«Життя релігієзнавця – це пригоди»: Людмила Филипович про науку, віру та сучасні виклики

Людмила Филипович – релігієзнавиця, докторка філософських наук, провідна наукова співробітниця Відділу релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, професорка декількох університетів в Україні. Віце-президент Української асоціації релігієзнавців, виконавча директорка Центру релігійної інформації і свободи Української асоціації релігієзнавців.

– Людмило Олександрівно, в інтерв’ю виданню «Вісник Грушевського» ви сказали, що одна з функцій, яку виконують релігієзнавці у нашій країні, – налагодження діалогу церкви та влади. І ще говорили, що наше релігієзнавство займається більш теоретичними питаннями досліджень – на відміну від західного. При цьому функція – яку ви озвучили – цілком прикладна. Які ще завдання допомагає вирішувати регієзнавство у нашій країні?

– Може ви якось не уважно вчиталися у те, що я казала, бо все навпаки – наше українське регієзнавство на відміну від західного, навіть дуже практичне. І пов’язано це було із тими викликами, яке отримало наше регієзнавство на початку свого виникнення. І питання були дуже конкретні, вони лежали не стільки у царині теоретичній, скільки практичній. Треба було фактично переписати нашу історію релігій, бо те, що існувало, все було написано за московськими лекалами. Треба було ввести у нормальну цивілізовану колію державно-церковні відносини, звільнивши їх від радянського контролю з боку держави, запропонувати сучасні моделі взаємин між державою і церквою. Виникла потреба переглянути міжконфесійні взаємини і познайомити наше тоді ще не зовсім плюральне, але багатоманітне релігійне середовище з таким світовим явищем, як міжрелігійний діалог. Бо до 1991 року, у нас був не стільки міжрелігійний діалог, скільки конкуренція, підозрілість між релігіями – саме на це завжди працювала радянська влада – вона нікого ні з ким не мирила, тільки прагнула всіх розсварити. Бо ж розсварену спільноту легше контролювати і легше на неї впливати.

Якщо західне релігієзнавство могло і може собі позволити створювати нові теорії і концепції, теоретизувати, обґрунтовувати, пропонувати їх як універсальні, а потім відмовлятися, то вітчизняній науці про релігію, скажу чесно, часу не вистачало на побудову стрункої теорії. Згадаймо історію з теорією секуляризації – коли Пітер Бергер перепросив у всього наукового співтовариства за те, що не зовсім правильно відчитав реальність (до речі, для науки, справжньої науки, це нормально, коли вчений переконується, що його висновки не спрацьовують, є помилковими по суті, і аргументовано дезавуйовує свої попередні судження). Ми ж намагалися визначитися з тими методологічними підставами, які стали б серйозними фундаментами, на підставі яких можна розвивати не лише тільки теорію, а головне – практику релігієзнавчого дослідження.

Українські релігієзнавці навіть запропонували нову дисципліну у межах релігієзнавства, вона так і називається «практичне релігієзнавство».

І ось це практичне релігієзнавство сьогодні настільки затребувано у нас в Україні, що при викладанні релігієзнавства студентам і тим, хто цікавиться релігією, викладачі/дослідники прагнуть показати цю саму живу релігію (lived religion), повсякденну релігію (everyday religion). А це можна зробити тільки через спілкування із носіями тих чи інших релігійних цінностей, які належать тим чи іншим релігійним традиціям. Тому, ще раз хочу сказати, що на відміну від західного релігієзнавства, українське релігієзнавство завжди було практичним, завжди було спрямоване на розв’язання конкретних викликів, контекстуальних викликів, а за ці 30 років їх була величезна кількість.

Тож функція релігієзнавства не тільки прикладна. Як емпірики, «польові» дослідники ми набираємо конкретний живий матеріал для того, щоб накопичивши його, акумулювати для правильних теоретичних висновків. Без цього емпіричного матеріалу будь-яка наука пустопорожня конструкція, вона безперспективна. Тож перша функція, яку виконує релігієзнавство – це когнітивна, пізнавальна. Коли ми бачимо якесь явище, у нас виникає бажання пізнати, що воно таке. І релігієзнавство задовольняло цю цікавість (curiosity/любопытство). Ну як можна не цікавитися, що таке Біле братство, і хто такі п’ятидесятники, і чим вони відрізняються від свідків Ієгови, а від адвентистів? А чому у нас не одна, а декілька православних церков? Як виникли і прижилися на нашій території буддисти? Звідки у нас взявся іслам і як він себе почуває? І багато інших питань, пов’язаних із буттям релігії….

