сучасні оцінки» Патріарх УГКЦ Блаженнійший Святослав (Шевчук). – Замість історії в СССР часто була пропаганда. І зараз ми бачимо багато пропаганди довкола. У світі постправди існує культура брехні, фейків. Львіський псевдособор також був фейком. І саме наукова методологія повертає нам правду».
Міжнародну конференцію організували з нагоди 75-х роковин цієї події Інститут історії Церкви та Київський центр УКУ. У конференції взяли участь близько 30 провідних науковців з України, Польщі, Румунії, Словаччини та США, представники органів державної влади та церковних структур.
Як відомо, організатори псевдособору, що відбувся 8-10 березня 1946 року, оголосили про «скасування Берестейської унії 1596 року», розрив з Ватиканом і «возз’єднання» з Російською Православною Церквою. Через репресії, терор, депортації і тотальний контроль Українську Греко-Католицьку Церкву мали стерти з лиця землі. Але хитромудрі енкаведисти «чогось» не врахували. Їм не втямки було, що життя не обмежується землею. І через 44 роки підпільного життя Церква знову унаявнилася, і сьогодні є визнана, активна і відома.
Політика нищення
«На прикладі цього «собору», про який, долею випадку, збереглося досить багато документів, стає зрозумілим, у яких формах відбувалося легальне релігійне життя в Україні, яким чином відбувалися всі легальні заходи того періоду», — каже заступник директора Інституту історії Церкви УКУ Роман Скакун.
Про політичний контекст ліквідації Церкви розповів у своїй доповіді директор Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету Олег Турій. Він наголосив, що ті, хто нищили Церкву, використовували досвід історії. Отже ті, хто обороняли Церкву і намагаються сьогодні будувати церковне життя, також мають спиратися на історичний досвід цього протистояння і цієї глибокої віри та вірності своїй Церкві.
Олег Турій нагадав, що СССР був певним мутантом Російської імперії з тими ж прагненнями, тільки прикритими інтернаціоналістською риторикою. Тому ставлення до тієї чи іншої релігії формувалося не лише атеїстичною пропагандою, а й імперською «логікою». «Риси спадкоємності СРСР із царським режимом виразно унаявнилися в час ІІ світової війни, — каже історик. – Так, у 1943 році радвлада розпустила Комінтерн, що означало відмову від ідеї світової революції у прямому вираженні і перехід до іншої стратегії – поділу світу на сфери впливу та розширення радянської домінації на певній частині світу. Ці зміни заторкнули навіть такі деталі, як повернення військових звань, запровадження погонів замість петлиць та інші речі, які наслідували взірці царських часів. Зрештою, горезвісна «георгіївська стрічка» та гасла «Великої Вітчизняної Війни» мали апелювати до імперського минулого. Усі сфери життя починають набувати колориту «русскості».
Олег Турій нагадав, що 4 вересня 1943-го відбулася зустріч Сталіна із місцеблюстителем патріаршого престолу та кількома єрархами, на якій було вирішено модифікувати статус Російської Православної Церкви. З цього часу вона набуває назви Руська. А через кілька днів був створений спеціальний державний орган «Комітет у справах Руської Православної Церкви», яку очолив професійний енкаведист Карпов. А от засідання Комітету релігійних культів, який мав займатися рештою конфесій, відбулося аж 19 травня 1945-го.
Відновлена Московська патріархія мала стати потужним інструментом радянської експансії у післявоєнному світі. «Сталін схвалив план заходів, який підготував Георгій Карпов, головний куратор релігійного життя на теренах СССР. У ньому викладені основні антиватиканські заходи, які мав реалізувати режим усім своїм ресурсом, — розповів у своїй доповіді Завідувач відділу етнополітології Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. Кураса Віктор Войналович. – У цьому плані відводилося багато місця дослідженню історії православно-католицьких стосунків, аргументувалися плани і цілі Радянського Союзу на теренах Центральної Європи. Одним із пунктів було забезпечення «відриву греко-католиків від Ватикану».
