Земний образ священної трапези
Пошук та атрибуція старовинних культових речей завжди складали предмет особливої уваги музейних працівників та мистецтвознавців, особливо ж коли мова йшла про художні цінності, духовна та історична вартість яких виходить за межі тривіального грошового еквіваленту. Звичайно, у наш час очікувати сенсаційних відкриттів справа вкрай невдячна й навіть марна, тим більше, коли найвидатніші твори вітчизняної культури і мистецтва вже давно знаходяться на обліку у фахівців. Можна хіба що сподіватися на повторне виявлення тих втрачених речей (під цим евфемізмом слід розуміти цілий набір понять: вкрадені, приховані, перепродані нерозбірливими власниками, захоплені як військові трофеї тощо) під час бурхливих перипетій останнього століття. Та все ж навіть попри цей невтішний прогноз іноді трапляються унікальні винятки...
У 1977-78 рр. у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври зусиллями музейних працівників проводились охоронні археологічні розкопки. При цьому з метою виявлення досі не відомих приміщень і тунелів було здійснено суцільне зондування стін підземного лабіринту. Під час розкопок вдалося зробити багато цікавих спостережень за внутрішньою структурою печер та зібрати велику кількість старовинних предметів, серед яких були монети, фрагменти виробів зі шкіри й полотна, рештки культового та побутового начиння тощо. Загалом зібрані матеріали повністю відповідали традиційним уявленням про повсякденний побут середньовічного монастиря, задовольнивши якнайвимогливіші сподівання науковців. Якихось особливих відкриттів ніщо нібито не передвіщало.
Та ось наприкінці робочого сезону 1978 р. було виявлено й досліджено не відому раніше порожнину. Знаходилася вона навпроти печерної Введенської церкви, у просторій підземній крипті, неподалік від поховання Іллі Муромця та ще кількох лаврських подвижників. За археологічною термінологією це була так звана локула, або поховальна камера (від лат. lосulus — домовина, труна), розміри якої не перевищували обриси людського тіла: 0,47 х 0,56 х 2,15 м. У локулі знаходились останки чотирьох невідомих небіжчиків та незначний поховальний інвентар, який зберігся завдяки тому, що приміщення ще в давнину було наглухо замуроване цеглою, отож надійно приховало свою таємницю від нерозважливих очей. У заповненні братської могили лежали шматки шкіряного паска й зотлілої тканини, засохла проскурка й невеличкий сувій матерії брунатного кольору, який і привернув пильну увагу науковців. Коли його розгорнули, то майже одразу стало зрозуміло, що знайдено рідкісний взірець літургійної богослужбового шитва — антимінс XVII ст.
У церковному побуті антимінсом (від грецького anti — замість та латинського mensа — стіл) називають плат — вишитий або гаптований прямокутний шматок тканини з прикріпленою до нього часткою мощей св. мучеників, який покладається на престол у храмі для здійснення богослужінь і може заміняти вівтарний престол, якщо немає можливості служити на постійному місці. З давніх-давен на антимінсах зображалася сцена поховання Ісуса Христа або євангельська композиція за мотивом цього сюжету, й тому вони символізували собою смерть і воскресіння Сина Божого як найвищу сутність християнського вчення. Як правило, згорнутий антимінс лежить на престолі; його беруть і розгортають, коли під час літургії лунає вигук «Да й тыи с нами славят...». Тепер він символізує початок таїнства Євхаристії та сходження Св. Духа на святі дари. Під час церковної служби антимінс уподібнюється до розверстої труни, звідки на віруючих сходить благодать Божа.
