• Головна
  • Моніторинг
  • Життя у вірі та жертовність були фундаментом служіння Блаженнішого Любомира Гузара...

Життя у вірі та жертовність були фундаментом служіння Блаженнішого Любомира Гузара

02 лютого, 11:51
Життя у вірі та жертовність були фундаментом служіння Блаженнішого Любомира Гузара - фото 1
У 2001 році почався новий етап новітньої історії УГКЦ: 28 січня у соборі Святого Юра у Львові відбулася інтронізація Блаженнішого Любомира Гузара як глави УГКЦ.

Про львівський період життя Блаженнішого Любомира, його бачення перспектив розвитку Церкви, виклики того часу і зміни, які відбулися у Церкві, у «Добрій розмові» з Тарасом Бабенчуком згадує о. Богдан Прах – нині ректор УКУ, а тоді – ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа і один із близьких помічників Блаженнішого Любомира.

90-ті у Львові

«Мої ґрунтовні зустрічі з Блаженнішим Любомиром почалися десь у 1997 році, коли він був єпископом-помічником глави УГКЦ кардинала Мирослава Івана Любачівського (з 1996 по 2000 роки. – Ред.). Тоді Любомир Гузар був не зовсім таким, яким пам’ятаємо його в останні роки життя, – він був енергійною і жвавою людиною, готовою до великої праці для Церкви… Вирізнявся тим, що вмів і любив слухати інших, часто збирав наради. На той час кадровий потенціал Церкви в Україні був невеликим, і владика зустрічався з ким тільки міг – ці зустрічі і обговорення часто тривали до першої-другої ночі… Теми обговорення і бесід були складними і найрізноманітнішими – наприкінці 90-х Церква переживала період трансформації, треба було створювати нові структури, єпархії, шукати людей, які могли б виконувати поставлені завдання, шукати фінансування…» – згадує о. Богдан.

Окрім зустрічей із священнослужителями, Любомир Гузар дуже активно комунікував із світськими людьми із різних середовищ Львова – громадськими діячами, науковою інтелігенцією, лікарями, митцями, журналістами… «Він, як і митрополит Андрей Шептицький у 30-х роках, влаштовував регулярні зустрічі у Свято-Юрських палатах. Це було дуже потрібно і йому, і людям, які відчули, що є хтось, хто хоче їх послухати… Сеньйором на тих зустрічах був Микола Колесса – завжди приходив, брав активну участь в обговоренні різних тем, які пропонував владика».

У ті часи у всіх були великі очікування – і в людей, які, відчувши зміни, ставали активнішими, і в Церкви, яка поверталася до повноцінного життя. Усе це давало надію на розвиток і поступ.

Звісно, були і труднощі, і дещо відмінне бачення шляхів розвитку у середовищі самої Церкви – зокрема, між священиками, які приїхали в Україну з діаспори, і тими, які пережили підпілля. У перших була освіта і зв’язки у католицькому світі, в інших – неймовірний досвід служіння Церкві й людям.

«У Синоді єпископів тоді були дуже творчі люди – здебільшого владики часів підпілля, кілька єпископів з діаспори… Вони вписалися в процеси, які відбувалися в Україні, але мали дещо інше бачення і ситуації, і розвитку Церкви, тому інколи виникало напруження. І Блаженніший Любомир завжди ставав між ними, згладжував ті кути… Так, час був напруженим, але творчим, і архиєрей тішився, що можемо робити щось справді значне і велике. Він дуже цінував жертовність і відповідальність і ставився до цього труду з великою любов’ю».

Обрання Главою УГКЦ

16 грудня 2000 року поховали владику Мирослава Івана Любачівського. І 26 січня 2001-го Синод єпископів обрав Любомира Гузара главою УГКЦ. Отець Богдан Прах каже: попри те, що зараз видається, що інакше й бути не могло, тоді все було складніше – ці вибори були непростими, і кандидатура Любомира Гузара переважила невеликою кількістю голосів.

«Він дуже переживав з цього приводу, тому що розумів ту напругу, яку мусить подолати, розумів, що не в усьому і не завжди матиме підтримку Синоду, – розповідає отець Богдан. – Те, що в середовищі єпископів є різне бачення ситуації і різні погляди на розвиток Церкви, не було відкриттям. І Блаженніший Любомир намагався спокоєм, розумінням, молитвою всю цю напругу знімати. Він зробив дуже багато для того, щоб Синод став більш монолітним у своїй діяльності, у візії розвитку Церкви».

Візит папи Івана Павла ІІ в Україну

Підтвердження щодо візиту Івана Павла ІІ в Україну прийшло наприкінці грудня 2000-го, і це означало, що потрібно негайно починати підготовку.

«Кадрові можливості УГКЦ на той час були невеликими, і 21 січня Любомир Гузар, тоді ще формально єпископ-помічник, призначив мене відповідальним за підготовку цього візиту, – розповідає о. Богдан. – Ми днями і ночами працювали на це – потрібно було налагодити комунікацію з Ватиканом, швидко і чітко визначитися, якою буде програма в Україні… Усе це було дуже відповідально, тому що роль і місце УГКЦ у цьому всьому мали бути гідно представленими».

Важливим моментом у візиті папи Івана Павла ІІ була беатифікація – проголошення новітніх блаженномучеників УГКЦ. «Це були сотні людей… Ми днями сиділи в архівах СБУ, розбираючи документи, тижнями не могли спати після прочитаного», – пригадує Богдан Прах.

Загалом, питання жертовності й мучеництва за віру було фундаментом служіння Любомира Гузара: на це вплинули долі тих сотень священників і монахів, хто пройшов свою хресну дорогу ХХ століття, зокрема патріарх Йосип Сліпий, з яким Блаженніший Любомир спілкувався у Римі. Тому ці слова як кредо – про життя у вірі, про тих, хто служив до кінця і віддав за віру життя, звучали у промові владики Любомира на його інтронізації 28 січня.

Розбудова структур УГКЦ і перенесення осідку до Києва

Після візиту папи почалася активна робота із розбудови структур УГКЦ: потрібно було розділити і впорядкувати функції митрополичих і патріарших структур, тобто, по суті, створити їх. Тоді ж почалася серйозна робота з підготовки перенесення Патріаршої курії до Києва.

«Ідея переїзду до Києва була ще за часів Йосипа Сліпого. Він казав, що хотів би бути похованим у Києві, у Святій Софії, тому що Київ – серце нашої Церкви, – розповідає отець Богдан, який у 2001-му очолював Патріаршу курію. – І Блаженніший Любомир відчував, що Київ і його атмосфера надихають, щоб УГКЦ мала осідок саме там. Так, було багато упереджень, спротиву і скепсису щодо цього переїзду, але Блаженніший Любомир це відкидав і наполягав, що переносити структури УГКЦ до Києва треба негайно. Він досконало розумів: УГКЦ повинна бути місійною Церквою для всієї України і всього українського світу за її межами. І об’єднувати все має Київ – зі Львова це зробити було складніше і чи й можливо… І так поступово, але ненастанною працею всієї Церкви ці ідеї, наміри і зусилля принесли прекрасні результати».