Інтерв’ю з відомим публіцистом, православним богословом Юрієм ЧОРНОМОРЦЕМ про нові призначення в УПЦ (МП) та значення співпраці Церкви з мас-медіа і суспільством
— Пане Юрію, як би Ви могли прокоментувати рішення Синоду УПЦ, прийняті 8 травня? Які можуть бути наслідки цих рішень?
— Мені здається, що це повернення до нормального стану управління Церквою, і навіть – певне набуття нової якості управлінського менеджменту. По-перше, до управління Церквою повністю повертається Блаженніший Митрополит Володимир. Це врівноважує ситуацію, зникає привід для хвилювань та непорозумінь.
По-друге, керуючим справами став архиєпископ Антоній (Паканич). Йому надані додаткові повноваження. Адже традиційно що таке посада керуючого справами? Це заcтупник з кадрів, по господарству, начальник тилу. Сьогодні архиєпископ Антоній уповноважений, як йдеться у журналах Синоду, «представляти Предстоятеля Української Православної Церкви в державних, громадських та церковних заходах, відповідати за міжхристиянські та міжрелігійні відносини УПЦ». Також він (замість митрополита Павла) став першим вікарієм Київської митрополії із відповідними повноваженнями. Фактично архиєпископ Антоній може стати церковним прем’єром чи канцлером УПЦ при Предстоятелі. Може бути відповідальним за здійснення внутрішньої та зовнішньої політики УПЦ. Повноваження офіційні є, і якщо ще будуть до цього надані всі необхідні ресурси та неофіційні повноваження, не буде якогось спротиву чи «партизанщини» – то ми матимемо нову сторінку не лише в особистій історії достойного владики Антонія, але і всієї Церкви.
— Якими є переваги саме такого кадрового вибору Предстоятеля і Синоду? Що Ви можете сказати про ново поставленого «канцлера УПЦ»?
— Архиєпископ Антоній має багато позитивних якостей, необхідних для Церкви сьогодні. По-перше, він дуже обережний і ніколи не робить імпульсивних кроків. Для УПЦ це сьогодні дуже важливо, оскільки потрібні гаранти стабільного розвитку Церкви. По-друге, він проявив себе як талановитий організатор порядку там, де панував хаос. А саме, він чудово справлявся із адміністративними обов’язками, коли працював у канцелярії митрополії. Він зумів навести взірцевий порядок в семінарії та академії. Сьогодні це фактично зовсім нові духовні школи. Він прагне до ідеалу, а не просто до «вирішення питань». Яскравий приклад – це перетворення «Трудів Київської Академії» із (пробачте за правду!) записок провінційного педагогічного училища на солідний науковий журнал. На цьому маленькому прикладі видно, що архиєпископ Антоній не робить як його попередники – аби «заповнити клітинку» чи «поставити галочку». Його цікавить результат – максимально наблизитися до ідеалу, до того, як повинно бути. По-третє, архиєпископ Антоній максимально далекий від різного роду єпископських угрупувань, рівновіддалений від усіх. Це дозволяє йому бути відкритим до всіх, розуміти кожного.
Можна сказати, що архиєпископ Антоній – це ідеальна людина в цьому місці та в цей час. Він не має за собою жодного негативу у церковному Києві та церковній Москві. Практично всі, хто мав досвід співпраці із ним, задоволені його роботою. А сьогодні важливо, щоб була саме така поміркована особа, якій довіряє Предстоятель, якій довіряє Синод, якій довіряє Патріарх. За цих умов стає можливою позитивна динаміка у церковному житті УПЦ.
— Ви настільки добре відгукуєтеся про архиєпископа Антонія, що може виникнути запитання: А які в нього недоліки?
— Іноді він занадто строго слідує московській школі чернечого благочестя, занадто принципово ставиться до підлеглих. Іноді не зупиняє неофітського запалу деяких своїх помічників постригти всіх у ченці. Але в сьогоднішніх умовах це навіть і добре, бо саме дух чернецтва може порятувати Церкву від крайнощів. Адже одні бажали б змінити в Церкві все у ліберальному дусі, інші – в ультраконсервативному. Збереження традиції стає умовою виживання Церкви. В таких умовах можна відкласти на майбутнє всі українофільські чи ліберальні мрії, знаючи, що зараз важливіше утримати саме церковну, християнську, православну ідентичність.