Найдавніші писемні свідчення про використання цього ритуального предмета належать до VIII ст., проте, згідно з переказами, він з’явився ще в перші віки християнства, коли віруючі відправляли церковні служби на домовинах святих мучеників, вкриваючи їх полотном. «У добу гонінь на християн виникла потреба в пересувних поставцях для богослужінь. З цією метою почали використовувати невеличкі виткані плати, до яких прикріплювали крихітні шматочки св. мощей. Поступово це нововведення стало обов’язковим, а VII Вселенський собор у Нікеї 867 р. взагалі заборонив відкривати християнські храми без покладення в них «тілес святих», що означало офіційне закріплення старовинної традиції з використанням антимінсів. Слід додати, що в цей час відбувалося масове навернення у християнство багатьох європейських народів (моравів, болгар, сербів, угорців тощо). При обладнанні нових церков просто не вистачало св. мощей або не завжди зручно було пересилати їх на величезні відстані. Тому поширився звичай освячувати віддалені храми за допомогою своєрідного замінника — шовкового або полотняного шматка матерії, на якому вказувалося, коли, ким, де і для якого храму виготовлено й освячено цей переносний престол. Постійний же вівтарний престол дедалі більшою мірою перетворювався на звичайний постамент для антимінсів.
На Русі антимінси з’явилися, певно, одразу після прийняття християнства в 988 р., проте найдавніші з них, що збереглися до наших днів, не старші XII ст. (зокрема, чудовий взірець з Георгіївської церкви у Юр’єві-Польському, датований 1148 р.). Протягом століть їх форма й розміри, як правило, залишалися незмінними; виготовлялися вони з льону або шовку, зрідка з бавовни. Цілком самобутнім міг бути хіба що їхній малюнок і декор. Проте зі збільшенням кількості православних храмів у Східній Європі оригінальних антимінсів, які можна було б вважати мистецькими творами, ставало дедалі менше; їх виготовлення поступово перетворюється на звичайне ремесло. Зокрема, в Росії у XVII ст. почалося виробництво однакових антимінсів великими партіями, а відтак їх взагалі стали друкувати за допомогою стандартних кліше, тому архаїчні екземпляри цих предметів культу слід вважати унікальними.
Антимінс, знайдений у лаврських печерах, являє собою невеликий за розміром (35 х 49,5 см чи приблизно 8 х 11 вершків) плат, розмальований чорнилом органічного походження за каноном традиційних євангелічних зображень. «У центрі полотна знаходиться композиція «Воскресіння» з постаттю Ісуса Христа, що піднімається з домовини. Біля нього — два янголи як провісники перемоги над смертю. В кутах розміщено круглі неорнаментовані медальйони із зображенням чотирьох євангелістів. Композиція антимінсу досить проста і стримана, не обтяжена надмірними деталями та фігурами. Її цілком можна протиставити пізнішим аналогам, де зображалося «Покладання до гробу» зі складною й витонченою сценографією та багатьма (до 10) діючими персонажами. Цілком можливо, що цей антимінс виготовлявся в похідних умовах, коли будь-яка розкіш була зайвою й недоречною. На жаль, більш суттєвих даних сам малюнок не дає — його схема цілком звичайна і стандартна.
Разом з тим на антимінсі зберігся традиційний літургійний та посвячувальний напис, що дає змогу провести певну історичну та хронологічну атрибуцію. Власне кажучи, перед нами кілька окремих текстів: круговий, що йде по периметру пам’ятки і зроблений грецькою мовою, та два горизонтальні написи посередині полотна, обабіч композиції «Воскресіння». Один з них, зовсім короткий, однорядковий, виконано грецьким скорописом, а другий, багаторядковий, — церковнослов’янським напівуставом. При попередньому огляді дослідники дійшли висновку, що написи виконані різними почерками й відповідають прийнятим формулам церковної епіграфіки. Грецький круговий текст можна перекласти наступним чином: «Цей жертовник Бога та... для здійснення [святої літургії] призначений... будь-яким (?) владикою (тобто архиєреєм. — Прим. авт.) освячено...». Для порівняння можна навести кілька схожих церковнослов’янських текстів: «Сей антиминс си єсть Трапеза Священная на приношение безкровныя жертвы в Божественной Литургии. Освятися благодатью пресвятого Духа, сего ради преподается власть священнодействовати на нем во храме...» (З книги «Нова Скрижаль»). «Антиминс, си єсть Трапеза Священная на приношение безкровныя жертвы в Божественной Литургии. Освятися благодатью Пресвятого и животворящего Духа, сего ради имеет власть священнодействовати во храме...» (Афонський антимінс 1742 р.).