Як навчальна дисципліна релігієзнавство виконує навчальну функцію. У нас є спеціальні факультети, які готують майбутніх релігієзнавців. До недавнього часу, поки не вилучили релігієзнавство як обов’язкову дисципліну із навчальних програм (що було за міністра Вакарчука), навчали релігієзнавству всіх студентів. І хочу сказати, що наш курс користувався колосальним запитом і зацікавленістю. Скажіть, у межах якого курсу ще можна розказати про духовну сутність людини, про її зв’язок із трансцендентним світом і про те, що людина не лише тільки тварь, а ще і духовна істота. У межах якого курсу можна познайомитися із духовним багатством світу? із християнством, буддизмом, ісламом? Всім багатоманіттям релігійного досвіду людства? Філософія, з якою релігієзнавство як сестра і брат, все-таки вузько спрямована: вона цікавиться людиною, її взаєминами і з цим світом, з іншими людьми. Я вже не кажу про те, що в основі будь-якої культури лежить певна релігійна традиція. Західну культуру не осягнути без знання християнства, як і східну без пізнання східних духовних традицій.

У релігієзнавства є ще одна величезна роль – просвітницька. Чи є така наука, яка би так успішно, цікаво і різноманітно просвіщала людей, розповідаючи про інші країни, їх культуру, про інші народи. От коли ми кудись їдемо, як ми пізнаємо іншу країну? Через людей, природу, архітектуру, основа якої – культові споруди: церкви, синагоги, кірхи, ступи та ін. Релігія на відміну від філософії, добре візуалізована сфера людського життя, там є те, що можна показати, продемонструвати: храм, молитва, одяг, монастир, ікони, піснеспіви. І кожна релігійна традиція – унікальна, хоча уважний дослідник обов’язково знайде те, що об’єднує всі релігії, є спільним для них.

Крім того, релігієзнавство ще має таку функцію як коментаторська, інтерпретативна. Зараз навіть не можу сказати, скільки інтерв’ю дали українські релігієзнавці у минулому році вітчизняним і зарубіжним ЗМІ, скільки консультацій – різним аналітичним центрам, окремим особам, інституціям. Завдяки різноманітності і динамізму релігійного життя світу та України релігієзнавство сьогодні у тренді. Думаю, що треба подякувати і Папі римському, і Українській православній церкві, і мусульманам, і ребе Моше Асману, і протестантам, і багатьом іншим за те, що вони самим своїм існуванням і активностям живили українське релігієзнавство – тому що ми весь час у топі новин, і нас весь час тегають і просять пояснити, що означає те чи інше висловлювання, та чи інша акція. Знаєте, сьогодні я щаслива, бо колись навіть такого слова «релігієзнавець/релігієзнавиця» не існувало у нашому лексиконі, а нині ми затребувані не тільки у ЗМІ. Наприклад, ми проводили інформаційні семінари для дипломатичного корпусу України, пояснили, що власне відбувається в Україні у релігійній сфері. Ми в онлайн проводимо зустрічі «Релігія в особах», куди запрошуємо провідних релігійних діячів з України, інших країн. У нас побували представники майже всіх релігій, лідери українських християнських церков, юдеїв, мусульманської умми, буддистів, бахаї, нових течій… У нас були нунції Апостольської Столиці, посол Вселенського патріархату… Цікавенні розмови, які допомагають краще пізнати один одного.

Окрема функція – експертна діяльність. Вона завжди була присутня у роботі релігієзнавців. Я свою першу експертизу написала напевно ще у 1987 році. Тоді у нас з’явилося дуже багато нових вчень і рухів східного походження. Я тоді поступила до аспірантури і мене як молоду дослідницю відправили до громади послідовників Шрі Чинмоя, щоб з’ясувати, чи можна і варто їх реєструвати. Хочу сказати, що я довго, більше місяця, писала експертизу на це віровчення, на їхню культову практику, соціальну активність, а все через те (і сьогодні я можу зізнатися, як не соромно), що у них було дуже гарне пригощення після богослужіння. Де ще тоді бідному аспіранту можна було скоштувати в’ялені банани, ананаси у цукрі, різні горішки, назви яких я навіть не знала. У результаті ми виявили, що послідовники цього індуського гуру – мирні, інтелігентні і доброзичливі люди, які поділяють цінності модернізованого індуїзму, а сам засновник руху – добре відомий у світі музикант, спортсмен, богослов, який мав афіліацію в ООН… Тобто ніяких небезпек ми не виявили, хоч якими б дивними і не здавалися нам їхні молитви, обряди, що так вирізнялися від звичних православних. Через цю традицію українці знайомилися із іншим релігійним досвідом, через них Україна входила у світовий релігійний простір.