«Око за око» по-більшовицьки
Згодом, коли «справа була зроблена», її прикрили тезою, мовляв, львівський псевдособор став «запізнілою на 350 років відповіддю на Берестейську унію». За словами священика Української Греко-Католицької Церкви, професора історії богослов'я в католицькому Університеті Нотр-Дам у США Юрія Аввакумова, цю тезу досі пропагують на міжнародних конференціях представники Московської патріархії, вона і сьогодні впливає на сприйняття у міжнародних колах цієї події. У своїй доповіді отець Юрій розглянув Львівський псевдособор серед низки «ліквідацій унії». «Два аспекти роблять Львівський псевдособор унікальним у низці історичних несправедливостей: тоталітаризм і конфесіоналізація, — наголошує богослов. — Ця подія відбувалася в контексті тоталітарного політичного устрою. І належала до доби, що демонструвала надзвичайно високий рівень конфесіоналізації». Після Берестейської унії православні структури залишилися, існували паралельно з уніатськими, ба навіть процвітали. «Досить порівняти біографію такого противника унії як Григорій Балабан і греко-католицьких єпископів Григорія Хомишина й Теодора Ромжі – тільки двох із тисяч арештованих, закатованих, ув’язнених у 1945–1948 роках, щоб збагнути безпідставність такої тези».
Отець Юрій переконаний, що фейковий Львівський псевдособор розкриває шлях, яким досі посувається російська постмодерна тиранія. Він нагадує, що у березні 1991 року, коли, не зважаючи на шалений опір Московського патріархату уже почався процес легалізації Української Греко-Католицької Церкви та відбудови її структур, митрополит Кирил (Гундяєв), тодішній голова відділу зовнішніх церковних зав’язків РПЦ, дав інтерв’ю французькій католицькій газеті Ла Круа (La Croix). На питання, чи погодиться він з твердженням, що в 1946 році уніати стали жертвами православного прозелітизму, Кирил відповів так, цитую: «Ні. Уніатську церкву заборонив Сталін, а не наша Церква, з політичних причин. Ми прийняли тих, хто вирішив стати православними, без жодного примусу. Навпаки, ми боролися з атеїстичним режимом і захищали віруючих».
«Відтоді й дотепер Російська Православна Церква повторює це фальшиве алібі, — наголошує о. Юрій Аввакумов. – Зовсім недавно цю тезу виголошував керівник відділу зовнішніх зав’язків РПЦ Іларіон Алфеєв. Таке заперечення причетності своєї Церкви разюче перегукується з заявами «ихтамнет», які звучали свого часу з Кремля щодо російських військ у Криму і звучать сьогодні щодо Донбасу».
Як готували псевдособор
Документи, які збереглися, свідчать, що історики, які були на службі у «партії», опрацювали досвід ліквідації унії у 1838-39 роках на території Правобережної України, Волині, особливо Білорусі – так званий Полоцький Собор. Історик Олег Турій інформує, що напередодні псевдособору була оприлюднена стаття історика Гуслистого, який тоді працював у педагогічному інституті імені Горького (нині імені Драгоманова) і, за сумісництвом, очолював Центральний державний історичний архів, де описував основні етапи розправи над Церквою. У львівському архіві зберігається доповідна одного з львівських істориків, де він розкривав механізми діяльності «ініціативної групи» у ХІХ столітті за царя Миколи І, і проведення Полоцького собору, який Католицька Церква трактує як незаконний.
Риторику апеляції до імперського досвіду використовували не тільки радянські органи, які поставили завдання ліквідації УГКЦ через створення «ініціативної групи» і проведення «собору», а й члени «ініціативної групи», зокрема, отець Гавриїл Костельник. У своїх розмовах зі службовцями НКВД та листах – чи до Патріарха Алексія, чи до органів радвлади, він постійно апелює до цього досвіду. Але з іншою метою: аби діяти повільно, не гарячково, і дозволити греко-католикам зберігати якісь свої особливості.
