Андрій Юраш: Єпископат УПЦ (МП) готовий піддатися на авантюру Москви
Хиткий міжконфесійний спокій в Україні перебуває під загрозою. Відомий релігієзнавець Андрій Юраш застерігає, що священнослужителі УПЦ (МП) планують реанімувати призабуту політику протистояння з опонентами, характерну для 90-их років.
До таких висновків експерта наштовхнула низка останніх подій – Собор РПЦ, доповідь Митрополита Володимира та висловлювання окремих українських богословів.
— Пане Андрію, як оцінюєте роботу Собору РПЦ? Чому не справдилися слова Патріарха Філарета про ліквідацію УПЦ (МП)?
— Патріарх Філарет лише використав інформаційний привід, а його заява ставила за мету досягнути одночасно дві речі – засвідчити свою присутність та надати певні месиджі для власної громади і для православних у Східній Європі. З іншого боку, він хотів унеможливити постановку цього питання навіть теоретично, якщо воно в когось з єпископату спонтанно виникне.
Остання заява Патріарха Філарета цілком вкладається у схему його медіального представлення. Він неодноразово вже використовував цей засіб для попередження громадськості про деякі складні ситуації у релігійній сфері. Пригадую, як після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах Патріарх Філарет казав, що нова влада готується ліквідувати Київський Патріархат. Тоді ситуація прораховувалася і такий сценарій не виглядав реалістичним, хоч Патріарх Філарет кілька разів звертався з подібними заяви до широкої громадськості. Подібну ситуацію можемо констатувати і зараз.
Говорячи про роботу Собору, можна сказати, що пройшов він спокійно, тихо. Це був статистичний Собор, присвяченій черговій річниці інтронізації. Так буде відбуватися щороку і тому виступати з якимись завищеними вимогами до цих регулярних Архиєрейських Соборів навряд чи потрібно. І тим паче перетворювати це на подію мега-масштабу, яка може щось переформатувати.
Як написав один із російських священиків у соцмережах, що він навіть не намагався слідкувати за роботою цього заходу, наперед знаючи, що нічого суттєвого там не станеться.
— На цьому, як Ви зауважили, статистичному Соборі увагу приділяли міжцерковним стосункам. Серед іншого, згадувалося питання про дійсність Таїнства хрещення в УПЦ КП.
— Мені здається, що в плані пропорційному, питанню канонічності Хрещень у так званих «розкольників» приділялося мінімальний час. Про це йшлося кількома рядками у доповіді Митрополита Володимира, яку на Соборі зачитав владика Антоній (Паканич). Промова дійсно дуже цікава. Не знаю, щоправда, чи викликала вона дискусії і чи були дискусії взагалі. Хоч, напевно, на Соборі прозвучало чимало цікавих думок.
Варто зауважити, що у контексті стосунків єрархів РПЦ і УПЦ (МП) намітилися певні зміни. Єпископи в Україні, насамперед ті, що тепер формують політику і мають вплив на прийняття рішень, зрозуміли, що нині є інше замовлення зі свого духовного центру, з Москви, і вони починають переформатовувати політику своєї Церкви. У Москві це замовлення називають посиленням місіонерського духу Російської Церкви. Що це означає на практиці ? Насамперед – наступальність, агресію, відвоювання позицій, які Російське Православ’я втратило на пострадянському просторі. Патріарх Кирил, як дієвий менеджер, хоче повернути те, що перебувало у безроздільній власності Російської Церкви деякий час тому назад. При цьому реалії, які існують в Україні, Молдові, інших пострадянських країнах, не беруться до уваги.
Риторика, яка прозвучала у цьому зверненні, не випадкова. Агресивної інтонації щодо УГКЦ, відвертих нападів в офіційних документах УПЦ (МП) на так званих «розкольників» ми не бачили вже десь з 2004-2005 років. Навпаки, керівництві УПЦ (МП) останніми роками почало утверджувати новий дух, дух пошуку порозуміння, усвідомлення того, що є українські реалії, які принципово відмінні від російських. Здавалося, єрархи УПЦ (МП) нібито усвідомили, що розраховувати на абсолютну монополію в Україні ця Церква не може, і тому вона зобов’язана шукати контакти з іншими Церквами. Відбувалися безпосередні контакти з УГКЦ, зустрічався навіть Патріарх Святослав і Митрополит Володимир, пройшло кілька засідань за круглим столом за участі делегацій УПЦ КП і УПЦ (МП). Для того, щоби забезпечити оці екуменічно-миротворчі кроки, вище духовенство УПЦ (МП), як вірилося, повністю знівелювало дух ненависті, ворожнечі, який вирував у 90-их роках. Я добре пам’ятаю, як тодішні усі засідання починалися із заяв про «розкольників» та категоричних вимог про покаяння.
