Знання про релігії у шкільній освіті. Огляд низки релігієзнавчих заходів у Києві
24-26 квітня 2013 р. у Києві відбулася низка релігієзнавчих заходів присвячених релігійній освіті. Їх учасники -- столичні релігієзнавці Анна Марія Басаурі Зюзіна і Олег Кисельов -- пропонують докладний огляд цих подій.
24 квітня у Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова відбулася публічна лекція генерального секретаря Міжнародної асоціації історії релігії Тіма Єнсена. Основним меседжем данського релігієзнавця українським студентам, аспірантам та викладачам стала теза про те, що релігійна освіта має бути релігієзнавчою за своєю суттю. «Релігія є людським, соціальним та природнім феноменом», – неодноразово повторював Т. Єнсен, відтак її необхідно вивчати і досліджувати так само, як і інші людські, соціальні та природні феномени, застосовуючи ті самі методи, підходи та установки. Релігія не є чимось особливим, а тому немає підстав говорити про особливе ставлення до неї при дослідженні та викладанні. Відтак, у школах релігія має викладатися із наукових, незаангажованих, тобто релігієзнавчих позицій. Як не викладається з релігійних позицій математика, історія чи література, так само і знання про релігію не мають викладатися конфесійно.
25 квітня у стінах того ж НПУ імені М.П. Драгоманова пройшла конференція «Релігійна освіта та її альтернативи у загальноосвітній школі: європейський та український досвід». Особливість даного заходу у порівнянні із іншими, що проходять в Україні останніми роками, полягає, перш за все, у тому, що він мав суто релігієзнавчих характер: на конференції не було представників церков, які б лобіювали свої інтереси, і не обговорювалися практичні кроки впровадження релігійного компоненту в систему шкільної освіти. Учасниками конференції були релігієзнавці, яких цікавив аналіз тієї ситуації, що склалася із релігійною освітою в цілому: з навчальними планами, підручниками тощо. Оскільки спілкування на конференції відбувалося виключно англійською мовою, то й предмет обговорення – релігійна освіта (religious education) – розумівся у більш широкому значенні. Релігійна освіта – це не тільки конфесійне навчання релігії, але й світське викладання про релігію. Власне у свої лекції Т.Єнсен використовував менш поширене словосполучення religion education, замість традиційного religious education, саме з метою відмежування конфесійного та світського навчання. Ще однією особливістю було те, що на конференції пролунало лише 9 доповідей: три з української сторони та шість від зарубіжних гостей.
Організаторами конференції виступили Науково-дослідницький центр вивчення релігійної освіти кафедри культурології Інституту філософської освіти та науки НПУ імені М.П. Драгоманова, Лабораторія суспільствознавчої освіти Інституту педагогіки НАПН України та Молодіжна асоціація релігієзнавців за участі представників робочої групи з вивчення релігійної освіти Європейської асоціації дослідження релігії.
Доповідь Тіма Єнсена мала назву «Релігійна освіта в Данії: останні відповіді на загальноєвропейські виклики». Данський релігієзнавець зазначив, що в сучасному світі поряд із глобалізацією відбувається також і глокалізація (протилежність глобалізації), яка у своєму дискурсі активно «грає» на релігійності людей та релігії загалом, використовуючи її для затвердження нео-націоналізму. Наприклад, дослідивши уявлення про іслам в суспільстві, Тім Єнсен дійшов висновку, що воно засновано виключно на фантасмагоріях та вигадках. Викликом для данської системи освіти стала подвійна мета цієї освіти: з одного боку – виховати молодь гарними громадянами держави, а з іншого – привити їм толерантність.
Далі Тім Єнсен розповів присутнім про систему шкільної освіти в Данії та місце в ній знань про релігію. В початковій школі ще з 1975 р. введено предмет «Знання про християнство» з особливим акцентом на данське християнство. Це перетворило світський предмет майже на катехізацію, яка, у свою чергу, сприяє поширенню уявлення про християнство як основу данської культури та релігію більшості. У старших класах ситуація сильно відрізняється, оскільки предмет «Закордонні релігії» побудований повністю та науковому релігієзнавчому підході, відповідно учні отримують неупереджену, позаконфесійну інформацію про більшість сучасних релігій світу і, особливо, про іслам.
