Єпископ Лонгін (Корчагін): «Бесіда про сучасне чернецтво»
Ми живемо в дуже дивний час. Його називають складним, його називають благодатним, його називають часом відродження, але найдоречніше було б назвати наш час дивним. Як ніколи збільшилася прірва між вірою, благочестям і тим, що відбувається у світі. З одного боку, ми повинні радіти тому, що відкриваються храми, що до Церкви приходять нові люди. Адже багато хто сьогодні свідомо прийшов до Бога вже в зрілому віці. І в той же час ми бачимо, як світ змінюється в гірший бік: безліч людей живе в атмосфері, ще важчій і задушливій, ніж у радянські роки.
Все це, звичайно, накладає відбиток і на церковне життя. Ми намагаємося відновити церковну традицію після багаторічного розриву. Наша Церква переживає стан роз’єднаності поколінь, відсутність духовного преємства. Напевно, в меншій мірі це проявляється у служінні священицькому, в більшій -у житті чернечому.
Чернецтво — це особливе служіння в Церкві Божій; це життя в Бозі, яке вимагає навчання від людей, які у свою чергу досвідом пізнали і перейняли його у своїх попередників. Ми знаємо, що в радянські роки чернече життя ледь жевріло: існувало кілька діючих монастирів, де спосіб життя, стосунки між насельниками часто були обумовлені зовнішніми обставинами. Традиції навіть дореволюційного чернецтва багато в чому були втрачені.
Я кажу «навіть», тому що і до революції чернече життя в Росії не в усьому можна назвати благополучним: воно було дуже сильно пошкодженим. Про це писали і великі наші подвижники, такі, як преподобні Оптинські старці і святитель Ігнатій (Брянчанінов). Сьогодні в церковному середовищі зберігаються уявлення про Російську імперію, про Церкву і російське чернецтво того часу як про високий, недосяжний ідеал, до якого треба прагнути всіма силами. Це програма-максимум для дуже багатьох людей. Насправді ідеалізація тут недоречна: і революція 1917 року, і зміна суспільного ладу, і зміна ставлення до Церкви були б неможливі, якби протягом десятиліть, навіть століть, в російському церковному житті не накопичувалися помилки, хоча зовнішній його вигляд був дуже величним.
Імовірно, тому зараз ми бачимо підвищену увагу до зовнішньої сторони церковного життя, відновлення храмів в їх колишній благоліпності. Є в цьому, напевно, деякі перегини: наприклад, коли відливають величезні дзвони, зводять найвищі дзвіниці. Храми будувати потрібно: зведення храмів сьогодні — це одне з головних завдань, але більшою мірою необхідно звертати увагу власне на церковне життя, на проповідь Євангелія, життя християнське, ніж на зовнішнє оздоблення, яким ми часто з такою ретельністю займаємося. Як сказано в Євангелії, і це належить робити, і того не залишати (пор.: Мф. 23, 23). Важливо знайти золоту середину, царський шлях, щоб зберігати і примножувати матеріальне і в той же час ще більше піклуватися про становлення духовне.
Сьогодні, слава Богу, для нас відкривається досвід подвижників інших Церков. Ми довгі роки перебували в ізоляції. Знаючи, що існують Православні Церкви в Болгарії, Сербії, Румунії, Греції, ми не мали можливості ознайомитися з їх досвідом, а він дуже цікавий, оскільки там люди живуть в інших умовах, ніж ми. Греки, наприклад, не пережили тих випробувань, які пережила Росія у ХХ столітті, і у них дуже багато чого збереглося буквально в незмінному вигляді.
Зараз стали відомі повчання відомого афонського подвижника старця Паїсія та інших грецьких отців, і не знаю, як інших, а мене, коли я читав, наприклад, книги старця Паїсія, несподівано вразила одна думка. Я раптом усвідомив, що перед нами людина того ж покоління, що і наші ветерани Великої Вітчизняної війни. Покоління 1940-50-х років у нас — це люди, які в більшості своїй залишилися поза Церквою, а тут ми бачимо старців, які теж воювали під час Другої світової війни проти фашистської Німеччини. Для мене це стало показником того, наскільки безупинна була чернеча традиція там, у порівнянні з тим, що залишилося у нас. Так, духівник Троїце-Сергієвої Лаври архімандрит Кирил (Павлов) також був на війні, захищав Сталінград, але він перебував зовсім в іншому суспільному і духовному оточенні, тому що це був час боротьби з вірою, з Православною Церквою і, природно, запеклою боротьбою з чернецтвом.
Багато хто, з увагою і любов’ю читаючи книги про сучасних грецьких подвижників, часто впадає у крайність: починає бачити масу недоліків у нашому житті й думати, що у нас все погано і нічого доброго бути не може. Я знаю деякі монастирі та церковні громади, які намагаються відтворити в Росії все те, про що йдеться в цих книгах. Відразу хочу сказати, що моє ставлення до цього таке: дух треба переймати, а йти шляхом зовнішнього наслідування не можна, тому що ми живемо зовсім в інших умовах, і те, що можливе для греків, часом зовсім неприйнятне для нас. Це стосується і їхнього способу життя, і Уставу (наприклад, Уставу про піст), якого в нас дотримуватися важче, та й просто того абсолютно унікального явища, яке називається Святою Горою Афон.
У нас ніколи нічого подібного не було і не буде, тоді як для Греції це особлива територія, яка, можна сказати, керує духовним життям країни і всієї Грецької Церкви. Для нас відвідати Афонську Гору — це подвиг, дуже складний і дорогий захід. А в Греції практично кожен її житель може спокійно з’їздити туди, порадитися зі своїм духівником, який подвизається в тому чи іншому афонському монастирі, посповідатися.
Крім того, майже у всіх святогорських обителях є свої метохи — подвір’я в містах, куди з Афону регулярно приїжджають відомі духівники, для того щоб духовно опікувати і жінок, які за Уставом Святої Гори не можуть самі туди потрапити. Таким чином, Свята Гора — це основний фактор життя грецького чернецтва і Елладської Церкви, в той час як для нас це — образ далекий і дуже піднесений. Тому нам недоступно багато чого з того, що доступно християнам Греції.
Я думаю, що у нас може і має статися відродження чернецтва, так як є на те воля Божа, судячи з тих змін, які відбуваються сьогодні в нашій країні. Суть чернечого життя в усі віки, незважаючи на мінливі обставини, завжди залишається однаковою. Це жертовне служіння Богу і ближньому. Від того, наскільки ми зуміємо зберегти його стосовно до тих умов, в які поставив нас Господь сьогодні, і залежить відродження справжнього чернецтва.
