Людина і світ. — 1999. — №7. — С. 14-20
Людмила СОФРОНОВА, доктор філологічних наук
ВЗАЄМОДІЯ «ВЧЕНОЇ» І «НАРОДНОЇ» КУЛЬТУР
У Польщі й у Росії Просвіта боролася проти всіляких виявів народної культури, називаючи їх забобонами, вбачаючи в них ознаки відсталості й звинувачуючи любителів старовини в несмаку. Якщо фольклорні мотиви і з’являлись, то скоріше відігравали роль декору й не були смислоутворюючими факторами. В Україні цієї боротьби не було; різкі виступи проти народної культури за традицією продовжували тільки релігійні автори. Вчена українська культура, взаємодіючи з фольклором, почала той рух, який у Польщі та Росії буде характерним для романтизму. Властивий він, очевидно, й самому романтизмові, який дивним чином не перервав зв’язків з культурою ХVІІ-ХVIII ст. Крім того, домінуюча поетика епохи — поетика бароко завжди передбачала взаємодію вченої і народної культур. У цьому полягала одна з найважливіших її вимог.
Рух вченої і народної культур був взаємоспрямованим: від вченої — до народної і від народної — до вченої. Так, у народній культурі опинився вертеп, джерелом якого були містерії, а в бароковій культурі явно проступали риси народного мистецтва.
Вчена культура, взаємодіючи з народною, не поривала зв’язків з архаїчними середньовічними традиціями (передусім — церковною). Водночас вона організовувалась в єдине ціле завдяки поетиці бароко, що не передбачала уніфікації, універсальності. Навпаки, вона приписувала розмаїття, але зовсім не хаотичне, а чітко розведене по трьох основних рівнях: існувало високе, серединне и низове бароко.
Ці три рівня передбачали різне відтворення різних об’єктів. «Високі» теми, передусім сакральні, розроблялись високим бароко, в арсеналі якого були емблеми й концепти, принципи відбиття й антитетичної будови образів і сюжетів. Його мова була мовою символічною, за допомогою якої світ і людина відображались у складних алегоричних конструкціях. Низькі теми, передусім теми повсякденного життя, подавались у низовому бароко, найчастіше в комічному ключі. Тут були можливі різноманітні трансформації сміхової стихії, просторіччя, грубість, фарс. Низове бароко не потребувало вишуканих складнощів високого й охоче взаємодіяло з фольклором. Серединний шар бароко, в розпорядженні якого були не крайнощі — високе й низьке, а певне порубіжжя між ними, частіше, ніж інші рівні бароко, порушував «кордони» між мистецтвом і життям. Серединне бароко було, по суті, першою формою масової культури.
Культура високого бароко, зразки якого об’єднують українську культуру з культурою західного слов’янства та із західноєвропейською, виразила себе передусім у слові, в поезії. Українські поети, працюючи в різних жанрах, створили відточені поетичні форми; вони засвоїли символіко-метафоричну мову. Слово поезії звучало також по-польськи й по-латині.
Існування польськомовної поезії ставить питання про те, до якої культури належали поети високого бароко — польської чи української. Про більшість з них можна сказати, що вони репрезентували обидві культури, оскільки працювали в зоні культурного порубіжжя. Мова поезії відносить групу цих поетів до Польщі, але функціонування пов’язує її з Україною.
Таким чином, у даному разі найтісніші зв’язки тогочасних слов’янських культур, а не геополітичні кордони визначали належність поезії, що підтвердиться наявністю і в Польщі, і в Україні латиномовних поетів.
Висока барокова поезія не тільки ввела українську культуру у простір культури європейської. Її майстри згодом виявились затребуваними російською культурою, що дало потужний поштовх розвиткові російського бароко. Українські діячі культури ставали московськими поетами та драматургами.