Маріанна Шахнович – завідувачка кафедри філософії релігії та релігієзнавства Санкт-Петербурзького університету та скарбник Міжнародної асоціації історії релігії – презентувала доповідь «Релігія у сучасній публічній освіті: досвід Росії». Доповідачка зробила акцент на трьох складових проблеми: вплив Російської Православної Церкви на мову освітнього дискурсу, вибір модулів курсу «Основи релігійної культури та світської етики» та освітня політика Російської Федерації. Щодо освітнього дискурсу, то М.Шахнович підмітила цікаву особливість, з однієї сторони, такі поняття як світська держава, теологія, основи православної культури та навчання релігії мають змінений зміст, а людські цінності, гуманізм, толерантність та діалог набули негативного, лайливого відтінку. Щодо вибору курсу, то статистика говорить про те, що у Росії батьки та діти, як правило, обирають світські альтернативи релігійного навчання: «Основи світської етики» та «Основи релігійних культур світу» є більш популярними дисциплінами, аніж «Основи православної культури», «Основи мусульманської культури» та інші конфесійно зорієнтовані курси. Що ж до освітньої політики, то у грудні минулого року був прийнятий федеральний закон про освіту, в якому метою освіти визнається формування духовних, моральних та культурних цінностей, а програми відповідних курсів мають бути погоджені із релігійними організаціями.
Член-кореспондент НАПН, завідувачка Лабораторії суспільствознавчої освіти Інституту педагогіки НАПН України Олена Пометун у доповіді «Імплементація релігійного дискурсу до шкільної освіти України» презентувала дискусійні моменти у функціонуванні релігійної освіти в Україні. На її думку, найоптимальнішим варіантом для української школи є релігієзнавство, яке не тільки допоможе учням осягнути релігію як соціальне явище, але й зрозуміти її роль в історичному процесі та виробити власне ставлення до неї. Викладання релігії у школі має бути ґрунтоване на однаковому та толерантному ставленні до різних релігійних традицій. Окрім того, О. Пометун окремо зупинилася на репрезентації релігії у підручниках з історії (переважно, всесвітньої).
Шведський релігієзнавець, завідувачка кафедри релігієзнавства Сьодертонського університету Дженні Берглунд розповіла присутнім про попередні результати дослідницького проекту «Навчаючи релігії, розмірковуючи про освіту у Прибалтійському регіоні», в якому вона приймає участь вже три роки.
Цей проект є міждисциплінарним, оскільки для його реалізації залучені спеціалісти не тільки релігієзнавства, але й політології, педагогіки, соціальних наук. Проект порівнює навчальний процес в так званих «школах-близнюках», тобто двох школах, які знаходяться дуже близько одна від одної, але по різні боки державних кордонів, наприклад, між Німеччиною та Польщею, Фінляндією та Росією, Естонією та Латвією тощо. Початковою гіпотезою була ідея про те, що прикордонні школи мають приділяти достатньо уваги релігійному навчанню своїх школярів, оскільки переважна більшість населення держави по той бік кордону має іншу релігію (наприклад, протестантизм в Німеччині та католицизм в Польщі). Але як виявилося, навчання учнів про релігію сусідів не є актуальним для досліджуваних шкіл. Відповідно можна зробити два припущення щодо можливих причин даного феномену. Можливо, через близькість представників інших релігій жителі прикордонних районів не відчувають потреби вивчати їхню релігію, оскільки вони й так із нею стикаються постійно і вже не звертають на неї увагу. Також можливим поясненням є те, що, навпаки, постійно контактуючи із представниками іншої релігії, в прикордонних жителів виникає потреба підсилення власної ідентичності через підсилення власної релігійної ідентичності, а тому в школах, де викладається релігійна освіта, вона, зазвичай є конфесійною.
