Заморожений конфлікт. 20 років після війни в Югославії

З 18 по 25 січня група українських журналістів, громадських активістів та представників місцевого самоврядування відправилась до м. Сараєво, Боснія та Герцеговина, у рамках навчання від USAID «Створення умов толерантності, налагодження діалогу та посилення єдності між регіонами України». Її було розроблено у «Мировій Академії» (Mirovna Akademija, м. Сараєво) під керівництвом її директора Рендела Пулека-Шенка. Програма була покликана показати українським активістам, як живе країна за 20 років після завершення війни і як їхній досвіді може бути корисним для нас. Протягом 7 днів ми відвідували різні громадські та інші організації, які мають свій внесок у розбудову країни. Два дні з часу візиту були присвячені тренінгу з побудови миру, який дав ще одну змогу переосмислити процеси, що сьогодні відбуваються в Україні.

20 років тому завершилась війна у Боснії та Герцеговині. Війна, що без винятку зачепила кожну родину. І попри ці роки примарного миру, країна досі розділена на дві частини – власне Федерацію Боснії та Герцоговини і Сербську автономію. Іноді прямо посеред міста пролягає дорога, що ділить людей на дві категорії. І поки ми намагались більше дізнатись про їхню війну, тим більше розуміли, наскільки ми схожі та водночас абсолютно різні народи.

Релігійна ідентичність тут тісно пов’язана з національністю. Якщо ти бошняк (боснієць) – значить, мусульманин. Якщо хорват – католик, а серб обов’язково мусить бути православним. Однак у країні живуть представники інших релігійних течій, хоча на це не прийнято зважати. Саме такий «традиційний» розподіл став одним із каталізаторів війни у 1992-1995 рр., під час якої загинуло або постраждало кілька мільйонів мешканців і конфлікт торкнувся кожну родину.

Потім люди мали змогу прожити 20 років у мирі. Однак конфлікт був заморожений, але не вирішений. Стереотипи не втратили свою силу, а на зміну інтеркультуральності (діалогу між різними групами) прийшла мультикультуральність – показна толерантність з потужними упередженнями в підтексті. Навіть зараз батьки можуть забороняти дружити дітям з різних етнічних груп, не кажучи про співпрацю на вищому рівні.

Відрізнялась і сама ситуація під час війни, хоча сценарій її початку та розвитку настільки схожий на українські реалії, що холодок пробігає по спині. Спершу представники всіх етносів та релігій вийшли у центр Сараєво, вимагаючи від влади адекватної реакції на свої вимоги. В один з вечорів мирної демонстрації снайпер вбив студентку на мосту. Тоді й почалась війна, в якій Боснія і Герцеговина стала не лише епіцентром бойових дій, а й основною жертвою кровопролиття.

Інтереси стосовно територій Боснії та Герцеговини мали як серби, так і хорвати. Вони хотіли відновити свої «історичні» межі, паралельно з цим відокремлюючись як незалежні держави. Однак самостійність БіГ мало хто хотів визнавати. Інтереси та вплив Сербії зовсім неприховано підтримувала Росія, передаючи зброю та інші ресурси. Хорватія ж мала іншу підтримку та власну політичну лінію, просуваючись на території боснійців.

Сліди стрільби та розірваних снарядів помітні на стінах будівель Сараєво й досі. Місцеві мешканці були змушені пересуватись лише вночі та потайки, рухаючись проритими тунелями, пробиратись до води. Безперечно, не можна казати про правоту однієї зі сторін під час війни – кожен мав лише власні політичні інтереси, лише згодом жахаючись наслідків, які торкнулись кожного.

На перший погляд, в сучасному стані можна побачити лише одне – в країні панує анархія. Якщо Хорватія та Сербія отримали незалежність та стали на чіткий шлях євроінтеграції, то Боснія опинилась на роздоріжжі. За словами місцевих мешканців, всім було вигідно залишити їхню країну слабкою, запропонувавши швейцарсько-голландську модель поділу влади за етнічним принципом. Таким чином, у Боснії і Герцеговині існують фактично дві різні держави-ентитети – згадані федерація і автономія «Сербська республіка». Представники сербської автономії від початку прагнули чи то незалежності, чи то приєднання до «великої» Сербії, але так і лишились з не дуже зрозумілим політичним устроєм. Цікаво, що саме цього року частина Сараєво, що вже належить до РС, стала називатись «Ново-Сараєво».