Агентурній спецоперації з ліквідації УГКЦ присвятив своє дослідження історик Церкви Роман Скакун. Він зазначає, що, коли влітку 1944 року Галичина вдруге опинилася під радянською окупацією, влада спершу приглядалася до міри лояльності УГКЦ. Для інформування про настрої використовували численну агентуру НКДБ у церковному середовищі. Під маскою «уповноваженого в справах культів» до Львова приїхав чекіст Сергій Карін. Уже в січні 1945-го у звітності й директивах НКДБ починають звучати нотки про «зрадницьку, профашистську діяльність» українських греко-католиків. У лютому 1945 року Карін з Павлом Медведєвим підготував і подав наркому держбезпеки УРСР Сергію Савченку план ліквідації УГКЦ як «чужої щодо впливу легальної резидентури Ватикану і активно діючої української націоналістичної організації на нашій території».
З документів видно, що у Москві ліквідацію УГКЦ розглядали в широкому контексті політики протистояння впливові Ватикану і максимального розширення юрисдикції РПЦ, яка мала стати інструментом зовнішнього впливу Кремля.
Кампанія проти УГКЦ передбачала масовані репресії і на їх тлі – вербування агентури і агітацію за православ’я. Ліквідація мала відбутися шляхом об’єднання з РПЦ, для чого потрібно було знайти серед греко-католиків прихильників православ’я і утворити «ініціативну групу» для «возз’єднання».
8 квітня 1945 року у газеті «Вільна Україна» з’явилася стаття Ярослава Галана «З хрестом чи з ножем», а в ніч з 12 на 13 квітня були арештовані митрополит Йосип Сліпий, чотири греко-католицькі єрархи і 5 священиків у Львові. 14 квітня, вже після арешту єпископату, «ініціативну групу» погодився очолити отець Гавриїл Костельник. «Він був одним з небагатьох, хто діяв щиро, зізнавався, що «не любить Рим і почувається в душі православним», — каже Роман Скакун. – Всі інші члени «ініціативної групи» і наближені до Костельника були агентами НКДБ». 29 травня 1945 року оформлення «ініціативної групи» завершилося. Раднарком УРСР визнав її як офіційне представництво діючих у Галичині греко-католицьких парафій.
Торжество «остаточного вирішення»?
У кінці вересня 1945 року з’явився перший план «остаточного вирішення уніатського питання». У грудні в Києві зібралася нарада керівництва НКДБ УРСР, начальників західних обласних управлінь та гостей з Москви – Карпова і Полянського. Результатом наради став план єдиного загальногалицького «собору» у Львові. 19 лютого 1946 року його затвердили в Москві.
План передбачав, що 60–70 відсотків «делегатів» на «соборі» має складати перевірена агентура. «На той час секретний апарат по лінії УГКЦ становив уже 279 агентів і 475 таємних інформаторів, — зазначає Роман Скакун. – Для агентури провели інструктаж та забезпечили проїзд до Львова. У Львові було виділено 10 явочних квартир, до міста відряджені оперативники, які мали курувати агентуру, видані добові на руки – 800-1000 карбованців. Усі рішення «собору» були заздалегідь відредаговані і затверджені в НКГБ».
За словами Олега Турія, навіть дату проведення собору – першу неділю Великого посту, коли святкується Торжество православ’я, але в давньому, богословському розумінні, було використано з метою вивищення однієї конфесії та ліквідації іншої. Єдине, чого радянській владі не вдалося зробити, то це викарбувати монету з написом «Отторженые насилием – воссоединенные любовью», із датами 1596–1946. Тому що попередня медаль у Російській імперії апелювала до Полоцького собору і до дати 1839 року.