— А що можна сказати про перехід на нову посаду владики Митрофана?
— Архиєпископ Митрофан – це дуже освічена і поміркована людина, яка потрібна Церкві. Він залишається постійним членом Синоду і переходить із посади керуючого справами на посаду голови відділу зовнішніх відносин. Можна сказати, що цей відділ переживає не найкращі часи. Зовнішня активність УПЦ із 2009 року помітно підупала. На це є об’єктивні причини, пов’язані із тим, що УПЦ де-факто не має власної зовнішньої політики, а з 2009 року навіть і не намагається робити видимість наявності такої політики. Але навіть для тієї мінімальної політики, яку УПЦ веде назовні (а це зв’язки із всім церковним світом не лише загалом, але і в Україні), потрібна саме така фігура, як архиєпископ Митрофан: поміркована, обережна людина, але здатна приймати рішення, вести переговори по суті, а не лише створювати видимість діалогу.
Деякі сили в Україні дуже хотіли б ізолювати УПЦ від інших Церков, зробити із нашої церкви «цапа відбувайла».
— Що Ви маєте на увазі?
— Наприклад, народні депутати починають паплюжити УПЦ за «непідписання» колективних листів до Президента із пропозиціями щодо зміни процедури помилування, а при цьому ніхто УПЦ і не пропонував такі листи підписати. Звісно, потрібно здійснити модернізацію робити ВЗЦС УПЦ, щоб такого роду прикрі випадки попереджувати, перебуваючи в діалозі, відстоюючи власну правоту, захищаючи істину.
— Як Ви оцінюєте факт обрання митрополита Кримського Лазаря постійним членом Синоду?
— Це крок, який є закономірним і якого треба було очікувати. Митрополит Лазар давно достойний бути постійним членом Синоду, і його участь в роботі Синоду УПЦ матиме виключно позитивні наслідки. Він не лише має великий життєвий досвід та мудрість, але вже давно керує доволі складною єпархією і прекрасно із цим справляється. Менш мудра і поміркована людина могла б у Криму породжувати проблемні ситуації хоч кожен день. Досвід вирішення конфліктів, досвід спрямування енергії різних людей у позитивне русло – все це сьогодні потрібне церкві як ніколи раніше.
— Чи ці кадрові зміни і входження нових осіб у склад Синоду означає, що їх можна розглядати як потенційних кандидатів на Предстоятеля?
— Звісно ж тепер вони обидва ввійшли в те коло, з якого буде вибиратися наступник. І це крок позитивний, оскільки такі добрі пастирі, які стоять «над політикою», але вміють працювати, мають прекрасні моральні та ділові якості, потрібні Церкві. Чи будуть вони покликані колись на служіння в якості Предстоятеля – це залежить від волі Бога та Церкви. Але наявність таких людей серед можливих претендентів робить честь УПЦ. Загалом у нас всі члени Синоду мають багато позитивних рис, можуть принести багато користі для Церкви – якщо раптом будуть обрані наступниками сьогоднішнього Блаженнішого. Тому я за перспективи УПЦ спокійний: якщо всі будуть працювати на позитив, ми можемо побачити нову Святу Київську Русь, нову Християнську Україну.
— А чому ж тоді було створено стільки шуму, коли кілька з членів цього Синоду вирішили проводити свою власну політику і використали хворобу Блаженнішого Володимира для ослаблення його впливу? Цей процес, який вже встигли охрестити «фрондою», очолювали постійні члени Синоду УПЦ.