Високе бароко в Україні зв’язало слов’янство і з європейською музичною культурою: поряд зі строгими монодійними церковними піснеспівами, що сягали своїм корінням глибокої давнини, з’явились багатоголосі партесні концерти, в яких музика вже була емоційно забарвлена й рівноправна зі словом; їй було довірено розкривати його смисл. Цей рівень бароко визначив тип церковної і цивільної архітектури, іконопису і гравюри, книговидавничої справи. Високе бароко не було застиглим й ізольованим; воно взаємодіяло з іншими рівнями, передусім серединним. Але його позиції послабились з вимиванням у Росію багатьох діячів культури та посиленням орієнтації української шляхти на Польщу.
Серединний рівень бароко виявився найбільш адекватним українській ментальності ХVII-ХVIII ст. Барокове мистецтво серединного рівня — це театр, роман або новела, функції яких узяли на себе козацькі літописи, панегірична поезія, портрет, кант.
Цей рівень бароко сприймав мову народної культури як один з варіантів своєї мови, що спричинилося, наприклад, до утворення такого жанру як дума (відомого, до речі, й у Польщі), який став важливою прикметою національного начала в мистецтві. Він займає проміжне становище між вченою літературою і фольклором. Такий популярний музичний жанр як кант також сприйняв заряд танцювальних народних ритмів, а відтак був засвоєний народним середовищем.
Активність серединного рівня бароко була настільки велика, що породила художній примітив. Насправді це явище далеко не просте й не примітивне. Воно є породженням стильової свободи, результатом пошуку шляхів ученої культури до культури народної, складанням масової культури. Твори цього типу обслуговували як неписьменні верстви населення, так і вищу знать (порівняймо, наприклад, широке розповсюдження народних картинок «Козак Мамай» або картинок на склі). Об’єднуючи різні групи «споживачів» мистецтва, художній примітив поступово став своєрідним сигналом українського народного начала.
На серединному рівні бароко працювали не тільки духовні особи, а й світські, зокрема козацькі канцеляристи, які зробили великий внесок у процес змирщення культури. Вони створили обширну козацьку історіографію, замінивши, за висловом М. Грушевського, київських схоластів. Вони писали козацькі «реєстри», літописи, серед яких вирізняються твори С. Величка, Г. Грабянки, Самовидця. Їх, особливо літопис С. Величка, який поставив собі за мету викласти історію свого народу «простим стилем і говіркою Козацькою», вирізняє висока риторична культура й водночас тяжіння до фольклору, Козацькі літописи — то й художні, й історичні твори.
Саме на серединному рівні бароко відбувалися відштовхування від архаїчної культури літопису, її трансформація у зв’язку з якісно новим підходом до історичного матеріалу. Не тільки далеке минуле, а й недавні події, і сучасність стають предметом описання, класифікації та аналізу.
ІСТОРИЧНА ТЕМА
Тепер у полі зору авторів перебувають реальні історичні особи. У свої права вступає людина, нехай поки що тільки як учасник історичних подій, але все ж таки вона вже набуває особистісних, хоча ще й стандартних рис. Її ім’я тепер вписано в історію, її портрет залишився для нащадків. С. Величко, наприклад, ретельно змальовував Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Мазепу, Петра Дорошенка, Івана Сірка.
Козацькі літописи висловлюють й емоційне ставлення до історичних подій, дають їм оцінки — епічна безвідносність зникає, історія перестає залежати тільки від Божественного Провидіння. Важливим їх достоїнством є й те, що автори постійно заявляють про роль козацтва, землі «української козакоруської» в європейській, а не лише у східнослов’янській історії.
Вихід на перший план історичної теми відбувається не тільки в літописах, а й у думах, і в народних піснях літературного походження, і в театрі. Ця тема завойовує й малі жанри, зокрема твори на подію, надзвичайно поширюється в панегіричній і гербовій поезії. Панегіричний стиль проник навіть у музику — відомі так звані концерти-вівати. У численних посвяченнях панегіричного характеру, у віршованих описах гербів й обширних панегіриках оспівувались історичні діячі, і крізь умовні фрази, побудовані за всіма правилами риторики, просвічували реальні події та персонажі. У вітальних віршах, поздоровчих і поховальних промовах теж була присутня історична інформація. В них створювались портрети-характеристики воїнів і магнатів. Так у контексті культури людина дедалі впевненіше посідала свої позиції, що підтримувалось і зображувальними засобами: у різних виданнях, зокрема, друкувались портрети гетьманів.
