Забутий храм забутих гетьманів

Кожному небайдужому до вітчизняних сакральних пам’яток варто вибрати нагоду і по-людському, не поспішаючи роздивитися справжню перлину української історико-архітектурної спадщини – Успенський собор у Новгороді-Сіверському. І хоча щиро мною шанований Віктор Вечерський у своїх публікаціях і називає храм „однією з найдовершеніших пам’яток архітектури козацького Відродження”, насправді знають про нього мало, а згадують рідко. На мою думку, абсолютно незаслужено.

Загалом, це одна з найраніших церковних споруд згаданого стилю, адже заклали собор ще 1671-го року за гетьмана Дем’яна Многогрішного, який був уродженцем цих місць – походив з сусіднього Коропа. А до Новгорода-Сіверського повинен був мати особливий сентимент: саме тут у 1668-му році на старшинській раді його обрали „Сіверським гетьманом”. Не виключено, що новий ефектний храм в одній з тогочасних козацьких столиць мав символізувати сходження нової адміністративної зірки.

Звісно, все склалося не так, як гадалося і через рік Многрішний вже „загудів” до Сибіру, де й склав свою буйну голову, а храм з набагато меншим ентузіазмом добудовували його наступники. Та й Новгород дедалі впевненіше перетворювався на пересічне провінційне місто.

Водночас спохопилася Москва і жорстко заборонила зведення великих кам’яних храмів на українській периферії, аби не відволікати сили від масштабних будівничих проектів Петра І-го. Нині гострота тогочасної політики давно забута, тож і відверто дивним виглядає питання, яке кому було діло у далеких столицях до місцевих ктиторських ініціатив? Однак для будівництва Успенського храму це стало фатальним сигналом: на якийсь час воно взагалі завмерло, потім у розпал Північної війни і Мазепинщини було не до цього і закінчили споруду аж через кілька десятиліть, в абсолютно іншу історичну добу – за гетьмана Данила Апостола.

Тривале стояння у недобудованому вигляді майбутній Успенський собор відверто підкосило. Храм почав потроху руйнуватися, та ще й, імовірно, підвели зсуви – адже стоїть він на вершині високої кручі над Десною, майже над самим схилом. Дослідники зазвичай кивають ще й на архітекторські прорахунки, хоча за таких умов, на мою думку, важко і некоректно звинувачувати когось одного персонально. Словом, стіни вкрилися тріщинами і довелося внутрішній безстовпний простір доповнити допоміжними стовпами, що надійно підперли височезні арки нефу.

Мені чомусь здається, що це храм не зіпсувало, а навпаки – привнесло в конструкцію додаткову вигадливість. З’явилося щось таке готичне і дуже напозір архаїчне в цих додаткових „технічних” арках, що своєрідно перегукуються з „рідними” арковими зводами.

А чи не найгірше з храмом сталося вже у 1820-му році, коли оригінальні грушовидні бані були замінені типовими російськими цибулинами, які й лишаються до цього часу. Це остаточно „притисло” україно-барочні риси споруди, перетворило її на щось чудернацько-еклектичне, на якийсь дивний конгломерат непоєднуваних стилів.

Тому щиро рекомендую всім бажаючим отримати від цієї пам’ятки задоволення дивитися її по частинах: спершу бігом куполи, а потім, неспішно, смакуючи, підкупольну частину аж до травички. Ну і, звісно, дзвіницю з тамбуром також рукою прикривайте – вона також з іншого часу.

Напівциліндричний виступ з характерними маленькими віконечками – це утоплені в товщі могутньої стіни сходи на хори. Ліворуч з високого вікна виходить труба від обігрівача (сам він на одній з подальших фотографій). Такий самий обігрівач з трубою встановлений і на протилежному боці споруди. Тобто величезний храм, залежно від потреб, може бути і «холодною», і «теплою» церквою.

Коли не знати історії собору, то от з такої картинки може скластися враження, що збудований він десь у другій половині ХІХ століття. Сполучення нез’єднуваних архітектурних напрямів дало несподіваний ефект: „українське бароко” плюс „російський класицизм” створили ілюзію третього стилю – т. зв. „історизму”. Якого насправді тут ніколи й не було.

Одне з найбільших вражень – цей дверний прохід. Знімок робився з пізнішого тамбуру, що сполучає храм з так само пізнішою дзвіницею. А колись цей фігурний проріз у білосніжній мурованій стіні виходив прямо на церковне подвір’я. Точніше, на високий урочистий ґанок, з якого сходами спускалися на землю. Ще дофантазуйте довкола дверей пишну рослинну ліпнину, а над нею так само ліпний ктиторський герб – вони неодмінно, за законами жанру, повинні були тут бути.

Уявіть, як на фоні темного внутрішнього простору в обрамлені фігурної білосніжної рами з’являвся на встеленому килимами ґанку гетьман, неспішно оглядав натовп і поволі спускався вниз, далі так само вища старшина – і всі по одному, як повнозростові портрети самим собі. Адже розмір дверей „групових знімків” просто не передбачає.

А це оті самі „технічні” стовпи і додаткові арки, що лиш ускладнили і навіть покращили, на мій погляд, первісний хрестокупольний план. Є за що оку зачепитися – той самий випадок, коли „нещастя допомогло”.

Не знаю, можливо, під впливом настрою, але й „вилинялий” неяскравий розпис стін також око не дратував. Страшно подумати, що буде, коли в приході вирішать розмалювати свій Успенський собор таким самим лубочним чином, як ніжинці зіпсували свій Миколаївський. А це цілком реальна перспектива.

Іконостас мене відверто не вразив. Одне добре – він високий і не дисгармоніює з вертикальною налаштованістю всієї споруди. Для порівняння наводжу довоєннє фото нині вже також неіснуючого «рідного» іконостаса Георгіївського собору Видубецького монастиря у Києві. Оскільки обидва храми напрочуд подібні, можна припустити, що й іконостаси в них були схожими. Принаймні, якщо й у пізніші часи, то розроблялися вони для аналогічних просторових ситуацій і обидва архітектори мусили вирішувати в чомусь аналогічні завдання.

Хід на хори – вид зсередини. Слід зазначити, що хори виявилися відділеними від основного об’єму храму отими „готично-технічними” арками і стовпами і я не певен, що нині належно-акустично виконували б функцію місця для півчих. Та, здається, ніхто там вже й не співає – вистачає клиросів.

Чудо сучасної техніки – опалювальний котел. Один з двох.

* * *

Для порівння наведу фото чи не найближчого аналогу новгородського Успенського храму – знаменитого Георгіївського храму Видубецького монастиря у Києві. Останньому пощастило більше і в його чудово збережених витончених рисах можна вловити й задум архітектора Успенського храму. Задум, так само блискучий і ефектний, однак фатально спотворений часом і людьми.

„Відлуння віків” — Все про збереження історичних пам’яток в Україні: рятуймо нашу національну спадщину разом!