Чернецтво неможливе без послуху, смирення, відмови від себе і готовності нести скорботи. Сьогодні ми не зазнаємо тих позбавлень, які терпіли подвижники давнини: ми солодко їмо, м’яко спимо, у нас є побутові зручності, навколо нас багато людей, ми не живемо в пустелі. Однак усе те, що згадано в чернечих обітницях, — терпіння скорбот, гонінь, випробувань, спокус — Господь дає кожній людині, яка бажає йти чернечим шляхом. Терпіння скорбот, особливо душевних, заповнює все, що не дано нам обставинами нашого сьогоднішнього життя. Напевно, це знайоме кожному бажаючому стати ченцем і кожному, хто обрав чернечий спосіб життя, і думаю, це якраз те, чим Господь випробовує нас і допомагає нам зростати. І якщо людина готова прийняти це від Бога покірно, беззастережно, як хрест, тоді вона зможе стати справжнім ченцем у будь-яких умовах, хоч би в які поставив її Господь.
Ось у двох словах те, що я можу сказати. Тепер я готовий відповісти на запитання.
— Розкажіть, будь ласка, як Ви прийшли до віри і Православної Церкви? Чому Ви вибрали саме чернечий шлях?
— Я прийшов до віри і Православної Церкви сам, у свідомому віці. Але сталося це завдяки моїй бабусі, яка в далекому дитинстві, потайки від усіх водила мене до храму і причащала. І коли у мене приблизно в дев’ятнадцять років почали виникати питання, що хвилюють, напевно, будь-якого юнака, — про сенс життя, про смерть, про Бога, я вже знав, що ці питання вирішуються в Церкві.
У мене були знайомі, які ходили на баптистські моління. Одного разу вони привели туди і мене. Я посидів, подивився: весело, і все дуже нагадує комсомольські збори. Хоча там було багато молоді, мені все одно не сподобалося, і коли у мене виникла внутрішня, душевна потреба пізнання істини, я просто знову став ходити до церкви. Знову ж таки завдяки бабусі я знав, що є вічність, є Церква: я просто повернувся сюди, але вже сам, свідомо. Тоді я вчився на філологічному факультеті університету і одночасно працював екскурсоводом і вчителем у школі.
Поступово у мене визріла думка стати священиком. Я жив із мамою, у мене була відстрочка від призову до армії, але для того щоб вступити до семінарії, потрібно було відслужити. І я пішов до військкомату, написав заяву з проханням призвати мене на військову службу. Природно, на мене дивилися як на божевільного, бо і в ті часи не багато хто прагнув служити. Я відслужив в армії півтора року і під кінець навіть утік із лейтенантських зборів для того, щоб встигнути подати прохання до семінарії, і вступив до Московської духовної семінарії.
Лавра мене вразила, вона справила на мене настільки глибоке враження, що через рік я просто пішов і написав прохання до монастиря, може бути, навіть ще не цілком розуміючи, що це таке. Правда, я прочитав тоді «Лествицю», і ця книга мене всього перевернула: я був так вражений, вона відкрилася мені глибиною проникнення в людську душу, що сказав сам собі: «Ніякої художньої літератури читати більше не буду, тому що ніщо не зможе з цим зрівнятися».
Так я прийшов до Лаври і став ченцем. Був 1986 рік, тільки-тільки почалися якісь віяння свободи, стали дозволяти приймати в Лавру людей в більшій кількості, ніж раніше. І завдяки цьому отець намісник, теперішній Митрополит Тульський і Білевський Алексій, дуже активно брав і постригав братію. Я прийшов на Світлій седмиці, а вже на Казанську мене постригли. Це, звичайно, проти існуючих правил, але такий уже тоді був час, і я дякую за це Богу і Владиці.
Після семінарії вступив до академії і був відправлений вчитися до Болгарії.
Закінчивши навчання, повернувся до Лаври, на лаврські послухи, а через кілька місяців отримав призначення до Москви, на Подвір’я. Але, власне, Подвір’я тоді ще не було: з Божою допомогою ми починали його відновлювати, можна сказати, з нуля.
— Як відбувається формування внутрішнього життя насельника Троїце-Сергієвої Лаври? Які її духовні традиції?
— Лавру було дозволено відкрити після війни. Спочатку там зібралися чудові люди, які пройшли сталінські табори, безліч випробувань. Це були справжні адаманти духовного життя. Але знову відкрита Лавра була задумана тоді радянською владою як центр, який демонстрував би всьому світу лояльність влади до Церкви. Так Лавра стала не тільки духовним, а і своєрідним представницьким центром Російської Православної Церкви.
Іноземні делегації в радянські роки возили у всі монастирі: так демонструвалася толерантність влади по відношенню до Церкви — толерантність, якої насправді не було. У всіх монастирях влада намагалася якимось чином контролювати життя братії і в тій чи іншій мірі здійснювати її підбір. І однак, незважаючи на всі зусилля відповідних органів, у монастирях таки були справжні ченці, вони рятували свої душі і допомагали тим, хто приходив до них.
В останні роки в Лаврі відбулося дуже багато змін. Насамперед різко збільшилося число насельників: сьогодні їх, за списками, близько трьохсот чоловік. Керувати такою величезною братією непросто. І тим більше це важко, якщо немає старця, навколо якого збираються люди, якому всі вони довіряють і у якого сповідаються, навіть не тільки у нього одного, а і у найближчих його учнів. Наприклад, на Афоні є кілька багатолюдних монастирів по шістдесят, по сімдесят осіб, духовним життям яких керує старець, який колись почав це братство збирати, а навколо нього — кілька духівників, його найближчих чад-однодумців, які одного з ним духу. І вони разом окормляють братію. Тоді складається одна духовна сім’я.
І все ж Лавра — дивовижний організм, там завжди було багато людей високого духовного життя, є вони і сьогодні.
Ще один важливий момент: багато нинішніх архієреїв — вихідці з Лаври. На моїй пам’яті чимало людей, які вже відбулися в чернецтві, закликалося до служіння в єпископському сані. Деякі з них були досвідченими, справжніми духівниками і залишаються ними тепер, будучи вже архієреями. Природно, постійний відплив найпідготовленіших людей не може не призводити до певного порушення традицій і преємственості.
— Наскільки все залежить від послушника, від його бажання знайти собі керівника або порадника, брата-однодумця, або ж, навпаки, залишитися напризволяще і жити самочинно?