Історична тема в Україні була насичена ідеями сарматизму, повсюдно поширеними в Польщі. Сарматська тема не тільки містила в собі міф про походження слов’янських народів. Захарія Копистенський («Палінодія») називав сарматами слов’ян і християн, Мелетій Смотрицький іменував музу «тих, що пнулися ввійти на Парнас» нових поетів сарматською. Ця ідеологія формувала уявлення про ідеальних історичних героїв, головними рисами яких був захист віри й вітчизни.
Сарматизм, що прийшов в Україну з Польщі, дістав національне оформлення. Орієнтація на минуле, захист вітчизни й віри було обрано провідними темами культури. В українському сарматизмі виразно проступали риси козацького міфу: подоби войовничого сармата набули козаки й гетьмани. Ця тема не зникла й після скасування гетьманства 1764 р. Ідеї сарматизму, художньо оформившись, стали осоновою для створення поем про військові походи, про подвиги козаків, а також дум. Народні історичні пісні й думи присвячувались хоробрим захисникам, сміливим лицарям, що долали ворогів на полі бою. Те саме відбувалося й у польській поезії.
Так особистість, нехай поки що тільки з родовими рисами, поступово займає своє місце в мистецтві. Можна стверджувати, що на серединному рівні бароко формувався новий тип уявлень про людину.
На високому рівні бароко людина була абстрактною величиною, характеризувалася через набір алегорій і символів, ставала полем битви полярних сил добра і зла. Але на серединному рівні людина перестала бути спостерігачем, «обсерватором» світу, як сказав би Г. С. Сковорода; вона набула конкретних рис, вписалась не тільки у вічність, а й в історичний час. Звичайно, поки ще рано говорити про індивідуальний характер, але для нього було створено всі передумови.
Серединне бароко прийняло побут, повсякденне життя у своє коло й було підтримане в цьому низовим бароко. Милування річчю, предметом, світом рослин, побутові замальовки, взагалі потяг до речовинності, конкретності, причому не тільки у світських, а й у творах високої релігійної тематики є характерною рисою українського мистецтва.
Так вимальовується ще одна особливість культури ХVII-ХVIII ст., в якій проглядає власне українське начало. Її можна назвати тенденцією до побутописання, до спокійного розглядання світу й милування ним. Автори багатьох творів начебто прагнули вжитися в цей світ, забуваючи про ті символічні значення, якими його наділяла й середньовічна, й барокова поетика. У цьому виявляються особливе ставлення до життя, тенденція до його естетизації, бажання позбавити мистецтво зайвого абстрагування.
ШКІЛЬНІ МОТИВИ
У народній культурі, схрещеній з низовим бароко, завжди були сильні власне «шкільні» мотиви, що дійшли до М. В. Гоголя («Вій») та були засвоєні народним анекдотом. Їх принесли із собою «мандровані дяки», які в ХVII-ХVIII ст. повторили досвід європейських мандрівних школярів.
Вивчившись у школі чи тільки походивши в неї і потім кинувши, «мандровані дяки» засвоїли ази шкільної премудрості й шукали їм застосування, виконуючи важливу роль у національній культурі, що формувалася. У своїй творчості вони відтворювали, хай і в умовному вигляді, тяготи шкільного життя, стосунки з вчителями й наукою. Школа, її побут, мистецтво й наука «опускались» в улюблені на Україні усні жанри, жебрацькі вірші, що їх декламували колишні школярі, скаржачись на свої біди, голод і злидні.
Ось школяр ламає зуби об сухарі, п’є чотириденний квас; голодний, цілий день співає в церкві. Наближається Пасха, а перед очима в нього не розп’яття, а паска і ковбаса. Із сумом згадує він ситне життя на печі в хаті рідного батька. Вірші подібного змісту залучались у стихію народного гумору, породжуючи особливі шкільні цикли поезії. Ці твори — безцінний документ епохи, в них проглядає особистість автора або його узагальнений образ, що є знаком культури нового типу.