У кожному ентитеті існують кілька кантонів, які мають свою місцеву владу. В цілому БіГ має трьох президентів, кілька урядів і безліч міністерств, адміністрацій тощо. Лише армія та поліція створювались єдиними, щоб не провокувати ще більше конфліктів. Принцип розподілу – за етнічною приналежністю. Тобто президентом Федерації може стати лише боснієць, а РС – серб. Третій — для хорватів, без чітко визначеної території. Навіть на міжнародні зустрічі часом їздять всі три очільники держав, не маючи ніякої спільної лінії поведінки. Деякі міста лишились розділеними на дві частини, як, зокрема, і Сараєво.

«Краще 150 років вести переговори, ніж 1 рік воювати», — ділиться з нами Аднан Хасанбегович, експерт-тренер з побудови миру під кінець нашого навчання. Він працює як психолог з ветеранами з різних армій, саджаючи їх в одне коло та починаючи діалог між ними. Саме так, долаючи стереотипи та концентровану за всі роки лють, вони можуть починати свій діалог. Однак перша подібна зустріч стала можливою після 6 років по завершенню війни. І навіть зараз, коли ветерани різних армій йдуть разом покладати квіти у дні пам’яті, чимало людей не раді подібним проявам примирення.

Попри всі проблеми та неспроможність з боку влади хоч щось змінити на тлі шаленої корупції, існують певні організації та активісти, які все ще не втрачають надії. І вони працюють, кожен на своєму рівні, створюючи ініціативи. Відтак була заснована організація «Будівельники миру» (Peacebuilders), де представники різних релігійних організацій разом впроваджують політику пацифізму та толерантності. Ми мали радість спілкуватись з Ренделом Пулек-Шенком, нашим фасілітатором та головним організатором програми, католиком, та Аднаном, який став мусульманином після війни. Останній розповів, що саме віра вивела його з кризи після завершення війни: «На війні я був корисним, а після неї куди я міг піти? І часто відповідь для себе я знаходив у алкоголі. Але коли ти знаходишся на межі життя та смерті, роздуми про вічне весь час перебувають у твоїй голові. Саме тоді я повірив у Бога та став мусульманином. Я вірю, що саме релігія може дати рішення для людини».

Роботу з ветеранами та післявоєнним синдромом не можна назвати успішною. Станом на сьогодні у країні досі немає спеціалізованих центрів реабілітації, фізичної чи психологічної. Лише поодинокі ініціативи небайдужих людей або самих ветеранів дають певні поштовхи у цьому напрямку. Але, звичайно, вони виживають без державної підтримки.

Неоднозначною лишається ситуація у самих релігійних спільнотах. При показній аполітичності, деякі лідери не просто потайки, а напряму ведуть політичну пропаганду. Так, зокрема, є чимало радикалів у православній та мусульманській спільнотах, але їх ніяк не можна назвати більшістю. На цій ниві особливо швидко у свідомості закріплюються стереотипи про терористів та моджахедів, хоча уявлення зовсім не відповідають дійсності.

Варто додати, що свою визначну роль релігійні організації зіграли під час війни у 90-х роках, взявши на себе функцію організації допомоги один одному та підтримки потребуючих. Але волонтерський рух так і не закріпився, люди просто намагались вижити, допомагаючи ближнім і думаючи про те, як дістати воду або як врятуватися від обстрілів. І зараз можна побачити головний контраст – інший темп життя. Вже о 15:00 закінчується робочий день і це при височенному рівню безробіття. 52% молоді навіть не бажають дбати про власний заробіток, чекаючи на щомісячні дотації від родичів, які вирвались в ЄС.

Минулого року Сараєво переживало власний «Майдан». Більше 50 тисяч людей не змогли більше мовчати про свавілля влади та вийшли на вулиці міста. Хорвати, серби та боншяки були разом. І це не дивно, тому що за 2014 рік парламент спромігся прийняти цілих 4 (!) законопроекти. Затримувалось прийняття закону про продовження видачі ідентифікаційний кодів, через що новонароджені фактично не існували. І коли двоє дітей загинули, тому що не змогли отримати лікування без документів, люди вийшли на вулиці.

Сліди спалених кабінетів лишаються і до сьогодні. Однак протестуючі пошкоджували свідомо лише майно влади, відтягуючи інші машини, аби вони не постраждали. Реакцією від можновладців стали утиски та залякування з боку поліції. Постраждали й юні демонстранти, по 15 та 16 років, яких вирвали з кабінетів поліції та сховали по домівках. Деякі з них зазнали тортур, після чого батьки заборонили їм кому-небудь про це розповідати, хоча сліди знущань було не приховати.

