Колонка Мирослава Мариновича

Воєнні нотатки між рядками Святого Письма

10 квітня, 13:32
Мирослав Маринович - фото 1
Мирослав Маринович
Джерело: LvBS
Я невимовно вдячний журналістам та оглядачам за репортажні й аналітичні матеріали. Ними всі ми живемо вдень і вночі. Моє ж нинішнє слово – для тих, хто хотів би поглянути на новітню російсько-українську війну крізь призму окремих уривків із Біблії. Бо в багатьох із нас очі, відірвавшись від екрана комп’ютера чи телевізора, вдивляються з надією все-таки в Небо…

«Багато пророків і праведних хотіли бачити,
що ви бачите, і не бачили,
і чути, що ви чуєте, і не чули
» (Мт. 13:17).

Те, що я згадую ці слова, може звучати для когось як знущання: «То ми маємо бути щасливі від того, що бачимо кров і трупи наших краян?!» Ні, не від цього, а від іншого: на ваших очах сьогодні відбувається агонія путінської Росії. Україна стогне і кривавить; Росія – конає. Кожна ракета, пущена в наш бік, є цвяхом у її домовину.

Ми, політв’язні брежнєвського періоду, навіть перебуваючи у тюрмі, раділи, що бачимо агонію комуністичного режиму. До справжньої його кончини було ще далеко, але ми вже тоді чули його трупний запах. Отож багато моїх побратимів, які тоді не вижили, хотіли б бачити зараз те, що бачите ви. Я певен, що і воїни УПА також цього хотіли б. Бо ненависна їм російська імперія нарешті конає.

Так, звір в агонії дуже небезпечний. Так, він знову і знову кидається на свою жертву, щоб тяжко поранити її. Але він уже відчуває холод смерті.

«Зо смертю ми союз уклали, вчинили ми з Шеолом угоду;
бо ми з брехні зробили собі сховок, з неправди – захист
».
Тому так Господь Бог каже:
«…Град змете сховок брехні, і захист води змиють.
Скасований буде союз ваш із смертю,
і ваша угода з Шеолом не встоїться,
і коли бич згубний пройде, він вас розшматує…
Єдино страх навчить вас
» (Іс. 28:15–19).

Міра брехливості путінської пропаганди несамовита. Схоже, що цей «захисник російськомовних» намірився «захищати» їх до останнього російськомовного українця. Присягаючись у «щирій любові до братів», Путін уподібнився Святополку Окаянному, який своїх братів свв. Бориса і Гліба знищив. Саме в цій ролі окаянного вбивці й може Московія відшукати своє місце на сторінках давньоруської історії.

Кремль обгородив Україну щільним частоколом брехні, якій таки вдалося значною мірою збаламутити світ. Навіть якщо Європа й не вірила кремлівській пропаганді, то звідси не випливало, що вона обов’язково вірила українцям. Мети було досягнуто: не знаючи, де правда, Європа було відсторонилася від російсько-українського конфлікту й запрагла бути рівновіддаленою від обох його сторін. Сьогодні отой частокіл брехні на наших очах розсипається – і світ зі здивуванням ніби вперше зауважує Україну. Але прозріння приходить все-таки не зразу.

Цікаво, що в обставинах нинішньої війни ісаївський вислів «Град змете сховок брехні» заграв новими барвами. Бо справді: змітаючи «Градами» все живе на українській землі, Росія змітає ними в очах всього світу також і свої конструкції олжі. А тому її «угода з Шеолом» [пекло, духовна смерть] уже зараз стає нікчемною.

Багато говорять про те, що Росія розуміє тільки мову сили. Це справді так. І тому їй, як і кожному ґвалтівникові, призначено натрапити на ще більшу силу. Свого часу Путін зневажив роль українців у перемозі над фашизмом – тепер йому доводиться відчути її на собі. Й так у душу бункерного відлюдника невпинно заповзатиме страх. Бо «єдино страх навчить вас»…

І закричали вони голосом великим:
«Доки, Владико святий і правдивий, не судиш
і не мстиш за кров нашу – тим, що живуть на землі?».
І дано їм кожному одежу білу і проречено їм,
нехай спочинуть іще на час малий, поки не доповнять числа
співслужники їхні і брати їхні, що мають бути убиті, як і вони
»
(Од. 6:10–11).