Наше відділення чи не єдина професійна і профільна організація, яка пише дуже багато різноманітних експертиз. На різні теми, з різних приводів. Релігієзнавча експертиза перш за все має з’ясувати віросповідні особливості того чи іншого вчення: чи воно не утримує в собі антигуманістичні заклики, чи не проповідує ненависть, чи не закликає до вбивства. Ніхто з релігієзнавців не буде заперечувати право послідовників тієї чи іншої релігії сповідувати Бога, богів так, як вони це роблять. Бо Релігієзнавство своїм предметом має не Бога чи богів, а, за словами Мірче Еліаде, всесвітньовідомого дослідника релігій, homo religious, людину релігійну, яка вірує в обраного нею Бога.

Можна навести приклади безліч написаних експертиз, з чим пов’язані майже детективні історії, які мають продовження навіть зараз, нагадуючи про ті небезпеки, яким релігієзнавець піддавав себе і свою репутацію. Приходилося спілкуватися і з сатаністами, і з Марією Деві Христос, і з мольфаром, і з відьмами, і … Експертиза – це окрема сторінка у житті релігієзнавців, і дуже цікава. Тож життя релігієзнавця – це пригоди. Тут багато що можна розповісти і пригадати! Ціла історія – це експертиза на Біле Братство, Церкву саєнтології, на підгородецьких монахів, на журнали свідків Єгови, за якими у них відбувається вивчення Біблії. Митники не хотіли пропускати ці журнали, бо вирішили, що «Пробудись» і «Вартова башта» – це не богослужебна література, тому вона повинна обкладатися податком. Довелося пояснити призначення журналів, які були звільнені від податків.

– І ви щось із цього маєте?

– Абсолютно нічого не маємо. За весь час я тільки от тоді фініків і в’ялених бананів наїлася у Шрі Чинмоя, а все інше робиться на волонтерських засадах, оскільки наша інституція, відділення релігієзнавства за своїм положенням визначена як експертна організація, куди направляються всі листи, які містять слово «релігія». А тут теж бувають різні випадки, які стосуються не тільки експертизи багатотисячних рукописів про влаштування світу за допомогою Діміурга, а й побутові розборки між двома громадами, які ніяк не можуть встановити межу між двома земельними ділянками для побудови храмів. Курйозних історій дуже багато. Наприклад, автор одного листа вимагав від президента, щоб той забезпечив вінчання його доньки самим патріархом…

За весь час існування нашого відділення від 1991 р. ми десь 500 експертиз написали. Та я сама написала близько 50.

Тож ми не тільки налагоджуємо і забезпечуємо діалог між церквою та владою, а працюємо для встановлення діалогу між представниками різних релігій. На цій ділянці роботи можна посивіти, бо дуже непросто, наприклад, навіть всіх представників різних релігій правильно розсадити на якомусь офіційному заході чи конференції. Все ж таки перші зерна для створення у 1996 році громадської міжконфесійної організації – Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) посіяли саме релігієзнавці. Як і створення іншої міжрелігійної асоціації ВРРО – Всеукраїнською ради релігійних об’єднань – теж відбулося не без участі релігієзнавців. Бо для нас всі релігії, всі конфесії, всі церкви рівнозначні, незалежно від кількості їх послідовників, громад, історичної тяглости, впливу на владу, популярності у народі тощо. Бо 10 млн православних християн і 1 зороастрієць в Україні – всі громадяни нашої держави, які мають рівні права і свободу віросповіідання.

– Пам’ятаю, коли я навчалася на першому курсі університету, писала реферат з ОБЖ на тему “Релігія та безпека людини”. І я навіть добре пам’ятаю його зміст. Так ось питання таке: якби вам потрібно було зробити такий матеріал, з яких розділів би він складався і яку основну думку ви у нього вклали?

– Це було дуже сміливо з вашого боку взяти таку тему, бо відповідь на це питання ОБСЕ дало лише кілька років тому: що таке релігія і безпека – тобто вони думали довше за вас! Це дуже складна тема і вона багатошарова. Навіть з’явився новий термін сек’юризація релігії, який все частіше вживається у наукових дослідженнях. Я зустріла цей термін в італійського дослідника-правознавця, професора Сільвіо Фераррі. Як експерт він тісно співпрацює із різними світовими міжнародними правозахисними організаціями, зокрема у сфері свободи совісті і віросповідання, і був долучений до створення дуже важливого міжнародного документа, який називається «Свобода релігій або переконань і безпека: Керівні принципи».