«Радянська тоталітарна машина в політичному сенсі цілком могла обезголовити й ліквідувати Греко-Католицьку Церкву навіть без співпраці з боку Московської патріархії, — переконаний о. Юрій Аввакумов. – Політичне рішення про ліквідацію цієї Церкви, як і інші рішення подібної ваги, ухвалив, безперечно, сам Сталін. Однак, зображати спецоперацію НКГБ як «торжество православ’я», зорганізувати «церковний собор», додати йому авторитетності висвяченням двох єпископів, що мали на ньому головувати, підносити ліквідацію як «акт повернення в святий материнський дім» і «сповнення мрій та молитов вірних» – усе це було б неможливим без охочої співпраці з боку керівництва Російської Православної Церкви».
На думку директора Українського інституту національної пам’яті Антона Дробовича, історія з зібранням 1946 року є доказом злочину тоталітаризму. Утім, він переконаний, що спецслужби зазвичай не розуміють феномену релігійного. «Організовуючи зібрання, вони намагалися відтворити форму, назвали це «собором», аби дискредитувати саму цю форму церковної організації, прийняття рішень. Але вони не розуміли метафізичного значення і власне суті такого феномену як релігія, — каже Антон Дробович. – І тому зазнали поразки. Радянський Союз мертвий, а переслідувані Церкви – живі».
На переконання очільника УІНП, ця історія дискредитує співучасників цього злочину, — РПЦ, яку тоталітарний режим корумпував.
Про документи радянських спецслужб розповів директор Державного галузевого архіву СБУ Андрій Когут, закликавши дослідників з різних конфесій приходити в архів СБУ і працювати. А Патріарх УГКЦ Святослав напівжартома зазначив, що плоди наукової праці, якими поділилися на конференції науковці, є дуже важливими для РПЦ. «Відомо, що є ініціативи канонізації отця Гавриїла Костельника, — нагадав Блаженнійший. – Певно, що матеріали, які наші науковці відкрили, будуть для цього потрібні».
Між політкоректністю і співчуттям
На питання із залу «Яка була реакція на ці події у Ватикані? Чи були спроби захисту або ж підтримки? Чи були звернення за допомогою від нашої Церкви?» не було однозначної відповіді. Деякі доповідачі висловлювали думку, що, через закритість кордонів СССР та інформаційну блокаду відомості про те, що відбувається в цій країні, дуже повільно доходили до Ватикану та інших держав. На це дослідник Андрій Смирнов нагадав, що всього за тиждень після псевдособору, у березні 1946 року відбувся Собор еміграційної Української Автокефальної Церкви, який засудив злочин – ліквідацію УГКЦ.
Заступник декана історичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Тарас Пшеничний наголошує, що звинувачення Ватикану в байдужості лунали з діаспори, утім варто пам’ятати, що він мав дипломатичні відносини з СССР і не бажав вступати у різку конфронтацію з цією державою, до того ж, радянська агентура діяла і в середовищі Ватикану. Агентура працювала і серед української діаспори Канади, Франції, Німеччини, намагаючись очорнювати діяльність греко-католиків – це теж важливо дослідити.
Історик Віктор Войналович натомість нагадує, що Ватикан, аби убезпечити від російських, тобто, радянських впливів територію Центральної Європи, навіть виступав за сепаратну угоду з Німеччиною. А з ІІ Ватиканським собором, де лунали вимоги припинення переслідування вірян у СССР, пов’язує звільнення з ув’язнення Йосипа Сліпого. На цей раз радянське керівництво в умовах назріваючої соціальної кризи було зацікавлене у дипломатичних стосунках із Ватиканом. Тому Патріарха було звільнено.
«Денонсація рішення псевдособору відбулася на першому дозволеному Апостольською столицею синоді УГКЦ у 1980 році, що його скликав Блаженнійший Патріарх Йосип Сліпий, — каже історик Олег Турій. – Це спричинило напругу у відносинах між Ватиканом і СССР. Наступним кроком була денонсація, оголошення нечинним з самого початку – 1990 рік, перший собор єпископів, які вийшли з підпілля, і в 1991 році підтверджений на спільному соборі в Римі єпископами як з діаспори, так і з України».
