Відкритий колективний лист православних у 2016 р. закликав сучасне церковне священноначаліє в Україні та інших пострадянских країнах визнати недійсними трагічні рішення Львівського "псевдособору" 1946 р.

Той відкритий колективний лист має безпосереднє відношення до нашої дійсності в сильному значенні слова «дійсність». В ньому ми: 1) наголошуємо на недійсності рішень "псевдособору" 1946 р.; 2) натомість, ми визнаємо дійсність свідчень постраждалих від цього беззаконня єпископів, священників і мирян. Це означає що ми запрошені не тільки об’єктивно досліджувати історію після 1946 р.; ми сьогодні досліджуємо цю історію в світлі конкретної парадигми, для якої насильство не має остаточного слова, а правда має силу дійсності.

***

Дозвольте поділитися особистим кутом зору на цю загальну історію. Я народився в Києві за рік до звільнення Йосипа Сліпого з ГУЛАГу і висилки його в Рим. За перші три десятиліття мого життя я не мав привілею особистого спілкування з греко-католицькою сім'єю або громадою. Перша така зустріч у мене відбулася в Парижі на бульварі Сен-Жермен в 91-му році.

У документальному фільмі "Блаженніший" про Йосипа Сліпого майбутня його співробітниця з діаспори з посмішкою говорить, що про нього майже нічого не знали, думали що він фізично сліпий, а не за прізвищем. Більшості наших співгромадян ще належить дізнатися історію його життя. Мова не тільки про моральний борг подолання інерції замовчування історії репресованих свідків правди. Таке відкриття захоплює більше і сильніше будь-якого серіалу. Один місяць чи рік, прожитий подумки в присутності такого свідка, залишається на все життя.

Книга «Переслідувані за Правду: українські греко-католики в умовах тоталітарних режимів 20-го століття» (2016) містить передмову митрополита Бориса Ґудзяка з програмною назвою: «Катакомбна Церква – школа для Церкви 21-го століття, і не лише».

Сталінські репресії позбавляли людину всіх прав, ізолювали максимально від суспільства. Кати і беззаконна «трійка» псевдосудей відмовляли засудженому в останньому праві: бути сучасником своєї спільноти. Арештованого кидали в прірви страху не тільки своєї особистої смерті, а й смерті його Церкви.

Патріарх Йосиф Сліпий описує: «ув’язнення ніччю, тайні судилища, безкінечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і суді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, «німий свідок церкви», що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві…» Натомість цей приречений на смерть в’язень-каторжник продовжує: «Силу на оцьому моєму хресному шляху В’язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний Український нарід, всі владики, священники, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці. Я не самотній!»

Сучасники, згадані в цьому детальному переліку, виводять в’язня з його метафізичної ізоляції та допомагають долати подвійний страх смерті: страх своєї загибелі та загибелі спільноти.

Йосип Сліпий наголошував: "…геройство не є лишень вмерти за ідею, але геройство є також жити для неї. Довге життя, повне служіння, може бути геройське, коли за всяку ціну хочеться свідчити свою віру і свою правду".

Катакомби, як відомо, позначають не тільки фізичний простір під землею, але – так само, як і слово «підпілля», – означають соціальне вкрай маргіналізоване положення, в яке політичний режим ставить людей. До цих двох значень слова "катакомби" я б хотів додати третє. Катакомби не тільки в просторі, а й у часі. З точки зору тоталітарного режиму мова йшла про повністю видалених з теперішнього і з майбутнього особистостях і спільнотах.

І навпаки, з точки зору катакомбного досвіду мова йде про особливий час, який люди проживають разом, і своєю плоттю і кров'ю, своїм досвідом довіри один одному вони пов'язують минуле з сьогоденням і з майбутнім.

Сьогодні реальний досвід цього "катакомбного часу" для нас можливо навіть важливіше його фізичних і політичних значень, які залишилися в минулому. Катакомби як особливий хронотоп. Особлива хроно-логія опору, вже незалежно від прив'язки до колишніх форм підпілля або «краївкі». Вихід з авторитарного "безвременья" в динамику історичного часу.

