Заслали до таборів, бо був священиком. Історія Володимира Осецького

Прадід Ірини Лабуткіної та Олексія Чмута зазнав тиску радянської репресивної системи через свою професійну діяльність: 10 років ГУЛАГу отримав лише за те, що був священиком. Заслання він так і не пережив. Завдяки роботі з архівними документами правнуки змогли дізнатись трагічні деталі долі свого предка.

Був січень 1936 року. Священика вінницького села Лучинчик Володимира Осецького висилають разом із родиною за сто кілометрів від дому – до Павлівки. На той момент він уже пережив один арешт у 1923-му за звинуваченням у антирадянській пропаганді і був визнаний «політненадійним елементом». Здавалося, що бодай на новому місці його нарешті залишать у спокої.

Утім, відсутність уваги «органів» до Осецького була недовгою: вже 2 грудня 1937-го за ним, 53-річним, знову прийшли, і знову через підозру у діяльності проти Радянського Союзу. Увагу НКВС вкотре привернула його священнослужительська діяльність, від якої він не відмовився навіть за умов депортації.

Разом із отцем Володимиром у справі проходило ще чотири священики. Ось як їх характеризували у слідчих документах:

• Тимофій Северинов: українець, у минулому доброволець петлюрівської армії (служив у І Пластунівському полку), з 1935 року політненадійний, висланий з прикордонної лінії;
• Семен Щербань: українець, священик, без визначеного роду занять;
• Федір Білевич: українець без визначеного роду занять, піп, у 1936 році видалений з режимної місцевості як політнеблагонадійний;
• Антон Сорочинський: українець, без визначеного роду занять.

Усіх п’ятьох чоловіків звинувачували за двома статтями: 54-10 (антирадянська пропаганда і агітація) та 54-11 (будь-яка участь у контрреволюційній організації).

«Будучи вороже налаштованими проти радянської влади і пов’язаними між собою спільністю класових інтересів, створили антирадянську групу і проводили антирадянську роботу, спрямовану на зрив заходів, що проводились в селі», – мовилося в офіційному обвинуваченні щодо них, підготованому оперуповноваженим 4-го відділення УДБ НКВС Побережецем та затвердженому його керівником, старшим лейтенантом держбезпеки Надьождиним і помічником начальника УНКВС Вінницької області, капітаном держбезпеки Донцем.

Незламні

Протягом слідства Осецького разом з іншими арештованими у цій справі утримували у вінницькій в’язниці.

Слідство наголошувало, що він «систематично збирав» у своїй квартирі жінок-вірянок «у цілях активізації роботи з дезорганізації місцевого колгоспу».

«Переконував у тому, що незабаром буде зміна влади і до України прийдуть поляки, які будуть жорстоко розправлятись з колгоспниками, доводив нерентабельність ведення колгоспної системи сільського господарства і вихваляв ведення приватного господарства», – мовилося у закидах на його адресу.

Утім, отець Володимир на допитах цих обвинувачень не визнавав:

– Ви арештований як учасник антирадянського угрупування. Визнаєте себе винним?

– Ні, я винним себе не визнаю.

– Ви говорите неправду. Ви у себе на квартирі влаштовували зборища вірян, де проводили антирадянську агітацію. Ви визнаєте це?

– Я зборищ не влаштовував і антирадянської організованої діяльності не проводив.

– Вам висувається акт сільради, який викриває вас у тому, що ви влаштовували у себе зборища. Ви визнаєте себе винним у цьому?

– Цього не було, я це заперечую.

– Ви брешете. Зачитую вам витяг із показів свідка Олійника Омеляна… Ви підтверджуєте покази Олійника?

– Ці покази я заперечую.

Фрагмент допиту Володимира Осецького від 7 грудня 1937 року

Не визнали себе винними й інші підозрювані, що проходили з ним у справі. Але слідство наголошувало, що їхню «антирадянську діяльність» доводять покази свідків Петринського, Причишина, Кобернюка, а також Карпа та Омеляна Олійників.

Трагічна загибель

9 грудня 1937 року «трійка» НКВС Вінницької області засудила Осецького до 10 років виправно-трудових таборів. Такий самий термін отримали Федір Білевич, Семен Щербань та Антон Сорочинський. А от Тимофія Северинова було наказано розстріляти, конфіскувавши все майно.

Своє покарання отець Володимир відбував у Самарлазі – таборі, створеному у 1937 році для будівництва Куйбишевського гідровузла. Через п’ять років – 11 квітня 1942-го – Осецький помер.

У офіційному поясненні причин його смерті вказуються пелагра (один із різновидів авітамінозу, який виникає внаслідок тривалого неповноцінного харчування) та декомпенсований міокардит (виникає з розвитком недостатності кровообігу). Але у правнучки репресованого священика Ірини є й інші відомості щодо загибелі свого прадіда.

«Ця їхня інформація є недостовірною, тому що є дані (на жаль, наразі я не маю їхнього документального підтвердження), які доводять, що їх там разом з братом Миколою, якого так само репресували, просто вбили. Священиків тоді багато так винищували просто через те, що вони були священиками», – пояснює вона.

Реабілітація

У червні 1957 року дружина панотця Ольга Осецька вирішила звернутися до генпрокурора СРСР із проханням переглянути справу її загиблого чоловіка та реабілітувати його.

