Звичайна архівна історія

Юрій ЧОРНЕЙ. — БукNews, 17 квітня 2010 року

Приміщення Храму Найсвятішого Серця Ісуса по вулиці Шевченка у Чернівцях, де донедавна розташовувався Державний архів Чернівецької області, передано у власність громади Римсько-Католицької Церкви Найсвятішого Серця Ісуса. Рішення про це ухвалила 36-та сесія Чернівецької обласної ради V скликання. Депутати уповноважили Державний архів Чернівецької області, як балансоутримувача костелу, до 1 березня 2010 року передати за актом приймання-передачі будівлю та огорожу зазначеної культової споруди релігійній громаді. Згідно з ухвалою крайового парламенту, цю будівлю виключено з переліку об’єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області. Відтак десятирічну епопею з переїзду другої в Україні збірки унікальних історичних документів можна вважати завершеною. Точніше можна було б, якби не кілька обставин.

Ущільнена пам’ять

Насправді, як працівникам, так і відвідувачам Державного архіву Чернівецької області, який саме завершив переїзд до нового приміщення, можна лише поспівчувати. Зручного транспортного сполучення з будівлею колишніх складів підприємства “Буковина Фарм”, яке чиновники виділили архівістам під нове сховище для другої в Україні збірки унікальних документів, просто не існує. (Вік найстарішого документа, який зберігається у його фондах, впритул наблизився до 600 років). І якщо дістатися до провулку Текстильників, 1 маршруткою номер дев’ять заледве ще якось можна, то вибратися назад вдасться тільки відмірявши добрячий шмат дороги власними двома. Проте загартованим зимовими холодами та вологістю ще у старому костелі архівістам йдеться не про елементарний комфорт. Адже були роки, коли приміщення колишнього єзуїтського храму Найсвятішого Серця Ісуса, де ще донедавна розміщувався архів, взагалі не опалювався. А тому до якихось побутових незручностей цим людям байдуже. Наразі їм йдеться зовсім про інше.

Нагадаємо, що першу партію речей: прес, пристрій для виготовлення газетних підшивок тощо вивезли зі старовинного костелу ще 11 липня 2008 року. Переїзд справді потребує великої уваги і відповідальності: взяв коробку зі справами з першої полиці в костелі, у новому приміщенні також повинен розмістити її на такій самій першій полиці і далі по номерах. Не приведи, Господи, щось переплутаєш, навести потім порядок буде майже неможливо. Подібний до нинішнього стрес архівісти вже пережили, коли у далекому 1963 році звозили свої пожитки до будівлі костелу з чотирьох різних складів, де до того зберігалися архівні фонди. Аж ось 45 років по тому архів знову покликали у дорогу. І це попри те, що старі документи бояться переміщень ледь не більше, ніж вогню. Упродовж майже року спеціальним автомобілем безцінний вантаж – 2 мільйони архівних справ, а це немало-небагато 90 тисяч тонн унікальної історії буковинського краю, доправляли у нове сховище Державного архіву Чернівецької області. Наскільки кропіткою є така робота, можуть оцінити, напевно, тільки фахівці. Наприклад, колеги з Хмельницького архіву. Операція з переміщення обласного архіву з Кам’янця-Подільського до Хмельницького у 80-х роках минулого століття також розтягнулася майже рік. І це за умови, що у Кам’янці-Подільському архівних справ було не більше мільйона, а у Чернівцях – їх майже 2. Так, крок за кроком, більшість документів перевезли на провулок Текстильників, 1 і розмістили на нових стелажах. До слова, ще задовго до того, як переїзд було остаточно завершено, в старому архіві відключили світло. Тож вибиратися доводилося лише у світлу пору доби.

Як у воду дивилися працівники держархіву, коли ще влітку 2008 року, одразу після початку операції “переїзд”, застерігали: двох горішніх поверхів колишніх складів підприємства “Буковина Фарм” їм точно не вистачить. Для унікальної колекції документів, яку чернівецькі науковці збирали понад три століття, варто було взагалі побудувати нове спеціалізоване приміщення, оснащене за останнім словом техніки, а не пристосовувати під архів колишній склад. Нагадаю, що для увіковічення власної діяльності, ще у радянські часи, кошти на спорудження ледь не у центрі Чернівців (на вул. Стасюка, 20) новісінького сховища для документів КПРС комуністичні функціонери таки відшукали. Проте якщо нинішня влада нічого кращого, окрім переселення архіву до колишнього складу, придумати не спромоглася, то потрібно було бодай передати науковій установі весь склад, а не якихось два поверхи. Не приведи, Господи, якоїсь біди, й розміщені не тільки у коридорах (!), але й в приміщеннях, де мали розміститися бібліотека і навіть кабінет директора, стелажі з безцінними документами, вмить можуть стати легкою здобиччю вогню. Виділені додатково площі у підвалі будівлі, де архів зберігає частину свого обладнання, суттєво покращити стан справ не в змозі.