Відразу після звільнення з ГУЛАГу Йосип Сліпий в Римі з’являється на другому Ватиканському Соборі. Вишуканою латиною він промовляє до тисячі єпископів в соборі Святого Петра. Йому дають 10 хвилин, він перебирає регламент, і головуючий кардинал на вибачення митрополита Йосипа Сліпого каже: "я не міг замкнути вуста мовчазної Церкви".

Що робить в Римі Йосип Сліпий в перші місяці після ГУЛАГУ? Він засновує Український Католицький Університет. Сьогодні це вражає. На свято Святого Климента 8 грудня 1963 р. – тобто, за кілька місяців після довгих років заслання – ця вкрай виснажена людина засновує університет. І п’ятдесят років потому ми з вами на Майдані 8 грудня 2013 року разом із мільйоном киян згадували цю подію. Отже, він долав і подолав ізоляцію каторжника, і вся Україна згадувала його в момент Революції Гідності.

Що він робить далі? Він будує собор св. Софії в Римі і починає формувати духовну бібліотеку. В 70-ті роки він друкує книги. Йому дорікали, що це утопія. Що він відповідає? Він каже – і це, власне, його спосіб плекати надію, – «Лихо довго тривати не буде». В Італії в ті часи було зовсім мало українців. Дехто скептично питав про потенційних читачів для великих накладів книг. А патріарх Йосип по 500 примірників кожної книги відкладав для України: «Лихо довго тривати не буде». Закликав співробітників плекати надію та культивувати через книги: «Ми не можемо бути дурні».

Кілька років тому я був у його кімнаті в Римі на самоті і провів там незабутні хвилини в тиші пророчого контексту його справи... Сьогодні ми намагаємось продовжувати цю справу, і життя нашої Нової духовної бібліотеки, яка теж несе ім’я Софії, ­– це ще один конкретний прояв сили його свідчення, про яке ми з вами сьогодні згадуємо.

Йосип Сліпий – один із небагатьох кардиналів, який постійно ходив до бібліотеки Ватикану і питав рукописи грецькою мовою. Спочатку над ним сміялися. А він збудував будинок для УКУ і багатьох збирав навколо цієї справи, в Рим запрошував викладачів зі всього світу.

Виступаючи на стадіоні в Канаді він сказав: «ваш каторжник». Після тривалого каторжного досвіду не так просто відновлювати довіру до людей. Але Патріарх Йосип реально довіряв тим особам, яких висвятив на єпископів, зокрема Любомиру Гузару.

***

Блаженніший Святослав влучно сьогодні назвав подію у Львові 1946 «фейком». Ґрунтовні доповіді закликають і нас поставити питання перегляду назви. НКВД свідомо профанує феномен і термін «собору». Чи варто цей чекістський фейк продовжувати (навіть в лапках) називати «собором»? Чи не пов’язано це з інерцією тої профанації?

Сила звички протягом кількох поколінь має очевидний вплив навіть на критичне мислення дослідників. Водночас та чи інша звичка не є законом і може змінюватись. Наразі можемо разом замислитись: чи не варто піти далі і шукати інші слушні інтерпретації для опису складної події? Додана вартість запитання в такому дослідженні є не менш важливою, ніж гіпотеза альтернативної назви. Відверто кажучи, я не маю готової пропозиції, а просто запрошую обговорити перспективу такого запитання і разом тримати таку перспективу відкритою.

Мабуть не завадить відходити від певної термінологічної залежності від псевдоцерковної спецоперації 1946 р. Чи не є адекватною відповіддю на фейк послідовне правило стоп-фейк?

Тімоті Снайдер про подію 1946р. вжив словосполучення «маріонетковий собор». Снайдер очевидно зовсім не мав наміру зводити учасників до маріонеток. Історик скоріше шукав слово, яке допоможе зняти сакральну маску з поняття «собор». Проте маска залишилася не знятою. Ту маску не знімають і лапки.