— Скрізь і завжди це залежить від людини, адже якщо сама людина не виявляє бажання, то жоден керівник не врятує. Кожному з нас треба назавжди запам’ятати: не буде так, що хтось візьме нас за руку і поведе прямо до Царства Божого. Людина сама повинна трудитися, в будь-яких умовах, а якщо вона трудиться, Господь їй завжди допоможе.
— Чи трапляється, що люди бувають змушені покинути братство?
— Так, таке трапляється; негаразди, на жаль, можливі скрізь, де є живі люди.
— Чи можлива в такому багатолюдному монастирі, як Лавра, одностайність братії, адже часто виникають різні групи, які по-різному розуміють шляхи спасіння? Чому б Ви віддали перевагу самі, якби вибір залежав від Вас: жити в багатолюдній обителі, з певною традицією, що склалася, чи в малочисленному монастирі з простим братством, яке шукає спасіння?
— Так, у багатолюдному братстві таке буває: виникають різні групи, і це, звичайно, задача настоятеля монастиря — зробити так, щоб між ними не було антагонізму, в іншому разі все розвалиться. Щодо мене, то я не віддавав переваги — мене відправили до Москви, і так волею Божою я вже не живу в монастирі з певними сформованими традиціями, тобто в Лаврі. Однак, ті роки, які я провів у її стінах, дали мені все, що я маю, і я дуже вдячний за це Богу і преподобному Сергію.
Взагалі Лавра — мій дім. Свого часу, як я вже згадував, я чотири роки навчався в Болгарії, і в мене була можливість приїжджати до Росії на канікули і взимку, і влітку. І я жодного разу не їздив до себе додому, до мами, але відразу їхав до Лаври, для мене це і був саме рідний дім. Так, напевно, в житті Лаври є недоліки, але я пам’ятаю ту Лавру, в якій були брати, дуже міцні духовно, пам’ятаю старих ченців, які ставилися до послушників і дуже строго, і в той же час з великою любов’ю. Лавра для мене завжди буде найдорожчим місцем на землі. Я завжди буду з радістю туди приїжджати. Думаю, кожному, хто бував у Троїцькому соборі, знайоме почуття, яке охоплює людину, коли вона молиться біля мощей преподобного Сергія. Це найбільша святиня. Хотілося б, щоб разом з цим було ще й ідеально благоустроєне братство. Але, напевно, нічого ідеального на світі немає. Повторюю, можна говорити про недоліки, але при цьому в Лаврі так багато духовно високого та благодатного, що для кожного з нас цього цілком вистачить.
— Якщо людині важко жити, наприклад, у Лаврі, який потрібен настрій і правило поведінки, щоб усе-таки там спасатися?
— Правило — молитися преподобному Сергію, якщо хочеш спасатися в Лаврі. А настрій такий: усіх слухатися і вірити, що якщо хочеш спастися, просиш цього у Бога і готовий терпіти до кінця ті умови, в яких перебуваєш, Господь допоможе навіть в самому несприятливішому місці. А Лавра сьогодні — це хороше місце.
— Які позитивні і негативні сторони Ви бачите в навчанні у духовних навчальних закладах?
— Позитивним є те, що людина отримує систематичну богословську освіту, систематичні знання про віру і згодом може надати звіт про своє уповання (див.: 1 Пет. 3, 15). Негативні сторони також є, як і в будь-якому іншому людському співтоваристві, установі, організації. Загалом я вважаю, що вчитися необхідно, особливо якщо йдеться про молоду людину.
— Чи поділяєте Ви думку про те, що нині, по суті, будь-який монастир покликаний до місіонерського служіння і промислительно те, що більшість монастирів розташовані в містах? Чи Вам ближче ті, хто вважають, що монах мусить проводити усамітнене проживання далеко від людей, зосередившись на молитві і внутрішньому житті?
— Так, кожен монастир сьогодні призваний до місіонерського служіння. Я абсолютно згоден із цим. Хоча, звичайно, ченцеві дуже добре жити в усамітненні на лоні природи, але нинішній час закликає нас усіх бути місіонерами. Я знаю кілька монастирів, які знаходяться в глухих лісах, але і в них ченці теж змушені займатися місіонерською діяльністю, виходити в найближчі населені пункти, спілкуватися з людьми, вчити дітей, допомагати їм прийти або повернутися до віри.
Ми повинні проповідувати, показувати приклад своїм життям і скільки є у нас сил, віддавати їх людям. Для сучасної людини, особливо рефлексуючої, схильної до поглибленого, навіть не самоаналізу, а самокопання і самоїдства, з якими, на жаль, ми часто зіштовхуємося, така активна діяльність ради людей буде дуже корисною. Вона допоможе їй забути про себе, в хорошому сенсі цього слова, — забути не про своє спасіння і про свою душу, а про це самокопання і комплекси.
Я все більше переконуюся в тому, що людина піддана двом хворобам, або, інакше кажучи, дві прірви підстерігають нас по обидва боки чернечого шляху. Це, по-перше, недбальство, коли людина починає шукати собі в монастирі місце, де можна зручно влаштуватися, де нагодують, напоять, де можна поспати, де є якісь привілеї, хоча, звичайно, треба і працювати. І можна, так влаштувавшись, прожити все життя.
Інша крайність — це коли людина дуже активно береться за «внутрішнє духовне життя» і в результаті просто потопає у найтонших проявах своєї душі, намагаючись в них розібратися. Хоча преподобний Іоанн Ліствичник давно сказав, що новоначальному ченцеві не корисний пильний розгляд і тонке розпізнавання помислів, і це всі читали, але не всі можуть застосувати на практиці. І тому, якщо людині доводиться працювати і віддавати себе людям, це якраз дуже допомагає, приводить її в якусь рівновагу.
— Які чесноти для ченця ви вважаєте основними, без яких чеснот він не може відбутися?
— Це послух, смирення, відповідальність.
— Що Ви розумієте під відповідальністю?
— Відповідальність — це коли не хочеться йти, але треба — і йдеш. Важко, погано, боляче, але треба — і йдеш. Можна було б на іншого перекласти, бо втомився, але пам’ятаєш, що інший теж утомився, і оскільки ти все-таки втомився менше, то йдеш за цю людину. Я так це розумію.
— Які духовні небезпеки, підводні камені в сучасних монастирях і навколишньому світі, на Ваш погляд, можуть більш за все пошкодити новоначальному послушникові?
