Ідеологія «русского міра», яка на позір мала релігійний характер, і в довоєнні часи в Україні не була особливо популярною. Та все ж вона пропагувалася – особливо адептами російського православ’я, осередком яких була т. зв. Українська Православна Церква (УПЦ МП), а також різноманітними проросійськими інституціями, яких було чимало в нашій державі. Зараз «русскій мір» в нас начебто не пропагується. Та все ж він «засів у голові» багатьох українців, зокрема вірних УПЦ МП.
Цікавий погляд на цю концепцію, його генезу й функціонування подає доктор історичних наук Вадим Денисенко в своїй новій книзі «Як зруйнувати русскій мір». І хоча в ній йдеться переважно про речі політологічні, однак часто автор торкається релігійних питань.
Він, зокрема, дотримується такої думки, що ідеологія «русского міра» має давню історію. Він пише: «Глибинна помилка більшості людей, які через різні обставини займаються Росією, полягає в тому, що вони вважають, що русскій мір – це якесь новітнє явище, створене групою ідеологів, які зібралися навколо Путіна. Справа в тому, що і русскій мір, і система управління державою де-факто були створені ще за часів Івана Ґрозного, а остаточно зацементувалися за царювання Пєтра І і з певними косметичними змінами дійшли до наших днів».
Вадим Денисенко вважає, що «русскій мір» багатоаспектний і може набирати різних модифікацій. Він – «всеядний і багато в чому шизофренічний, адже під одним дахом він уміщує православ’я і комунізм, білогвардійців і Сталіна».
На думку автора книги, однією з головних засад «русского міра» є «царебожественне юродство», яке й визначає побудову системи влади в Росії. «Юродивий, – зазначає він, – у російській інтерпретації є, з одного боку, пророком, а з іншого – таким собі острівцем свободи. Власне за часів Івана Ґрозного, через одягання маски юродивого, цар не лише втілює собою Бога (починаючи з часів Пєтра І і до сьогодні церква остаточно підпорядкована царській владі), але й заповнює своєю владою територію свободи. Із плином епох насправді мало що змінюється. Той тип державної конструкції, який був запропонований ще Іваном Ґрозним, практично беззмінно дійшов до наших днів».
Юродству як особливому типу російської політико-релігійної практики Вадим Денисенко приділяє багато уваги. Він намагається розібратися з цим явищем у контексті російських реалій, зазначаючи: «Ідеологічною основою юродства в російському варіанті стало священне безумство пророка; священне, бо воно вище за розум і часто недосяжне для розуму взагалі. Юродивий – це такий собі аналог біблійного пророка, який має право і можливість виголошувати пророцтва, часто туманні, містичні та незрозумілі, але від цього особливо важливі, бо істина його не в мозку, а в серці».
Вадим Денисенко звертається до історії юродства в Росії, до питання про канонізацію юродивих, народні уявлення про них. «Говорячи про юродство як специфічний прояв російськості, – вказує він, – слід пам’ятати ще один важливий аспект цього явища – створення вільного простору в межах традиційно деспотичної держави. Цей філософсько-політичний аспект так само визначальний для юродства: юродивий у жодному разі не революціонер і не провідник якихось змін (він ніколи навіть теоретично не прагне бути схожим на Мартіна Лютера). Проте з огляду на його пророчу та певні карнавальні елементи поведінки юродивий може становити цей острівець відносної свободи, але суто в межах чинної політичної системи».