Очевидно, що не всі школярі пам’ятали тільки тяготи шкільного життя, кидали науку й опинялись у становищі маргиналів. Чимало їх залучалось до суспільного життя, наприклад, вчителювали в сільських парафіяльних школах. Але мистецтвом був затребуваний саме тип школяра-невдахи, школяра-поета.
Шкільні знання, як і завше, знадобились далеко не всім; не всі учні змогли застосувати своє ораторське мистецтво на практиці — всі ці хитрощі потрібні були на службі в магнатів, які будували своє приватне й публічне життя за польськими зразками. Їх скрізь супроводжували урочисті промови, театральні вистави. Стиль громадського і приватного життя був пронизаний риторичним словом. Зате студенти-недоуки й ті, що не досягли успіхів у науках, несли це ораторське слово в побутову народну культуру. Зіпсоване, спародоване, наближене до бурлеску, театралізоване, воно знайшло шляхи злиття зі словом народної культури.
Це школярі розносили по всій Україні прочитані колись середньовічні гумористичні оповідання та анекдоти, уривки шкільних вистав і влаштовували вертепи. Це вони перелицьовували біблійні сюжети й насичували їх такою кількістю реалій, що самий сюжет просто губився в них. Вони ж за невеличку платню декламували уривки шкільних орацій, прославляючи Різдво й Пасху. Школярам належали й своєрідні утопічні твори, де відображалась мрія про земний рай: там гори поросли книшами, зайці печуть пироги, свиней годують мигдалем із золотих корит; там течуть річки горілки, а на деревах ростуть ковбаси. Цей утопічний світ — світ достатку й веселощів.
Творчість школярів була настільки популярною, що вони самі входили в мистецтво, стаючи, наприклад, персонажами інтермедій, як у п’єсі М. Довгалевського, або комедій — як у «Комедії уніатів з православними» С. Стрілецького.
У зв’язку з творчістю школярів виявляється дуже важлива опозиція української культури: опозиція писемного й усного слова. Писемне слово було оформлене книговидавничою діяльністю, надзвичайно розвиненою в Україні (досить нагадати про монастирські та світські друкарні). Це слово було протиставлене слову усному. Фольклорні форми (казки, історичні сказання й пісні, календарна та обрядова поезія) — це завжди усна культура. Церква також орієнтувалася на усне слово.
Існували високі взірці усного слова — до них слід віднести, зокрема, церковні проповіді. В них поряд з вічними сакральними темами були часом присутні й світські — побутові замальовки, сатиричні інтонації. У цьому жанрі виступали видатні українські письменники Іоанникій Галятовський, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, св. Димитрій Ростовський. Численні поздоровні й поховальні промови, різні вітання також складали фонд культури усної мови. Ці твори не лише проголошувалися, а й виходили друком, стаючи громадським надбанням.
Риторичну культуру було знижено й засвоєно всією Україною — школярі рознесли її повсюдно. Сигнал з високих рівнів культури, що давало дозвіл на усне слово, було почуто завдяки їх специфічній субкультурі. Її відгомін позначився й на українській літературі першої половини XIX ст., коли перевага віддавалася художньо зафіксованому усному слову, коли переповідання чужого слова, розповідь від імені іншої особи, детальна характеристика постаті оповідача, введення її в сюжет ставали провідними художніми прийомами. Так створювався дуже цікавий симбіоз різних форм мистецтва, де завжди було чутно людський голос. В цьому полягає найважливіша специфіка української культури, давно помічена І. Франком.
Існував і рух від писемного слова до усного, що чітко простежується у творчості Г. С. Сковороди, який завжди орієнтувався на слухача, а не тільки читача. Цією орієнтацією багато в чому пояснюється той факт, що його твори досі побутують в народному середовищі. Він був останнім проповідником, який зумів передати тлумачення Біблії у барокових формах. Усе своє життя він писав про єдність трьох світів: людини, світу й Біблії, про самопізнання людини, метою якого є Бог. Сковорода вмістив у свою творчість духовні шукання народу, його релігійне світобачення й залишився в народній свідомості мандрівним філософом з полотняною торбою за плечима, де лежала його улюблена Біблія.