— Це дуже широке запитання. У двох словах на нього відповісти складно. Наприклад, у відроджуваних монастирях такою небезпекою є постійна зайнятість будівництвом і ремонтом. Це наша загальна біда, і я теж чимало засмучуюсь з цього приводу, але все-таки сподіваюся, що ми не тільки будівництвом зайняті, а намагаємося і чомусь іншому приділити час. Проблемою, звичайно, є також і ці кампанії, пов’язані з ІПН, переписом населення, паспортами тощо. Все це дуже сумно спостерігати.
Але, напевно, найбільша проблема в сучасному монастирі інша. Не так давно я розмовляв з одним духовно досвідченим батюшкою, і ми прийшли відносно цієї проблеми до єдиної думки. Людина приходить до храму, до монастиря, вона горить бажанням віддати всю себе, без залишку Богу і Церкві, готова розп’ястися сьогодні ж і в прямому, і в переносному сенсі. Наприклад, кожен, хто приходив до нас, був сповнений цього почуття горіння і самопожертви. Воно багато в чому душевне, характерне саме для новоначальних, природно і абсолютно зрозуміло. І я завжди вважав, що моє завдання — допомогти перетворити це почуття в постійне, рівне ставлення до свого обов’язку, свого покликання, дати людині можливість не втратити цього доброго горіння, але в той же час зробити все, щоб воно перетворилося в рівний вогник, який допоможе їй плідно прожити все життя. Адже чернецтво — це не одноразове, а постійне, щоденне розп’яття себе і підкорення себе почуттю обов’язку.
Буває, приходить людина до полунощниці в шість годин і пропонує: а давайте в п’ять, давайте в чотири, давайте вночі молитися; давайте так, давайте сяк. Подивишся — їй все цікаво, очі горять, кафізми і канони читаються легко. Чудово! І так — день, два, тиждень, місяць, рік, три. А потім стає важко. І ось вже кафізми слухати не хочеться, до церкви ноги не йдуть: спати хочеться. Це природно для людини — втрачається початкове горіння. І тому дуже важливо, щоб настоятель, духівник це горіння не експлуатували, оскільки спочатку на ньому можна дуже багато зробити, гори звернути, а після людина ламається і вона уходить. Я, можливо, скажу дуже жорстоке слово, але іноді можна бачити, як в общинах або монастирях використовуються — сподіваюся, несвідомо — ті ж принципи, що і в секті, тобто людину беруть, користуються її початковим настроєм, потім вона «вижимається» і в результаті сама відпадає; потім набираються нові. Подивіться, є монастирі по сто чоловік, а за рік змінюється — приходить і йде — чоловік сорок. Це дуже погано.
— Що необхідно для того, щоб у людини при зовнішньому діяльному житті збереглося первинне горіння духу, але не перетворилося б на неналежне распалення і захопленість?
— Це можливо, якщо ми будемо завжди залишати час для молитви. Крім того, кожен з нас, коли приходив до Церкви, до монастиря, отримував якусь звістку від Бога, кожен може згадати те почуття радості, коли Господь відкривається: як ніби піднімається завіса і бачиш Царство Боже, бачиш Бога у своєму житті, поруч з собою. Наше завдання — це почуття пам’ятати і берегти, і у важку хвилину воно позбавить нас від зневіри і смутку.
— Які внутрішні проблеми сучасних ченців обумовлені особливостями нашого часу?
— Сьогодні в монастир і взагалі до Церкви приходять люди дуже слабкі і ліниві. Лінь — це головна проблема нашого часу. Вона може бути внутрішня і зовнішня. Одна справа, коли людині лінь вставати і працювати, а інша справа, коли людині лінь працювати над собою.
На жаль, це дуже поширено, особливо у великих містах. Буває: приходить прекрасна людина, все розуміє, протягом року йому розкажеш все, що знаєш, він за тобою все повторить, іншому ще краще тебе все пояснить, але при цьому в ньому не відбувається ніяких змін. Це страшно; просто часом не знаєш, що робити. Я не кажу про братію — я більше зустрічаюсь з цим просто як священик і духівник.
Духовна лінь в значній мірі обумовлена сьогоднішнім часом, коли нам багато чого стало доступно, наші полки ломляться від книг, але ми залишаємося такими ж, якими були. Раніше людина прочитає одну книгу і все життя нею керується. Візьміть, наприклад, «Повчання» авви Дорофея: якщо спробувати виконувати те, що там написано, життя не вистачить, але, якщо преуспієш, такою людиною станеш, що навколо тебе тисячі спасуться, за словом преподобного Серафима. Пам’ятайте, преподобний Антоній Великий почув у храмі: Коли хочеш бути досконалим, піди продай добро твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; і приходь та йди слідом за Мною (Мф. 19, 21), і йому не треба було більше нічого слухати: він знайшов відповідь на всі свої запитання.
Ось у цій втраті живого відгуку на слово Боже — наша біда. Ми його чуємо постійно, а воно проходить повз нас, не приносить у нас плоду.
— Яким чином людина приходить до гармонії зовнішньої і внутрішньої діяльності? У чому вона полягає?
— Напевно, гармонія настає тоді, коли людина побачить, що її життя склалося. Думаю, що чернецтво якраз і є гармонією зовнішньої і внутрішньої діяльності. Справжнє чернецтво — це коли людина живе по-Божому і в той же час трудиться в монастирі для братів чи сестер, для Церкви Божої.
Чернецтво — це дуже важкий шлях, це хрест, це безліч випробувань і скорбот, але одночасно і справжнє щастя. Для себе я це давно вирішив і знаю, що я найщасливіша людина, тому що Господь визначив мені шлях чернечий.
— Святитель Ігнатій говорить про те, що сльози не по Богу потрібно обернути в сльози по Богу. Яким чином виконати цю пораду?
— Сльози не по Богу — це коли людина плаче від того, що їй шкода саму себе, що вона така нещасна, що ніхто її не любить, усі її забули і кинули і взагалі все на світі погано. А сльози по Богу — це коли людина дякує Богові, радіє тому, що Господь послав їй випробування.
Як перетворити сльози не по Богу в сльози по Богу? Це може бути тільки результатом постійного уважного, правильного, тверезого життя, коли людина піклується про збереження своїх помислів і пильнує над собою, повертає себе на правильний шлях після якихось відступів від нього. Але цього не можна добитися просто як певної окремо взятої чесноти. Сльози по Богу — це плід життя.
— Які є мінуси і плюси в житті невеликого монастиря?