«Я можу сказати, що він не брав участі ні в яких політичних партіях, ніколи не виступав проти радянської влади, а був просто рядовим сільським священиком, працював і думав про виховання своїх дітей. Я вважаю, що мій чоловік Володимир постраждав», – зазначила вона тоді у своїй заяві.

Також Ольга попросила повернути їй документи Володимира, які у нього вилучили ще під час обшуку у 1937 році і, попри обіцянки, так і не повернули родині.

Ольга Осецька звернулася до генпрокурора СРСР із проханням переглянути справу її загиблого чоловіка та реабілітувати його

Справу, фігурантом якої був репресований священик, таки справді взялися переглядати, утім, у 1958 році у реабілітації Осецького та її інших фігурантів було відмовлено.

Через шість років відбувся ще один перерозгляд. Тепер у постанові суду, зокрема, йшлося про те, що «арештовані були покарані за недостатньо перевіреними матеріалами», а все обвинувачення ґрунтувалося виключно на загальних свідченнях свідків, які під час повторного допиту зазначили, що або їм ці слова приписали, або вони будували їх лише на здогадках.

«Допитані у 1964 році Коберник і Причишин, які у 1958 році в загальних словах заявляли про антирадянську агітацію обвинувачених, наразі посвідчили, що будували свої свідчення на припущеннях. Конкретні факти антирадянської діяльності звинувачених їм невідомі. Знову допитані свідки Колесник і Гуменчук нічого про злочини обвинувачених не повідомили», – наголошував доповідач Булат.

8 жовтня 1964 року Вінницький обласний суд закрив колективну справу щодо Володимира Осецького, Тимофія Северинова, Семена Щербаня, Федора Білевича та Антона Сорочинського через брак доказів, які б доводили провину, та реабілітував їх.

Обірвана династія

Із дружиною Ольгою у репресованого отця Володимира було шестеро дітей: три сини та три дочки. Утім, до дорослого віку з них дожило тільки троє.

Цікаво, що в документах слідства 1937 року йшлося лише про 13-річну Нонну. Чому ж не згадувалось ще про двох синів?

«Їх дуже довго не вказували в документах. Лише після війни письмово почали підтверджувати, що було два сини. Чому? Тому що, якби про них було відомо, їх так само арештували б і кинули в заслання, адже на момент арешту батька вони були майже повнолітніми», – пояснює правнучка Осецького Ірина.

Де ж були увесь цей час сини отця Володимира? Один певний час переховувався у Сибіру, інший залишався у селі. На жаль, справу свого батька вони не продовжили.

Син Володимира Осецького Климентій

Володимир Осецький став останнім священнослужителем у своєму роду. До цього з церквою були пов’язані усі чоловіки по його лінії. Наприклад, дід Назарій служив протоієреєм в одному з сіл Могилів-Подільського району на Вінниччині, побудував там храм, на території якого його потім і поховали.

Репресували, бо поляк

Іншого прадіда Ірини Лабуткіної, але вже по материній лінії, Федора Чайковського також репресували.

За національністю він був поляком. Працював завідувачем колгоспу. Заарештували його 8 червня 1938 року. У анкеті вказано, що Чайковський у 1919 році «служив у петлюрівській армії».

Радянська влада звинувачувала його у «активній участі» у «польській контрреволюційній повстанській організації», закидаючи Чайковському «контрреволюційну роботу з метою підриву роботи колгоспу» та «ворожу налаштованість проти існуючого ладу». Серед статей обвинувачення були 54-2 (збройне повстання) та 54-11 (будь-яка участь у контрреволюційній організації). Він був одним із 40 осіб, яких тоді підозрювали у причетності до польської військової організації.

Під час слідства його утримували в Кам’янець-Подільській в’язниці.

Уже через кілька місяців, у вересні, особлива «трійка» УНКВС Кам’янець-Подільської області засудила Чайковського до 10 років виправно-трудових таборів, утім, про це йому не оголосили. Невдовзі вирок скасували, а справу відправили на дорозслідування.

Постанова про дорозслідування справи Федора Чайковського

17 квітня 1939 року Федора звільнили з-під варти через «недоведеність складу злочину». У 1944-му він загинув на фронті.

26 квітня 1998 року Чайковського реабілітували.

Ніколи знову

Ірина Лабуткіна

Наразі завдяки роботі з архівами Ірині Лабуткіній вдалося відслідкувати батьківську лінію свого роду аж до сьомого покоління.

Генеалогічне дослідження продовжує і її брат Олексій Чмут. Пояснює, що трагічні сторінки родинної історії не дають права зупинити пошуки.

Олексій Чмут

«Тепер вже дорослий чоловік я розумію, що це не має повторитись і що це не має просто зникнути та забутися. Це житті та долі близьких мені людей. Тепер я дивлюсь на них по іншому і відчуваю відповідальність, що якщо все забудеться, то страждання моїх близьких та смерть прадіда були даремними», – зазначає він.

Сестра Олексія Ірина теж має пояснення, чому так важливо знати історію свого роду.

«Заради пам’яті наших прадідів та заради майбутнього наших нащадків», – підсумовує вона.

ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО ПОШУКУ В АРХІВАХ

У рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби – ЧК-НКВД-КҐБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років».

До вашої уваги порадник: як шукати в архівах «Право на правду». Також, ви можете спробувати віднайти матеріали в Електронному архіві визвольного руху, де доступні он-лайн понад 24 000 архівних документів.

Софія Середа

"Радіо Свобода", 19 серпня 2018