Юрій Скіра про львівську «фабрику життя», яка рятувала від Голокосту

Олександр Мимрук

Цікаво й те, що фабрику очолював ієромонах Йоан (Йозеф Петерс, 1905-1995) — етнічний німець, який вже у зрілому віці потрапив до Галичини й вирішив прийняти Східний обряд. Все це перетворює «Солід» на захопливий історичний сюжет, у якому поєдналися трагічність і героїзм, співчуття до ближнього і протистояння антилюдському режиму.

Сьогодні Юрій Скіра розповідає Читомо про свою роботу, а також про складний клубок взаємодії й суперечностей, які визначали Галичину першої половини XX століття.

— У вас дуже специфічне поле зацікавлення як в історика. У 2018-му ви захистили кандидатську дисертацію про роль монахів Студійського Уставу у порятунку євреїв на терені Львівської архієпархії ГКЦ під час німецької окупації, і це не лише історія про події під час Голокосту, але й про взаємодію між християнами та юдеями, українцями і євреями. Як ви прийшли до усвідомлення, що хочете займатися саме такою темою?

— Коли я закінчив історичний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка, мені дуже хотілося йти в науку, досліджувати якусь тему. Але коли я захистив магістерську роботу і вже думав, куди йти в аспірантуру, я ще не знав, з якою темою я це робитиму. Це мало б бути щось таке, що було мені цікаво, а мій науковий керівник, нині вже покійний доктор Модест Чорний, в університеті Франка казав, що вибір дисертації дуже важливий, бо це як шлюб — раз і на все життя.

Я походив по різних навчальних закладах, але їхні пропозиції не були мені цікавими. Тоді я вирішив, що маю ще інтерес до богослов’я, і тому вступив на магістерську програму екуменічних наук в Українському католицькому університеті. Десь так через рік пошуків я опинився на заході, де спілкувався з науковцями, і один з них мені сказав, що добре було б дослідити тему порятунку — як-от греко-католицькі священники та монахи рятували євреїв в часи Голокосту. І мене воно якось, знаєте, тоді так взяло, що я почав це питання досліджувати.

Спершу я хотів сконцентруватися на постаті блаженного священномученика Климентія (Шептицького), рідного брата митрополита Андрея Шептицького, але я швидко зрозумів, що це занадто вузько. Тоді у мене виникла думка, а що коли дослідили монахів Студійського Уставу — тобто їхню спільноту, те, як вона реагувала на події Голокосту, які стратегії поведінки вони обирали й тому подібне. Так я прийшов до того, що був готовий писати дисертацію.

Я взявся за це з великим дослідницьким інтересом. Достроково написав й захистив дисертацію. А через рік вийшла моя перша монографія [Покликані: монахи Студійського Уставу та Голокост. Дух і Літера, 2019.].

— З цим текстом ви потрапили до короткого списку премії ще у 2021-му, але можна сказати, що і ваша наступна, вже переможна книжка «Солід. Взуттєва фабрика життя» продовжує цю тему.

— Після виходу монографії, настав кризовий момент із запитанням: а що далі? Найперше, що мені спало на думку — досліджувати реакцію і стратегії поведінки монахинь Галицької митрополії Греко-Католицької Церкви. Я навіть почав вже щось збирати, ходити в архіви, групувати інформацію, але воно мені якось не пішло. Після цього, за якийсь короткий час, ми списувались з моїм колегою Андрієм Усачем з УКУ і заговорили за отця Петерса, фабрику «Солід», і ви знаєте, у мене знову виник дослідницький інтерес. Я почав працювати над цим.

Коли ти починаєш збирати матеріали з часом настає момент розуміння, що то вже не стаття, але ще і не книжка. Тобто воно десь посередині — ні туди ні сюди.І тут дуже важливим моментом був Яд Вашем [національний меморіал пам’яті в Ізраїлі – ред.]. Я дізнався, що там є свідчення родини Фінк, яка переховувалася на цій взуттєвій фабриці. Написав прохання до Єрусалиму надіслати мені копію цього свідчення. Мені пішли на зустріч. І коли я вже прочитав саме свідчення, то зрозумів, що ми маємо нарешті конкретних людей з їхньою історією. Бо по той бік ми бачимо багато інформації про рятівників, але було дуже мало відомостей про тих, хто там переховувався. Тож коли вже я отримав оце свідчення про Фінків, книжка здобула дві повноцінні легені — тобто можна було вже нею дихати, ну і поступово я її написав.