— Про плюси ми вже говорили, а мінуси — це те, що фізично доводиться важче. Скажемо, на Подвір’ї служба скінчилася — і кожен іде на свій послух: хто до редакції, хто до магазину, хто їде кудись, наприклад, на ринок щось купувати тощо. І добовий круг богослужіння весь тримається, а братії всього-на-всього п’ятнадцять осіб. Та й то: один захворів, другий навчається, третій… на дачі. У Подвір’я є в селі щось на зразок монастирської дачі, і періодично там живуть дві-три людини днів десять, а потім їх змінюють інші. Ми не займаємося сільським господарством: братія їздить туди відпочивати, відпочивати від постійної завантаженості, спілкування з людьми, від суєти. Там практично нікого немає: це, можна сказати, справжня пустиня. Зате на інших у цей час навантаження більше. Правда, у нас є ще кілька дітей, які нам допомагають, приходять на вихідні, хтось залишається, щоб попрацювати влітку. Але все одно цього мало, і лаврська братія, що приїжджає на Подвір’я, просто не уявляє, як живуть його насельники. Не знаю, мінуси це чи плюси, міркуйте самі.
— Беручи людей до братії Подвір’я, якими критеріями Ви керувалися?
— Я не можу назвати певних критеріїв: їх багато. Люди різні; неможливо сказати, що тут можна керуватися простим набором якихось ознак. Але головне, щоб людина вміла миритися, хотіла працювати, щоб уявляла собі, що це таке. Крім того, я людей не набирав, практично вся братія Подвір’я, за винятком кількох людей, яких хтось до мене привів або прислав, зібралася з його прихожан. Це люди, які довгий час ходили в храм, сповідалися у мене, і поступово в них визрівала думка про монастир. Не залишаючи роботи або навчання, вони трудилися на Подвір’ї не один рік, дізнаючись про монастирське життя зсередини.
— Як часто братія Подвір’я має можливість бувати на службі?
— Ми завжди намагалися, щоб братія бувала на службі постійно, особливо на літургії, але все-таки необхідно піклуватися і про те, щоб дати їй можливість відпочити. Тому, наприклад, полунощниця на Подвір’ї відбувається п’ять разів на тиждень: у суботу та неділю її немає.
— Яке взагалі місце в монастирі повинно відводитися молитві?
— Мета життя в монастирі — це навчитися молитися. Чернець часом через своє добре виховання може бути добрим, слухняним, працьовитим, його можна легко навчити, він може чудово уживатися в колективі, але якщо він при цьому не навчиться молитися, це буде для нього просто життєвою трагедією.
Я дуже шаную святителя Феофана Затворника, який у своїх листах писав про те, що молитва має виходити з потреб і можливостей людини. Тому молитовні правила можуть бути різними, в залежності від того, що корисно та зручно конкретній людині. Але, повторюю, чернець зобов’язаний вчитися молитися, якщо він цього не робить, то його перебування в монастирі стає безглуздим і марним.
— Наскільки значущим у монастирі неухильне виконання п’ятисотниці?
— Ви маєте на увазі виконання п’ятисотниці всім разом? Я знаю місця, де намагалися читати п’ятисотниці, а потім усі розбіглися, настільки важко їм було. І я розумію тих, для кого неприйнятно, коли Ісусову молитву читають усі разом у храмі. На мій погляд, є речі, які мають відбуватися в глибині серця людини; у ченця, разом з участю у богослужінні та загальному правилі має бути і келейне правило, коли він залишається наодинці з Богом. Якщо все-все відбувається на людях, це дуже важко і не завжди дає користь. Крім того, щоб разом читати Ісусову молитву, взагалі молитися короткою молитвою, потрібно набагато більше простоти, ніж ми сьогодні маємо. Напевно, потрібен особливий устрій, якого в нас немає.
Знаєте, на сповіді, наприклад, від молодого подружжя дуже часто доводиться чути скарги на те, що важко, неможливо разом молитися. І люблять один одного, і близькі одне одному, а читати разом правило не можуть. Я зазвичай кажу: «Якщо не виходить, не читайте разом». Отже, іноді навіть найближчим людям важко разом молитися. І в тому, що стосується Ісусової молитви, я теж помічав: при спільному читанні бувають якісь непорозуміння. Але справедливості ради слід зазначити, що зустрічаються і такі сім’ї, в яких відразу з першого дня моляться разом, і все чудово.
У цілому ж, звичайно, Ісусовою молитвою чернець повинен молитися постійно.
— Через які духовні зусилля здобувається простота серця?
— Думаю, в основному, через смирення і послух і через те, щоб зупиняти себе в самокопаннях.
— Чи проводите Ви зі своєю братією бесіди на духовні теми?
— Так, проводжу. Вони будуються по-різному. Це залежить від можливостей і обставин. Здебільшого виходить розмовляти з братією не разом, а поодинці. Це певною мірою одкровення помислів, хоча у нас це так не називають.
— Яким Ви бачите майбутнє чернецтва в Росії?
— Думаю, чернецтво в Росії буде відроджуватися. Але, на жаль, все дуже непросто: деякі люди ламаються і відходять, тобто процес відродження проходить не без втрат. Священному Синоду доводиться зміщати, замінювати намісників та ігумень: вибір не завжди буває правильним, коли бракує кадрів і часу. Такі складнощі пов’язані з нашим бурхливим відродженням.
Чому це відбувається? Відкривається обитель, береться новопострижена черниця, а можливо, переводиться з іншого монастиря, поставляється ігуменею. Добре, якщо у неї є звичайна розсудливість, життєва досвідченість і вона щось бачила і з кимось радиться, — тоді вона може налагодити хоча б зовнішнє життя. Але скільки при цьому проливається невидимих світу сліз, у тому числі і самою ігуменею, одному Богу відомо. Тому її треба пожаліти: адже ніхто ніколи не вчив її, як управляти обителлю. Те ж саме відбувається і в чоловічих монастирях.
Взагалі, треба завжди намагатися розглядати кожне явище з усіх сторін. Звичайно, можна запитати: «Навіщо відкриваються ці монастирі?». Але треба зрозуміти і архієреїв. Перед ними часто стоїть вибір: або хоч когось поселити в обитель, призначити хоч якогось настоятеля, або вона завтра перейде незрозуміло в які руки і в ній розмістять який-небудь культурно-розважальний центр чи казино. І в умовах такого вибору з двох зол вибирається те яке менше.