Ситуацію щодо перспектив забезпечення архіву більшою площею прокоментував заступник голови Чернівецької ОДА – керівник апарату пан Аркадій Мунтян. “Наразі ухвалено принципове рішення про передачу архіву підвальних приміщень, – пояснив ситуацію чиновник. – У міру того, як архів обживатиме нові площі, ми рухатимемось до того, щоб повністю передати ці склади під цю установу. Не можна забрати все одразу й сісти там, як собака на сіні. Обласна рада, яка є власником цього приміщення, і так не дуже радо погоджується на його передачу, адже орендна плата за нього приносить певні доходи до бюджету. Є договори оренди на рік-на два, тож ці правові питання також мають бути якимось чином врегульовані. Зі свого боку зроблю все можливе, щоб усе приміщення з часом було перетворене на архів”.

Старе приміщення архіву – костел Найсвятішого Серця Ісуса – одну з найкрасивіших й водночас найзагадковіших споруд старого міста повернули католицькій громаді. Щоб отримати назад у свої руки збудований у 1891 – 1894 роках єдиний готичний собор Чернівців, який до того ж перебуває в аварійному стані, громаді довелося докласти чималих зусиль. Вперше рішення про передачу костелу у руки парафіяльного комітету ухвалили на сесії обласної ради вже далекого 2000-го року. Але сам процес, як бачите, розтягнувся на цілий десяток років. Окрім власне самої споруди костелу, релігійна організація Найсвятішого Серця Ісуса претендувала також на колишній парафіяльний будинок, розташований за адресою вул. Дмитра Загула, 1 – з тильного боку костелу. Ситуація ускладнювалася тим, що нині тут розміщені навчальні корпуси Чернівецького училища мистецтв ім. С.Воробкевича. Відтак постійна комісія з питань приватизації та управління об’єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Чернівецької обласної ради у передачі колишнього парафіяльного будинку громаді відмовила.

Чи вдасться прихожанам без сторонньої допомоги відновити костел, весь внутрішній простір якого, готуючи будівлю під архів, буквально “прошили” на кількох рівнях ледь не півтораметровими бетонними перекриттями, покаже вже найближче майбутнє. А працювати справді є над чим. За словами завідувача відділу Державного архіву в Чернівецькій області Драгоша Олару, двома залізобетонними перекриттями, які кріпилися у метрових стінах костьолу, внутрішній простір храму розділили на три поверхи. Для зміцнення стелажів архівосховища між колон звели цегельні стіни. Таким чином, всі колони були заховані новоспорудженими стінами й частково зіпсовані, особливо їх верхні, оздоблені скульптурними прикрасами, частини. Це саме тоді у колишньому головному вівтарі диво-споруди облаштували… директорський кабінет. Також були знищені нижні вітражі вікон, які заважали вільній доставці будматеріалів у середину будови. Безслідно розчинилися у просторі і часу унікальний орган, дзвони, привезені аж з Едінбурга, годинник із вежі, що показував час на чотири сторони світу… Історики із жалем згадують про безцінні скульптури, які тоді ж таки знищили “горе-реставратори”. Прохання старенького ксьондза Йозефа Єдрежевськи віддати їх йому на постійне збереження “червоні” можновладці залишили без відповіді. А ще, ті ж таки фахівці запевняють: без фінансової допомоги Святого престолу, можливо, особистої зацікавленості у цій справі папи Бенедикта XVI на відродження колишньої архітектурної перлини старих Чернівців годі й сподіватися. Мільйон доларів – це лише стартова ціна, з якої починають розрахунок кошторису відновлення храму. Як запевнила автора голова парафіяльного комітету церкви Найсвятішого Серця Ісуса пані Інна Келлер, уся надія тепер на кошти трьох міжнародних релігійних фондів. З ними вже навіть було домовилися про співпрацю, проте тривалий процес передачі костелу з державних рук у власність громади, який розтягнувся на десять років, звів все нанівець. Тож тепер доведеться починати з самого початку. Попереду у громади костелу впорядкування питань, пов’язаних з оформленням права власності, розрахунок кошторису ремонтно-реставраційних робіт, переговори експертів. А там, дивись, за 5-10 років і рятувати вже нічого не доведеться. Згідно з актом обстеження костелу двадцятирічної давності, будівля перебуває в аварійному стані: через перегниття основного каркасу, кількаметровий шпиль небезпечно нахилився, загрожуючи будь-якої миті впасти на територію прилеглого до колишнього архівосховища ринку “Центральний”. Очевидно, що за роки, які минули від моменту обстеження, ситуація лише погіршувалася.