І ось зараз бачимо своєрідне повернення до політики, яка характерна для реалій 90-их.
— Хто буде її впроваджувати в життя в Україні?
— Я думаю, що дієвий менеджер Патріарх Кирил нині проводить кастинг, щоби з’ясувати ступінь агресивності, послідовності і принциповості у відстоюванні інтересів РПЦ і всього «Русского міра». Глава РПЦ - добрий політик, він розуміє, що такі одіозні фігури як митрополити Агафангел, Іларіон чи Павло не можуть очолити Київський престол.
Тому він шукає претендентів серед молоді. Зараз багато хто каже (і звернення це підтверджує), що найімовірнішим кандидатом на митрополичу кафедру у Києві може стати митрополит Антоній (Паканич).
Тому доповідь, яку він виголошував у Москві, призначалася не стільки для України, як до свого священноначалля у первопрестольній. Це був його перший вихід на подіум з декларацією про готовність до агресивних кроків, готовність виконати замовлення з Москви, повернутися до вже призабутих в Україні принципів міжконфесійного співіснування 90-их років.
— УПЦ (МП) не обов’язково виконувати усі забаганки Москви. Адже вона має статус самоуправної чи то автономної, як стверджує дехто з богословів
— УПЦ (МП) не має жодного автономного статусу. Лише людина, яка ніколи не читала Статутів УПЦ (МП), РПЦ, може поширювати цю тезу. 5 пункт Статуту стверджує, що УПЦ (МП) є невіддільною частиною РПЦ. 1 пункт каже, що вона є самоуправною частиною РПЦ. Слово «автономна» ніде в Статуті не вжите. РПЦ в жодному документі - чи в томосі 1990 року, чи в інших документах Помісних та Архиєрейських Соборів ніколи не використовувала цього терміну. Отже, той, хто каже, що УПЦ (МП) має автономію, той свідомо лжесвідчить. А Москві такий стан речей вигідний, бо штучний Статус самоуправної Церкви за сприятливих умов можна ліквідувати. Зрештою, у самій УПЦ (МП), особливо серед вищого духовенства, важко знайти прихильників автономії, автокефалії. Принагідно можна згадати нещодавнє інтерв’ю з архиєпископом Олександром (Драбинком), яке з’явилося майже одночасно із початком роботи Собору РПЦ. Владика Олександр, якого у деяких колах вважали таким собі українофілом, каже, що питання автокефалії для нього не є важливим.
На тлі останніх подій, це виглядає так, ніби архиєпископ поспішає за московським теплоходом, що відходить від берега, застрибує на нього в останні хвилини і кричить: «Я з вами, я також проти автокефалії». Ще одна його заява про те, що він не бачить особливих ментальних різниць між українцями і росіянами, а тому автокефалії українцям не потрібно, я вважаю, дискредитує цього поважного єрарха, і виходить за межі тих речей, що надаються до дискусії.
Тому в Україні Патріарх Кирил може розраховувати на багатьох людей, які готові впроваджувати тут в життя наступальну лінію. В тому числі й серед аналітиків, релігійних експертів.
— Конкретизуйте, будь-ласка, яких таких аналітиків Ви маєте на увазі?
— Нещодавно довелося мені прочитати інтерв’ю дуже шанованого інтелектуала, богослова, фахового експерта Юрія Чорноморця. Чесно кажучи, його позиція мене дуже здивувала. Я не очікував від нього такого повороту думок.
Знаєте, колись давніше я придбав книгу під назвою «У тіні святого Юра», видану ще у 70-ті роки. Це є класичне, атеїстичне, радянське, антиуніатське чтиво. Автор грамотно описує біографічні дані Митрополита Андрея Шептицького, називає усі його досягнення, але дає їм абсолютно викривлену оцінку. У читача ж одразу складається негативне враження не стільки про митрополита, як про самого автора.
Подібне ми бачимо і в останньому інтерв’ю пана Чорноморця. Бо він теж, говорячи про очевидні речі, дає невірну інтерпретацію, яка, як на мене, жодним чином не вкладається у інтелектуальну схему, яку напрацювали протягом останніх років українські релігієзнавці, богослови.
— Цікаво, а що саме так вразило?
— Багато речей, взяти б для прикладу заголовок: «Воювання з «москалями» знищує головний ресурс українства». Гадаю, не варто нагадувати про те, у якому становищі перебувають українські Церкви, перш за все Православні, що не мають літургічного єднання з іншими православними спільнотами світу. Мимовільно напрошується аналогія із гетто. Людей туди запроторили, загородили колючим дротом, а коли вони роблять спроби визволитися, то їм закидають, що всю свою енергію вони бездумно витрачають на нікому не потрібні дурниці – боротьбу з поневолювачами.