Вже на другий день, після захоплення адмінбудівель, протестувальники стали організовувати пленуми, обговорюючи свою мету та погляди на майбутнє країни та міста. «Це було схоже на спонтанну масову психотерапію. Абсолютно кожен міг вийти до мікрофона та протягом двох хвилин висловити свої думки. І перші кілька годин люди виливали свій біль ще з війни, що сидів у них роками та вони ні з ким не могли поділитись», — пригадує активістка й незалежна журналістка Ніджара Ахметасевич. Сама вона була умовно засуджена до піврічного ув’язнення та отримала штраф у розмірі 250 євро за свою участь в акціях.

Ще одне ключове місто Мостар стало символом війни у 90-х роках. Після підриву одного з найбільш мальовничих мостів посеред міста, «всі немов зрозуміли, що більше ніколи не будуть братами», — додає наш гід. Пам’ятки на каменях у закуточках міста з написами “Don’t forget ‘93” (Не забудьте 1993 рік, рік найбільш кривавих протистоянь у Мостарі) нагадують про свіжі рани. Саме ж місто розділене на дві частини – хорватську та боснійську. В центрі пролягає вулиця, яка і стала офіційною межею. Відкритих протистоянь вже немає, але нормальним спілкування між представниками різних етнічних груп теж назвати не можна.

Кожен другий будинок перетворився на руїни зі слідами обстрілів. Для місцевих вони звично межують з новими фешенебельними готелями та центрами розваг. Найчастіше перший поверх виглядає прекрасно після реставрації, а вже на другому видніються тільки окремі цеглини, які можуть знову рухнути. При цьому більші дотації з Європи отримує саме хорватська частина міста, коли боснійці мусять сподіватись на підтримку Туреччини. Цей прихований конфлікт триває і досі на тлі приголомшливо красивих гір та старовинних вулиць містечка.

Сьогодні ніхто не може гарантувати, що війна не почнеться знову. Єдине, що стримує людей від цього – спогади про страшні жертви та постійний страх. Представники влади живуть від нової дотації Європи до іншої, а громадські активісти або просувають власні інтереси, або намагаються хоч якось вплинути на ситуацію на своєму рівні. Місцеві небайдужі кажуть, що систему не змінити, хоча цього б їм хотілось найбільше. І бачать свій порятунок у вступі до ЄС, де владі доведеться виконувати чіткі вимоги, а люди зможуть мати певні гарантії. І лише поодинокі ініціативи створюють умови для діалогу та вчать людей, як їм можна говорити один з одним.

Чи можемо ми сьогодні уявити реальний, щирий діалог між представниками різних сторін? Між ДНР, ЛНР, українською та російською арміями? Навряд чи. І перша умова – це завершення військового конфлікту. Боснії та Герцеговині, зважаючи на різні характери конфліктів, знадобилось шість років, щоб вперше сісти за один стіл та почати говорити. Протягом цього тижня лише одна істина закріпилась у нашій свідомості – починати зміни можливо тільки з себе. Ламати стереотипи та дивитись на світ ширше, допомагати в цьому й іншим, щоб не залізати у сухі конструкти, які вже потім важко вивітрити з голови. Не ототожнювати всіх мешканців певної території з ворогами і завжди намагатись говорити, коли це можливо.

Для тих, кого цікавить ситуація на територіях колишньої Югославії, радимо прочитати мемуари одного з учасників тих подій – Олег Валецкий, «Югославия в войне».

Тільки цифри (статистику надано Світланою Самойленко, ЕспрессоТВ):

3 роки та 5 місяців — тривала війна на території Боснії та Герцеговини, з 6 квітня 1992 р. до 14 вересня 1995 р.

1425 днів — тривала облога столиці Боснії — Сараєво, від 5 квітня 1992 року до 29 лютого 1996 року.

У свої домівки повернулися лише 20% біженців (43 тисячі сімей). Решта, отримавши статус біженця, лишилися за кордоном.

Тільки через 7 років після війни — 2002, у країні з`явилося спеціальне Міністерство з питань біженців. До цього часу їх проблеми вирішували виключно волонтери.

50 тисяч жінок, які перебували у зоні конфлікту, стали жертвами сексуального насилля під час війни. Таку статистику подає ООН. Разом з тим, за звинуваченням у зґвалтуванні було засуджено лише 38 колишніх вояків.

20 % території країни досі заміновано. У землі ще зберігається до 500 тис. бомб.

30 млн. конв. марок складав бюджет 300-тисячного Сараєво у 2014 році (це близько $ 17 млн. 600 тис.). Тільки десята частина цих коштів – міські прибутки. Решта – допомога донорів.

10 партій представлені у боснійському парламенті. Офіційно зареєстровані понад 100.

Лише 4 закони прийняв Парламент Боснії протягом всього 2014 року.

Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО-МУХОМОРОВА