— Причина хвилювань у Церкві та суспільстві очевидна: було порушено баланс, були порушені ті «пакетні домовленості», на яких базувалася політика УПЦ останніх років. Одна із активних меншостей почала дії, які все-таки об’єктивно виявилися спрямованими проти Предстоятеля, хоча цілилися вони в іншу активну меншість. Постраждала сторона відійшла в сторону, змирилася. «Фронда» не змогла захопити повноти влади, не змогла заручитися повною підтримкою ані в Києві, ані в Москві. А нормалізація настала через творення принципово нової архітектури влади, із висуненням на перший план людей, які раніше були у «другому ешелоні». Все це закономірно, все це правильно. Всередині Церкви та суспільства є замовлення на повернення до власне церковної логіки дій, на повернення до позитивної праці. Є відраза до політичних моментів. УПЦ пройде через певну «де-політизацію», буде керуватися виключно церковною логікою дій.
Крім того, більше шуму було в ЗМІ, ніж у самій Церкві. Наприклад, довго обговорювали те, що одного із членів Синоду звинуватили у «хулі на Святого Духа». Між тим, у синодальному документі було написано про «дії, що межують із хулою на Святого Духу». Це є різні речі! ЗМІ не хотіли у всьому цьому розбиратися, професійних коментарів не було, а результаті Церква втратила багато в очах суспільства. Слава Богу, що видужання Предстоятеля допомогло повернути Церкві авторитет.
Загалом вся ця ситуація показала з одного боку слабкість Церкви, крихкість церковного порядку. З іншого – ця ситуація показала силу Церкви, силу смирення та любові, силу духу примирення. Очевидно, що Церква має бути краще підготовленою до кризових ситуацій. Церква в Україні існує у складних умовах. Оскільки існує розкол – то фактично ми завжди у складній ситуації, і тут постійно потрібен антикризовий менеджмент. Але ситуація в УПЦ показала і необхідність більшого розвитку Церкви, щоб забезпечити її стабільне існування при будь-яких історичних подіях. Нажаль, наші церковні структури ще не наростили потрібних «м’язів», не мають необхідної «міцності». Аналогічні ознаки слабкості очевидні й в інших українських Церквах, — хоча їм легше: у них більша однорідність вірних, немає такої різноманітності, як в УПЦ.
— В час, коли за останні роки було розділено ряд великих єпархій УПЦ для покращення управління ними, залишалися неподіленими дві великі, можна сказати стратегічні єпархії — Одеська і Харківська. Останній Синод здійснив поділ Харківської єпархії та провів нові призначення у зв’язку із цим. Що Ви про це думаєте?
— Поділити Харківську єпархію хотіли давно, тому після смерті митрополита Никодима (Руснака) цей крок був невідворотним. На Харківську кафедру були сильні кандидатури, серед яких вікарний єпископ Онуфрій був лише один із багатьох. Але на його стороні були ряд важливих обставин. Він де-факто вже кілька років правив єпархією, його визнавали священство та місцевий політикум саме в якості наступника митрополита Никодима. Він підтримував Блаженнішого Митрополита Володимира за всіх складних обставин останнього часу. Надіюся, що тепер буде подолано давній недолік харківського православ’я: боязнь сучасності проявляється навіть у тому, що в церковних лавках не знайдете сучасної богословської літератури. Харків – це місто університетське, високоосвічене. І воно могло б стати простором для діалогу богослов'я із наукою, для нової якості місіонерства, про яке сьогодні говорять всі, починаючи з Патріарха Кирила.
Єпископ Єлисей у Бердянську не зміг знайти шляхів вирішення прихованого конфлікту з настоятелем кафедрального собору, не зміг проявити власних талантів. Є сподівання, що тепер як єпископ Ізюмський він зможе виправдати довір’я Церкви.
— А що скажете про інших нових єпископів?