Грецький скоропис через поганий стан тканини та вицвіле чорнило розшифрувати поки що не вдалося. Церковнослов’янський же устав згідно з правилами сучасної орфографії можна відтворити в наступному вигляді: «Феофан, Милостью Божиею Патриарх, святого города Иерусалима, Сиона, (Сирий), ...Йордана и всея Палестины освятил сей божественный антиминс на всяко место подвижный в лето 7129 от рождества Господа нашего Иисуса Христа (1620) месяца июня 20 дня».
З огляду на двомовність текстів та їхню помітну різночасовість (слов’янський з’явився явно пізніше), можна припустити, що антимінс було виготовлено десь на Православному Сході у грецькому етноконфесійному середовищі. Згодом він потрапив до Східної Європи, де напис було перекладено місцевою мовою. Поза сумнівом, це робилося заради увічнення пам’яті про людину, яка його освятила, — патріарха Єрусалимського Феофана. Таким чином, перед нами не лише богослужбовий аксесуар, а й своєрідна меморіальна пам’ятка, до якої виявляли великий душевний пієтет. Залишається лише з’ясувати, за яких обставин антимінс потрапив до України і з якими історичними подіями він пов’язаний.
Згаданий у написі патріарх Феофан є однією з найпомітніших постатей в історії Української православної церкви XVII ст. Він відомий як відновлювач української церковної ієрархії після її формальної ліквідації польським урядом внаслідок Брестської унії 1596 р. Релігійна нетерпимість до «схизматичної» віри, полонізація та насильницьке впровадження унії в Речі Посполитій, до складу якої тоді входила майже вся нинішня Україна, призвели до того, що на початку XVII ст. на чолі православної церкви залишились тільки два єпископи: Гедеон Балабан у Львові та Михайло Копистенський у Перемишлі, та й вони невдовзі померли. Відтак у релігійному житті країни розпочався своєрідний духовний колапс, що загрожував обернутися для більшості православного населення повною національно-культурною асиміляцією втратою етнічної самосвідомості. Ця загроза супроводжувалася загальним наступом католицизму Схід (смута в Московському царстві в 1605-18 — та активізацією Оттоманської імперії на півдні. Тому у православних колах почали активно готувати контрдії, щоб виправити становище та відвернути наслідки латинської пропаганди.
Патріарх Феофан очолював Єрусалимську церкву впродовж 36 років, аж до своєї смерті в 1644. Він кілька разів відвідував Східну Європу, вперше ще 1603 р., коли в сані архимандрита їздив до Москви та Литви збирати пожертви. Східні ієрархи завжди з глибокою повагою й відданістю дивилися на далеку північну державу, яка була для них годівницею та єдиним захистом (хоч найчастіше і примарним) від натиску мусульман та інших іновірців. У той час ідеологічна доктрина про Московію як «Третій Рим», що порятує світ від поганства та єретичних викривлень, домінувала серед представників православної інтелектуальної еліти.
Феофан вирушив у свою чергову подорож до Москви на початку 1618 р. Офіційно його головною метою було збирання пожертв для східних християнських кафедр, що знемагали під владою турків. Для цього він заручився підтверджувальними грамотами Константинопольського та Александрійського патріархів. Насправді ж владику запросили для участі в патріаршій хіротонії батька російського царя Михайла Романова — Філарета Нікітича. Навряд чи Феофан виношував якісь самостійні плани щодо України, оскільки їхав до Росії через турецьке прикордоння й завітав до Києва вже на зворотному шляху. В цей час між Польщею та Москвою ще тривала війна, тому архиєрею довелося затриматись (чи скоріше його було силоміць затримано) в Тулі більш ніж на рік. Там він брав участь у польсько-московських переговорах і, на думку М. Грушевського, мав змогу познайомитись з українською козацькою старшиною на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Досить ймовірно, що саме в цей період українська козацька верхівка запросила патріарха відвідати Південну Русь та вирішити разом з нею долю Православної церкви. Втім, візиту довелося чекати довго, бо Феофан прибув до першопрестольної лише навесні 1619 р. І одразу ж опинився у вирі церковно-політичного життя.