Ініціатором написання стало Бюро ОБСЄ з демократичних ініціатив і прав людини (БДІПЛ) не тільки керівні принципи, а й рекомендації щодо безпеки та релігії. До речі, ми переклали його українською мовою і надрукували у журналі «Релігійна свобода». Я дуже шкодую, що цей документ досі у нашій країні не набув такої зацікавленості, яку би мав отримати. Тим більше, що сьогодні проблеми безпеки у зв’язку із війною стоять дуже гостро. Тобто навіть наша РНБО не звернула увагу на цей документ. А завдяки цьому документу ми визначили, що таке така релігійна безпека. Це стан, при якому ніхто і ніщо нікому і нічому не загрожує, тобто захищеність свого духовного і релігійного простору від агресії, руйнування, втручання, нав’язування, примушування, корекції тощо з боку інших неукраїнських структур, організацій, держав, людей, які спрямовані на розмиття та знищення українського світу, зменшення його відпорності всім іншим світам.

От тепер ми точно знаємо, що ж має захищатися у сфері віросповідання, суспільно-релігійних, державно-церковних та міжконфесійних відносин? Відповідь очевидна: життєво важливі для суспільства та особи інтереси, які у сфері релігії визначаються як «свобода сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність». Право на свободу світогляду і віросповідання та їх забезпечення «є пріоритетним завданням діяльності сил безпеки, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб та громадськості, які здійснюють узгоджені заходи щодо реалізації і захисту національних інтересів від впливу загроз» – реальних і потенційних, воєнного і невоєнного характеру.

Коли ми сьогодні читаємо цей важливий документ, то бачимо, що під час війне не все працює. Бо війна стає таким тригером, який запускає дуже багато викликів, на які, як з’ясувалося, колективний захід не готовий дати відповіді. У часи війни з’явилися нові вимоги до безпеки, до нашої з вами безпеки, перед обличчям російської загрози самому факту нашого життя. Чудові просвітницькі рекомендації, які у мирний час доречні, зараз (а я спілкуюся із багатьма релігієзнавцями, які зараз на фронті) марні: зараз немає часу пояснювати, просвіщати, вести бесіди, спонукати до діалогу. Заради безпеки, духовної безпеки мільйонів українців не так потрібні розмови про християнську любов, хоча люди, безумовно, мають знати, що це таке, скільки її реальний прояв. А чи знищення зла – хіба це не прояв християнської любові? Але важко відмовитися від просвітницьких підходів, тому я переконана, що

переважна більшість проблем, які є у світі – через незнання.

Через відсутність інформації, відсутності достовірних знань. Тому я вважаю, що навіть під час війни треба вчити і просвіщати.

Чи несе релігія небезпеку? Потенційно – так. Будь-яка релігіє є небезпечною для людини, якщо вона неправильно ставиться до неї або недобросовісні лідери використовують її у своїх персональних інтересах. Фанатична віра – це небезпека і для самої людини, і для оточуючих її людей. Прикладів неадекватної поведінки віруючих людей, які сповідують абсолютно мирні догмати, немало. Згадуються, здається, пермські сидельці, ортодоксальні православні, які вирішили, що йде кінець світу, тож вирішили сховатися і чекати другого пришестя Ісуса Христа під землею. Вони там і народжували, і вмирали. Дискредитуючи християнство.

Багато проблем, пов’язаних із небезпекою для духовного здоров’я людини, приписують новим релігіям. Так, визнаємо, є проблеми, можливо, їх більше, ніж у історичних релігіях, які вже перехворіли тими хворобами росту. Але адептам неорелігій треба думати про небезпеки, які можуть виникати. Так, за нашими рекомендаціями, кришнаїти ввели посаду штатного психолога, який убезпечить свою релігійну громаду від психічно неврівноважених претендентів на духовне просвітлення. І таким чином новостворене релігійне середовище поступово очиститься від усяких неприємностей. А хіба традиційним релігіям не треба розповідати, що існує дуже багато підводних каменів, які їх чекають на дорозі до Бога? І потенційних небезпек існує у будь-якій релігії.