Щиро признаюся: цими днями для мене немає страшнішого місця у Святому Письмі. Саме про нього я згадав, коли душа завмирала від фотографій розтерзаних Бучі, Ірпіня, Гостомеля, Бородянки, Чернігова, Харкова, Маріуполя та інших міст і містечок України. «Доки, Владико святий?..». Скільки ще українців має загинути, щоб нарешті доповнилось число тих, які «мають бути убиті»?

Ні, я не звинувачую Бога в надмірній жорстокості. Він не створив світ жорстоким – Його метою є якраз вирвати людей з-під влади жорстокого зла. А щоб люди змогли розпізнали це зло, його слід увиразнити. І немає іншого способу зробити це, як увиразнити плоди цього зла.

Так, це страшно. Але ще страшнішою є неспроможність людей розрізнити добро і зло. Саме цього кремлівська пропаганда методично домагалася, збаламучуючи Росію, а з нею й цілий світ. Тому сьогодні для російського солдата вбити українця – це благородна місія зі звільнення землі від «проклятого фашиста». Тому для представника Бразилії в Радбезі ООН зусилля ЗСУ не допустити примусової депортації маріупольців у Росію є буцімто осудним перешкоджанням прокладанню «гуманітарних коридорів» для їхнього «порятунку».

Саме тому холод і заповзає в душу: у мене немає відчуття, що зло вже увиразнене остаточно. Воно все ще видається світові регіональним, від якого можна відгородитися. Але, як зазначив Пітер Померанцев, «ця війна – не просто проблема, яку можна локалізувати в Росії – Україні». Людство ще до кінця не усвідомило, що це зло – апокаліптичне. А тому хай обереже нас Господь, коли страшний лічильник працюватиме й далі!

Не бійся нічого, що маєш витерпіти.
От, укидатиме декотрих вас диявол у темницю
,
щоб випробувати вас,
і матимете горе десять днів.
Будь вірний до смерти, і дам тобі вінець життя
(Од. 2:10).

Напевно, ці слова люмінісцентними літерами горіли на стінах катівень окупованих українських міст і підвалів маріупольського драмтеатру, у яких тулились одне до одного стероризовані люди. От тільки обіцянка про «десять днів горя» видавалась їм, напевно, надто оптимістичною. Бо їхнє горе виявилось пожиттєвим. Хай спочивають з Богом усі жертви цієї проклятої війни – і хай обдарує їх Господь вінцем вічного життя!

Ось ти надіявся опертися на оту поламану очеретину, на Єгипет,
що коли хто опирається на неї, то вона входить у долоню йому,
і продірявлює її
(Іс. 36:6).

Якою ж кривдою обернулась для російськомовних українців їхня довіра до нашого історичного «Єгипту» – Росії! Тридцять років української незалежності спирались вони на велику російську культуру, шукаючи в ній натхнення та опертя, – щоб тепер бути продірявленими нею. Страхітливою є поразка цієї культури, й драпіжними стали її уламки. Бо входять вони не лише в долоню, а й у саме серце.

Горе, горе, місто велике Вавилон, місто сильне! –
бо в одну годину прийшов суд твій.
І купці землі возплачуть і поридають за нею,
бо товарів їхніх ніхто більше не купує…

бо чарівництвом твоїм зведені були всі народи

(Од. 18:10–11, 23–24).

Так, справді, «всі купці світу возплакали», коли по Росії вдарили санкції і «товарів їхніх ніхто більше не купує». Скільки сліз пролито хоча б довкола «Північного потоку-2». І справді, чарівництвом цього новітнього Вавилону «зведені були всі народи». Але хоч яким сильним є велике місто посеред північних боліт, таки настане день, коли в одну годину прийде суд його. І настане цей день уже скоро. «Неправедний хай ще неправду чинить, і скверний нехай ще скверниться, і праведний ще творить правду, і святий ще освячується. От, приходжу скоро, і відплата моя при мені, щоб віддати кожному, яка робота його» (Од. 22:10–12).