22 червня 1619 р. він висвятив у сан нового Московського патріарха Філарета, а на початку липня взяв участь у помісному соборі Російської церкви, де розглядалася справа Свято-Троїцького архимандрита Діонісія та його товаришів, звинувачених у неканонічному виправленні Требника. Феофан домігся виправдання та звільнення засуджених. Після цього він відвідав Троїцьку обитель, де йому влаштували царську зустріч.
З успіхом закінчилася і його місія по збиранню пожертв, яка була дозволена святителю не з якихось благодійних чи благочестивих міркувань, а скоріше як нагорода за політичну послугу, надану московському уряду. 4 лютого 1620 р. Феофан зрештою залишив Москву і через прикордонний Путивль вирушив до Києва. Біля Густинського монастиря, що під Прилуками, його вже чекав урочистий ескорт на чолі з гетьманом Сагайдачним. Охорона була не зайвою, оскільки польські емісари вбачали в поїздці ієрарха до Москви суцільну інтригу проти Речі Посполитої. Польський уряд підозрював, що патріарх увійде в таємні зносини з козаками й передасть їм якісь пропозиції від російського самодержця. Коронний гетьман Жолкевський взагалі планував заарештувати й ув’язнити Феофана. Та попри все те наприкінці березня 1620 р. Феофан прибув до Києва з козацьким почтом.
Патріарх зразу оселився у странноприїмному домі Богоявленського братства на Подолі, де мешкав понад 9 місяців, до 7 січня 1621 р. Весь цей час був насичений важливими подіями. 17 та 26 травня Феофан видав дві свої перші грамоти з благословенням «всем в православии сияющим». Тоді ж він відвідав ближні монастирі в Києві та його околицях, зокрема Межигірський та Трахтемирівський. Скрізь патріарха приймали дуже поштиво й радісно. До нього звідусіль почали прибувати православні депутації, які просили благословення для своїх братств, монастирів і церков. Він нікому не відмовляв і дарував фундаційні грамоти та ставропігійні права всім бажаючим.
Належну увагу приділив патріарх і Братській Богоявленській школі в Києві, високо оцінивши її покликання «въ цвечению побожного живота, въ подаванью наукь належныхъ, где вызнаня веры непорушне и догматъ, святыми вселенскими седми соборами церкви восточной уставленихъ, неотменно хотящими ся учити, а звлаща младенческому уму наука презъ учителей тоежъ церкви щире показана и вливана быти маеть».
Крім того, владика надіслав посольство до польського короля Сигізмунда III, запевняючи його у своїй політичній лояльності. А проте переговори й підготовка до висвячення української церковної ієрархії ішли вже повним ходом.
На день Успіння Богородиці 15 серпня 1621 р. в Києво-Печерському Успенському соборі розпочалися великі представницькі збори «отъ всехъ краинъ: Волынскихь, Подольскихъ, Подгорскихъ, Покутскихъ, князства Литовского и Украинскихъ благочестивыхь, такъ духовныхъ яко свецкихъ», де вирішальний голос мали козаки. Присутні вперше відкрито звернулися до патріарха з проханням відновити православний єпископат. Після довгих відмовлянь, мотивованих загрозою «від короля і Ляхів», Феофан зрештою погодився, отримавши особисті гарантії безпеки від гетьмана Петра Сагайдачного. Висвячення православних ієрархів почалося в умовах повної конфіденційності в ніч на 6 жовтня 1620 р. Робили це у великій тайні в Богоявленській церкві Києво-Братського монастиря, при зачинених і завішених дверях і вікнах, щоб світло у храмі не привернуло чужої недоброзичливої уваги. Співав стиха лише півчий патріарха. Крім Феофана, в церемонії брали участь ще двоє архиєреїв: стагонський єпископ Авраамій, який прибув разом з ним, та софійський (болгарський) митрополит Неофіт, що вже давно мешкав у Києві. Перший висвятив ігумена Братського монастиря Ісайю Копинського на єпископа Перемишльського. 9 жовтня отримав хіротонію ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря Іов Борецький, поставлений на митрополію Київську та Галицьку. У середині жовтня Феофан висвятив ректора Братської школи Мелетія Смотрицького на архиєпископію Полоцьку.