– Сьогодні дуже голосно звучить конфлікт із Українською православною церквою. Наскільки взагалі такі події підривають ставлення віруючих до своєї церкви? Адже по суті представники церкви поводяться цілком протилежно тому, що проповідують…

– Ставлення до релігії залежить від людини. Якщо у людини розвинуто критичне мислення, то вона розуміє, що з церквою відбувається щось не те. А окремі негативні випадки у житті церкви не свідчать про сталу тенденцію. Але давайте визнаємо, що таких людей, не так багато у церкві. І я навіть не знаю, як до них ставитися: пожаліти? І сердитися на них не можна, якщо людина так 60 років живе. Чи винна вона, що слухає і слухається свого священика? Церква – це організація, яка будується на внутрішній дисципліні всіх її членів – на підпорядкуванні мирян своїм священикам. Якщо батюшка щось сказав, то це істина, і навіть якщо батюшка сказав єресь – теж істина.

Серед православних, на жаль, мало освічених у правдах своєї віри людей.

Де їм розібратися, що там за криза накрила православний світ? І чому… Але інтуїтивно, оскільки порушується звичний порядок речей, вони відчувають загрозу.

Тож відповідаючи на ваше питання: на людей цей розкол/конфлікт впливає негативно. Що може відчувати віруюча людина, яка прагне спасіння, спасіння у Церкві і через церкву, яка не є канонічною? Невпевненість, неспокій, почуття другосортності, неповноцінності, тим більше коли вас називають розкольниками, єретиками, не допускають до сповіді, причащання, взагалі забороняють відвідувати святині. Виникає бажання відновити справедливість, вирівнятися у правах. В очах Бога всі рівні. 30-літня історія віднайдення справедливості для членів УАПЦ та УПЦ Київського патріархату завершилася отриманням Томосу на автокефалію, яким українські православні зрівнялися з іншими православними. Але тепер небезпека бути невизнаними (сектантами, розкольниками, схизматиками) нависла над іншою православною церквою – УПЦ Московського патріархату. Перехід громади від Української православної церкви до Православної церкви України – не такий простий процес, як здається. Це ж не адресу прописки змінити. Тому віруючим УПЦ належить виконати складну роботу, щоб не втратити довіру до Церкви загалом.

– Ось щодо того факту, як ви зауважували раніше, що людей, які дійсно свідомо сповідують, десь 20%. Безумовно, до цього призвела ціла низка факторів. І один із них ви вже зауважили – це неосвіченість людей у своїй релігії і сліпе слідування ритуалам. Але, як мені здається, і виправте мене, якщо я помиляюся, велику роль у цьому все ж таки відіграють самі представники церкви.

– Тут багато залежить від традиції. Візьмемо юдаїзм. Ви знаєте, що єврейські діти вчаться грамоті по Торі? Дитина у 4-5 років вже починає знайомство із сакральним текстом. І все своє життя єврей, а тим більше релігійний, зобов’язаний вчитися. Тобто у них навчання саме релігійним правдам і істинам складає суть їхнього свідомого життя. У результаті цього культу освіти, ми маємо найосвіченішу націю у світі – це саме євреї. Вони мають зафіксовану у Торі писану історію, яку вони зобов’язані добре знати. У них є річний цикл читання Тори, до речі, він є і у православ’ї, але там Євангеліє не вивчають, а просто зачитують, часто без розтлумачення прочитаного тексту. Серед юдеїв багато тих, хто знає Тору на пам’ять і можуть цитувати цілі вірші. А крім Тори, у них ще є Талмуд, який пояснює приписи з Тори. Там люди вчаться змалку і до самої смерті – це їх обов’язок. Те саме і в ісламі. Хоча Коран і не такий великий за обсягом, як Тора чи Новий завіт, але є люди, навіть у нас в Україні, які знають Коран на пам’ять. І з приводу цього навіть проводяться конкурси – на читку Корана на пам’ять, і серед учасників бувають діти 12-13 років. Тобто там арабську мову люди починають вивчати по Корану. А ми вчимося по Букварю…

Якщо ви запитаєте: «чи потрібна поголовна релігійність у 21 століття?», я відповім: ні.

Бути чи не бути віруючим – це свідомий вибір людини. Ну що доброго у тому, якщо людей будуть заганять до церкви силою? Спілкування з Богом повинно бути внутрішньою потребою. Бути справжнім віруючим не легко. Бо це величезні виклики, це постійні сумніви, це вибір пріоритетів між матеріальним і духовним. Чи всі люди готові до такого, окресленого вищими цінностями життя? Тим більше у часи таких складних ситуацій, як війна, яка поляризує наш світогляд, наші почуття. Війна – це час для добровільного вибору між добром і злом. І нехай нам допоможе вчинити правильно заклик Ісуса Христа, який вчив: “Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого” (Мт. 5:37).