У своїй доповіді знаний білоруський релігієзнавець Світлана Карасьова представила учасникам конференції результати дослідження, що проводилося у квітні-травні 2011 р. Основна тема дослідження: ставлення батьків та учнів до проблеми викладання релігії у школі. Хоча у білоруській школі немає викладання релігії у будь-якому вигляді, ініціативна група дослідників вирішила вивчити наскільки суспільство готове до цього. Результати дослідження були направлені до органів державної влади для ознайомлення та врахування у майбутньому. За словами С. Карасьової дослідження показало, що більшість населення позитивно сприймає варіативний статус навчання релігії, яке має бути релігієзнавчим, тобто інформування про різні релігії у порівняльному зрізі та з акцентом на вплив релігії на людське та суспільне життя.
При цьому найбільший попит в учнів білоруських шкіл та їхніх батьків мають знання про буддизм та іслам, а вже потім про християнство взагалі та про католицизм і православ’я (саме у такому порядку) зокрема.
Продовжила знайомити присутніх із системами релігійної освіти країн Європи Сузана Черна, аспіранка відділення релігієзнавства Університету Пардубіце. У доповіді «Релігійна освіта в Чеській республіці» дослідниця зазначила, що ситуація з релігійною освітою в Чехії вважається своєрідною в Європі, оскільки не дивлячись на свій плюралізм, Чехія є переважно атеїстичною країною, що впливає і на її освітню систему. С.Черна описала викладання основних знань про різні релігії в загальноосвітній школі, підкреслюючи збереження стереотипів щодо релігійних та культурних інтерпретацій. Також доповідачка підкреслила важливу роль, яку відіграє в становленні релігієзнавчої шкільної освіти Університет Пардубіце, а точніше спеціально створений Освітній релігієзнавчий та філософський центр.
Карна К’єльдсен, аспірантка кафедри релігієзнавства Університету Південної Данії, представила присутнім власне дослідження «Громадянство та релігійна освіта у Данії». Доповідачка виконала великий обсяг роботи, не тільки дослідивши данські та міжнародні документи, пов’язані із релігійною освітою, але й проаналізувавши всі існуючі в Данії навчальні плани з релігієзнавства для підготовки майбутніх вчителів. Найкориснішими для присутніх, на нашу думку, виявилися теоретичні засади дослідження. К. К’єльдсен спиралася на роботу Безіла Бернштейна «Структурування педагогічного дискурсу» (1990), в якому автор виділяє три контексти існування такого дискурсу: первинний контекст, контекст реконтекстуалізації та вторинний контекст. В даному дослідженні первинним контекстом виступає вироблення та модифікація дискурсів (знань), які зазвичай відбуваються в навчальних закладах. У контексті реконтекстуалізації дискурси з первинного контексту поєднуються та перетворюються на «педагогічний дискурс», який регулює та надає нормативну базу для вторинного контексту. Вторинний контекст власне і є самим процесом викладання в освітній системі. Дослідниця розглянула всю релігійну освіту Данії саме з позиції цієї методології.
У доповіді старшого наукового співробітника Лабораторії суспільствознавчої освіти Інституту педагогіки НАПН України та члена Молодіжної асоціації релігієзнавців Вікторії Кришмарел «Образ різних релігій у предметах духовно-морального спрямування в Україні: аналіз програм» було представлено яким чином у різних програмах курсів «Основи християнської етики» відображені нехристянські релігії. У виступі фактично йшлося про те, що іншим релігіям виділяється доволі мало часу, хоча це є обов’язковим елементом програми. Іноді доходить навіть до абсурду, наприклад, в одній з програм йдеться про те, що за 2 години учителю необхідно розповісти про більше десятка релігійних традицій, або за 1 годину розкрити тему «Сім’я у релігійних традиціях світу». Однією з прикінцевих тез доповіді стала наступна: досягти світського характеру шкільної релігійної освіти можна завдяки підтримці освітніх ініціатив релігійних організацій за межами загальноосвітніх шкіл. Зрозуміло, що йдеться, перш за все, про дозвіл релігійним організаціям відкривати власні навчальні заклади середнього рівня.