Я ще раз підкреслюю, що для мене це був дуже цікавий процес, коли ти знаходиш матеріали з різних сторін, знайомишся з дуже різними людьми, і я щасливий, що мені вдалося в процесі навіть познайомитися з нащадками працівників фабрики або людей, які там допомагали студитам. Зараз вони живуть у Сполучених Штатах Америки, Канаді, але виїхали не всі. Деякі є також у Львові, наприклад, професор Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького д-р Олександр Кіцера.

— Я досить часто натрапляв на відгуки про «Солід», у яких цей сюжет зі взуттєвою фабрикою порівнюють із фабрикою Шиндлера, і ми ж знаємо, як це вкорінилося у масовій культурі завдяки надзвичайно успішному фільму Стівена Спілберга «Список Шиндлера». Як ви ставитесь до таких паралелей? Чи дійсно між цими випадками є щось спільне?

— Я думаю, що фабрика «Солід» цікава, тому що в історіях людей, які були дотичні до неї, є дуже різні досвіди, різні стратегії поведінки та реакції на ті страшні події. Якщо порівняти її з краківським підприємством Шиндлера, то перш за все, що впадає в очі, це масштаб. «Солід» — це зовсім невелике підприємство. Знаєте, коли я десь веду людей на вулицю Шевську у Львові, і ми опиняємось біля цього будинку, то люди шоковані, що це була фабрика. Це триповерхова кам’яниця (дуже гарно вона зображена на обкладинці моєї книги), така типова для Львова XVII-XVIII століття, але тут тривала робота взуттєвої фабрики фактично аж до кінця німецької окупації.

А що об’єднує ці підприємства, так це те, що і там, і там директорами були німці. Але наш отець Йоан (Петерс) мав дуже відмінне життя від Шиндлера. Він є символом зацікавлення християнським Сходом у країнах Західної Європи. На зламі століть на Заході був великий інтерес до його культури, традицій, обряду. І Петерс мав його також з молодих років, тому і став монахом Студійського Уставу, а пізніше ще й священником Греко-Католицької Церкви.

— Складно, мабуть, очолювати якесь виробництво в окупації у 40-х, якщо ти не німець. А от навернення німця до Східного обряду — це вже здається не таким поширеним явищем, особливо якщо цей самий німець народжений не на тутешніх теренах.

— Петерс це унікальний випадок, тому що він був з римо-католицької родини із Західної Німеччини, і властиво мав якесь таке дуже глибоке священицьке покликання, бо ще замолоду мріяв бути не так римо-католицьким священником, як служити у Східній Церкві.

У 1930-х роках у Мюнхені він познайомився з українськими семінаристами, які там вчилися. Вони його познайомили з українством, розповіли, що існує Греко-Католицька Церква, і що її очолює Митрополит Андрей Шептицький. Його це зацікавило, тож він відразу вирішив поїхати до Галичини. Коли Петерс зустрівся з митрополитом, то був вражений його постаттю — Глава цілої Церкви, який приймає його, студента, невідому йому людину, обговорює з ним складні богословські й церковні питання. Тобто Петерс був настільки позитивно шокований, що звірився Шептицькому, що хоче служити далі у Східній Церкві. Потім він познайомився з монашою спільнотою Студійського Уставу в Уневі. Вони його дуже гарно прийняли, після чого він вирішив узяти час на роздуми й повернутися до Мюнхена.

Досить скоро він ухвалює остаточне рішення стати монахом Студійського Уставу. Він повертається до Львова, живе ще тиждень у митрополита Андрея Шептицького, після чого відбуває до Свято-Успенської Унівської Лаври, де стає новиком і знайомиться з тими людьми, які стануть його найближчими друзями до кінця життя.