— Однозначно позитивним для УПЦ є призначення архимандрита Лонгіна (Жара) єпископом Банченським, вікарієм Чернівецької єпархії. Архимандрит Лонгін – це приклад жертовного християнського служіння. На весь православний світ він відомий тим, що всиновив 253 дитини. Як настоятель монастиря, вихователь дітей, керівник багатьох людей, які йому допомагають у щоденному служінні ближньому, о. Лонгін проявив себе однозначно позитивно. Такі єпископи – це найкращий доказ того, що УПЦ – це дійсно християнська Церква, щоб там не говорили б деякі націоналісти. Важливо, що в Церкві є такі люди. Хочете побачити християнство – дивіться на цих людей. Просто приїдьте на день в цей великий дім о. Лонгіна – і ви побачите, що християнство сьогодні не лише можливе, але і необхідне для всього українського суспільства.
— У ЗМІ напередодні засідання Синоду прозвучало припущення, що буде проведено розправу з тими, хто вчинив бунт проти Предстоятеля. Проте фактичного цього не сталося, якщо не брати до уваги кадрові зміни, які ми вже згадали. Як Ви думаєте, чи будуть покарання, чи будуть відновлені повноваження архиєпископа Олександра (Драбинка)? Чому владиці Іонафану було винесено попередження за розповсюдження недостовірних відомостей на його сайті?
— Все це питання церковної політики, якою я вже півроку не цікавлюся взагалі. У релігійного публіциста має бути установка на позитив. До речі, Синод і Предстоятель у своїх рішеннях турбуються про благо Церкви, а не керуються логікою політичної боротьби. Служіння Церкві – ось до чого покликані всі ці люди. І вони повинні бути готовими нести це служіння як в Україні, так і в Росії, як за кордоном, так і в глухому селі – там де, на думку Церкви, їх служіння буде корисним.
— На конференції «Церква в інформаційному суспільстві» Ви закликали не критикувати Церкви, а працювати виключно на позитив. Що маєте на увазі?
— Так, це моя позиція, яка вистраждана багаторічним досвідом. Апостол Павло пише: «Якщо можете, то будьте з усіма в мирі». А я б так перефразував: «Якщо можете, то нікого не засуджуйте, нікого не критикуйте». Релігійний журналіст відрізняється від просто журналіста саме спрямованістю на утвердження позитивних цінностей, вічних цінностей. З іншого боку релігійний журналіст відрізняється від піарника тим, що немає права брехати. Якщо Ви бачите якусь оману чи маніпуляцію при намаганні захистити честь мундира – це не релігійна журналістика, це партійна пропаганда і агітація.
Українському церковному простору не вистачає позитивного дискурсу. Потрібно розвивати такі проекти, як «Фома в Україні», «Отрок», «Православна енциклопедія в Україні», «Труди КДА», відроджений «Православний вісник». Сьогодні суспільство втрачає останні свої надії на сили світу сього, і як ніколи раніше потребує потенціалу християнської культури, християнських Церков. В житті українських християн є багато позитивного досвіду, багато цікавого та чудесного. Але звичайно ані самі Церкви не розкривають всіх своїх багатств, а показують лише те, що «під руку підвернулося». Ані суспільство не добирається до того внутрішнього вогню, який горить в церквах, а лише бачить зовнішній бік цієї лампади для всього світу.
До речі, у Росії була тісніша взаємодія суспільства і Церкви, але коли настав час кризи, Церква не змогла ефективно відстоювати власну позицію. Я із жахом думаю про те, які можуть понести втрати українські Церкви, якщо будуть якісь кризи. Адже їх взаємодія із суспільством, із журналістами, розвиток власних ЗМІ, робота піар-служб – все це на порядок чи кілька порядків простіше, примітивніше. Показовий приклад – протестанти де-факто не змогли захистити реноме журналу «Стежинка» («Тропінка»). І це при загальному позитивному ставленні журналістів як спільноти до всіх Церков! Думаю, що сьогодні дуже легко втратити під час якоїсь кризи авторитет, але потім буде невідомо як повернути.
— Дійсно, в Росії є більше різноманіття релігійних ЗМІ, більше офіційний і довкола церковних речників. Але чомусь Патріарху Кирилу не вдалося «вибратися сухим із води» через примітивні помилки його оточення і «піарщиків», а тому хвиля критики була досить суттєвою.