Пізніше, вже покинувши Київ під охороною козацького полку та самого Сагайдачного, владика дорогою рукопоклав ще трьох святителів: 7 січня 1621 р. у Трахтемирівському монастирі — архимадрита Ієзекіїля Курцевича на єпископа Володимирського та Берестейського, в Білій Церкві — ігумена Черницького монастиря Ісаакія Борисковича на єпископа Луцького та Острозького, а в перших числах лютого в Животові на Брацлавщині — мелецького ігумена Паїсія Іполитовича на єпископа Холмського. Крім того, Феофан поставив на Пінське єпископство свого помічника, згаданого вище єпископа Авраамія. Подорож патріарха щасливо закінчилася у прикордонному місті Буші, де він попрощався з українським товариством і попрямував у молдавські Ясси, а звідти — до своєї церковної єпархії на Близький Схід. Діяльність Феофана в Україні мала величезне суспільне значення: після його хіротоній, за влучним висловом М. Грушевського, польські політики вже не могли цілковито ігнорувати українське духовне життя і змушені були, хай і неохоче, рахуватися з виявами національно-релігійних почуттів українців у своїй державі.
Зрозуміло, що знайдений у лаврських печерах антимінс має пряме відношення до перебування Єрусалимського патріарха в Києві. З писемних джерел відомо, що у 1620 р, Феофан щонайменше тричі відвідував Києво-Печерську лавру: на Великдень, 16 квітня, коли відправляв тут святкову службу, у другій половині травня, коли ходив на прощу до всіх київських монастирів, та в серпні під час собору в Успенській церкві. Цілком можливо, що владика приїздив сюди набагато частіше, оскільки Лавра в той час була найвпливовішим та найавторитетнішим осередком православ’я в Україні. (Нагадаймо, що Софійський собор перебував тоді в руках уніатів, Братський монастир було тільки-но засновано, решта ж храмів і монастирів ледь животіла).
Звертає на себе увагу і той факт, що лаврський антимінс названо «на всякое место подвижным», тобто він був спеціально виготовлений для похідних, пересувних престолів. Відомо, що такі антимінси призначалися для місіонерських потреб і дальніх подорожей, отже, цілком могли привезти з Палестини. Можна припустити також, що Феофан просто не мав змоги особисто відвідати всіх православних достойників в Україні й тому надсилав їм благословенні грамоти разом з виготовленими заздалегідь рухомими антимінсами, які лише освячувались ним у разі чергової потреби. Звичайно, владика не міг оминути своєю увагою й Печерський монастир.
Згідно з написом, антимінс було освячено 20 червня 1620 р., передали ж його до монастиря, скоріш за все, в очікувані великого свята – Різдва Пророка, Предтечі та Хрестителя Господнього Іоанна (24 червня). Важко сказати, як довго печерські ченці користувалися цією реліквією. Принаймні відомо, що після відновлення української ієрархії польський уряд одразу оголосив патріарха Феофана «турецьким шпигуном і ворохобником», тому для лаврської братії було досить небезпечно відкрито зберігати речі, пов’язані з ім’ям свого благодійника і душпастиря. Саме так антимінс міг опинитися не в церковній ризниці, а в потаємній схованці, де про нього просто забули. Його поклали до замурованої під час впорядкування й ремонту печер у 30-ті роки XVII ст. локули. Там він пролежав три з половиною віки, аж доки потрапив до рук дослідників.
Тривалий час антимінс зберігався у фондах Києво-Печерського заповідника. Нині його відреставровано, і у широкого загалу нарешті з’явилася можливість побачити на власні очі цю унікальну пам’ятку XVII ст.
Людина і світ. — 1999. — №8. — С. 4-8
Костянтин КРАЙНІЙ,
Євген КАБАНЕЦЬ