— Яких можна вжити заходів із оздоровлення сучасного чернецтва, як чоловічого, так і жіночого?
— Важливо, щоб були духівники, щоб монастирі були невеликими, щоб вони відкривалися не «зверху», а «знизу», виростаючи з громад; це єдиний природний і правильний шлях виникнення будь-якого монастиря (хоча це на сьогодні більше схоже на мрію).
І тим більше жіночий монастир обов’язково повинен складатися навколо духівника і бути нечисленним. Така моя думка. Наприклад, у греків сьогодні практично всі упорядковані жіночі монастирі засновані духівниками зі Святої Гори Афон. Якщо ж просто зібралися сестри і призначена ігуменя, і при цьому священики в їхній громаді лише служать і вони там ніхто, і невідомо навіть, як їх звуть, то це неправильно. Жіночий монастир так створити неможливо.
— На яких принципах має будуватися життя сучасного монастирського братства? Зазвичай кажуть, що на принципах святоотецьких, але це занадто широке поняття. Хотілося б почути конкретнішу відповідь. Чи можливо зараз, щоб братство було родиною?
— Це бажано, але зовнішні умови не завжди дозволяють. Духівник сьогодні мусить бути не тільки батьком, а й матір’ю — ось, на мій погляд, той основоположний принцип, відповідно до якого потрібно будувати чернече життя.
— Чи можна знайти в сучасних монастирях серйозне духовне керівництво, засноване на святоотецьких писаннях, і власний духовний досвід? Чи вдалося Вам самому знайти такого керівника?
— Я бачив дуже хороших ченців і чудових духівників. Наведу як приклад лаврського духівника архімандрита Кирила (Павлова). Треба було взяти від нього більше, але я, напевно, не зміг цього зробити. Такого духівника, який вів би мене з самого початку мого духовного, церковного життя, у мене не було.
— Які якості, на Ваш погляд, повинен мати прийнятний духовний керівник, який обрав чернече життя?
— У першу чергу, він повинен бути чесним. Якщо ви бачите, що людина чесна, то навіть якщо вона часом помиляється (в духовному плані я маю на увазі), вона, думаю, може бути духовним керівником.
— Якщо загалом духовний керівник додержується правильного напрямку, але в деталях робить помилки, то в яких випадках керований має право не послухатися?
— Про це дуже добре написав святитель Ігнатій (Брянчанінов), тому не буду повторюватися. А про приватні помилки, вважаю, духівнику треба сказати: якщо він добрий пастир, то не образиться, а сприйме це нормально.
— Як Ви думаєте, чи можливі і чи повинні бути зараз такі стосунки між духівником і учнем, за яких їх спосіб мислення і бажання абсолютно збігалися б?
— Не можна ставити перед собою такого завдання, але якщо склалися правильні стосунки, це відбувається саме собою: це їх підсумок. Взагалі, в духовному житті ми мусимо прагнути до єднання з Богом, і при цьому дуже багато речей є наче побічним результатом. Я часто наводжу такий приклад: преподобний Сергій прийшов у глухомань, на гору Маковець, збудував собі келію, став там жити і спасатися, і одним із плодів його життя стала Лавра, цей величний монастир, центр культури, історії Росії і її духовного життя. Чи потрібно говорити про те, що преподобний Сергій прийшов на Маковець не для того, щоб заснувати Троїце-Сергієву Лавру? Він прийшов спасати свою душу, але «побічним» результатом цього стало виникнення Лаври. Так і в духовному житті є речі, які не можна ставити перед собою як мету, але за правильного внутрішнього устрою вони досягаються самі собою.
— Як Ви будуєте стосунки, коли бачите, що зникає довіра до Вас із боку послушника?
— Намагаюся зрозуміти, в чому я винен. Я не боюся зізнатися, що не правий і попросити вибачення, примиритися, змінити своє ставлення. Принаймні, щось намагаюся робити, хоча, звичайно, буває, що біс спокушає людину і вона категорично не хоче примирення, іноді навіть іде від тебе.
Я завжди переживаю це як свою невдачу і намагаюся цій людині якось допомогти; при всьому, що між нами було, дбаю про те, щоб не обтяжувати їй життя, адже в даний момент їй і так важко. Бували випадки, коли від нас йшли люди, але я просив за них архієреїв або когось ще, щоб їх влаштували, якось їм допомогли.
— Чи будете Ви втручатися, якщо людина помиляється, але Вас при цьому не запитує?
— Там, де це є моїм обов’язком, буду. Якщо ж людина йде і перестає вважати мене своїм духівником, я, звичайно, втручатися не буду.
— Вам доводиться бути одночасно і духівником, і адміністратором. Чи виникають у зв’язку з цим протиріччя між Вами і Вашими духовними чадами? Якщо так, то як Ви їх долаєте?
— Звичайно, виникають. Наприклад, ти кажеш людині як настоятель: «Зроби те-то і те-то», а вона відповідає: «Не можу, не хочу, не буду», пояснюючи це духовними причинами. Кожен раз намагаюся вирішувати це індивідуально. Але відповісти, як саме, неможливо: треба просто всі випадки переказувати.
— Якщо людина звертається за порадою до духівника в будь-якій ситуації, то як при цьому відрізнити послух від духовних лінощів?
— Коли людина лінується вона тільки ходить і запитує, але нічого не виконує. Починається совопроснічество, при якому людина фактично знущається над духівником і мучить сама себе.
— Якщо в сучасних монастирях не може здійснюватися повною мірою одкровення помислів, яка духовна праця замість нього можуть так само дієво очищати душу?
— Якоюсь мірою одкровення помислів все одно має бути присутнім. Я думаю, обов’язкова регулярна індивідуальна бесіда з духівником. Але це не має бути формальністю. Першочергово необхідні абсолютна щирість, відкритість перед духівником, тобто ніякі душевні рухи, ніякі думки і бажання не повинні свідомо приховуватися. Як тільки починається свідоме приховування якихось, нехай навіть невинних, станів і рухів — все, внутрішня довіра скінчилася. І тут початок падіння, якщо людина цього не виправить.
Взагалі, свідоме одкровення помислів — це дуже серйозна наука, і у нас вона забута. Це часто призводить до дуже неправильних дій. Основне правило боротьби з помислами — відсікати їх. Що значить відсікати? Прийшов помисел — людина не приймає його, і він повинен полетіти, забутися, як відлітають муха або комар, коли їх прогнали. Деякі ж починають свідомо повертатися до тих помислів, які відігнали. Це все одно, що ввечері взятися ловити всіх розігнаних за день комарів, щоб розібратися, які вдень тебе кусали.