— Це пов’язано саме з помилками у власному піарі та представленні у ЗМІ. Ідея керівництва РПЦ з 2009-го року була така: ми заповнюємо інформаційний простір собою, і не важливо чи це відбувається за рахунок якісних матеріалів, чи за рахунок відвертої халтури осіб типу Чапліна та Фролова. Замість виробництва продукту, який би вів людей до церкви, який би спонукав до світоглядних запитань та віросповідних відповідей, замість позитивної присутності Церкви та сакрального, в Росії відбулося перевиробництво симулякрів. Це перша системна помилка. Тобто потрібно працювати так багато як росіяни, але не заповнювати інформаційний простір чим попало.
Друга помилка – це рішення Патріарха Кирила працювати у режимі діалогу виключно із політичними елітами. Діалог зі священством, з мирянами, з церковною інтелігенцією – відсутній. Діалог із суспільством, з елітою – відсутній. Замість діалогу із церквою маємо симулякри – наприклад, «міжсоборноє прісутствіє». Якщо відняти цей симулякр – то весь інший час заповнений монологом Патріарха, зверненим до Церкви. Замість діалогу із суспільством маємо вибране коло людей, які мають добрі відносини із Патріархом чи Володимиром Легойдою – і ці люди створюють ілюзію «одобрямс» по відношенню до будь-яких дій та слів Патріарха. Захищають його спокій під час кризи. Але весь час всі чують монологічні повчання Патріарха на адресу суспільства, народу, політиків, інтелігенції. Але бачимо Патріарха у діалозі виключно із політичною елітою найвищого рівня, які публічно позитивно ставляться до його слів та дій, до його політики, до його стратегії та тактики. А всі, із ким немає діалогу, Патріарха часто не розуміють, а раз не розуміють – то не довіряють. Тобто потрібен різноплановий діалог Церков із політиками, власною Церквою, із суспільством, із інтелігенцією.
За винятком цих двох принципових помилок все інше росіяни робили правильно. Православне телебачення і радіо. Богослов-ру для «ботаніків». «Православіє і мір» для інтелігенції, «Фома» для тих, хто шукає віру. Розвинуті офіційні ЗМІ. І крім цих знакових речей – ще ціле поле різних проектів, які теж забезпечують загальне формування позитивного образу православ’я. Великий вибір для читача-глядача-слухача, правильне представлення Церкви як єдності різноманіття. Різноманіття, яке є багатством, а не проблемою.
Українські Церкви мали б уважно вивчити досвід росіян чи досвід Польщі. При цьому робити висновки керуючись розумом, а не емоційними реакціями.
— Нещодавно журі Премії ім. блаж. Івана Павла ІІ назвало Вас найкращим релігійним публіцистом України за період від червня 2011 по квітень 2012 року. Що для Вас значить ця відзнака?
— Мені дуже приємно отримати цю премію після того, як минулого року переможцем стала дійсно найкраща релігійна журналістка України Катерина Щоткіна. Навіть її найбільші критики, коли поставало питання «як робити релігійну журналістику» говорили: «пишіть як Катерина Щоткіна, тільки своє». Це я чув із уст одного високоповажного єпископа, відомого своїми проросійськими поглядами. Отже, взірець для наслідування є, і це скоріше саме пані Катерина.
Мені приємно, що премію не побоялися дати вірному УПЦ (МП).
Я щиро вдячний всім, хто голосував за мене на фейсбуці та сайті РІСУ, всім, хто в журі високо оцінив мою роботу. Підтримка в нашому ділі важлива, особливо коли ти підводиш певні підсумки та відмовляєшся від аналізу власне церковної політики, зосереджуєшся на позитивній, а не критичній роботі.
Я щиро дякую всім організаторам та спонсорам цієї премії, особливо паломницькому центру «Рафаїл», видавництву «Місіонер» та інтернет-магазину «Архе».
Також мені дуже приємно бути в одній компанії із такими номінантами премії, як Надія Тисячна, Артем Скоропадський та Віталій Портніков. Ці журналісти багато чого робили краще за мене, і мені дуже подобається бути їх сучасником та бачити результати їх роботи.