Закон — вiд свiту цього

Якою має бути свобода совісті сьогодні?

1991 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про свободу совісті та релігійні організації», чинний і сьогодні. За минулі роки цей Закон забезпечив радикальні зміни в релігійному житті країни, які 1991 року годі було навіть уявити. Країна пройшла шлях від майже тотальної заборони та витіснення релігійної сфери за межі суспільного життя країни до вільного відкритого сповідування кожним своєї віри та до розквіту релігійного плюралізму. Зміни в суспільстві, а також прийняття Конституції України (1996) привели до необхідності корегування Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» (надалі в тексті — «Закон»), приведення його у відповідність із новими реаліями життя та статтями Конституції. Серед іншого, 1991 року важко було передбачати такі, наприклад, сучасні феномени релігійного життя, як розкол православ’я, поява численних новітніх релігій та проповідників з-за кордону, масове повернення церквам їхньої власності (тут виникають численні проблеми, які мають вирішуватися на базі Закону), претензії церков на присутність у політично-суспільному житті, в освітянській системі країни, у Збройних силах та ще багато чого. Окрім усього, Україна стала суб’єктом міжнародного права з його обов’язковими конвенціями щодо прав людини та з прискіпливою увагою міжнародної спільноти до втілення в життя норм релігійної свободи. Тому не дивно, що майже зразу після прийняття Конституції України Держкомітет України у справах релігій (У складі Ради Міністрів), а також деякі депутатські групи ВР почали розробляти і узгоджувати зміни до чинного Закону 1991 року та подавати їх на розгляд до Верховної Ради. Таких законопроектів було подано вже кілька, і всі вони з тих чи інших, найчастіше — політичних, причин були відхилені, не розглядалися. Бо дуже різні сьогодні уявлення депутатського корпусу про те, яким має бути релігійне життя країни. Деякі фракції, зробивши ставку на підтримку своєї політики тією чи іншою церквою, лобіюють її інтереси і вважають, що в Законі необхідно зафіксувати особливу роль цієї церкви (а це завжди означає ущемлення прав усіх інших церков). Інші депутати, причетні до розгляду проекту змін до Закону, вирізняються неабияким невіглаством в релігійній сфері й дозволяють собі оприлюднювати в ЗМІ думки, несумісні не тільки з основними правами людини, але й із здоровим глуздом. Не були бездоганними також проекти змін до чинного Закону, розроблені Держкомітетом у справах релігій. У запалі боротьби навколо проекту Закону дехто наполягає навіть на тому, аби залишити нині чинний Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». Забуваючи при цьому, що чимало його статей мало відповідають новим реаліям релігійного життя в Україні. Зараз у Верховній Ради знаходиться черговий, останній за часом проект Закону України «Про внесення змін в Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації», розроблений Держкомрелігій України і внесений Кабінетом Міністрів. Законопроект очікує розгляду у першому читанні. Цей проект має досить довгу й драматичну історію. У його розробці брала участь Робоча комісія Всеукраїнської Ради Церков (ВРЦ), до складу якої входять керівники та представники найбільших церков України; текст проекту неодноразово обговорювався на засіданнях ВРЦ та на «круглих столах», де були присутні керівники церков, вітчизняні та західні науковці, депутати ВР, представники закордонних організацій (наприклад, Фонду Аденауера) та ін. Та попри всі зусилля, Держкомрелігій не вдалося узгодити проект Закону з керівниками церков України, хоча цей проект вже очікує розгляду у ВР. Більше того — останнім часом розгорнулася активна кампанія за його відкликання і радикальну переробку. За це виступає сьогодні більшість членів ВРЦ, деякі причетні до процесу депутати ВР, Інститут релігійної свободи; серйозні зауваги має Українська Асоціація релігійної свободи. Критикують проект і численні віруючі, судячи з кількості листів, які отримує, зокрема, Верховна Рада. (В цих листах, втім, найчастіше немає конкретних зауваг; до того, значна частина листів має майже однаковий текст). Які недоліки вбачають критики в проекті Закону «Про внесення змін в Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації»? По-перше, на думку директора Інституту релігійної свободи Олександра Зайця, проект «включає статті, які обмежують свободу віросповідання (у порівнянні з чинним Законом) і посилюють повноваження Держкомрелігій у релігійній сфері». Комітет ВР з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією рекомендував відхилити проект з тої причини, що «він створює додаткові можливості для різноманітних зловживань і корумпованих дій з боку посадових осіб органів виконавчої влади в сфері державно-конфесійних відносин». Члени Всеукраїнської Ради Церков твердять, що їхні зауваження щодо проекту фактично проігноровані. Більше того, Інститут релігійної свободи звинуватив Держкомрелігій в маніпулюванні думками членів ВРЦ. Частина керівників та представників різних церков України висунули думку (після кількох років обговорення проектів зміни Закону), що розробці Закону «Про внесення змін в Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації» має обов’язково передувати розробка й прийняття Концепції взаємовідносин Церкви і Влади в Україні. Зокрема, таку вимогу озвучив на останньому засіданні ВРЦ глава УГКЦ кардинал Гузар. За його словами, тільки маючи загальну концепцію, можна братися за внесення змін до чинного Закону «Про свободу совісті й релігійні організації». Але що має бути основним змістом пропонованої концепції? Майже всі керівники