Отже, одкровення помислів сьогодні — це дуже складна річ. Мені здається, що тільки якщо духовний керівник сам пройшов це шляхом власного досвіду, він зможе цьому навчити. Але в будь-якому разі, щирість і відвертість із духівником — найголовніше.
— У деяких сучасних жіночих монастирях забороняється спілкуватися з колишнім духовним керівником. Що Ви думаєте з цього приводу?
— Я думаю, це неправильно. Напевно, в такі монастирі просто не треба йти.
— Чи можна дівчині жити при чоловічому монастирі? Деякі вважають це найкращим варіантом.
— Ні, можу сказати, ґрунтуючись на своєму досвіді: якщо дівчина живе при чоловічому монастирі, це погано — і для дівчини, і для чоловічого монастиря. Тітонька, бабуся при чоловічому монастирі — ще припустимо, а от дівчина — ні. Я тому так стверджую, що це завжди призводило до безлічі проблем. Неможливо вогню та соломі постійно перебувати поруч так, щоб при цьому не було шкоди. Хоч яким би добрим був настрій, це все одно залишається так. І душевні пристрасті, коли вони розпалюються, то вони ще страшніші грубих плотських пристрастей. За такої сильної душевної прихильності, непомітно для себе, можна зовсім забути Бога, приліпившись до людини, і це дуже страшно. На моїх очах таке траплялося незліченну кількість разів.
— Але ж у будь-якому разі духівник для дівчини — особа протилежної статі.
— Це вже інше. Але і тут постійно треба бути напоготові. І духівник повинен остерігатися, якщо дівчина починає ставитися до нього з деякою пристрастю, і самій дівчині треба побоюватися, як за пристрастю не втратити Бога. Це дуже складно; думаю, що це предмет постійної боротьби.
— Чи є суттєва різниця між жіночим та чоловічим чернецтвом?
— Звичайно, є різниця в тому, що чоловікові дано щастя стояти перед престолом Божим, якщо він у священному сані. І це особливе служіння, це мета всього життя, його особлива наповненість, особливий образ молитви. У тому ж, що стосується стосунків між собою, ставлення до духівника, до свого обов’язку, напевно, все досить близьке. Якщо є істотні відмінності, то вони породжуються відмінністю між чоловічою і жіночою психологією.
— Багато хто дуже не любить сучасні жіночі монастирі. Що Ви знаєте про них?
— Чесно кажучи, знаю досить мало, лише кілька монастирів; у мене не було власного негативного досвіду в цій галузі, і я не можу говорити про те, чого сам не зазнав. Але коли сварять сучасні жіночі монастирі, то, хоча б у багатьох випадках це і було небезпідставно, мені завжди стає їх шкода. Я не вірю, що люди в них не спасаються. Бог добріший, ніж ми, а тому не може бути, щоб Він не допомагав тим, хто заради Нього все залишив і прийшов до обителі. Так, ігумені недосвідчені, але поставте себе на їхнє місце. Буває, настільки замотався, вирішуючи якісь проблеми, що вже і бачити нікого не можеш, навіть найближчих людей; настільки спустошуєшся від зовнішніх турбот і суєти, що людина до тебе приходить, а тобі навіть сказати нічого. А ми з вами говоримо гарні слова, про те, якими повинні бути в монастирі стосунки.
— Як бути, якщо архієрей наполягає на постригу, а сама людина відчуває, що ще не готова?
— Відмовлятися, і категорично.
— Як ченцеві жити на приході одному?
— Це дуже важко. Та й чи потрібно? Таке життя має сенс і виправдовує себе лише тоді, коли людина живе на парафії заради людей або коли вона зібрала навколо себе однодумців і ця громада може з часом стати монастирем. А так, мені здається, краще жити в монастирі.
— Чи вважаєте Ви зростання кількості монастирів благом?
— Ні, зростання кількості благом я не вважаю.
— Які найбільш смиряючі випадки з Вашого чернечого життя Вам запам’яталися?
— От сьогодні, коли мене обрали єпископом, — найбільш смиряюча обставина в моєму житті.
— Єпископ — це політик. Як Ви зможете при неминучому тісному спілкуванні з зовнішнім світом не втратити внутрішній чернечий світ?
— Не знаю, але буду намагатися його не втрачати.
— А як Ви будете його зберігати? Все-таки певний досвід спілкування зі світом у Вас є…
— Такий же, як і у Вас. Насправді, це дуже важко, тому що ніщо так не спустошує, не вихолощує душу, як це спілкування.
— Ставши єпископом, Ви навряд чи зможете приділяти стільки ж часу і сил своїм чадам, скільки приділяли раніше. Що Ви можете сказати з цього приводу?
— Я вже згадував про це на самому початку нашої розмови. Коли я знайомився з афонськими монастирями, мені дуже сподобалося, що в ігумена, який був водночас духівником, є коло найближчих священиків, ним вихованих, які допомагають йому сповідувати і духовно наставляти молодшу братію. У мене є дуже близька людина, благочинний Подвір’я, і я попросив Святішого Патріарха залишити його на Подвір’ї настоятелем. Сподіваюся, таким чином те, що було зроблено, вдасться зберегти. І більшість братії залишається на Подвір’ї після мого від’їзду.
Я вдячний Богу…
— Яким Вам бачиться сучасний Афон? Чи близький він Вашому серцю?
— Дуже близький, я його дуже люблю. Колись ходив Афоном, як раєм. Мені було настільки дивно все те, що я там бачив! Це було почуття, яке, гадаю, Господь дає відчути лише кілька разів у житті. Зате потім увесь час його згадуєш і цим живеш. Щоправда, в ті роки, коли я там вперше побував, Афон був набагато простішим. Зараз все-таки він дещо осучаснився, там з’явилося багато технічних «удосконалень», ведеться велике будівництво. Раніше він був убогішим зовні, але надзвичайно цікавим внутрішньо, духовно. Мені здавалося, що нічого кращого за Афон немає.
І сьогодні там є люди, які мені дуже близькі. Наприклад, один дуже хороший чернець у Зографському монастирі. Пам’ятаю, як він прийшов до російської церкви в Софії і я йому дав читати «Повчання» авви Дорофея. Це була перша духовна книга, яку він прочитав у своєму житті. Тепер він уже багато років на Святій Горі.
