Колонка Мирослава Мариновича

30 років незалежності. З журбою радість обнялася…

01 серпня, 11:00
30 років незалежності. З журбою радість обнялася… - фото 1
Про державну незалежність українці мріяли, здається, завжди – ясна річ, відтоді, відколи сам феномен незалежності увійшов у політичне мислення народів.

Виростав з цією мрією і я, старанно співаючи за своєю Матір’ю благальну молитву:

Боже, здійми з нас кайдани,
Не дай загинуть в ярмі,
Волю пошли Україні,
Щастя і долі дай їй.

У брежнєвських таборах примусової праці надія стала ближчою, оскільки в 1970-х роках євроатлантичний світ уже формував свою цивілізацію прав людини, в якій право на самовизначення націй набуло своєї леґітимності. Створивши Українську Гельсінську групу і долучившись до цього новітнього тренду, Україна зробила черговий крок до своєї національної правосуб’єктності.

Втім, моя табірна мантра тоді звучала так: «Я не знаю, коли Російська імперія розпадеться, – напевно, це станеться не за мого життя. Але те, що вона таки розпадеться, станеться обов’язково». І хоч у тому таборі я був серед тих, хто був активний у своїх визвольних змаганнях, у згаданій мантрі все ще звучить, хай і невиразно, ота нота відповідальності Бога за омріяне наше звільнення. Бо «у людей це неможливо, Богові – все можливо (Мт. 19:26).

Проголошення Верховною Радою незалежності України 24 серпня 1991 року (а ще більше – підтвердження цього акту загальнонаціональним референдумом 1 грудня цього ж року) суттєво змінило ситуацію. Ні, в мене немає сумніву, що Бог і далі є Господом людської історії. Але відповідальність за здобуту державу тепер уже лягла на нинішні покоління українців. І далеко не всі були до цього психологічно готові.

Того знаменного дня моя душа була переповнена змішаними почуттями. З одного боку, радість була неймовірна. Слухаючи засідання Верховної Ради, я стояв перед телевізором струнко і, здавалося, випромінював сукупну втіху всіх своїх побратимів, які наближали цей день, хоч і не дожили до нього. Такі щасливі хвилини випадають на долю не кожного покоління.

З іншого боку, в серці паралельно оселилась тривога, і я почувався Кассандрою, яка віщує небезпеку в час загального торжества. За ті кілька років, що минули з часу мого звільнення, я вже встиг побачити, наскільки незрілими є людські уявлення про майбутню державність. Комуністичні навики управління ще міцно сиділи в людських головах, і я з тривогою усвідомлював, що від зміни кольора державного прапора вони самі собою не зникнуть. У якомусь сенсі, усі ці 30 років українське суспільство й вичавлює з себе отруйні «шлаки» комуністичної доби.

Пройшли ми вже великий шмат дороги. Скажімо, рівень свободи слова в країні порівняно з минулим просто неймовірний. Молодь живе в цій свободі, навіть не помічаючи її, – як не помічаємо ми повітря, яким дихаємо. Проблеми, ясна річ, залишаються, і свобода преси, для прикладу, тримається здебільшого на множинності впливових олігархічних кланів. Але ця свобода є, і конкурентність оцінювання нинішнього стану країни стала природною для суспільства.

Неймовірно високими є і здобутки України в плані релігійної свободи. Ще на початку 1990-х років у суспільстві принцип свободи віросповідання часом тлумачили у стилі «нульової суми» як потребу надати таку свободу «правильним» релігійним спільнотам, проте не надавати її спільнотам «єретичним». Проте минав час, і ставало зрозуміло: релігійна свобода є чи не найголовнішою передумовою духовної безпеки. Так множинність релігійних спільнот і набутий ними досвід співпраці стали головними гарантами релігійної свободи, яку врешті-решт вдалося захистити від спроб Президента Віктора Януковича запровадити в Україні російську модель фаворитизування однієї Церкви. Для більшості Церков і релігійних організацій така модель була на той час уже анахронізмом.

Я не є економістом, щоб грамотно оцінити економічний розвиток країни. Проте видно навіть неозброєним оком, що олігархічний лад і корупція суттєво гальмують цей розвиток. Це не лише змушує економіку пробуксовувати сьогодні, а й зменшує шанси країни в майбутньому, оскільки в час стрімкого зростання світових економік тупцювання на місці економіки української означає фактичне її відставання. Крім того, це спонукає українське керівництво шукати «гаманця» – чи то в Брюсселі, чи, якщо вірити новітнім сигналам, у Китаї. Але віри в те, що новітнім «тигром» економіки може стати сама Україна, у нашого керівництва нема. Надто звикли до своєї вторинності.