Можливо, комусь може видатися, що Вадим Денисенко перебільшує, говорячи про роль юродства в історії Росії, зокрема в її політиці й культурі. Але давайте пригадаємо, що саме в центрі російської столиці, на Красній площі, де відбуваються всілякі урочистості, паради зокрема, є храм Василія Блаженного. А Василій Блаженний – це якраз канонізований юродивий. Цей храм можна вважати одним із головних символів Москви. Чи випадково це? Напевно, ні. Або можна ще пригадати, що Федір Достоєвський у своїх творах приділяє спеціально увагу російському юродству або близьких до нього форм. Щоправда, це юродство він подає в критичному чи то іронічному плані. Але не забуваймо: Федір Достоєвський за походженням був українцем. Тому багато чого російського він не сприймав – передусім юродства. Шкода, що Вадим Денисенко не звернувся до творчості цього російського письменника. У його творах є чимало матеріалу для осмислення феномену юродства в Росії.
Вадим Денисенко веде мову про різні вияви юродства в російською політичному житті. Спочатку звертається увага на юродство за часів Івана Ґрозного. У книзі читаємо: «Важлива ще одна роль юродивого в російській політико-культурній традиції, що виникла в XV-XVI століттях: юродивий стає ніби межею, лінією влади. Він позначає кордони цієї сакральної та необмеженої влади самодержця. І Ґрозний перший, що вирішує розмити ці кордони, нівелювати їх, ставши лжеюродивим (в одній зі своїх масок він навіть підписується «Парфеній юрод», Парфеній – ім’я, дане Івану Ґрозному при хрещенні, і в перекладі з грецької означає «невинний»).
Далі в книзі йдеться про юродство Петра І. «…Пьотр І – читаємо там – створює власну квазірелігійну структуру – "Усеблазенський, усеп’яніший і всенавіженіший собор"… Назва говорить сама за себе: це була затія для розваги, але вона пародіювала цілком серйозні речі». Звісно, автор не міг оминути таку яскраву сторінку в історії російського юродства, як діяльність Григорія Распутіна, котрий мав величезний вплив на остання царя Росії Миколу ІІ та його родину.
Вадим Денисенко вважає, що нинішній російський президент Володимир Путін продовжує юродство своїх попередників: «Він не просто виголошує пророцтва дивною мовою (наприклад, навряд чи хтось може зрозуміти термін «суверенна демократія»…). Він творить цілком віртуальний світ – сучасний аналог монастиря Івана Ґрозного, де владі до людей глибоко байдуже, вона їх зневажає; де влада має право на повне насильство, де існує новітня квазірелігія. Ця квазірелігія виробила цілий масив новітньої лексики – від фашизму (усі, хто проти русского міра) до «безсмертного полку». Останній – це не просто хода з портретами часто невідомих людей, це частина культу смерті, де смертю може керувати тільки держава, бо одинока мета людини – померти заради держави. Єрархія цієї квазірелігійної системи відповідає монастиреві Івана Ґрозного. На вершині її – царебог-юродивий, який має право цинічно говорити про затонулий човен «Курськ», ніби «він потонув», брехати про рятувальну операцію, стверджувати «іх там нєт» про російських військових, які захоплюють Крим, і т. д. Він вигадує сучасний світ, тому має право на цю брехню».
«Чим відрізняється новітнє юродство Путіна від юродства його «великих попередників?» – запитує Вадим Денисенко. І дає таку відповідь: «Лише одним – зашквальним рівнем брехні на всіх рівнях. Жоден попередник Путіна стільки не брехав; щоправда, ніхто й не творив паралельну реальність для своїх громадян…»
Загалом у книзі проводиться думка, що русскій мір з його юродством – це єдина й безальтернативна ідеологія Росії, яка до того ж має квазірелігійний характер. Навіть російські опозиціонери знаходяться в лоні цієї квазірелігії. Можливо…
Звісно, розмірковування Вадима Денисенка про юродство російської ідеології-квазірелігії «русскій мір», яка протягом кількох століть отримувала різні модифікації, можуть викликати дискусії. Але вони змушують замислитися над справді цікавим феноменом загадкової «російської душі».
А можуть ці розмірковування й породити крамольні мислі в головах українців. Наприклад, а чи далеко ми в цьому плані втекли від наших начебто «братів» з півночі? І чи не плекаємо й ми своїх юродивих?