і представники церков, які взяли участь у нещодавньому «круглому столі», зорганізованому Інститутом релігійної свободи, наполягали тільки на одному пункті майбутньої концепції — на декларації партнерських стосунків Церкви і держави. Однак більш-менш конкретизованого окреслення партнерства та його атрибутів не пролунало. Між іншим, в чинному Законі 1991 року про «Свободу совісті та релігійні організації, а також у проекті Закону «Про внесення змін» 2002 року є чимало концептуальних декларативних положень, таких, як проголошення свободи віросповідання, відокремлення держави від церкви тощо. Взагалі, концепція може входити до складу будь-якого закону і розроблятися разом з ним. Бажано було б більш конкретно формулювати її можливий зміст. Цікаво, що у зв’язку з обговоренням концепції стосунків влади і церков, а також при виникненні тієї чи іншої конфліктної ситуації, пов’язаної з церковним життям, незмінно озвучується думка про збитковість чи непотрібність, чи навіть шкідливість наявності в системі влади України Державного комітету у справах релігій. Цей орган деякі люди церкви та політики вважають реліктом Радянської влади, знаряддям втручання владних структур у внутрішні справи церков, тобто провідником так званої патерналістської політики уряду стосовно церков. Нагадаємо, однак, що в стосунках влади і церкви значну роль відіграє чисто бюрократична складова, без якої досі ніхто не може обходитись. Скажімо, реєстрація релігійних організацій різних рівнів. Якщо Держкомрелігій буде скасовано, то його чиновники-спеціалісти повним складом увійдуть, скоріше за все, до Міністерства юстиції і будуть там займатися тими самими справами. Яка для церков різниця, де реєструватися? Але в разі конфліктних ситуацій — майнових чи міжцерковних — церквам вже ніде буде так чи інакше залагоджувати справи. Думаю, що сьогодні не всі українські церкви готові обійтися без державного патерналізму. І тому функція політичного опікунства церков перейде деінде, наприклад, до ВР. (Здається, деякі депутати зовсім не проти цього.) А в регіонах, районах залишаться все ті ж місцеві чиновники з правом «піддавати страті або милувати» — виділяти або не виділяти ділянки під храми, повертати чи ні культові споруди. І все це за принципом — «чего моя левая нога пожелает». Важливо відзначити, що політика теперішнього Держкомрелігій у цілому не суперечить загальним засадам свободи віросповідання. Держкомрелiгій підкреслено коректно ставиться до будь-яких церков, конфесій, рухів; не піддається спокусам популістського засудження чи дискримінації новітніх релігій, не йде на підтримку якоїсь однієї церкви за рахунок інших, піклується, як може, нашим хронічно хворим православ’ям. Не в останню чергу завдяки старання Держкомрелігій маємо екуменічну Всеукраїнську раду церков, де представники різних церков і конфесій вчаться спокійно спілкуватися між собою. Жаль тільки, що ця рада об’єднує далеко не всі українські церкви. А щодо патерналізму, то приймати чи не приймати поради Держкомрелігій — сьогодні повністю залежить від волі кожного ієрарха. Все це не значить, однак, що законопроект, про який зараз йдеться, позбавлений недоліків. У збірнику Інституту релігійної свободи «Інформаційні матеріали стосовно проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» наведено ряд аналітичних документів, де йдеться про недоліки чи недоробки проекту. Тут і деякі невідповідності чинній Конституції, тут і збільшення контролюючих повноважень виконавчої влади (Держкомрелігій та місцевої влади) та ін. Окрім того, як кажуть критики, проект занадто декларативний, «що ставить релігійні організації в залежність від державних чиновників різних рівнів». Відзначимо ще кілька моментів, що кидаються в очі у проекті змін до Закону. Як відомо, складною суспільною проблемою сьогодення є конфлікти, пов’язані з церквами — змагання за храми чи релігійні громади у зв’язку з реституцією церковного майна та ін. Держкомрелігій накопичив неабиякий досвід урегулювання цих конфліктів. На жаль, цей досвід аж ніяк не відображено у новому законопроекті, скажімо, у вигляді тих чи інших стратегій, алгоритмів вирішення конфліктів або рекомендованих норм. У проекті закону не окреслені, на жаль, строки, в які теперішні державні власники мають повернути майно церквам (Що, власне, таке — «поступове повернення»?). Не кажучи вже про те, що «передача у власність» і «передача у користування» нечітко розмежовані конкретними показниками (причинами, прецедентами, умовами). Не згадується також фактор, з яким найчастіше пов’язане неповернення майна церквам, — фінансова сторона реституції. Адже її необхідною умовою є переселення теперішнього власника в інше приміщення, для чого мають бути передбачені кошти у бюджеті. Нагадаємо, що держава має повернути церквам їхнє майно не тільки згідно з указами Президента чи законодавчими актами, але також згідно із зовнішніми зобов’язаннями. Про це, зокрема, нагадує посол США в Україні Карлос Паскуаль у статті для газети «День». Неприйнятним у новому проекті здається ще те, що законодавчо розширивши право церков на освітянську діяльність, проект закону не висунув жодної вимоги до духовних освітніх шкіл, до їхньої акредитації, рівня і якості викладання та отриманої освіти. Тоді як загальновідомо, що сьогодні цей рівень важко вважати достатнім. Ще одне. Зважаючи на те, що Україна є членом світової та європейської спільноти і що Захід накопичив великий досвід (законодавчий, юридичний, соціальний) захисту релігійної свободи, варто — дуже варто — було б подати проект закону на експертизу в одну з відповідних європейських інституцій.
http://www.day.kiev.ua/21420/