Пристосування і бойкот
Науковці вивчали також ставлення вірян УГКЦ до псевдособору. Хоча окремого дослідження цієї теми поки що немає. Так, Тарас Пшеничний зазначає, що коли людей скликали на «соборчики» в межах парафій, говорили там про Москву і православ’я, вони поверталися і йшли, і «поліцаї», що приїжджали для контролю, не могли нічого з цим вдіяти. Бо ці люди пережили вже жахи першої совєцької окупації і не надто боялися.
Історикиня Катерина Будз, яка захистила дисертацію про стратегії виживання та опору українських підпільних греко-католиків в СССР та досліджувала ставлення націоналістичного підпілля до ліквідації УГКЦ, повідомила про факти бойкотів, коли на місце арештованого священика приїжджав російський батюшка. Підпілля ж називало тих, хто «возз’єднався» — каїнами, перевертнями, юдами. Утім вибір кожного священика був дуже складним.
Дослідниця зацитувала слова з Пастирського листа митрополита Йосипа Сліпого та інших єпископів із сибірського заслання: «Прийде недалекий день і царство червоного антихристи та сатани розвалиться та пропаде, і щезне світ по ньому, а Церква і віра Христова житимуть вічно. А з ними буде жити вічно слава і пам'ять святих мучеників народу нашого, які сьогодні боряться і терплять за неї».
Ставлення націоналістичного підпілля було чітко сформульоване у зверненні до українських греко-католиків у липні 1945 року. Там «возз’єднання» позиціонувалося як наступ на українство, українську національну культуру. Повстанці зазначали, що їх не цікавлять догматичні питання, а тільки національний і політичний аспекти «возз’єднання». Національне – бо з’єднували саме з Російською Православною Церквою, а політичне – бо кермувало процесом НКДБ. Автори звернення наголошували, що зрадникам і перевертням загрожує розправа відповідно до повстанського звичаю.
На думку Катерини Будз, важко визначити, скільки священиків було вбито підпільниками. Книжки Клима Дмитрука, рупора радянської пропаганди, навряд чи тут є правдивим джерелом. За даними у справах РПЦ, на території Галичини протягом 1946-48 років було вбито 9 священиків. Утім невідомо, хто саме позбавив їх життя, адже перевдягнені в повстанців групи НКВС також убивали. А повстанці перевдягалися в уніформу НКВС, аби вивідати у священиків, чи приєдналися вони до «ініціативної групи».
Утім, ставлення ОУН до «возз’єднання» не було однозначним». Підпілля готувало подвійних агентів. Адже було розуміння, що священика, який відмовився від «возз’єднання», могли замінити чужим, православним з інших територій.
Блаженнійший Святослав поділився дитячими спогадами щодо ставлення вірян до «возз’єднання»: «Спочатку люди не сприйняли. Потім почали по-іншому ставитися до влади, більшість хотіли пристосуватися. Утім була радикальна група людей, скажімо «покутники», які не брали навіть грошей і документів від радянської влади, і відокремилися навіть від підпільної УГКЦ. Але врешті, на руку підпільній Церкві зіграли хрущовські тиски на РПЦ. Бо були вимоги до офіційного православ’я подавати до органів державної влади інформацію – хто хрестився, брав таїнство шлюбу. Люди відчули, що це небезпечно і стали звертатися до підпільних священиків, яким довіряли».
Як це назвати і що з цим робити?
«Чим було це зібрання у березні 1946 року? Якої конфесії було це зібрання? – звернувся до учасників конференції єпископ Теодор (Мартинюк) із Тернополя, який дослідив канонічно-правові аспекти «Львівського собору». – Адже там були єпископи РПЦ, священики Галицької греко-католицької митрополії, священики, «возз’єднані» з РПЦ». Дослідник доводить, що неможливо назвати це зібрання «собором УГКЦ», утім це й не «собор РПЦ». До листа московського патріарха Алексія 1945 року, що «скликання собору у Львові буде неканонічним», ніхто не прислухався, і Московський патріархат пішов на цей крок, засвідчуючи свою співпрацю з НКДБ. Над легітимністю цього зібрання ніхто особливо не застановлявся. «Львіський собор» насправді не зліквідував Української Греко-Католицької Церкви, вона продовжувала існувати. А Папа Бенедикт ХVI у листі до Блаженнійшого Любомира у 2006 році з нагоди сумнозвісної дати 60-ліття сумної дати називає це зібрання групи церковників псевдособором.