І я побачив у правиці того, хто сидить на престолі,
книгу, написану всередині і назовні, запечатану сімома печатями.
І я бачив ангела могутнього, що проголошував голосом гучним:

«Хто достойний розкрити книгу і розняти печаті її?».
Та ніхто не міг – на небі, ні на землі, ні під землею –
розкрити книгу, ні глянути в неї
(Од. 5:1-3).

У цих словах я бачу не пряму паралель, а лише метафору. Цивілізація давнього Києва, отого предивного плоду християнського Сходу і Заходу, спалахнула була в Х–ХІ ст. яскравою зіркою. А тоді згасла, і її зоряний пил удобрив інші культури. А пригасле київське ядро її було запечатане сімома печатями – до певного часу, коли Тайні, схованій за ними, буде призначено відкритись людям. І так тривало довго, поки Господь не почав зривати їх.

З-під першої печаті, яку увиразнювала Польська Корона, у ХVІІ ст. зблиснуло сяйво Козацької республіки Богдана Хмельницького, яке збурило увесь геополітичний простір і, знову гаснучи, передало свою енергію Москві. Відтепер сторожити печать взялася Російська імперія.

Другу печать зірвала більшовицька революція 1917 року, на короткий час увиразнивши зорю Української Народної Республіки. Сяйво її розстріляного Відродження також згасло, але державницькі її обриси залишилися в обрамлені УРСР. Роль сторожа печаті перейшла до комуністичної імперії СРСР.

Третю печать зірвали нацисти, око яких упало на багаті чорноземи, що могли стати житницею Третього Райху. Акт відновлення Української Держави, проголошений 30 червня 1941 року, видобув лише кількаденне оманливе світло. А сама Україна знову опинилася в епіцентрі геополітичного збурення, своїми стражданнями підтверджуючи незмінний статус «Скривавлених Земель» (Тімоті Снайдер).

Четверта печать злетіла тихо – її вдалося зірвати розчерком пера на українському референдумі 1991 року. Але шум із розпадом СРСР у світі зчинився чималий: для Москви настав час «найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття». Спершу Кремлю вірилося, що українська зоря вже не здатна буде горіти самостійно, а тому він і не намагався замкнути так необачно випущену печать. Але незалежна Вкраїна таки втримала своє світло, хоч і все ще тьмяне й миготливе.

П’яту печать зірвала Помаранчева революція 2004 року, яка освітила усю планету яскравим сяйвом духовних цінностей. Київ – отой в очах європейців непривабливий Назарет, з якого нічого не може прийти доброго (пор. Йо. 1:46), – раптом запалахкотів чимось новим і цікавим. Але ненадовго: світло української зорі не згасло, проте знову стало тьмяним.

Шоста печать впала під натиском Революції Гідності 2013–2014 рр. На той час центр Європи перемістився сюди: «Революція Гідності була найвеличнішим моментом прояву сенсів європейських цінностей» (Адам Міхнік). Завдяки жертві Небесної Сотні силам кремлівського зла й цього разу не вдалося загасити українську зорю. Але Зло усвідомило: допустити новий спалах світла – смертельно небезпечно. Бо тоді його потік уже не стримаєш.

Сьому печать зриває сьогодні російсько-українська війна. «Горе вам, земле і море, бо спустився до вас диявол із лютістю великою, знаючи, що короткий час має» (Од. 12:12). Пароксизм люті Зла – безконечний. Воно вже не просто гасить світло української зорі – воно прагне знищити саме його джерело. Це його останнє відчайдушне зусилля: Зло пішло ва-банк. Але волі Провидіння йому вже не стримати, і Тайні, що так довго перебувала за сімома печатями, призначено явитися людям. «Саме завдяки такій концентрації катаклізмів у місці, де згущується світове зло, Україна народжує свої антидоти… Україна – це місце, де невидиме стає явним» (Пітер Померанцев).

Отож і сьому печать зірвано, а з жертви невинно убієнних і незмірно скатованих полине повноцінне світло воскреслого Києва, на горах якого, за пророцтвом Андрія Первозванного, і «возсіяє благодать Божа».

Воєнні нотатки між рядками Святого Письма - фото 92266

Останні колонки