Це дивовижне місце, але росіянам там важко: вони відірвані від Росії, а греки живуть у себе вдома. У нас немає умов для того, щоб це життя повторити. Там треба бувати, бачити це життя, ним пропитатися і намагатися тут, у нас, його дух відтворити.
— Багато хто з афонських монахів, як відомо, уникає приймати священний сан. Є думка, що це наслідок небажання працювати. Чи згодні Ви з ним?
— Ні, категорично не згоден. Традиція добра, хороша. Навіть у Росії до революції в дуже багатьох обителях число ченців, які прийняли священний сан, було невеликим. Це нормально там, де велика, упорядкована Церква. Для порівняння: у Греції 80 єпархій, майже 20 тисяч парафій; в Російській Церкві майже 150 єпископів, в Москві налічується 500 храмів, а діють, думаю, 400 — це при тому, що населення Греції практично дорівнює населенню Москви. Про що говорити?
Тому, звичайно, в Греції можна людям у монастирі не приймати священний сан. У нас же це просто неможливо, це буде марнотратством. Я думаю, будь-який чоловік у російському монастирі повинен приймати священний сан, якщо, звичайно, немає канонічних перешкод, і служити Церкві і народові.
Ми іноді дуже високої думки про себе, про наші духовні багатства. Але ось уже цей приклад яскраво показує, наскільки ще мало в нас воцерковлений народ, наскільки мало у нас храмів, віруючих людей і духовенства. Треба ще багато десятиліть, щоб щось відродити. Я завжди кажу молодим людям, які приходять до мене, що вищого служіння, ніж служіння священика, на сьогодні немає і бути не може. Сьогодні Церкві особливо потрібні священики — як ченці, так і сімейні. Така моя думка.
— Коли читаєш літературу про Афон, створюється враження, що там виконання заповіді Божої другорядне відносно виконання благословення старця. Що Ви з цього приводу думаєте?
— Думаю, якщо це дійсно так, то це, звичайно, неправильно. Але ось що може бути: сьогодні іноді друкують дуже особисті, зовсім не загальні речі, які ні в якому разі, ні за яких обставин не повинні були бути надрукованими. На жаль, це проблема нашої нинішньої видавничої діяльності. Матеріальні стимули рухають людьми чи якісь інші, але в результаті виходить спокуса для дуже багатьох читачів.
— Чи вважаєте Ви, що сучасні афонські старці подібні древнім?
— Подібні вони древнім старцям чи ні — не можу судити. Знаю тільки, що там існує неперервна духовна традиція.
— Які зустрічі з духовними людьми Вам особливо запам’яталися?
— Не можу знову не сказати про отця Кирила (Павлова), духівника Лаври. Братія Подвір’я навіть частіше, ніж лаврська, має можливість бачитися з ним: ми досить регулярно разом їздимо до нього, і це, звичайно, милість Божа. Буває так, що немає можливості довго розмовляти, але сама присутність цієї людини, її приклад вирішують проблеми, що виникають. Дивишся на нього і бачиш, яким повинен бути чернець. Часом у нашій метушні зразок чернечого життя втрачається, починаєш сумніватися: а чи можливий він, чи доступний? Коли ж спілкуєшся з батюшкою, то бачиш, що він утілив у собі той ідеал, до якого ти мусиш прагнути. Тому, коли такі люди живуть поруч із нами, це впливає дуже сприятливо.
Є ще одна дуже цікава людина, яка сильно вплинула на мене в житті, — це Владика Нафанаїл, Митрополит Неврокопський. Коли ми познайомилися, він був ще єпископом, вікарієм Болгарського Патріарха. Взагалі в Болгарії я зустрічав надзвичайно глибоких, віруючих, відданих Церкві людей і вдячний Богу за ці зустрічі.
Владика Нафанаїл був для мене першим зразком. Це справжній чернець, істинний подвижник і одночасно єпископ. Він навчався в Греції, жив деякий час на Афоні, поки грецька поліція, надівши на нього наручники, забрала його звідти, оскільки у нього не було грецького паспорта. Це дуже цілісна, глибока, духовно яскрава і дивно смиренна, лагідна, проста людина. Ось це поєднання справжнього ченця і справжнього архієрея вразило мене на все життя.
Ми з ним їздили по єпархії, по селах, я служив, а він співав і читав, тому що більше було нікому. Я зазвичай служив утреню, здійснював проскомідію, і вже в кінці ранкових молитов він заходив у вівтар, одягався, і ми з ним удвох служили літургію. Якщо я приходив до нього додому, він сам готував їжу, сам накривав на стіл, сам варив каву. Для мене було одкровенням, що архієрей може так поводитися, тобто це була абсолютно доступна людина, до нього всі могли прийти, навколо нього було дуже багато молоді. Нещодавно в Болгарії прийняли «Закон про віросповідання» — це повністю його заслуга.
Дуже цікавою була зустріч з ігуменею Серафимою, настоятелькою Софійського Покровського монастиря в Княжево. Цей монастир був заснований владикою Серафимом (Соболєвим), відомим російським архієреєм, який керував після революції російськими парафіями в Болгарії. Сьогодні його там дуже шанують. Він похований у крипті російського храму, і до нього постійно іде народ, як у нас до блаженної Матронушки, паломництво не припиняється ні на один день. Владика був справжнім ченцем, щирою і монахолюбивою людиною.
Матушка Серафима уроджена княгиня фон Лівен; її батько, князь Андрій, був до революції предводителем дворянства в Коломиї, а в 1920-і роки прийняв священний сан у Болгарії. Сама вона закінчила богословський факультет Софійського університету.
Монастир, яким вона керувала, був кращою в Болгарії жіночою обителлю, нормально функціонуючою, з великою кількістю сестер, з дуже строгим богослужбовим уставом. Я спілкувався з матушкою Серафимою досить регулярно. Це людина дивовижної глибини: я таких людей більше ніколи не зустрічав. У ній вражало поєднання освіченості, благородства і найбагатшого духовного досвіду, що надавало якогось особливого звучання кожному її слову. Я користувався її порадами, коли у мене не було можливості отримувати духовне окормлення, зустрівши в її особі мудру наставницю, здатну керувати духовним життям. До неї ходили дуже багато болгарських архієреїв. До речі, це — до питання про те, чи бувають мудрі ігумені, здатні бути духовними наставницями. Бувають, і в її особі я бачив це.
Хотів би закінчити нашу зустріч відомим святоотецьким висловом: «Я не монах, але бачив монахів». І безмежно вдячний за це Богові.
Ігумен СЕРГІЙ (Рибко)