Не менша проблема – довколишній простір навколо старого костелу. Одна лише пропозиція громадських організацій очистити прилеглу до нього територію від розташованого на ній базару наштовхнулася на шалений опір зацікавлених у існуванні ринку осіб. Адже це для покарання дрібніших забудовників чиновники з мерії час від часу влаштовують показові екзекуції з виїздами журналістів на місця такої забудови і публічними погрозами знести самобуди. Натомість з більш грошовитими (чи нахабнішими?) порушниками мерія зазвичай воліє за краще взагалі не зв’язуватися. Напевно, тому й досі – у самому центрі історичних Чернівців – красується зведена з порушенням проектної документації будівля на території ринку “Центральний”, що на розі вулиць Шевченка – Червоноармійської. То дурниця, що споруджена ТОВ “Роксолана-ЮМВ” будівля закрила огляд історичної пам’ятки – єзуїтського костьолу Найсвятішого Серця Ісуса. На жодні приписи у період будівництва цей забудовник не реагував. А міська рада так і не домоглася у судовому порядку демонтажу третього поверху торгового комплексу, який зведено всупереч проектній документації в історичній частині міста.

У спадщину вже новим власникам старий костел залишає також найбільшу свою загадку.

Таємниця підземної каплиці

У цієї історії є все, щоб привернути увагу якомога ширшого кола осіб: закинута підземна каплиця у старовинному костелі, скупі сонячні промені, які пробиваються крізь щілини між храмовими сходами, що одночасно служать низьким кам’яним склепінням дороги у підземелля і об яке майже неможливо не перечепитися головою, врешті присутня у ній таємниця. Слабкого світла від мобільного телефону вистачає тільки для того, щоб правильно визначити напрямок обстеження: глуху цегляну стіну з вмурованим у неї прямокутником білого мармуру та кількома рядками кирилицею на ньому. Зафіксувати таємницю в абсолютній темряві, яка панує навколо, так само як і круті кам’яні сходи до підземелля, допомагає тільки слабкий спалах фотоапарата.

Не інтригуючи більше читачів, саме час зізнатися: мова про ймовірне поховання у підземеллі костелу Найсвятішого Серця Ісуса, де ще донедавна розміщувався Державний архів у Чернівецькій області, решток невідомих польських вояків часів Першої світової війни. Встановлена у закинутій підземній каплиці меморіальна дошка недвозначно сповіщає: “Здесь захоронены 60 польских солдат, погибших в войну 1914 – 1917 г.г.” Чому саме польських і чому у підземеллі костелу, а не десь у більш придатному для цього місці – достеменно невідомо. Жодних документальних свідчень того, з чим саме тут маємо справу, відшукати поки що не вдалося, – пояснює ситуацію завідувач відділу Державного архіву в Чернівецькій області Драгош Олару. З документів Чернівецького міськвиконкому післявоєнної доби, які могли б пролити бодай якесь світло на проблему, досі не знято гриф “таємно”. Тож усе, чим можемо оперувати, – це усні розповіді старожилів, які, безперечно, потребують грунтовної перевірки.

Згідно з усною традицією, якихось вояків, що загинули на фронтах Першої світової під час кровопролитних боїв за Буковину, тут справді ховали. Щоправда, не у самому костелі, а біля нього – ліворуч від центрального входу. Приблизно там, де нині будка газорозподільного пункту – на межі нинішніх скверу, що на вулиці Шевченка, та власне територією навколо костелу. Старожили також кажуть, що колись саме в цьому місці стояв пам’ятний хрест, напис якого сповіщав про військові могили. Кого-кого, а загиблих у тій страшній війні справді не бракувало. Адже починаючи з серпня 1914 р., коли російська армія розпочала військові дії на Буковині боєм біля села Раранча, і аж до літа 1917 року, фронти Першої світової не раз прокотилися цими землями, забираючи життя людей та полишаючи по собі руїни. Щоправда, де саме загинули перепоховані на території костелу вояки, як їх усіх звали і яким чином було встановлено, що йдеться саме про поляків за національністю, врешті звідки усі вони родом, залишається лише здогадуватися. Адже незалежної польської держави на той час де-юре ще не існувало. Хіба що йдеться про вояків відомих добровільних польських легіонів, утворених Юзефом Пілсудським у складі австро-угорської армії, – припускає фахівець з історії Першої світової війни на Буковині Володимир Заполовський. Деякі з них справді брали участь у боях з російською регулярною армією на Буковині. Зокрема, ІІ Бригади Польських Легіонів в бою під селом Рокитним у червні 1915 року. Очевидно, що до організованих у легіони земляків могли приєднатися також місцеві поляки. На початок минулого століття чисельність буковинських поляків перевалила за 50 тисяч осіб.