СМІХОВА СТИХІЯ
Писемне слово не залишалось на місці, а мігрувало в народну культуру, відтак потрапляючи в театральні жанри й літературні пародії, як у «Супліці, або прозбі на пана», де імітується написання скарги високим стилем, і церковнослов’янізми якого розбиваються об веселе запрошення піти в шинок. До цього ряду творів належить і «Лист запорізьких козаків турецькому султану», відомий у багатьох варіантах, і текст набагато більш піднесений, так званий «Небесний лист», що його сам Христос мовби посилає з небес людям. Листи, як бачимо, ішли звідусіль.
Не тільки листи, а й різні документи та реляції ставали в народній культурі об’єктами пародійної імітації. На рівні серединного бароко існувало багато їх літературних підробок, як, зокрема, у «Літописі» С. Величка, котрий створював вигадане дипломатичне листування, офіційні документи, приписуючи їх історичним особам, наприклад, неписьменному Івану Сірку, що став у народній уяві ідеальним образом запорізького козака. С. Велично включав у свій літопис і відомі листи-містифікацїї.
Серединному й низовому рівням української культури була притаманна стихія сміху, що в російській культурі стримувалась дидактичним началом. Не підтримували її і київські ревнителі середньовічної культури. Вони намагались не допустити в учену культуру «смех и ругание диаволское» (Іоанн Вишенський). Ця стихія була всеохоплюючою, вона йшла від народного мистецтва й підтримувалась мистецтвом шкільним. Ці два струмені сміхової культури зливались, в результаті чого з’явилося багато творів комічного характеру, що за своїм звучанням збігалися з християнською ідеєю радісного, веселого Божого світу.
Якщо свято викликало просто веселощі, то ті, над ким святкувалася перемога, підлягали різкому висміюванню. Сміючись, автор бурлескових, жебрацьких віршів та його слухачі звільнялись з-під влади адської пітьми, тому чорти та їхні прислужники завжди були комічними персонажами. Один з комічних чортів дожив до XIX століття і з’явився в «Ночі перед Різдвом» М. В. Гоголя.
Усі варіанти сміхової стихії зійшлися в бурлеску, одному з найпопулярніших жанрів української літератури. Це були й перекладення на сміховий лад біблійних сюжетів, і різдвяні та пасхальні орації, і травестійна поезія, де комічні побутові реалії явно переважають релігійні ідеї, подані без особливої шаноби, так би мовити, по-свійськи. Тому й Ісус Христос стає «хоробрим козаком», «добрим королем», «вельможним гетьманом», а Адам, надівши окуляри, пише листа Богові під причитання старої Єви.
Зі школою, з курсом риторичних наук та зі сміховою стихією пов’язана й пародія, появу якої зумовила загальна культурна орієнтація на зразок. Слово високої культури, її форма підлягали висміюванню. В жебрацьких віршах пародіювалось священне слово. Персонажі «Комедії уніатів з православними» спілкувались між собою віршами псалмів, до ладу й не ладу цитуючи євангелія. Пародіювались і форми етикету, формули ввічливості й навіть ритуал екзаменів. Так створювались нові форми мистецтва, що надовго залишились в українській культурі. Вони виявились міцним підґрунтям для поеми І. Котляревського «Енеїда», що започаткувала нову українську літературу. Пародійне начало відбилося й у музичній культурі — так, зокрема, з явився унікальний бурсацькии пародійний концерт «Сегодня днесь, поутру рано, хто ввечеру п’ян був».
ПАМ’ЯТЬ КУЛЬТУРИ
Незважаючи на формування чіткої структури, здатної до інтенсивного розвитку, на кінець XVIII ст. українська культура перебувала у складній ситуації, на що були як зовнішні, так і внутрішні причини. Для чергового «вибуху» (Ю. М. Лотман), в результаті якого вона природним чином вписалась би в XIX ст., не вистачило енергії.