«Чи варто цей чекістський фейк продовжувати називати «собором», навіть у лапках? Це сила звички, що має вплив на критичне мислення навіть дослідників. Можливо, час шукати інші терміни для назви складної події?» — запитує директор Центру Європейських гуманітарних досліджень Національного університету «Києво-Могилянська академія» та науково-видавничого об’єднання «Дух і Літера» Костянтин Сігов. 5 років тому пан Костянтин з Антуаном Аржаковським склали і підписали лист, в якому закликали церковне священноначаліє визнати недійсними трагічні рішення львівського псевдособору. І натомість прислухатися до свідків правди, запрошуючи досліджувати цю подію у світлі парадигми, де насильство не має остаточного слова, а правда має силу дійсності. Документ «Туга за правдою, яка визволяє», опублікований у 2020-му, закликає називати речі своїми іменами.
Тімоті Снайдер щодо подій 1946 року вжив словосполучення «маріонетковий собор», таким чином він шукав спосіб зняти сакральну маску з терміну, яким фейкарі означили акт нищення Церкви. «Проте маска залишилася незнятою, її не знімають навіть лапки, — переконаний Костянтин Сігов. – Таким словом може бути «зібрання». Адже в березні 1946 року відбулося примусове зібрання кліру під натиском радянської влади. Сталінська влада маніпулювала церковними символами та словником, розставляючи семантичні пастки. Чекісти називали «агентами Ватикану» тих, кого ми сьогодні називаємо свідками правди, але ж ми не продовжуємо навіть в лапках називати їх «агентами Ватикану», і навіть не називаємо їх «псевдоагентами».
Проблему захисту переслідуваних Церков і вірян підняв у своєму виступі релігієзнавець, науковий співробітник відділу етнополітології Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. Кураса Віктор Єленський. «Подія не є історією, поки Церква і сьогодні є переслідуваною, хай навіть на неконтрольованих територіях, — наголошує пан Віктор. – Що Україна може зробити, не тільки для греко-католиків, а й для всіх переслідуваних на окупованих теренах, де забороняють релігійну свободу для десятків тисяч людей? Ці питання варто піднімати на різних міжнародних майданчиках».
Ще одне актуальне питання: як відновити братську християнську єдність між послідовниками Київської традиції – православними і греко-католиками, після подій, що відбулися 1946 року і згодом, упродовж десятиліть?
«За львівським псевдособором стояла специфічна візія єдності Церкви, — каже віце-ректор УКУ Мирослав Маринович. – Але чи ми сьогодні вже вирішили для себе це питання? Чи стало це питання предметом загальної дискусії? Чи готові ми до нових концепцій нашої єдності?». Пан Мирослав нагадує, що геополітика розірвала свого часу Київську Церкву на шматки. Але світ міняється, і геополітика сьогодні може посприяти єдності Київської Церкви. «Унія як феномен має зникнути не під дією насильства. А в братерському єднанні християн довкола однієї чаші», — переконаний мислитель.
На завершення конференції Блаженнійший Патріарх Святослав зазначив, що це наукове зібрання є дуже важливим для стосунків між православними різних юрисдикцій в Україні і УГКЦ. «Ми будемо шукати способу як працювати разом, рухатися вперед, щоб будувати єдність між нашими Церквами. І тому пізнати правду, якою б вона не була. Репресивна машина нищила людське сумління. А ми мусимо дбати про людей. Ми сьогодні не засуджували нікого. Ми пам’ятаємо, вивчаємо історію, щоб запобігати, щоб подібні злочини не повторилися».