Слід відзначити, однак, що країна розвивається не лінійним, а стрибкоподібним шляхом. Періоди духовних злетів, як-от сама боротьба за незалежність наприкінці 1980-х років чи три українські Майдани – Революція на граніті (1990), Помаранчева революція (2004) і Революція гідності (2013-2014), змінюються періодами згасання ентузіазму й часткових відступів. Утім, опускаємось ми все-таки не до того рівня, на якому були колись, а тому суспільство таки вчиться і дорослішає.

Суспільні трансформації цього 30-ліття звично називають «перехідним періодом», хоч небезпеки, які трапляються нам на цьому шляху, таки великі. Адже те, що ми називаємо «труднощами зростання», може легко перетворитися на «причини занепаду». Цей висновок легко проілюструвати на прикладі українських Майданів.

Так, Майдани – це не стільки політичні революції, скільки революції Духа. Це періоди духовного піднесення, яке преображає народ. На Майданах народилася сучасна українська політична нація. На них проявилося також дивовижне мистецтво самоорганізації за мережевою моделлю, що стало торжеством горизонталей над вертикалями. Так сучасні українці стихійно вийшли на структурну модель Запорізької Січі. А ще Майдан став прообразом духовної єдності України – він дав цій єдності новий формат: «єдність у багатоманітті».

Водночас майдани – це ознака паралічу демократії, а не демократичного менеджменту держави. Країною не можна керувати за допомогою майданів. До того ж, надмірне захоплення майданами може виродитися у феномен «чорних рад», тобто бездумного скидання керівництва без прораховування наслідків. Нарешті, горизонтальний/мережевий протестний рух не отримує відображення у політичній «вертикалі», що стає особливо важливим, коли спадає майданний ентузіазм.

Майдани стали першими великими віхами модерної української історії, які не є спільними з Росією. Це увиразнює глибинні відмінності між обома народами, на тлі яких часто повторювана мантра Володимира Путіна, що «росіяни й українці – це один народ», щораз більше вражає своєю недолугістю. Росія втрачає Україну, причому втрачає передусім через ті природні для російських правителів прийоми, які раніше приносили їм успіх. Проте повною мірою своєї національної та державної суб’єктності Україна ще не набула, і це є чи не найголовнішою причиною, чому путінська модель відродження імперії все ще не відійшла у небуття. Нинішнє суспільне сум’яття в Україні, спричинене пошуками свого шляху, стає для Кремля знаком безладу, який потребує російської «вуздечки».

Упродовж цих 30 років Україна болісно шукала своє місце поміж двома цивілізаціями – євроатлантичною і євразійською, і сьогодні ще не можна сказати, що властиве для себе місце вона вже віднайшла. Це особливо помітно в тому, як конкурують в українській свідомості прагнення до свободи і водночас очікування «твердої руки», яка буцімто наведе порядок. Така роздвоєність накладає свій негативний відбиток і на процес становлення в Україні верховенства права. За винятком окремих регіонів, українські землі не входили до ареалу, де діяли традиції римського права. До того ж комуністична неволя травмувала правову свідомість українців навіть у тих регіонах, де такі традиції почасти були. Тому сьогодні завдання утвердити правову державу є чи не найгострішою проблемою України.

Українські журналісти часто згадують про сорок років, упродовж яких Мойсей водив свій народ пустелею, щоб той позбувся навичок рабства. Й часом звучить іронічно-заспокійливе: «Отож потерпімо ще десять років». Що ж, роки справді мають значення: сорок років – це час життя двох поколінь і певна гарантія того, що до суспільного керма приходять люди, які не знали смаку рабства. Проте значно важливішим було те, що між рабським Єгиптом і землею обітованною був Синай – місце, на якому біблійний народ отримав скрижалі Завіту – нового закону його буття. Цей закон змінив те, що сучасною мовою можна назвати «суспільним договором».

Так-от, Україна ще не зійшла на свій Синай, а тому негласний суспільний договір, за яким нині живуть люди, все ще є квазірадянським, відсталим і травмуючим. Соціологи називають його «договором корупційного консенсусу», і в минулому він таки давав людям можливість вижити. Проте сьогодні те, що колись допомагало, стає гирями, які не дають нам рухатися вперед. Але переконати суспільство в цьому дуже важко.

Втім, надія є і вона велика. З одного боку, Майдани засвідчили, що українське суспільство спроможне піднятися на найвищі вершини духу. Як сказав Адам Міхнік, «Революція Гідності була найвеличнішим моментом прояву сенсів європейських цінностей». Тому 30 років української незалежності – це неоціненна школа демократії, в якій було складено чимало важливих іспитів. Проте, з іншого боку, не слід себе заспокоювати, що точку неповернення ми вже пройшли. В українському суспільстві все ще звучать голоси звабливих «сирен», які спокушають уявними принадами «єгипетського» рабства, і все ще є люди, які готові їх слухати. Отож український похід через «пустелю» триває…

Це розширена версія статті, яка буде надрукована у вересневому номері польського видання Przegląd Polityczny

Запрошую переглянути:

Останні колонки