Натомість щодо перепоховання решток вояків вже після війни на території костелу, то тут навпаки майже напевно можна стверджувати – це наслідок діяльності якогось з підрозділів відомої між двома світовими війнами організації “Культ героїв”. Адже у 30-х роках минулого століття саме ця структура зазвичай опікувалася такими справами. Історики припускають, що таким чином отці-єзуїти, яким належала культова споруда, вже після завершення війни вшанували невідомих нам героїв. Так само напевно можна припускати, що друге перепоховання, якщо воно справді мало місце, а встановлена у підземеллі пам’ятна дошка – не звичайна імітація тодішніх вже комуністичних господарів краю, було здійснено у період з 1957 по 1963 роки. (Могло ж бути так, що могили солдатів просто зрівняли з землею, а на стіні замурованої каплиці встановили муляж, щоб заспокоїти громадську думку?) Тобто у той самий час, коли приміщення колишнього єзуїтського костелу переобладнували під архів, розбиваючи при нагоді скульптури та нищачи вівтарі. Саме тоді з території поблизу костелу прибрали пам’ятний хрест, що муляв очі нагадуванням про невідомих героїв, а заодно і розташовану у колишній каплиці “Святого Антонія” майстерню відомого у Чернівцях єврея-чоботаря Мошка, які заважали співробітникам КГБ з будівлі навпроти костелу “психологічно розвантажуватися” у сквері. Відтак, недовго думаючи, будку за одну ніч спалили, а вояків – перепоховали.

Чи так все було насправді – мала би встановити спеціальна слідча комісія. Адже жодних серйозних досліджень у підвалі костелу, де нібито знайшли вічний спочинок рештки аж 60 людей, наразі ніхто не проводив. Єдине, що можна стверджувати достеменно, цегляна кладка, в яку вмуровано пам’ятну дошку, значно новіша за решту цегляних стін. Тож цілком очевидно, що стіни тут колись справді могло не бути. Спроби активістів австрійського товариства “Чорний хрест”, яке займається реставрацією та відновленням могил австрійських вояків, котрі полягли на Буковині у роки Першої світової війни, та ксьондза римо-католицького костелу в Чернівцях, розібратися у ситуації та перепоховати вояків на чернівецькому історичному цвинтарі на вулиці Зеленій, до логічного завершення доведені, на жаль, не були.

Але з огляду на ту обставину, що архівісти завершили перевезення документів до іншого приміщення проблема можливого поховання у його підвалах значної кількості людей набуває особливої гостроти. Адже якщо у часи, коли в костелі розміщувався архів, приміщення бодай охоронялося належним чином, то що буде з рештками людей після його переїзду звідси, можна лише гадати. (Для чогось же піднімали поляки питання про необхідність ексгумаційних робіт на території луцької тюрми, де у 1941 році нібито було поховано останки польських в’язнів?) Тим часом представники парафіяльного комітету церкви Найсвятішого Серця Ісуса в один голос запевняють: дух спочилих воїнів ніхто не потривожить. Щобільше, його голова – історик за фахом пані Інна Келлер готова сама провести усі необхідні архівні дослідження, щоб все таки встановити істину. А відтак комісійно відкрити цю братську могилу і поставити у цій таємничій історії остаточну крапку. І зробити це, поза усіляким сумнівом, таки варто.

Щороку напередодні травневих свят представники вітчизняного політикуму особливо охоче говорять про необхідність розшукувати та гідно ховати рештки воїнів останньої світової війни. Експлуатуючи зазвичай тезу про те, що жодну війну не можна вважати завершеною, аж поки не знайдуть вічного спочинку рештки бодай одного вояка, який на ній загинув. А як щемливо-проникливо звучать при цьому слова про необхідність дати родинам загиблих шанс довідатися, де могили їхніх рідних. Шкода лише, що в умовах сучасної України ця цілком слушна думка несподіваним чином трансформується, відтак застосовується до решток лише однієї категорії вояків. Так ніби перед мораллю та смертю не усі рівні. Власне перевірити вітчизняний політикум (у тому числі містечкового розливу) на щирість заяв і покликане випадково виявлене у підвалах покинутого архіву поховання. Не хочеться вірити, що у цій святій справі їм йдеться тільки про електоральний інтерес, а високі слова – не більше, ніж написана політтехнологами заготовка.