Українську Церкву, зокрема її православний сегмент, абсолютно штучно з політичних міркувань обмежили і обнесли колючим дротом. Логіки, і сам Юрій Чорноморець це визнає, у цьому немає.
Обмеження з богословської точки зору, зокрема щодо Таїнства Хрещення, Миропомазання відсутні. Історичних прецедентів такого жорсткого ставлення теж немає. Ніхто ж не сумнівався у канонічній правосильності Болгарської Церкви, коли вона перебувала в розколі. Російська також була в розколі і ніхто не ставив сумнівів у дійсності її Таїнства хрещення. Та сама ж історія з Російською зарубіжною Церквою. А тут, коли постає українське питання, одразу виникають всілякі заборони, невизнання.
Зрештою, і Юрій Чорноморець вважає, що це є абсолютно анормальне явище, однак, за його словами, воно може існувати, бо такою є воля Церкви: «в’язати та рішити».
За цією логікою ми повинні сидіти в гетто, мовчати, у крайньому випадку займатися харитативною чи якоюсь іншою роботою. Проте виходити з цього становища гідно, через комунікації і залучення інших Церков права не маємо, бо така воля очільників Московського Патріархату. Тому висновок напрошується один – питання тут не богословське. І дякую пану Чорноморцю, який це прекрасно пояснив - балом править політика! І це нове політичне замовлення в Україні починають обслуговувати, підводити під нього ґрунт: як ініціативні єрархи, що розраховують на конкретні дивіденди у майбутньому, так і деякі з експертів.
— У доповіді владика Антоній згадав, що УПЦ (МП) не визнає розкольників у середовищі Католицької Церкви. Чи можна розцінити цю фразу як попередження єрархії УГКЦ –, мовляв, не втручайтесь у справи православні, бо у разі чого швидко переглянемо свою точку зору?
— Так, це є така собі форма шантажу: мовляв, УПЦ (МП) може з якихось тактичних цілей піти на зближення із дрібними, невпливовими, географічно локалізованими альтернативними групами, які хоч в чомусь опонують священноначаллю УГКЦ. Проте, якщо говорити відверто, то таких груп не так то й багато. Скажімо, так званих підгорецьких отців зараз вже важко навіть теоретично зараховувати до Католицької Церкви. Вони так далеко відійшли в своїх богословських уявленнях, що де-факто порвали з Католицькою Церквою. Це своєрідний релігійний рух, сектантського типу, який діє за власними законами. У них залишилася лише певна обрядова прив’язка до греко-католицизму.
Залякування УГКЦ, у кінцевому підсумку зводиться до того, щоби обрізати і унеможливити будь-які її контакти із УПЦ КП, іншими Церквами києвоцентричної традиції і відновити класичну релігійну двополюсність в Україні: є канонічна, пов’язана з Москвою, УПЦ (МП), до якої мають повернутися «розкольники», і є канонічна УГКЦ, пов’язана з Ватиканом. Всі ж інші, незгідні з таким становищем, – це маргінали, приречені на поступове вимирання.
Утворити ж цю двополюсність Московська Патріархія пропонує цілком неприйнятними методами. Бо хіба можна групку людей, які називають себе правовірними греко-католиками, прирівнювати, з одного боку, до багатомільйонної УГКЦ, а з іншого боку, робити знак рівності між УПГКЦ як внутрішньою опозицією у Греко-Католицизмі, та УПЦ КП як нібито сектантською групою усередині УПЦ? Це є безвідповідально і авантюрно. Це перекручення українських реалій. УПЦ (МП) руками УГКЦ намагається відкинути на узбіччя активного релігійного життя УПЦ КП і УАПЦ. І новітній релігійній історії подібні випадки вже відомі.
На початку 90-их, коли відроджувалися українські Церкви, парафіяни масово покидали РПЦ і переходили в інші юрисдикції. Тоді долю православ’я у Галичині за круглим столом намагалися вирішити греко-католики, римо-католики і Московська Патріархія. УПЦ КП та УАПЦ на переговори не запрошували. Результат цих перемовин відомий – нульовий. На жаль, зараз Москва знову хоче цю модель реанімувати, а єпископат УПЦ (МП) заради збереження свого становища та зміцнення ілюзорної і непотрібної у перспективі для України єдності навколо московського чи, точніше, підлеглого Москві Православ’я, готовий толерувати таку модель і в чергове піти на компроміс із власною совістю та змарнувати історичний шанс, який у подібній іпостасі Україні випадає вперше з пост-Могилянських часів.
Розмовляв Юрій Оленець