Наприклад радянський термін зібрання – «собрание» – вже не має сакрального забарвлення. Що відбулось з частиною священників УГКЦ в березні 1946 року у Львові? Відбулось примусове зібрання частини кліру під тиском радянської влади. Жоден єпископ не брав участі в тому зібранні і жодний Синод УГКЦ не називав ти зібрання «собором».

Рим ніколи не кваліфікував те зібрання собором. Сталінська влада відриваючи церковні спільноти від зв’язків з Римом дбала виключно про свої політичні амбіції, маніпулюючи церковними символами та словником.

Чекісти називали «агентами Ватикану» тих, кого ми сьогодні називаємо свідками правди або попросту вірними УГКЦ. Але ми не продовжуємо, навіть в лапках, вживати словосполучення «агент Ватикану». Не кажемо «псевдоагент» бо додаток «псевдо» не скасовує семантичну пастку, – ми просто вживаємо зовсім інші слова. Яким чином вимога називати речі своїми іменами стосується і зміни назви того фейкового «собору»?

Про реалії Української радянської соціалістичної республіки деякі історики вживають слово совєтський замість радянський: для багатьох це важливий наголос та розрізнення. Чому ж в цьому випадку з двох слів «собор» і «зібрання» обирати перше замість другого?..

Говорять історики також про місцеві «соборчики», які передували зібранню у Львові. Це ласкаве і майже анекдотичне слівце «соборчик» зовсім дивно лунає. Незгодних учасників такої зустрічі заарештовували і знищували. А в усній промові навіть лапки зникають і ми просто чуємо слово: соборчик. Вжиток таких слів у спілкуванні опосередковано робить їх майже прийнятними.

«Туга за правдою» – документ, який ми підписали слідом за паном Мирославом Мариновичем, закликає називати речі своїми іменами. Чому цей заклик є особливо актуальним? Обмежусь однією цитатою з тексту «Туга за правдою»:

«Сьогодні фабрики лжі беруть почасти правдиву інформацію, але тонко її спотворюють, роблячи її правдоподібною, хоч насправді недостовірною. Таким чином зміст, навіть безпідставний, набуває такої видимості правди, що навіть авторитетні спростування навряд чи можуть їм зашкодити».

Патріарх Йосип Сліпий та інші свідки правди турбували і продовжують непокоїти людей. В нашій культурі у лікуванні глибокої травми пам’яті чи не ключову роль грає слово.

Кассандра Лесі Українки, як ви пам’ятаєте, намагалася провести межу між правдою і напівправдою. Брат Кассандри в стилі сучасних політтехнологів вдало стирав розрізнення між правдою, напівправдою та фейком.

Досвід боротьби свідків правди України сьогодні надзвичайно актуально резонує. Ви знаєте про перший візит папи Франциска в Ірак, і сенси цієї подорожі добре розкриває книга Паскаля Гольніша «Християни Сходу. Опір на нашій землі». Там є розділ, присвячений УГКЦ, та прямі паралелі і зв’язки між тими, хто потерпає від терору на Близькому Сході і історією УГКЦ. До осмислення цих зв’язків закликає перспектива візиту папи Франциска до України.

На останок дозвольте зазначити, що моя праця у Державній службі з етнополітики і свободи совісті в якості консультанта по стратегічних питаннях надихає мене консультуватись з вами прямо тепер в такому стратегічному питанні, як очищення пам’яті про трагічні події у Львові, яке залежить від лікування нашого словника та наближення до правди.

Блаженніший Любомир Гузар закликав говорити правду і казав: «Мета не в тому, щоб просто сказати правду, а важливо застановити і поправити. Сказати, що хтось дурний і тим образити – це не штука, а сказати, щоб дурний захотів стати мудрим – це штука». Ось за таку штуку ми дякуємо свідкам правди сьогодні.