У 1937-му році митрополит Андрей Шептицький висвячує його на священника. А у наступному році ми бачимо отця Петерса, властиво відтепер ієромонаха Йоана (це ім’я він прийняв після схими), як настоятеля монастиря святого священномученика Йосафата у Львові. Це був один з найбільших інтелектуальних центрів нашої Греко-Католицької Церкви. Там була величезна бібліотека з візантиністики, туди приїжджали працювати дослідники з різних країн.

— Німець, греко-католицький священник, який очолює підприємство у Львові задля порятунку євреїв — навіть вже у цьому єдиному формулюванні відчувається, що ми маємо справу з територією, на якій перетинаються представники різних культур, етносів та конфесій, а там де є зустріч — там буде і взаємодія. На прикладі «Соліду» ми маємо випадок солідарності в екстремальних умовах, але яким було це співжиття у мирний час?

— Протягом віків різні народи жили поруч в Галичині. Це поляки, українці, євреї, німці, вірмени… Тобто це був досить такий багатонаціональний край.

Ми можемо найперше говорити, що були надзвичайно складні україно-польські стосунки. Адже Галичина була колискою і національного відродження українців, і національного відродження поляків. З іншого боку, якщо перейти у церковне поле, то треба говорити, що австрійський період давав багато можливостей для нормального співіснування. Наприклад, Львівський університет мав солідний теологічний факультет. І там були й українські, й польські професори. І вони в межах цього факультету знаходили спільну мову. Звичайно, дисертації захищалися важко, але можна було співіснувати, і це дуже важливо. У міжвоєнній Польщі ми бачимо ситуацію на погіршення. Наприклад, у 1919 році були закриті всі українські кафедри у Львівському університеті, і це багато про що говорить. Існувала напруженість і між Римо-Католицькою та Греко-Католицькою Церквами. У міжвоєнний період ці відносини були досить прохолодними.

Мене часто питають, чи в часи Другої світової війни польські й українські монахи чи монахині спільно рятували євреїв або ж допомагали один одному. То я кажу, що наразі такої інформації не знайшов. Наприклад, в Бережанах були польські служебниці та українські. І практично не мали контактів. Вони не знали про те, чим займається інший, чим живе. І це при тому, що їхні монастирі розташовані в невеликому містечку.

Щодо відносин представників Греко-Католицької Церкви й галицьких євреїв, то тут цікавим є погляд на Львів. Ці взаємини, наприклад, наростають між митрополитом Андреєм Шептицьким і представниками єврейської інтелігенції у першій половині XX століття. Митрополит Шептицький давав пожертви на єврейський шпиталь — Бет Холім. І був відкритим до євреїв, які до нього зверталися з різними проханнями. Одним з таких яскравих прикладів може слугувати випадок з Леопольдом Крецом. Майбутній видатний художник і скульптор звернувся до митрополита по стипендіальну допомогу. І Глава Церкви йому допоміг. Цікавим є і той факт, що у 1930-ті роки складається традиція, коли представники Синагоги прогресистів, що була на сучасній площі Старий ринок, приходять вітати митрополита з ювілеями й пам’ятними датами. І це насправді були дуже важливі моменти налагодження зв’язків і діалогу.

Останнім із таких випадків був, наприклад, задум Шептицького створити у Львові юдеохристиянську спільноту. І вони вже були на порозі, щоб її повноцінно розбудувати, але події Другої світової війни перекреслили цю ініціативу. Зокрема нею мав опікуватись отець Іван Котів, який вільно володів мовою їдиш. Що цікаво — пізніше оцей отець Котів був одним з головних виконавців акції порятунку євреїв митрополита Андрея Шептицького. Він врятував дуже багато людей.

— Мені подобаються такі приклади, бо вони яскраво підсвічують проблему міфологізованого викривлення історії. Це сюжети про справжніх українців і євреїв, які підважують пропагандистські наративи ще совєтської доби, коли нас привчали, що окрім конфліктності між нами більше нічого і не було. Чи відчуваєте ви, що в академічному середовищі також відбуваються якісь зміни такого ґатунку? Чи змінюються підходи до інтерпретації складних сторінок історії?