Культура внутрішньо чекала переходу до нових, сучасних художніх форм і відносин із суспільством нового типу. Вже було підготовлено підвалини для входження в нові великі стилі. Для цього склалися всі передумови, але «вибуху» не сталося. Українська культура не пішла загальним шляхом, але загальне не завжди означає краще, — кожна культура має свій тип розвитку.
Надто важкі були умови здійснення цього «вибуху». Попередні форми культурного життя відходили в минуле. Вплив римського кола зник, Україна знаходилась під юрисдикцією Росії. Церква перестала бути потужним підґрунтям, вона вже не була залучена до культурного будівництва, тим паче, що культура дедалі впевненіше прагнула до світських форм. Природного переходу до державної, світської підтримки культури не відбулося, що не могло не позначитися на її характері.
XIX ст. багато чого запозичило у своїх попередників. Ідеї історичної свідомості було закладено у XVII-XVIII ст. Як писав М. Грушевський, ідеалізація національної боротьби за звільнення, козацька романтика, старшинний автономізм, що йдуть з тих часів, відіграли величезну роль у становленні української культури XIX ст.
XVII і XVIII ст. заклали основи співвідношення сакрального і світського в культурі XIX ст. Форми релігійного мистецтва виявились придатними для вираження ідей національної самосвідомості; світське ж начало, передусім у поезії Т. Шевченка, явно сакралізувалось.
Стихія народної культури продовжувала взаємодіяти з високою вченою культурою, чого такою мірою не було ні в Польщі, ні в Росії. Багато прикладів цього можна виявити у творчості М. В. Гоголя. Творча інтуїція підвела художника до центральних, засадничих подій української культури. Він звертався і до народної міфології, вільно контамінуючи її мотиви, продовжив якоюсь мірою й «історичну» лінію козацьких канцеляристів, піднісши її до справжнього мистецтва. М. В. Гоголь узагалі був міцно зв’язаний з культурою ХVII-ХVIII ст., він приніс її образ і в російську культуру.
Не зникла в XIX ст. і сміхова лінія попередніх віків. І, Котляревський перетворив комічне в літературі на важливу ознаку української культури. Не щезла в XIX ст. й особлива увага авторів до речовинного світу, до побуту. Художні форми ХVII-ХVIII ст. давалися взнаки і в XIX ст. Відгомін інтермедіальних сюжетів, зокрема, можна виявити у п’єсах І. Котляревського, М. Гоголя, І. Карпенка-Карого. Вони були зв’язані багатьма лініями з театром XIX ст., у чому вбачається одне зі свідоцтв динамічності української культури, а також життєздатності шкільного театру. Героями української літератури XIX ст. ставали й діячі культури попередніх віків, як і школярі у творчості Квітки-Основ’яненка.
Пам’ять культури виявилась ширшою за національну. Україна ХVII-ХVIIІ ст. увійшла в коло поетичних мотивів російської та польської літератур. О. С. Пушкін, Ю. Словацький та інші побачили в ній ідеальний локус романтизму, адекватний новій поетиці тип художнього простору. Події, відтворені в багатьох їхніх творах, відбувалися в Україні. У польській літературі навіть виокремлюється особлива українська школа романтизму. Українська історія подарувала свої сюжети самому Байрону.
Основні лінії культури ХVІІ-ХVIIІ ст., таким чином, знайшли своє продовження і, як вже було сказано, визначили тип культури України, її своєрідність як культури відкритої, в якій величезну роль відіграють рубежі й культурне порубіжжя. Саме «порубіжність», проміжне становище сприяли формуванню власного унікального культурного простору. Ця культура зберегла властиві їй риси, перебуваючи в зоні складної суспільної, релігійної і політичної взаємодії Польщі й Росії. Вона зуміла засвоїти «чужий» досвід, зробити його «своїм», не перетворившись при цьому на сколок російської чи польської культур.
Прослідкувати ці лінії культури ХVІІ-XVIII ст. — означає відповісти й на запитання нашого часу: про характер сучасної української культури, її традиції, про українську національну й художню свідомість.