У своїй спільній доповіді «Релігійні меншини у підручниках з історії України: випадок іудеїв та греко-католиків» члени Молодіжної асоціації релігієзнавців Анна Марія Басаурі Зюзіна та Олег Кисельов представили свій досвід прочитання рекомендованих Міністерством підручників з історії України. Основний задум був такий: виявити наскільки такі доволі впливові в історії Західної України релігійні традиції представлені у шкільному навчанні. Виявилося, що якщо про факти з історії УГКЦ школярі ще можуть довідатися (причини та наслідки Берестейської унії, діяльність митрополита Андрея Шептицького, Львівський собор 1946 р. та відродження у кінці 1980-х рр. представлені у різних підручниках неоднаково і не в повній мірі нейтрально, але все ж таки представлені), то про євреїв більшість підручників мовчать, хоча й визнають, що вони складали левову частку населення України. Нищення євреїв за часів Богдана Хмельницького, межа осілості, виникнення хасидизму, Голокост, Бабин Яр – про усе це українські школярі навряд чи будуть знати, бо про це не написано у підручниках з Історії України (про межу осілості йдеться тільки в 1 з 17 підручників!).
Наступного дня, 26 квітня, Дженні Берглунд провела відкриту лекцію на філософському факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Характеризуючи релігійну освіту в Європі та її особливості у Швеції, релігієзнавець використовувала дві пари основних показників для характеристики релігійної освіти: 1) інтегративна/сепаративна; 2) світська/конфесійна. Якщо із другою парою все зрозуміло, то перша потребує пояснення [1]. Інтегративною релігійною освітою називається та, яка передбачає спільне навчання учнів різного віросповідання різним релігійним традиціям, у той час як сепаративна релігійна освіта передбачає роздільне навчання учнів різних віросповідань власним релігійним традиціям. На думку Дж. Берглунд, найкращий варіант релігійної освіти – це інтегративний та світський курс. Власне, розвиток релігійної освіти, принаймні, у Північній Європі йшов від конфесійної до світської та від сепаратної до інтегративної. Сепаративна модель релігійної освіти, на думку релігієзнавця, не є обґрунтованою – уроки релігії ні чим не мають відрізнятися від інших предметів. Цікаво, що на батьківщині лектора – у Швеції – батьки учнів можуть обрати один з 13 альтернативних курсів, програму яких писали не представники релігійних організацій, а фахівці – релігієзнавці та педагоги.
Підсумовуючи трьохденний релігієзнавчий марафон з релігійної освіти, варто підкреслити, що як європейські, так і вітчизняні релігієзнавці віддають перевагу неконфесійному навчанню релігії у школах. Метою таких, фактично, релігієзнавчих уроків, звісно є не формування певних цінностей, бо це є метою освітньо-виховного процесу у школі в цілому, а ознайомлення учнів із різними релігійними традиціями України та світу. І навіть якщо розділяти скептичне ставлення Тіма Єнсена до формування на таких уроках толерантності, все одно ми маємо визнати, що знання про релігії є невід’ємною частиною знання про українське суспільство, про європейську спільноту, про увесь світ. Такі знання не даються у достатньому обсязі та адекватній формі ані на уроках «Основи християнської етики», ані на інших предметах соціогуманітарного блоку. Відтак, хоча нині нібито й слабо дискутується питання про введення відповідних курсів до української школи, проте, це питання залишається актуальним як з точки зору європейського вектору України, так і з перспективи подальшого розвитку українського релігієзнавства.
[1] У четвертому номері журналу «Релігієзнавчі нариси» планується опублікувати переклад статті Ванди Альбертс «Релігієзнавство та інтегративна релігійна освіта в Європі», де авторка обґрунтовує важливість застосування цих показників.