— Розвиток досліджень в галузі історії Голокосту в Україні можна розділити на три періоди. Перші два належать до 1990-х років, коли тривало очищення від оцих нашарувань радянського періоду, усіх спотворень, а потім почали з’являтися перші дисертації з вказаної проблематики. Ми ж з вами зараз живемо десь у третьому періоді, де з’являються дуже різноманітні регіональні дослідження, і, на мій погляд, він дуже цікавий, тому що ця тематика надзвичайно розвивається в сучасній Україні. Ми маємо вже цілу плеяду дослідників з дуже різних регіонів країни, які займаються історією Голокосту. Насправді спектр досліджень дуже багатий, і я думаю, що це буде тільки розвиватися.

Ще один аспект полягає у тому, що ці дослідники історії Голокосту в Україні здебільшого дуже молоді — тобто їх середній вік десь 30-35 років. Вони включені в міжнародні дослідницькі процеси, мають налагоджені контакти й співпрацю із західними дослідницькими програмами та установами. У нашому дослідницькому середовищі відчувається відкритість, бажання працювати, писати, і це дуже цінно.

Я думаю, що в наступні роки буде також багато перекладів з української мови на англійську чи інші мови, які стосуються властиво нашої проблематики Голокосту в Україні. Бо є велике зацікавлення у тому, що ми тут знайшли в архівах, як ми дивимося на ці процеси й що ми розповідаємо. Це все дуже перспективно.

— Може, це запитання про курку і яйце, але від чого ми маємо відштовхуватись, коли йдеться про зміни суспільних стереотипів щодо українсько-єврейських взаємин? Це має бути запит широкого загалу на такі зміни, чи все ж завжди це починається з академічного середовища? У нас вже є монографії, але немає фільму «Солід». Та чи могло це бути у якомусь іншому порядку?

— Знаєте, мені здається, що спочатку має задавати тон академічне середовище, щоб це, скажімо так, мало якесь підґрунтя, опрацювання, фаховість і елемент невикривленої історичної правди.

І дивіться, як воно цікаво діє. Ось, ми тримаємо в руках «Солід», книгу-монографію, яка містить дослідження, а декілька місяців тому мені подзвонили з Львівського поліграфічного фахового коледжу й розповіли, що студентки другого курсу зробили комікс на основі цієї книжки. Я був приємно здивований. Ці дівчата поїхали до Києва на XXIV конкурс дослідницьких і творчих робіт «Історія і уроки Голокосту» ім. І.Б. Медвинського від Українського центру вивчення історії Голокосту і здобули там перше місце у творчій секції.

Це показує, що такі теми можна популяризувати більш широко, адже комікс — це вже не монографія. Цей перехід дуже цікавий і перспективний, коли має добрий ґрунт.

Також я б відзначив, що нам дуже важливо знімати якісні художні фільми про події, описані, наприклад, у монографіях — про складні теми, але щоб вони були фахово зроблені. Це також формуватиме зацікавлення, спонукатиме до запитань і певної візії.

— Водночас є і якісь проміжні формати між монографією і кіно. Наприклад, художній роман чи наукпоп, до якого простіше підступитися не заангажованому читачеві. Може, у вас вже визріли якісь плани, пов’язані з цим напрямком?

— Ви знаєте, я ще перебуваю в полоні досліджень. Мій розум працює над тим, щоби далі поглиблювати цю тематику, тому що я зараз хочу знову повернутися до монахинь Греко-Католицької Церкви. Зараз моя мрія — написати третю книжку, яка буде стосуватися суто жіночого виміру.

І моєю великою мрією залишається фільм за мотивами «Соліду». Книга показала, що вона заторкує людей. Люди після неї мають якесь пережиття. Мене як автора це дуже тішить. І я вірю, що добрий фільм зробив би багато користі, в тому числі й для українсько-єврейських стосунків.